Провадження № 22ц-824/226/18 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2018 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Мельника Я.С.,

суддів: Іванової І.В., Матвієнко Ю.О.,

за участі секретаря Лисиці Ю.С.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги ОСОБА_3 і Вищої ради правосуддя на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України, третя особа: Вища рада правосуддя про відшкодування майнової та моральної шкоди, та відповідно до ст. 268 ЦПК України,-

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив стягнути з Державного бюджету України на його користь у рахунок відшкодування майнової шкоди 145 771 грн. 20 коп., а також 10 000 000 грн. 00 коп. моральної шкоди, шляхом зобов'язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами.

В обґрунтування цих вимог послався на те, що 17 березня 2015 року він звернувся до Вищої ради юстиції із заявою про звільнення його з посади судді Вищого господарського суду України у відставку, яка надійшла до ради 01 квітня 2015 року. Натомість, Вища рада юстиції зволікала з розглядом вказаної заяви, у зв'язку з чим він звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до про визнання бездіяльності Вищої ради юстиції протиправною та зобов'язання вчинити певні дії. 16 листопада 2015 року постановою Вищого адміністративного суду України визнано протиправною бездіяльність Вищої ради юстиції щодо не здійснення розгляду по суті у встановлений законом строк заяви про звільнення його з посади у відставку. Вказану постанову 12 квітня 2016 року Верховним Судом України залишено без змін.

Після ухвалення вказаних судових рішень, 12 травня 2016 року його представник звернувся до Вищої ради юстиції із заявою-вимогою про добровільне виконання постанови Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2015 року, однак на момент подання даної позовної заяви Вища рада юстиції не виконала судового рішення та не припинила своєї протиправної бездіяльності та не розглянула його заяву про звільнення з посади у відставку. За вказаних вище обставин, вважає, що йому завдано як матеріальну, так і моральну шкоду.

Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 березня 2017 року позов задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 в рахунок відшкодування моральної (немайнової шкоди) 5 000, 00 грн. шляхом списання Державною казначейською службою України грошових коштів з рахунку, спеціально визначеного для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. В задоволенні інших вимог - відмовлено.

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_3 та представник Вищої ради правосуддя подали апеляційні скарги, в яких ОСОБА_3 просить його скасувати у частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення майнової шкоди і ухвалити нове про задоволення цих вимог, а представник Вищої ради правосуддя просить скасувати це рішення в частині стягнення моральної шкоди та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу Вищої ради правосуддя задовольнити частково, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що судовими рішеннями було встановлено порушення законних прав позивача з вини органу державної влади, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя, тому відповідно до вимог ст. 1167 ЦК України на користь позивача було стягнуто 5000, 00 грн. моральної шкоди. Крім того, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення майнової шкоди задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження цих вимог.

Проте, колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції в частині стягнення моральноїшкоди, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_3 з грудня 1988 року по липень 2001 року працював державним арбітром, арбітром, суддею господарського суду Донецької області, з серпня 2001 року до березня 2009 року - суддею Донецького апеляційного господарського суду, а з 17 березня 2009 року на посаді судді Вищого господарського суду України.

17 березня 2015 року позивач подав заяву про відставку, яка надійшла до Вищої ради юстиції 01 квітня 2015 року.

Листом від 23 вересня 2015 року № 5658/09-15 Вища рада юстиції повідомила позивача, що 23 липня 2015 року секція Вищої ради юстиції вирішила відкласти розгляд його заяви про відставку у зв'язку з наявністю численних скарг стосовно його роботи на посаді судді Вищого господарського суду України.

У зв'язку з тим, що Вища рада юстиції не розглянула його заяву про відставку у визначений Законом строк, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до про визнання бездіяльності Вищої ради юстиції протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2015 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду України від 12 квітня 2015 року визнано протиправною бездіяльність Вищої ради юстиції щодо не розгляду по суті у встановлений законом строк заяви ОСОБА_3 про звільнення з посади у відставку; зобов'язано Вищу раду юстиції невідкладно розглянути заяву ОСОБА_3 про звільнення його з посади у відставку в порядку ч. 3 ст. 120 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Як вбачається з матеріалів справи, після ухвалення вказаних судових рішень, 12 травня 2016 року представник позивача звернувся до Вищої ради юстиції із заявою-вимогою про добровільне виконання постанови Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2015 року. Однак на момент подання даної позовної заяви Вища рада юстиції не виконала судового рішення та не припинила своєї бездіяльності та не розглянула заяву позивача про звільнення з посади у відставку, у порядку визначеному Законом.

