Справа № 404/1078/17

Номер провадження 2/404/293/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2018 року м. Кропивницький

Кіровський районний суд м. Кіровограда в складі :

головуючої судді - Панфілової А.В.

при секретарі - Мосійчук А. Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права власності на частину квартири,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувсяз позовомдо відповідачівпро визнання частково недійсним договіркупівлі-продажуквартири від 13.09.1996року №3387 прокупівлю двокімнатноїквартири АДРЕСА_1 селище Нове,посвідчений приватним нотаріусомКіровоградського міськогонотаріального округуЛевицькою В.В.,який укладений ОСОБА_2 підвпливом обманубез участіорганів опіки, визнатинедійсним вчастині ,що згідноз пунктом1 цьогодоговору ОСОБА_2 є одноосібним покупцемданої квартири.Визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 солідарнимипокупцями задоговором купівлі-продажуквартири від24вересня 1997року двокімнатноїквартири,що знаходитьсяв АДРЕСА_2 ,визнати за ОСОБА_1 правовласності на1/3частину двокімнатноїквартири АДРЕСА_3 ) тавизнати за ОСОБА_2 і ОСОБА_3 правовласності на1/3частину двокімнатноїквартири АДРЕСА_3 ) за кожним з них. Внести до договору купівлі-продажу відповідні зміни , а саме виключити пункт 9 та викласти прункт 8 цього договору в такій редакції: «8. Квартира є спільною частковою власністю у рівних частках (по 1/3 частині ) трьох співвласників ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками згідно з нормами чинного законодавства Укураїни , зокрема , статей 355-367 Цивільного кодексу України».

При цьому, ставиться питання визнати поважною причину пропуску та поновити позивачу строк звернення до суду з даним позовом із зазначенням , що на цей позов не поширюються правила про позовну давність ( а.с. 79 т. 2 ).

В обгрунтування позову зазначено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками позивача ОСОБА_1 .

Згідно з рапортом батька від 21.06.1993 р. сім`я військовослужбовця із трьох осіб (у складі батька ОСОБА_4 , матері ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , їхнього сина) була взята на квартирний облік у військовій частині НОМЕР_1 Кіровоградського військового гарнізону.

Відповідно до Договору про дольову участь у будівництві житла від 11.07.1996 р. № 1 Благодійний фонд "Житло військовослужбовцям" почав дольове будівництво 9-ти поверхового будинку на 64 квартири для військовослужбовців Кіровоградського військового гарнізону.

Згідно з актом прийому-передачі квартир за адресою АДРЕСА_4 було передано начальнику Кіровоградської КЕЧ району 11 двокімнатних квартир загальною площею 51 кв. м кожна, у тому числі, двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , яку розподілено на склад сім`ї (три особи) військовослужбовця ОСОБА_2 .

Відповідно до довідки від 15.12.2005 р. №1147 Комунального підприємства "Комунальник-96" Новенської селищної ради м. Кіровограда Кузів Олександр Богданович, ОСОБА_3 і ОСОБА_1 разом з батьками, проживали та були прописані з 04.02.1997 р. до 26.09.1997 р. за адресою АДРЕСА_6 .

Оскільки надане військовослужбовцям житло було оплачене Міністерством оборони України за програмою "Житло військовослужбовцям", передача житла сім`ям військовослужбовців оформлювалась, крім рішення житлової комісії військової частини НОМЕР_2 , ще й Договорами купівлі-продажу квартир між забудовником, корпорацією "Інгул-Габбро", і головою сім`ї, на яку видавалась квартира. В даному випадку договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 13.09.1996 р. підписував від імені корпорації "Інгул-Габбро" генеральний директор ОСОБА_5 та від імені сім`ї, яка отримала квартиру, її голова, відповідач ОСОБА_2 .

Тобто, квартира АДРЕСА_1 надавалася у 1996 році ОСОБА_2 із державного житлового фонду на сім`ю з трьох осіб, у тому числі і на - позивача та обох відповідачів. Лише оформлена була договором купівлі-продажу квартири на ім`я відповідача ОСОБА_2 .

У цій квартирі позивач разом із батьками поселився, проживав і був прописаний з 04.02.1997 р. до 26.09.1997 р. як член їхньої сім`ї.

Вважає, що оскільки квартира АДРЕСА_1 була надана сім`ї безоплатно із житлового фонду Міністерства оборони України і тому, під час проживання у ній, мали право на безоплатну приватизацію цієї квартири згідно з нормами Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Зокрема, відповідно до ч. 1 (абзаци 1 і 2) ст. 3 цього Закону - шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю.

Таким чином, ОСОБА_1 , проживаючи у 10-річному віці в зазначеній квартирі у складі сім`ї з трьох осіб, мав право на безоплатне отримання у власність (шляхом приватизації) 1/3 частини цієї квартири, загальна площа якої складає 51 кв. м., тобто, право на приватизацію 51 : 3 = 17 [кв. м] загальної площі квартири.

Однак, у зв`язку з оформленням передачі даної квартири не за ордером (згідно з нормами ст. 58 ЖК Української РСР), а за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 13.09.1996 р., підписаним від імені корпорації "Інгул-Габбро" генеральним директором ОСОБА_5 та відповідачем ОСОБА_2 , позивач був незаконно позбавлений не тільки права взяти участь у приватизації квартири та мати ОСОБА_3 у власності 1/3 частину цієї квартири у розмірі 17 кв.м. загальної її площі, але також позбавлений (враховуючи оформлення передачі даної квартири сім`ї за договором купівлі-продажу) і права власності на 1/3 частину цієї квартири у розмірі 17 кв. м загальної її площі відповідно до вказаного договору купівлі-продажу квартири.

У тому ж 1997 році батьки ОСОБА_2 і ОСОБА_3 продали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 18.09.1997 р. і за ті ж, виручені від продажу квартири, кошти придбали іншу квартиру АДРЕСА_3 згідно з договором купівлі-продажу від 24.09.1997 р., реєстраційний № 1832, загальна площа якої (без урахування балкону з приведеною площею 0,87 кв.м), складає 52,17 - 0,87 = 51,3 [кв. м] , тобто є еквівалентною проданій батьками квартирі за адресою: АДРЕСА_6 .

У цій квартирі АДРЕСА_3 ОСОБА_1 , у віці 10-ти років разом з батьком ОСОБА_2 та матір`ю ОСОБА_3 поселився у 1997 році без будь-яких обумовлених угодою обмежень, був прописаний з 03.10.1997 р. та 20 років постійно проживав і до цього часу проживає без будь-яких обмежень у її користуванні, а тому просить задовольнити позов повністю.

В судовому засіданні представник позивача акцентував увагу суду на обставинах пов`язаних з оформленням у власність квартири та на порушенні батьками прав малолітньої особи .

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги не визнав та надав заперечення проти позову з посиланням, що він ОСОБА_2 з ОСОБА_3 перебували у шлюбі тривалий час, від шлюбу мають сина - ОСОБА_1 . За час спільного проживання придбали квартиру за АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу від 13.09.1996 р. №3387 посвідченого Приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Левицькою В.В. В 1997 році спільно продали цю квартиру і купили за виручені від продажу квартиру кошти іншу квартиру за АДРЕСА_3 .

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, як видно з архівної довідки Кіровоградського обласного об`єднання бюро технічної інвентаризації за № 35-5 від 07.12.2016 року, 13.09.1996 р. Корпорація «ІНГУЛ-ГАББРО» продало, а ОСОБА_2 купив квартиру за АДРЕСА_1 згідно з договору купівлі-продажу від 13.09.1996 р. №3387, посвідченого Приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Левицькою В.В.

Адвокат відповідача зазначила, що дані про приватизацію квартири відсутні, тому посилання позивача на

законодавство про приватизацію та порушення законодавства про опіку є

необґрунтованими. Сам факт проживання позивача в квартирі, не може свідчити про його право власності на квартиру, і як передбачено ст. 173 СК України, при вирішені спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважаються, що вони є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом. Така ж норма, закону (ст. 77 КпШС) діяла на період придбання квартири в 1996 р.

Враховуючи вищевикладене, позивач хибно вважає що квартира була приватизованою, адже відповідно до ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» від 1992 року, приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир та оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру , яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення, а дана квартира відповідно до договору купівлі-продажу від 13.09.1997 р. №3387, посвідченого Приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Левицькою В.В. була куплена в корпорації «ІНГУЛ-ГАББРО».

Зважаючи на те, що право власності на спірну квартиру, являється спільною сумісною власністю подружжя, яке було придбано за час перебування його і ОСОБА_3 в шлюбі, вимоги позивача - ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на вказане майно не ґрунтується на законі .

З таких же підстав позивач не має права на квартиру АДРЕСА_3 .

В розумінні ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, позивач не є стороною договору.

Подано заяву про застосування наслідків порушення позовної давності, а тому просить відмовити в задоволенні позову повністю.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 позовні вимоги визнала повністю та просить задовольнити позов повністю. Підтвердила обставини , які зазначаються позивачем у позові.

Судом встановлено наступні факти.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі , від шлюбу мають сина - ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження (а. с. 13т.1).

За час спільного проживання придбали квартиру за АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу від 13.09.1996 р. №3387 , посвідченого Приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Левицькою В.В. (а. с. 90-91 т.1).

В 1997 році продали цю квартиру та купили за виручені від продажу квартиру кошти іншу квартиру за АДРЕСА_3 (а. с. 98 т 1).

Згідно архівної довідки Кіровоградського обласного об`єднання бюро технічної інвентаризації за № 35-5 від 07.12.2016 року, 13.09.1996 р. Корпорація «ІНГУЛ-ГАББРО» продало, а ОСОБА_2 купив квартиру за АДРЕСА_1 згідно з договору купівлі-продажу від 13.09.1996 р. №3387, посвідченого Приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Левицькою В.В.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, свідків, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позову повністю.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, крім цього ст. 16 цього ж кодексу зазначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу і одним із способів такого захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

Згідно ст.1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Визнання позову відповідачем визначено в ст. 206 ЦПК України, відповідно до якої визнання позову має не суперечити закону та не порушувати права , свободи чи інтереси інших осіб. За встановлених судом обставин , суд не приймає дане визнання позову.

Спірне питання стосується договорів , укладених в 1996 та 1997 р.р., тому до даних правовідносин має бути застосоване законодавство , яке регулювало дані правовідносини на час їх вчинення.

Відповідно до статті 77 КпШС України за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як батьки не мають права і майно дітей. Таким чином, батьки мають право належне їм майно продавати, дарувати, передавати до найму, не запитуючи згоди на це дітей. Батьки можуть також позбавити спадщини за своїм заповітом (за винятком випадків, передбачених статтею 535 ЦК України, обов`язкова частки у спадщині).

Батьки є законними представниками інтересів своїх неповнолітніх дітей, і одною з функцій такого представництва є управління їх майном. У зв`язку з цим батьки самостійно вирішують всі питання, пов`язані з володінням та розпорядженням майном неповнолітніх дітей, тобто фактично виконують права та обов`язки власників майна, діючи в інтересах дітей.

Управління майном дітей здійснюється батьками без спеціального на те повноваження, але їх дії щодо володіння, користування та розпорядження майном дітей контролюються г органами опіки та піклування Ці ж органи розглядають спори між батьками щодо питань управління майном дітей.

Батьки управляють майном дітей до досягнення ними повноліття. Після цього діти особисто здійснюють всі права та обов`язки по відношенню до свого майна. Розпорядження батьками майном повнолітніх дітей можливе тільки за згодою останніх та за наявності доручення.

За законодавством України, що діяло на той час між батьками і дітьми та іншими членами сім`ї може виникати як спільна часткова, так і спільна сумісна власність (ст. 17 Закону України «Про власність).

Дана норма міститься і в ст. 177 СК України , відповідно до якої батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов`язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.

Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.

При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Квартира не була приватизованою, адже відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 1992 року, приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир та оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру , яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення, а дана квартира відповідно до договору купівлі-продажу від 13.09.1997 р. №3387, посвідченого Приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Левицькою В.В. була куплена в корпорації «ІНГУЛ-ГАББРО».

За даних обставин , позивач помилково вважає, що фактично мав право власності на 1/3 частину квартири. Батьки спільно розпорядились квартирою саме в той спосіб, який вони на той час вбачали за можливе і необхідне , тобто оформили у вигляді договору купівлі-продажу, надалі продали квартиру та придбали іншу, де і проживає на даний час позивач.

За даних обставин, оскільки позивач не мав права і не отримував право власності, він помиляється , щодо обставин стверджуючи про порушення його права власності. За встановлених судом обставин , позивач мав право користування даним житлом , яким він користується і на даний час , і це право ніким не оспорюється.

Посилання позивача на безгрошовість договору купівлі-продажу , неправильне її оформлення в 1996 році не є підставою для виникнення у нього права на частину іншої квартири.

Мати позивача , яка визнала позов сина на час укладення спірних договорів ні в 1996 році, ні в 1997 році не зверталась до органів опіки та піклування , які розглядали спори між батьками щодо питань управління майном дітей, не оспорювала укладені договори , а фактично з відповідачем спільно прийняла рішення щодо продажу першої квартири і купівлі іншої в 1997 році, яка є спільним майном подружжя і даний факт теж ніким не оспорюється.

Позивач , набувши повноліття ІНФОРМАЦІЯ_1 не звертався до суду чи інших ораганів з приводу порушення його прав як малолітньої чи неповнолітньої особи її батьками. Строк позовної давності для таких спорів рахується з дня набуття повноліття.

Тому посилання позивача на

законодавство про приватизацію та порушення законодавства про опіку є

необгрунтованими.

Сам факт про проживання позивача в квартирі, не може свідчити про його право власності на квартиру, і як передбачено ст. 173 СК України, при вирішені спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважаються, що вони є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом. Така ж норма, закону (ст. 77 КпШС) діяла на період придбання квартири в 1996 р.

Статею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно позиції Європейського суду щодо оцінки доказів , суд не дає оцінки показам кожного свідка окремо, оскільки свідки допитані за заявою позивача підтверджували обставини щодо отримання квартири батьком на трьох членів сім`ї та її оформлення у вигляді договору купівлі-продажу , що не заперечується відповідачем. Але покази свідків жодним чином не доводять чи не спростовують факту відсутності права власності у позивача.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позов є безпідставним і необґрунтованим і тому не підлягає задоволенню по суті самих вимог.

По цій підставі , суд не дає оцінки заяві , щодо застосування позовної давності до вимог , що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Згідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справу в межах позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами.

Згідно ст. ст.134,142 ЦПК України судові витрати вважати по фактичному їх понесенні.

Враховуючи викладене та керуючись ст.17Закону України«Про власність , ст. 77КпШС, ст. 60, 173,177 СК України, ст. 651 ЦК України, ст. ст. 13, 134-142, 265,268 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_7 , ІПН- НОМЕР_3 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_7 , ІПН- НОМЕР_4 ) та ОСОБА_3 ( АДРЕСА_7 , ІПН- НОМЕР_5 )про визнання права власності на 1/3 частину квартири відмовити повністю.

Судові витрати залишити по фактичному їх понесенні сторонами. .

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом 30 днів з дня проголошення рішення.

Суддя Кіровського А. В. Панфілова

районного суду

м.Кіровограда