Справа № 127/23506/18

Провадження № 2/127/4047/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.11.2018 м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі

головуючого судді Романюк Л.Ф.,

при секретарі Курутіній О.В.,

за участі позивачки ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, мотивуючи позовні вимоги тим, що 22.08.1998 року сторони зареєстрували шлюб у Відділі реєстрації актів громадянського стану Вінницької міської ради, актовий запис № 1653. В шлюбі у сторін народився син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копією свідоцтва про народження від 11.08.2003 року. У період з 2002 по 2003 роки сторони проживали в гуртожитку в м. Вінниці, на сім’ю з двох осіб, а саме сторонам з метою поліпшення житлових умов і надання житлових приміщень рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради №268 від 27.01.2003 року, було видано тимчасовий ордер на жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1, що складається з двох кімнат загальною площею 30,5 кв.м. Після видачі тимчасового ордеру на жиле приміщення сторони здійснили його перепланування, в результаті якого житлова площа квартири збільшилась на 1,9 кв.м., що стало причиною відмови в отриманні постійного ордеру на дане жиле приміщення (надлишок належних квадратних метрів на одну особу). Вирішальним фактором в отриманні постійного ордеру на дане жиле приміщення, з надлишком квадратних метрів житлової площі квартири на одну особу, став факт вагітності ОСОБА_5 21.03.2003 року на підставі постійного ордеру на жиле приміщення вселили та зареєстрували сторін за адресою: АДРЕСА_2, про що свідчить довідка форми № 3 від вересня 2018 року та відомості у паспортах сторін. 09.07.2016 року у вказаній квартирі було зареєстровано неповнолітнього сина, про що свідчить довідка форми № 3 від вересня 2018 року. 09.09.2003 року рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради № 1371 видане свідоцтво про право власності на житло двохкімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2, яка приватизована згідно з ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» і належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_3 та неповнолітньому сину ОСОБА_6 у розмірі по ? кожному. ОСОБА_5 не могла приймати участі у приватизації двохкімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2, яка була приватизована, оскільки у січні 1999 року використала своє право участі у приватизації разом із сестрою, успадкованої після смерті батьків квартири у м. Миколаєві. Таким чином, 09.09.2003 року за час спільного сумісного життя у шлюбі сторонами було набуто у спільну сумісну власність подружжя двохкімнатну квартиру за адресою: Вінниця, АДРЕСА_3, загальна площа якої становить 62,2 кв.м. в якій зареєстровано по теперішній час позивач та неповнолітній син, і яка є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. З 2015 року позивачка з неповнолітнім сином проживає окремо від відповідача, винаймаючи квартиру в м. Києві, на той час у сторін не було досягнуто домовленостей щодо способу виконання відповідачем свого обов’язку щодо утримання неповнолітнього сина. З вересня 2016 року, після вступу на навчання до Київського спортивного ліцею, неповнолітній син проживає у спортивному інтернаті, але у вихідні дні та канікули проживає з позивачкою. З січня 2015 року по вересень 2017 року відповідач не виконував своїх батьківських обов’язків, зокрема, практично не приймав участі у вихованні й утриманні малолітньої дитини, недостатньо дбав про матеріальне забезпечення сім’ї. Лише з вересня 2017 року між сторонами було досягнуто домовленості щодо способу виконання відповідачем свого обов’язку щомісячно утримувати спільну неповнолітню дитину до досягнення нею повноліття, але матеріального забезпечення було недостатньо і з липня 2018 року було укладено нотаріально посвідчений договір про аліменти. Розмір сплачених відповідачем аліментів за цей час явно недостатній для забезпечення фізичного, розумового, духовного та соціального розвитку неповнолітньої дитини. З метою досудового врегулювання питання щодо поділу спільного майна подружжя позивачка звернулась до відповідача з пропозицією продажу спільно нажитої квартири для придбання в подальшому квартири в м. Києві для переїзду дитини з інтернату до власного помешкання. У свою чергу відповідач на той момент не був проти її продажу і квартиру було виставлено на продаж. Однак, згодом він відмовився від її продажу й уникає будь – яких переговорів із позивачкою. Позивачка вважає, що відповідач порушує не лише законні права та інтереси одного з подружжя щодо володіння, користування та розпорядження своєю законною часткою спільного сумісного майна подружжя, а й майнові інтереси їх спільної неповнолітньої дитини, яка проживає та знаходиться на утриманні позивачки.

Просила суд, визнати об’єктом права спільної сумісної власності подружжя квартиру, що складається з двох кімнат, загальною площею 62,2 кв.м. і житловою площею 30,5 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 набуту сторонами під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду. Визнати за ОСОБА_5 право на частку у майні спільної сумісної власності подружжя у розмірі ? частини двохкімнатної квартири, що становить 486 818 грн. середньої ринкової вартості квартири, згідно проведеної оцінки її вартості. Виділити у власність ОСОБА_5 ? частини двохкімнатної квартири, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за адресою: АДРЕСА_4.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_5 та її представник ОСОБА_2, кожен окремо, позовні вимоги підтримали за обставин викладених в справі, просили суд їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_7 та його представник ОСОБА_4, кожен окремо, позовні вимоги не визнали, заперечували, щодо їх задоволення.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, оцінивши докази в їх сукупності, дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення з таких підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

22.08.1998 року ОСОБА_3 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб у Відділі реєстрації актів громадянського стану Вінницької міської ради, актовий запис № 1653 (а.с.12).

В шлюбі у сторін народився син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копією свідоцтва про народження від 11.08.2003 року (а.с.13).

Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради №268 від 27.02.2003 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було видано ордер на жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1, що складається з двох кімнат загальною площею 30,5 кв.м. (а.с.17).

Відповідно до довідки № 26 від 25.06.2018 року ОСББ Пирогова, за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровані: ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с.16).

Відповідно до свідоцтва на право власності на житло від 09.09.2003 року квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, дійсно належить на праві приватної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_6 по ? частки (а.с.18).

ОСОБА_5 працює на посаді тренера – викладача у Спеціалізованій дитячо – юнацькій школі Олімпійського резерву м. Києва з баскетболу (а.с.21).

ОСОБА_3 працює на посаді старшого тренера – викладача в МСДЮСШОР з баскетболу (а.с.24-25).

26.06 2018 року між сторонами було укладено нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів на дитину (а.с.26).

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 06.01.1999 року, квартира за адресою: АДРЕСА_5 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_5 (а.с.32).

За змістом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини першої статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

За правилами статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частина третя статті 368 ЦК України визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (стаття 68 СК України).

Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частин другої та третьої статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Способи та порядок поділу майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються статтею 71 СК України і сутність такого поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, суду необхідно встановлювати час придбання майна, обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Пунктами 22, 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз'яснено судам, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири та транспортні засоби тощо. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Отже, для вирішення спору, який виник між сторонами, суду необхідно з'ясувати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Відповідно до п. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз.

Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), кімнат у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю або продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Громадяни, які частково використали житлові чеки в процесі приватизації квартир державного житлового фонду, отримали нові квартири і мають залишки житлових чеків на депозитних рахунках, яких вистачає для оформлення права власності на другу квартири, використовують ці залишки для приватизації останньої. Практика застосування житлового законодавства склалася таким чином, що органи приватизації здійснюють доприватизацію житла громадянам за невикористані частини житлових чеків у межах їх вартості та з доплатою особистих коштів за наявності надлишків житлової площі.

Тільки повне використання житлових чеків є фактом реалізації один раз права на безоплатну приватизацію житла, передбачену п. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» ОСОБА_9 правова позиція викладена в Рішенні Конституційного Суду Справа N 1-38/2010 10 червня 2010 року N 15-рп/2010.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про власність», який діяв на момент приватизації квартири, наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського фонду та члени його сім’ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України.

Згідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Передача квартир у приватну власність громадян відбувалась не лише на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а з урахуванням положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджений Наказом Державного Комітету України по житлово – комунальним послугам № 56 від 15.09.1992 року, який припинив свою дію на підставі Наказу Міністерства з питань житлово – комунального господарства України № 396 від 16.12.2009 року.

Відповідно до п. 20 Переліку при оформленні заяви про приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім’ї та займанні приміщення.

Як вбачається із змісту додатку № 4 до Положення про порядок передачі квартири (будинків)у власність громадян, до складу сім’ї наймача повинні були входити лише зареєстровані у квартирі особи з зазначенням статусу родинних відносин та дати реєстрації у квартирі.

З матеріалів справи вбачається, що спірна квартира АДРЕСА_6 була передана відповідачу та його сину у приватну часткову власність в порядку приватизації на підставі рішення № 1371 від 09.09.2003 року виконкому Вінницької міської ради (а.с. 18).

За викладених обставин позивачкою ОСОБА_5 в позові обраний не вірний спосіб захисту своїх прав.

Відповідно до змісту ст. 11, ст. 15 ЦК України цивільні права й обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів наведений в ст. 16 ЦК України. Тобто власник порушеного права може скористатися не любим, а цілком конкретним способом захисту свого права, який визначається законом.

Відповідно до вимог ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов’язку в натурі, зміна правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової шкоди), визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб тощо.

Згідно з положенням даної норми, особа вправі звернутись до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Позивачкою ОСОБА_5 не ставиться питання про визнання недійсним розпорядження органу приватизації, натомість ставиться питання про визнання права власності на ? частки приватизованої квартири, що не відповідає нормам чинного законодавства.

Крім того, сторонами не заперечувався той факт, що спірна квартира було приватизована на відповідача ОСОБА_3 та сина сторін ОСОБА_6, оскільки позивачка ОСОБА_5 у січні 1999 року використала своє право участі у приватизації разом зі своєю сестрою, успадкованої після смерті батьків квартири у м. Миколаєві.

Згідно зі ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до розділу V11 Прикінцеві положення до Сімейного Кодексу України, цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним Кодексом України ( 01.01.2004 року) і регулює відносини, які виникли починаючи з дня набрання ним чинності. Сімейний кодекс України не має зворотної сили і не може поширюватися на відносини, які виникли до цього моменту.

Положення п. 4 ч. 1 ст. 57 СК України про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є житло, набуте нею, ним під час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», набрало законної сили 13 червня 2012 згідно із Законом № 4766-VI від 17 травня 2012року.

У відповідності до ст.ст.22 - 24 Кодексу про шлюб та сім'ю України, затвердженого 20.06.1969 року, що діяв до 1 січня 2004 року, майно нажите під час шлюбу є спільним майном подружжя, але керуючись зазначеним законом слід вважати, що майно, набуте ОСОБА_3 за час шлюбу, внаслідок приватизації, слід вважати майном, придбаним за кошти, які належали йому особисто, а тому є таким, що є його особистою власністю і тому не підлягає розділу між подружжям.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що частина спірної квартири, що внаслідок приватизації набута за час шлюбу ОСОБА_3 не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5

Слід також зазначити, що спірна квартира відповідно до свідоцтва на право власності на житло від 09.09.2003 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, дійсно належить на праві приватної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_6 по ? частки, однак позивачка у позовних вимогах ставить питання про визнання об’єктом права спільної сумісної власності подружжя вище вказану квартиру та просить суд визнати за нею право на частку у майні сумісної власності подружжя ? частини квартири та виділити її у власність. В той час коли ? частка спірної квартири належить сину сторін.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Разом з тим, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 09.10.1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13.05.1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30.05.2013 року визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

У п. 26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

При розгляді справи суд встановив відсутність доказів, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5

Тому, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, з’ясувавши усі обставини по справі, які складають правову підставу позову, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 57, 60, 69-72 СК України, ст. ст. 355, 357, 368, 372 ЦК України, ст. ст. 10 12, 13, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В позові ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності – відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок позивача.

Рішення суду може бути оскаржено сторонами до Апеляційного суду Вінницької області через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя :