Постанова

Іменем України

11 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 477/991/15-ц

провадження № 61-9748св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк»,

терті особи: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», ОСОБА_5,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року у складі судді Саукової А. А. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 06 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Коломієць В. В., Довжук Т. С., Ямкової О. О.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк»), третя особа - ОСОБА_5, про скасування договорів та захист прав споживачів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що 30 серпня 2007 року між нею та відповідачем було укладений кредитний договір № 03/1/260/07-Z (далі - Кредитний договір), за умовами якого їй були надані банком кредитні кошти в сумі 400 тис грн. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 30 серпня 2007 року між нею та банком було укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку банкунерухоме майно, розташоване по АДРЕСА_1. Вказане нерухоме майно нею також було передано в іпотеку ПАТ «Кредитпромбанк» з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 09 лютого 2007 року № 03/1/033/07-Z, укладеним між вказаним банком та ОСОБА_5, за яким останній було надано кредитні кошти в сумі 300 тис. грн. Також з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 09 лютого 2007 року № 03/1/033/07-Z 29 жовтня 2008 року між нею та ПАТ «Кредитпромбанк» було укладено договір поруки. 26 червня 2013 року в порушення пунктів 7.5 кредитних договорів ПАТ «Кредитпромбанк» уклав з Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк) договір купівлі-продажу прав вимоги за вищевказаними кредитними договорами. Цей договір було укладено без належного повідомлення боржників та без укладення з ними відповідної додаткової угоди. Укладаючи договір купівлі-продажу прав вимоги, ПАТ «Кредитпромбанк» порушило порядок використання її персональних даних та розкрило банківську таємницю. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила повернути сторони до первісного стану, скасувати договір купівлі-продажу прав вимоги від 26 червня 2013 року, укладений між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта-Банк», в частині продажу прав вимоги до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, скасувати забезпечення за кредитними договорами - договорами іпотеки від 09 лютого 2007 року та від 30 серпня 2007 року, скасувати арешт, накладений ПАТ «Дельта Банк» на її майно і зобов'язати державного реєстратора внести відомості про припинення арешту її майна до Єдиного державного реєстру, зобов'язати ПАТ «Дельта-банк» повернути незаконно отримані від ПАТ «Кредитпромбанк» оригінали правовстановлюючих документів (свідоцтво на право власності та технічний паспорт) на майновий комплекс, розташований по АДРЕСА_1

Ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10 вересня 2015 року до участі у справі як третю особу залучено ПАТ «Дельта Банк».

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що при укладенні договору купівлі-продажу прав вимоги ПАТ «Кредитпромбанк» не порушено пункт 7.5. кредитних договорів, оскільки внаслідок укладення вказаного договору умови кредитних договорів не змінилися і цей договір не є доповненням до них. Повідомлення банком позивача про зміну кредитора не є обов'язковим. Посилання позивача на порушення банком умов використання її персональних даних не є обставиною, яка тягне за собою скасування договору або визнання його недійсним. Позивач не є стороною договору купівлі-продажу прав вимоги, однак заявила вимогу про його скасування, пред'явивши її лише до ПАТ «Кредитпромбанк». Також позивачем заявлені вимоги в інтересах ОСОБА_5, яка є третьою особою і сама будь-яких вимог щодо предмета спору не пред'являла і не уповноважувала на це ОСОБА_4 Вимоги про скасування договору купівлі-продажу прав вимоги від 26 червня 2013 року в частині продажу прав вимоги ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та в частині скасування арешту, накладеного третьою особою ПАТ «Дельта Банк» на майно позивача, і зобов'язання державного реєстратора внести відомості про припинення арешту майна до Єдиного державного реєстру задоволенню не підлягають, оскільки є похідними. Крім того, державний реєстратор не є стороною у справі. Кредитний договір є чинним, а підстав його нікчемності судом не встановлено. Договори іпотеки також є чинними, доказів визнання їх недійсними, нікчемними або припиненими суду не надано і не заявлено таких вимог у цій справі. Вимоги про зобов'язання ПАТ «Дельта Банк» повернути незаконно отримані від ПАТ «Кредитпромбанк» оригінали правовстановлюючих документів (свідоцтва про право власності та технічний паспорт) на майновий комплекс, переданий в іпотеку банку, є безпідставними, оскільки ПАТ «Дельта Банк» не є відповідачем у справі, а документи були передані на виконання договору купівлі-продажу прав вимоги. На час розгляду справи позивач не є власником переданого в іпотеку банку нерухомого майна.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 06 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, а рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У травні 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 06 квітня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що іпотекодержатель втратив право на іпотечне майно, оскільки фактично є співучасником протиправного позбавлення права власності іпотекодавця на майно, яке перебувало під арештом. Під час розгляду цієї справи вона дізналася про те, що 26 червня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» і ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір про відступлення прав вимоги, за яким ПАТ «Дельта Банк» «придбало» її та ОСОБА_5 боргові зобов'язання. Вказаний договір суперечить чинному законодавству. Після укладення цього договору ПАТ «Дельта Банк» не мало права пред'являти виконавчі документи до виконання, оскільки боржники і поручитель не були повідомлені про його укладення. ПАТ «Кредитпромбанк» порушено банківську таємницю клієнта та правила використання персональних даних.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Жовтневого районного суду Миколаївської області.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

19 лютого 2018 року справу № 477/991/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 09 лютого 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № 03/1/033/07-Z, за умовами якого ОСОБА_5 отримала 300 тис. грн на строк до 08 лютого 2012 року.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вказаним Кредитним договором 09 лютого 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_4 передала в іпотеку банку нерухоме майно, розташоване по АДРЕСА_1.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

З метою належного виконання ОСОБА_5 взятих на себе зобов'язань 29 жовтня 2008 року між ПАТ «Кредитпромбанк» і ОСОБА_4 (поручитель) було укладено договір поруки № 03/1/033/2/07-Z, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно відповідати за повне та своєчасне виконання ОСОБА_5 її боргових зобов'язань перед банком за Кредитним договором у повному обсязі.

13 серпня 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4 було укладено Кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_4 отримала кредит в сумі 400 тис. грн на строк до 29 серпня 2015 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вказаним Кредитним договором 30 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_4 передала в іпотеку банку нерухоме майно, розташоване по АДРЕСА_1.

26 червня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким права вимоги за кредитними договорами та договорами іпотеки відступлені на користь ПАТ «Дельта Банк».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною першої статті 516 ЦК України передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пунктах 3.2.5 вищевказаних договорів іпотеки зазначено, що іпотекодержатель має право здійснити відступлення прав за цими договорами без отримання згоди іпотекодавця за умови, що одночасно здійснюється відступлення прав вимоги за кредитними договорами.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що умови кредитних договорів, укладених між банком, ОСОБА_5 і ОСОБА_4, не містять заборони щодо заміни кредитора у зобов'язаннях без згоди боржників. Разом з тим, умовами договорів іпотеки передбачено право іпотекодержателя на відступлення права вимоги за цими договорами без згоди іпотекодавця. Тому суди правильно виходили з того, що неповідомлення боржника про заміну кредитора у зобов'язанні не є підставою для визнання договору про відступлення права вимоги недійсним. Також суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що укладення договору про відступлення прав вимоги не суперечить умовам кредитних договорів, оскільки цей договір не змінює обсягу прав та обов'язків позичальників і позикодавця за кредитними договорами.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про порушення банком пункту 7.5 кредитних договорів спростовуються встановленими судами обставинами справи.

Згідно з пунктом 7.5 кредитних договорів всі зміни та доповнення до цього договору дійсні лише у тому разі, якщо вони здійснені в письмовій формі і підписані уповноваженими на це представниками обох сторін.

Укладення між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» договору купівлі-продажу прав вимоги не суперечить наведеному пункту кредитних договорів, оскільки вказаний договір не є зміною або доповненням до цих договорів.

Тому правильними є висновки судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про скасування договору купівлі-продажу прав вимоги від 26 червня 2013 року в частині відступлення прав вимоги до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ «Дельта Банк», про скасування арешту, накладеного на майно ОСОБА_4, про повернення сторін у первісний стан та про скасування забезпечення за кредитними договорами - договорами іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

На виконання вищевказаних положень закону ПАТ «Кредитпромбанк» передало, а ПАТ «Дельта Банк» прийняло документи на підтвердження зобов'язань ОСОБА_4, в тому числі її персональні дані, необхідні для виконання взятих нею зобов'язань.

Згідно зі статтю 2 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб'єкт персональних даних - фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб'єкта персональних даних - будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.

Частиною п'ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

За положеннями частини першої статті 11 Закону України «Про захист персональних даних» підставою виникнення права використання персональних даних є, зокрема, згода суб'єкта персональних даних на обробку його персональних даних; дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; укладення та виконання правочину, стороною якого є суб'єкт персональних даних або який укладено на користь суб'єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб'єкта персональних даних.

Частинами першою, другою статті 1076 ЦК України передбачено, що банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що в разі поширення персональних даних чи розголошення банківської таємниці з порушенням передбаченого законом порядку способом захисту порушених прав особи може бути відшкодування винною особою завданих збитків та (або) моральної шкоди, а не скасування (чи визнання недійсним) правочину.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 про зобов'язання ПАТ «Дельта Банк» повернути отримані від ПАТ «Кредитпромбанк» оригінали правовстановлюючих документів (свідоцтво на право власності на технічний паспорт) на майновий комплекс, розташований по АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки, то згідно з пунктами 2.6 договорів іпотеки сторони погодили, що на період дії цих договорів іпотекодавець передає іпотекодержателю оригінали правовстановлюючих документів та технічний паспорт на іпотечне майно.

Оскільки дія договорів іпотеки не припинена, то відсутні підстави для повернення документів іпотекодавцю.

Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Враховуючи умови договорів іпотеки, а також те, що вказані документи були передані ПАТ «Дельта Банк» на виконання вимог частини першої статті 517 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про безпідставність заявлених позовних вимог у цій частині. Також суди правильно виходили з того, що ПАТ «Дельта Банк» не є відповідачем у справі, а ОСОБА_4 не виявила бажання залучити до участі у справі як відповідача ПАТ «Дельта Банк», оскільки вважала, що її права порушені саме ПАТ «Кредитпромбанк».

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування, а рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 06 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов