ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2018 року

м. Київ

Справа № 918/768/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Погребняка В.Я. - головуючий, Білоуса В.В., Катеринчук Л.Й.,

за участю секретаря судового засідання Співака С.В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Українська залізниця",

представник позивача - Косик С.І. (договір про надання правової допомоги б/н від 18.04.2018, ордер КВ № 395374 від 05.05.2018),

відповідач - Державне підприємство "Сарненське лісове господарство",

представник відповідача - Гладчук В.Я. (договір про надання правової допомоги № 2-2018/юр від 08.11.2018, ордер РН-001 № 38 від 20.11.2018),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Українська залізниця"

на рішення господарського суду Рівненської області

від 28.03.2018

у складі судді: Марач В.В.

та постанову Рівненського апеляційного господарського суду

від 23.08.2018

у складі колегії суддів: Філіпов Т.Л. (головуючий), Розізнана І.В., Василишин А.Р.,

у справі за позовом

Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Українська залізниця",

до Державного підприємства "Сарненське лісове господарство",

про стягнення 893 288, 02 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Укрзалізниця" звернулось до господарського суду Рівненської області з позовною заявою до Державного підприємства "Сарненське лісове господарство" про стягнення 893 288, 02 грн. витрат пов'язаних із затримкою вагонів.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 28.03.2018 у справі № 918/768/17 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Відмовляючи в позові, місцевий господарський суд вказав, що подіями, які стали підставою для подання позову є надання послуг та додаткові збори, пов'язані із затриманням вагонів, про що складено акти загальної форми. При цьому акт загальної форми № 10939 від 18.05.2016 та Акт загальної форми № 10945 від 19.05.2016 - початок строку затримки вагонів, а Акт загальної форми № 8 від 22.10.2016 та Акт загальної форми № 16 від 22.10.2016 - закінчення затримки вагонів, тобто є саме періодом (днем) виникнення обставин, з якими пов'язано право на позов. Судом першої інстанції застосовано шестимісячний строк позовної давності, встановлений ст.137 Статуту залізниць, який на думку суду закінчився 22.04.2017, оскільки позовна заява направлена позивачем на адресу суду 10.11.2017 і надійшла 17.11.2017.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 23.08.2018 у справі № 918/768/17 вищезазначене судове рішення місцевого господарського суду залишено без змін. При цьому, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що до спірних правовідносин, що виникли між сторонами у справі, які пов'язані з перевезенням вантажу відповідача у міжнародному сполученні має застосовуватися однорічна позовна давність за правилами § 1 та § 2 статті 48 Єдиних правил до договору про міжнародні залізничні перевезення вантажів (додаток B до Конвенції про міжнародні залізничні перевезення від 9 травня 1980 року).

Не погоджуючись з рішенням господарського суду Рівненської області від 28.03.2018 та постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 23.08.2018 у справі № 918/768/17, Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Українська залізниця" звернулось з касаційною скаргою, разом з клопотанням про поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, в якій просило їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги скаржник посилається на порушення та невірне застосування судами попередніх інстанцій ст. 137 Статуту залізниць, ч. 5 ст. 315 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ч. 2 ст. 50 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо незалучення судом першої інстанції до участі у справі третьої особи. На переконання скаржника до правовідносин у даній справі повинна застосовуватись загальна позовна давність тривалістю у три роки, оскільки між сторонами укладений договір про надання послуг, а не договір перевезення.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 918/768/17 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Білоус В.В., суддя - Катеринчук Л.Й., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.10.2018.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Погребняк В.Я. - головуючий, Білоус В.В., Катеринчук Л.Й. від 22.10.2018 задоволено клопотання скаржника про поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження та поновлено цей строк. Відкрито касаційне провадження у справі № 918/768/17 господарського суду Рівненської області за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Українська залізниця" на рішення господарського суду Рівненської області від 28.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.08.2018. Повідомлено учасників справи, що розгляд касаційної скарги відбудеться 20.11.2018. Надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 13.11.2018. Доведено до відома учасників справи, що нез'явлення їх представників в судове засідання не є перешкодою для розгляду касаційної скарги.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просив оскаржувані судові акти залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення та зазначив, що договір, укладений між сторонами, не дивлячись на назву "Про надання послуг з організації перевезення вантажів" містить весь комплекс послуг по перевезенню вантажів.

В судове засідання 20.11.2018 з'явились уповноважені представники позивача та відповідача, які надали пояснення у справі.

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 28.12.2012 між Державним підприємством "Сарненське лісове господарство" (замовник) та Публічним акціонерним товариством "Українська залізниця" (виконавець) укладений договір № 2209/1073-2012 про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних напіввагонах, в редакції Додаткової угоди № 4 від 01.12.2015 до нього, за яким виконавець зобов'язується за плату і за рахунок замовника виконати або організувати виконання визначених цим договором послуг, пов'язаних з організацією внутрішніх та міжнародних перевезень вантажів на власних напіввагонах.

У травні 2016 року відповідачем з залізничної станції Сарни Львівської залізниці було здійснено відправку вагонів №№ 32264426, 96398979, 32262347, 96398078 до станції Тужер Ипорвань МАВ (Угорщина).

На шляху прямування на станції Батьово Львівської залізниці на вимогу митних органів України були затримані вагони №№ 32264426, 96398979, 32262347, 96398078, відправником яких є відповідач, для огляду товарів. На підставі заявки митних органів вказані вагони були затримані, про що складені акти загальної форми. Причиною затримки митними органами цих вагонів є саме товари лісопродукції ("колоди із сосни"), що в них перевозилися. Зазначені дії митних органів призвели до нарахування додаткових зборів.

За затримку вагонів на шляху прямування працівниками регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" нараховано додаткові збори в розмірі 893 288, 02 грн. за надані послуги, а саме користування вагонами, маневрову роботу, зберігання вантажу, надання інформації про вантажні роботи (телеграми та повідомлення), подавання та забирання вагонів, зважування вантажів при затримці, а також провізну плату (тариф) за маршрутом Батьово - Чоп - Кольчино Львівської залізниці та внесено в накладні №№ 548156, 548453, 547612, 547604.

З метою досудового врегулювання спору, позивач звертався до відповідача з претензією № ЦТЛ-22/438 від 08.08.2017 з вимогою сплатити 893 288, 02 грн., яка залишена без задоволення, що й стало підставою для звернення до суду з даною позовною заявою.

Відповідно до ст. 306 ГК України перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів вантажів визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.

Положеннями ст. 119 Статуту залізниць передбачено, що за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата. Зазначена плата вноситься також за час затримки вагонів на станціях призначення і на підходах до них в очікуванні подання їх вантажовласнику. За час затримки на коліях залізниці вагонів, що належать підприємствам чи орендовані ними, стягується 50 відсотків зазначених розмірів плати. Зазначена плата стягується також з вантажовідправників, вантажоодержувачів у разі затримки вагонів (контейнерів), пов'язаної з митним оформленням.

Відповідно до пунктів 2, 13 Правил користування вагонами і контейнерам за користування вагонами і контейнерами вантажовідправники, вантажоодержувачі, власники під'їзних колій, порти, організації, установи, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (далі - вантажовласники) вносять плату. Плата за користування стягується з вантажовласника також у разі затримки вагонів (контейнерів) під час перевезення в усіх випадках, крім тих, які залежать від залізниці.

Пунктами 8, 9 Правил зберігання вантажів визначено, що збір за зберігання вантажів у вагонах (контейнерах) у разі затримки їх з вини одержувача (відправника) після закінчення терміну безоплатного зберігання сплачується незалежно від місця затримки (на станції призначення та на підходах до неї, на прикордонних, припортових станціях тощо). За зберігання на місцях загального користування та на коліях станції відправлення вантажів, завантажених у вагони (контейнери), які простоюють в очікуванні оформлення перевезення (у тому числі під митним оформленням та з інших причин, не залежних від залізниці), збір сплачується з моменту ввезення вантажу на станцію до моменту закінчення затримки.

Відповідно до частин 1, 2, 4 ст. 129 Статуту залізниць обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача, пасажирів під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць.

Комерційний акт складається для засвідчення таких обставин: невідповідності найменування, маси і кількості місць вантажу, багажу чи вантажобагажу натурою з даними, зазначеними у транспортних документах; у разі виявлення вантажу, багажу чи вантажобагажу без документів або документів без вантажу, багажу чи вантажобагажу; псування, пошкодження вантажу, багажу і вантажобагажу; повернення залізниці вкраденого вантажу, багажу або вантажобагажу. В усіх інших випадках обставини, що виникли в процесі перевезення вантажу, багажу і вантажобагажу і які можуть бути підставою для матеріальної відповідальності, оформляються актами загальної форми.

Крім того, ч. 1 ст. 26 Закону України "Про залізничний транспорт" передбачено, що обставини, які можуть служити підставою для майнової відповідальності перевізників, відправників та одержувачів вантажу, багажу, вантажобагажу, пасажирів, засвідчуються актами.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, факт затримки вагонів документально підтверджено наявними в матеріалами справи доказами, зокрема, складеними позивачем актами загальної форми на підставі яких було розраховано плату за користування вагонами, маневрову роботу, зберігання вантажу, надання інформації про вантажні роботи (телеграми та повідомлення), подавання та забирання вагонів, зважування вантажів при затримці, а також провізну плату на загальну суму 893 288, 02 грн. Зазначені акти загальної форми відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України "Про залізничний транспорт", ст. 129 Статуту залізниць є підставами для матеріальної відповідальності вантажовідправника - відповідача у справі.

При цьому судами встановлено, що затримка вагонів відбулась у зв'язку з проведенням митного огляду вантажу, що перевозився у зазначених вагонах.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України (далі - МК України) митний контроль - це сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку. При цьому, митні формальності - сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

Статтею 318 МК України визначено, що митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України. Митний контроль здійснюється виключно органами доходів і зборів відповідно до цього Кодексу та інших законів України. Митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи. Митний контроль - це сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст. 336 МК України митний огляд (огляд та переогляд товарів, транспортних засобів комерційного призначення) є формою митного контролю, який здійснюється безпосередньо посадовими особами органів доходів і зборів.

Згідно з ч. 2 ст. 218 МК України розвантажувальні, навантажувальні, перевантажувальні та інші операції, необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, проводяться підприємствами залізниці за рахунок власників товарів або уповноважених ними осіб.

Відповідно до ст. 28 § 6, ст. 32 § 1 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення якщо перешкода до перевезення вантажу чи його видачі виникла з причин, незалежних від перевізника, перевізнику повинні бути сплачені додаткові провізні платежі і витрати, понесені ним у зв'язку з перешкодами, а також неустойки, якщо вони передбачені національним законодавством. Перевізнику повинні бути відшкодовані всі витрати, пов'язані з перевезенням вантажу, не передбачені застосованими тарифами і викликані причинами, які не залежать від перевізника.

Системний аналіз змісту положень статей Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, статей 218, 338 МК України, статей 119, 121 Статуту залізниць, пунктів 2, 3, 8, 10 - 13, 15, 16 Правил користування вагонами, пунктів 8, 9 Правил зберігання вантажів, дає підстави для висновку, що вартість проведених залізницею робіт, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, має в будь-якому випадку оплачуватися вантажовласниками (вантажовідправниками) незалежно від того, чи виявлено митницею факт незаконного переміщення товару під час здійснення митного контролю.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.03.2018 у справі № 911/4079/16, від 03.04.2018 у справі № 911/4080/16, від 16.04.2018 у справі № 911/1318/17, від 02.05.2018 у справі № 927/526/17 та постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 906/429/17.

В процесі судового розгляду даної справи, відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до ч. 5 ст. 315 ГК України та ст. 137 Статуту залізниць для позовів перевізника до вантажоодержувача чи вантажовідправника, що випливають з перевезення, встановлено шестимісячну позовну давність.

Статтею 926 ЦК України та ч. 6 ст. 315 ГК України встановлено, що позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезеннями у закордонному або міждержавному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

Враховуючи вимоги Закону України "Про приєднання України до Протоколу від 03.06.1999, що стосується змін Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) від 09.05.1980" та те, що Україна приєдналася 05.06.1992 до Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951, при вирішенні спорів, пов'язаних з перевезенням вантажів у міжнародному залізничному сполученні, необхідно враховувати приписи Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення та Конвенції про міжнародні залізничні перевезення.

Статтею 48 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951 (в редакції, чинній від 16.10.2015; дата набрання чинності для України 01.07.2016), яка врегульовує позовну давність, не містить положень про строки давності щодо подання залізницею позовів до вантажовідправників.

Відповідно до § 1 та § 2 ст. 48 Єдиних правил до договору про міжнародні залізничні перевезення вантажів (додаток B до Конвенції про міжнародні залізничні перевезення від 9 травня 1980 року) строк давності позовів, які ґрунтуються на договорі перевезення, закінчується через один рік. Строк давності починається: a) стосовно відшкодування повної втрати вантажу - з тридцятого дня після закінчення строку доставки; b) стосовно відшкодування часткової втрати, пошкодження або прострочення доставки - з дня видачі вантажу; c) у решті випадків - з дня, коли можуть бути пред'явлені позови. День, зазначений як початок відліку строку давності, ніколи не включається до строку.

З урахуванням правової позиції, наведеній у Постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 906/429/17, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що до спірних правовідносин, що виникли між сторонами у справі, які пов'язані з перевезенням вантажу відповідача у міжнародному сполученні (зі станції Сарни Львівської залізниці до станції Тужер Ипорвань МАВ [Угорщина]) має застосовуватися однорічна позовна давність за правилами § 1 та § 2 ст. 48 Єдиних правил до договору про міжнародні залізничні перевезення вантажів (додаток B до Конвенції про міжнародні залізничні перевезення від 9 травня 1980 року).

Затримка вагонів на станції призначення є єдиною подією, яка фіксується як порушення одноразово та, водночас, триває певний проміжок часу, і щодо якої як єдиної події й розпочинається перебіг позовної давності. Зазначений висновок узгоджується із позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 904/5743/16.

Застосовуючи наслідки спливу строку позовної давності для заявлених позивачем вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що перебіг строку позовної давності розпочався від дати складання Актів загальної форми про закінчення затримки вагонів, а саме з 22.10.2016 (Акти № 8 та №16), тоді як позовна заява направлена позивачем на адресу господарського суду Рівненської області 10.11.2017 (що підтверджується відбитком штемпеля відділення поштового зв'язку на конверті та описі вкладення у цінний лист), тобто поза межами строку позовної давності для звернення з даними позовними вимогами.

При цьому, за наслідками дослідження обставин поважності причин пропуску строку позовної давності, господарські суди попередніх інстанцій відхилили наведені позивачем причини його пропуску з підстав їх неповажності.

Беручи до уваги вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли вірного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справі, що розглядається, Верховний Суд доходить висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій, натомість, ґрунтуються на власному помилковому тлумаченні норм чинного законодавства, з огляду на що не приймаються до уваги судом касаційної інстанції, як необґрунтовані.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням викладеного, не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України за результатами розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (ст. 309 ГПК України).

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Українська залізниця" та залишення рішення господарського суду Рівненської області від 28.03.2018 та постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 23.08.2018 у справі № 918/768/17 без змін.

У зв'язку з відмовою у задоволенні касаційної скарги та залишенні без змін рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій, витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортної логістики" ПАТ "Українська залізниця" залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Рівненської області від 28.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.08.2018 у справі № 918/768/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В.Я. Погребняк

Судді В.В. Білоус

Л.Й. Катеринчук