З матеріалів справи також вбачається, та не заперечується сторонами, що постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року ОСОБА_3 звільнено з посади судді Вищого господарського суду України у зв'язку із порушенням присяги судді.

Відповідно до ст. 131 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про Вищу раду юстиції», чинною на момент вчинення оспорюваних дій, Вища рада юстиції є колегіальним, постійно діючим, незалежним органом, відповідальним за формування незалежного високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

У відповідності до п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, де збитками є в тому числі й доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Обґрунтовуючи свої вимоги в частині стягнення упущеної вигоди, позивач посилається на те, що в судовим рішенням у справі №800/383/15 вказано, що 01 квітня 2015 року заява позивача про звільнення у відставку надійшла до Вищої ради юстиції, яка у відповідності до ч. 3 ст. 120 Закону України «Про судоустрій та статус суддів протягом місяця з моменту отримання такої заяви повинна внести подання про звільнення судді з посади у відставку, та з 01 травня 2015 року отримувати відповідне грошове утримання по даний час, у відповідності до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Наводячи розрахунок суми упущеної вигоди, позивач посилається на ст. 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», чинною на момент виникнення спірних правовідносин, відповідно до якої, суддя у відставці отримує щомісячне довічне грошове утримання. Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

При цьому, згідно зі ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» посадовий оклад судді вищого спеціалізованого суду пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом - 1,2, де посадовий оклад судді місцевого суду становить 10 мінімальної заробітних плат.

В той же час, в період з травня по серпень 2015 року розмір заробітної плати був визначений Законом в розмірі 1 218 грн. 00 коп., в період з вересня 2015 року по квітень 2016 року - 1 378 грн. 00 коп., в період з травня 2016 року - 2016 року.

За вищевикладених обставин, вважає позивач, за період з травня 2015 року по 01 серпня 2016 року, перебуваючи у статусі судді у відставці, міг би отримати щомісячне довічне грошове утримання на загальну суму у розмірі 145 771 грн. 20 коп.

Відповідно до ч.1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до п.2 ч.2 тієї ж статті збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під котрою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі настання певних обставин.

Серед іншого позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Як зазначено у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК).

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначені ст. 1166 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини.

При цьому, у відповідності до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до абзацу 9 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Відповідно до положень ст.ст. 23, 1167 ЦК України позивач має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення його прав. При цьому, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру правопорушення, глибини душевних страждань, ступеня вини відповідача, який завдав моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів погоджується із висновком місцевого суду про те, що вимога позивача про стягнення упущеної вигоди базується на припущеннях, побудована на можливих очікуваннях отримання певного доходу та не підтверджена належними, допустимими та достатніми доказами, при цьому слід врахувати ту обставину, що позивач у цей період був діючим суддею та отримував заробітну плату та що у подальшому був звільнений Верховною Радою України за порушення присяги судді, а тому є законним і обґрунтованим рішення у частині відмови у задоволенні позову про стягнення майнової шкоди.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції не може погодитися із рішенням місцевого суду в частині часткового стягнення моральної шкоди, оскільки при цьому не були враховані вищезазначені вимоги закону, не конкретизовано в чому ж саме полягає ця шкода, яка глибина душевних страждань позивача, ступінь вини державного органу в її завданні, а в матеріалах справи відсутні будь-які належні, допустимі і достовірні докази, зокрема: пояснення свідків, медичні довідки, висновки експертів чи інші письмові докази, а також не встановлено причино-наслідковий зв'язок між поведінкою органу державної влади та завданою позивачеві шкодою.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги Вищої ради правосуддя заслуговують на увагу, а доводи ОСОБА_3 слід відхилити, як такі, що не ґрунтуються на законі, а тому заочне рішення суду першої інстанції у частині стягнення моральної шкоди необхідно скасувати з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, в решті рішення місцевого суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 374, 376 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Вищої ради правосуддя задовольнити, апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 березня 2017 року у частині стягнення моральної шкоди скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

В решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Судді: