Постанова

Іменем України

22 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 377/33/18-ц

провадження № 61-40245 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4;

відповідач - управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області;

представник відповідача - ОСОБА_5;

третя особа - відділення у м. Славутич управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області;

представник третьої особи - Тереховець Надія Василівна;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Славутицького міського суду Київської області від 05 березня 2018 року у складі судді Теремецької Н. Ф. та постанову апеляційного суду Київської області від 07 червня 2018 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Лівінського С. В., Сержанюка А. С.,

В С Т А Н О В И В :

У січні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області, третя особа - відділення у м. Славутич управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, зміну дати звільнення, зобов'язання вчинити певні дії.

Позовна заява мотивована тим, що з 18 лютого 2004 року по 31 липня 2017 року він працював в Славутицькій міській виконавчій дирекції Київського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності на посаді директора. Відповідно до наказу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 23 травня 2017 року № 277-ос Славутицька міська виконавча дирекція Київського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності була припинена шляхом приєднання до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області. 01 серпня 2017 року він був призначений на посаду начальника новоствореної структури відділення у м. Славутич управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області. З ним було укладено контракт строком з 01 серпня 2017 року по 14 грудня 2017 року. Наказом від 12 грудня 2017 року № 400-к його було звільнено з посади на підставі пункту 8 статті 36 КЗпП України з 14 грудня 2017 року у зв'язку із закінченням строку дії контракту.

Зазначав, що в останній робочий день, 14 грудня 2017 року, він подав заяву про надання йому додаткової відпустки згідно з пунктом 22 статті 20, пунктом 1 статті 21 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» тривалістю 16 календарних днів з 14 грудня 2017 року по 29 грудня 2017 року. Проте у порушення частини другої статті 3 Закону України «Про відпустки» йому було відмовлено у наданні додаткової відпустки, на яку він як учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі - АЕС) у 1987 році категорії 2 мав право. Вказана відпустка не продовжується на період святкових днів та в разі тимчасової непрацездатності не ділиться на частини, не переноситься на наступний рік, а також за неї не проводиться виплата грошової компенсації. Тому вважав, що відповідач порушив його права скористатися пільгою, яка гарантована йому законом.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області від 12 грудня 2017 року за № 400-к про його звільнення з посади начальника відділення у м. Славутич управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області з 14 грудня 2017 року; зобов'язати управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області надати йому додаткову відпустку (пільгу) як учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1987 році категорія 2, відповідно до пункту 22 статті 20, пункту 1 статті 21 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» строком на 16 календарних днів з 14 грудня 2017 року по 29 грудня 2017 року, нарахувати та виплатити йому заробітну плату за час відпустки; змінити дату його звільнення з посади начальника відділення у м. Славутич управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області; стягнути з відповідача на його користь понесені ним судові витрати.

Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05 березня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що згідно з частиною другою статті 3 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки. Тобто зазначена норма закону не передбачає обов'язку роботодавця надавати працівнику невикористану відпустку у зв'язку із закінченням строку трудового договору, особливою формою якого є контракт. Крім того, додаткова відпустка, передбачена пунктом 22 статті 20, пунктом 1 статті 21 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», для ОСОБА_4 була запланована на жовтень 2017 року, якою він не скористався та відкликав свою заяву. Тобто неотриманням позивачем відпуски пов'язано з діями самого позивача, а не з протиправним порушенням його прав з боку відповідача.

Постановою апеляційного суду Київської області від 7 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. З аналізу вказаної норми права вбачається, що вона регулює питання надання відпустки працівнику, який працював за строковим трудовим договором при його звільненні у зв'язку із закінченням строку дії договору. Оскільки контракт є особливою формою трудового договору, яка серед іншого характеризується саме строковістю, будь-яких підстав для виключення таких випадків із сфери дії частини другої статті 3 Закону України «Про відпустки» немає. Відтак, положення частини другої статті 3 Закону України «Про відпустки» застосовуються і у випадку звільнення працівника, який працював за контрактом.

Разом з тим ненадання позивачу додаткової відпустки сталося саме у зв'язку з діями самого позивача, який, знаючи про час припинення свого контракту, не скористався можливістю отримання додаткової відпустки у визначений графіком час, а також відкликав свою заяву про надання йому такої відпустки за два дні до дати звільнення. Після видання наказу про його звільнення знову подав заяву про надання відпустки, при цьому порушив встановлений порядок вирішення цього питання, так як відповідно до Інструкції з діловодства у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України документи/заяви, що стосуються кадрових питань (у тому числі й з приводу надання працівникам відпусток), мають подаватися виключно до відділу кадрів відповідача, а позивач подав свою заяву в день звільнення до загального відділу відповідача.

У липні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що частина друга статті 3 Закону України «Про відпустки» застосовуються і у випадку звільнення працівника, що працював за контрактом.

Отже, єдиною підставною для залишення рішення суду першої інстанції без змін було те, що позивач звернувся із заявою про надання додаткової відпустки з порушенням порядку, визначеного Інструкцією з діловодства у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України.

Разом з тим частина друга статті 3 Закону України «Про відпустки» передбачає, що у разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки. Тобто законодавець визначив, що у разі звільнення працівника відпустка надається за бажанням працівника. Зазначена норма права не пов'язує забезпечення цього права з можливістю роботодавця надати відпустку працівнику, плануванням та забезпеченням нормальної роботи установи. Інструкція з діловодства у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України не може обмежувати права позивача на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 робочих днів на рік, яка має нижчу юридичну силу, ніж Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тому що згідно зі статей 71 вказаного Закону дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону.

Також на підставі статті 7 Закону України «Про звернення громадян» загальний відділ відповідача зобов'язаний був передати цю заяву до відділу кадрів, який зобов'язаний був розглянути та прийняти відповідне рішення. Але 14 грудня 2017 року не було прийнято рішення за його заявою про надання відпустки. Тобто, починаючи з 14 грудня 2017 року заява позивача про надання відпустки не була розглянута і по ній не було прийнято рішення.

У серпні 2018 року управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що реалізація права позивача на відпочинок, з урахуванням його особистих інтересів відповідно до Закону України «Про відпустки» та Порядку використання коштів державного бюджету для виконання програм, пов'язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 вересня 2005 року № 936, має забезпечуватися з урахуванням інтересів роботодавця, який повинен мати можливість спланувати і забезпечити нормальну роботу відділення у м. Славутич Київської області за умови саме прогнозованої відсутності її керівника.

Згідно з Положенням про відділення у м. Славутич управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Київській області, затвердженого наказом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України від 27 липня 2017 року № 72-ос, начальник відділення організовує діяльність та затверджує план роботи відділення, контролює їх виконання, несе персональну відповідальність за організацію роботи відділення, забезпечує виконання інших повноважень, визначених контрактом, довіреністю.

Довіреністю від 01 серпня 2017 року № 14 встановлено, що повноваження позивача, як керівника відділення можуть передаватися лише тим особам, які мають право заміщувати його на час відпустки, тривалого відрядження або хвороби. Для тимчасового заміщення позивача на час відпустки роботодавцю необхідно видати наказ, а позивачу - запропонувати в заяві на час відпустки особу, яка буде тимчасово виконувати службові обов'язки за посадою відсутнього начальника відділення.

Позивач для використання свого права на пільгову відпустку повинен був зазначити конкретного працівника, на якого буде покладено виконання обов'язків начальника відділення та здійснити йому доплати у розмірі різниці між фактичним посадовим окладом працівника і посадовим окладом керівника відділення, внести зміни до картки із зразками підписів відповідно до Правил «Про порядок відкриття розрахункових, поточних та бюджетних рахунків в установах банків», затверджених постановою правління Національного банку України від 31 грудня 1993 року № 117. Тобто роботодавцю необхідно мати час для вжиття комплексу підготовчих, організаційно-технічних заходів для належної реалізації права працівника на відпочинок. Саме тому у пункті 3.2. трудового контракту від 03 липня 2017 року, укладеного із позивачем, передбачено завчасне повідомлення роботодавця про намір використати право на відпустку.

Таким чином, ненадання позивачу додаткової відпустки сталося саме у зв'язку з діями самого позивача, а не у зв'язку з протиправними діями відповідача.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У серпні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом частини першої статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути як безстроковим, так і строковим.

Відповідно до статті 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Згідно з частиною другої статті 3 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Статтею 79 КЗпП України та статтею 10 Закону України «Про відпустки» передбачений порядок і умови надання щорічних відпусток. Відповідно до зазначених норм черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Вирішуючи спір, суди, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_4 був попереджений про закінчення строку трудового договору 14 грудня 2017 року, графіком про надання відпусток була передбачена його відпустка у жовтні 2017 року, яку він з власних причин не використав, а також відкликав свою заяву про надання йому такої відпустки за два дні до дати звільнення,згоди на надання відпустки позивачу з 14 грудня 2017 року відповідач не надавав.

Посилання касаційної скарги на те, що норма частини другої статті 3 Закону України «Про відпустки» не пов'язує забезпечення його права на відпустку з можливістю роботодавця надати відпустку працівнику, плануванням та забезпеченням нормальної роботи установи, безпідставні, оскільки позивач заздалегідь знав про дату закінчення укладеного з ним контракту, мав можливість взяти додаткову відпустку у вересні-листопаді 2017 року, але не скористався цією можливістю, а пунктом 3.2. контракту передбачено погодження часу та порядку використання відпустки з начальником управління виконавчої дирекції Фонду у Київській області.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають, повністю досліджені та вірно оцінені судом, і направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Славутицького міського суду Київської області від 05 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Київської області від 07 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник

Ю. В. Черняк