ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

09 жовтня 2018 року № 826/10825/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П., при секретарі судових засідань Ксендзов А.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «БАУ-УКРАЇНА»

до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу

Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельний союз «МОНОЛІТ»

про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії

за участі представників сторін:

від позивача: Безсмертний А.В.,

від відповідача: Бублієв Д.О.,

від третьої особи: Слічна С.І.

На підставі ч. 1 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 20 вересня 2018 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) судове рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог ч. 3 ст. 243 названого Кодексу. Під час проголошення скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення сторонам роз'яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту рішення.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «БАУ-УКРАЇНА» (далі-позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі- відповідач), третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельний союз «МОНОЛІТ» (далі - третя особа) в якій просить:

- визнати протиправним рішення Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №528 від 22.06.2018 про відмову у видачі ТОВ «БАУ-УКРАЇНА» містобудівних умов та обмежень земельної ділянки;

- зобов'язати Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської місткої ради (Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 26345558) надати Товариству з обмеженою відповідальністю «БАУ-УКРАЇНА» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки площею 4,3291 га, розташованої за адресою: вул. Дегтярівська, 17-19, кадастровий номер: 8000000000:88:061:0073, цільове призначення - для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.08.2018 року відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.09.2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваним рішенням відповідача було протиправно відмовлено ТОВ «БАУ-УКРАЇНА» в отриманні містобудівних умов та обмежень забудови вказаної земельної ділянки, оскільки позивачем для отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки було подано всі необхідні документи, визначені частиною 3 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Також, позивач вказує на безпідставність відмови у видачі містобудівних вимог та обмежень з підстав того, що наміри забудови на зазначеній земельній ділянці не відповідають вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, оскільки земельна ділянка за функціональним призначенням знаходиться в межах промислової, комунально-складської території, території вулиць і доріг, згідно з Генеральним планом міста Києва та проектом планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженим рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 №370/1804.

Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечив у повному обсязі, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є законним, обґрунтованим та прийнятим у відповідності до норм чинного законодавства.

Третя особа позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав, викладених у поясненнях на позовну заяву.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 18 грудня 2009 року між Київською міською радою та ТОВ «Будівельний союз «МОНОЛІТ» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, що знаходиться за адресою вул. Дегтярівська, 17-19 у Шевченківському районі м. Києва, площею 4,3291 га, кадастровий номер 8000000000:88:061:0073, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 18.12.2009 року, зареєстрованого в реєстрі № 1026, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П.

Відповідно до п. 1.2 вказаного договору земельна ділянка продається для будівництва, експлуатації та обслуговування адміністративно-офісного комплексу з об'єктами розважального призначення, з вбудованими і прибудованими приміщенням господарського призначення, з наземним та підземним паркінгами зі знесенням існуючих будівель.

Відповідно до відомостей з Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:88:061:0073 має цільове призначення для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури.

11 травня 2018 року між ТОВ «Будівельний союз «МОНОЛІТ» (власник) та ТОВ «БАУ-УКРАЇНА» (суперфіціарій) було укладено договір про встановлення суперфіцію, відповідно до якого власник земельної ділянки передає суперфіціарію право користування земельної ділянки для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури. Предметом вказаного договору є земельна ділянка площею 4,3291 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури, кадастровий номер - 8000000000:88:061:0073, місцезнаходження: м. Київ, вул. Дегтярівська, земельна ділянка 17-19.

З метою подальшої забудови вказаної земельної ділянки позивач звернувся до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із заявою про видачу містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки.

За результатами розгляду вказаної заяви Департаментом містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) рішенням, затвердженим наказом відповідача від 22 червня 2018 року №528, повідомлено позивача про відмову у таких наданні містобудівних умов та обмежень у зв'язку з невідповідністю намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, оскільки земельна ділянка за функціональним призначенням знаходиться в межах промислової, комунально-складської території, території вулиць і доріг, згідно з Генеральним планом міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804.

Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та таким, що не відповідають вимогам діючого законодавства, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

За приписами ч. 1 статті 93 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ч. 2 статті 24 Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності", забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у генеральних планах населених пунктів, планах зонування та детальних планах територій (ч. 1 статті 25 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Статтею 20 Земельного кодексу України закріплено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Таким чином, планування та забудова земельних ділянок здійснюється, у тому числі, їх орендарями, виключно в межах їх цільового призначення. Отже враховуючи, що позивач є законним орендарем відповідної земельної ділянки, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, зокрема, договором встанволення суперфіцію, зареєстрованим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ревою Н.І. 11 травня 2018 року за № 680, та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, він має право планування та забудови такої земельної ділянки в межах її цільового призначення.

Відповідно до ч.ч. 1, 4 статті 12 Закону України "Про основи містобудування", до компетенції сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування на відповідній території належить затвердження відповідно до законодавства місцевих програм, генеральних планів відповідних населених пунктів, планів зонування територій, а за відсутності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території - детальних планів територій; до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування належать: затвердження детальних планів територій за наявності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території; визначення територій для містобудівних потреб; внесення пропозицій щодо встановлення і зміни меж населених пунктів відповідно до закону.

Суд звертає увагу на те, що, "цільове призначення земельної ділянки (категорія земель та певний вид використання земельної ділянки в межах відповідної категорії земель)" в розумінні Земельного кодексу України та "функціональне призначення території" в розумінні Генерального плану м. Києва, як містобудівної документації, розробленої відповідно до містобудівного законодавства та державних будівельних норм, не є тотожними і однорідними поняттями в регулюванні земельних правовідносин, оскільки в межах певної функціональної території міста Києва, визначеної містобудівною документацією, зокрема Генеральним планом м. Києва, можуть бути різні цільові призначення земельних ділянок.

Так, стаття 1 Закону України "Про землеустрій" містить визначення поняття "цільове призначення земельної ділянки", згідно з яким це є її використання за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Таким чином, цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні уповноваженого органу про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку.

У відповідності до ч. 1 статті 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Згідно зі змістом статті 19 Земельного кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Як вбачається зі змісту ч. 1 статті 20 Земельного кодексу України, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Частиною 5 даної статті визначено, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму.

Так, земельні ділянки, віднесені до однієї категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення.

Згідно з п. 5.8. ДСТУ-Н Б Б.1.1-12:2011 "Настанова про склад та зміст плану зонування території (зонінг)", затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 15 грудня 2011 року № 345, схема зонування складається, як правило, з основних типів зон: громадські; житлові; рекреаційні; курортні; зони транспортної інфраструктури; зони інженерної інфраструктури; комунально-складські; виробничі; спеціальні; зони земель історико-культурного призначення; зона земель природно-заповідного фонду.

В містобудівних регламентах для кожної територіальної зони встановлюються: переважні види використання; супутні види дозволеного використання; допустимі види використання.

Тобто, нормативно-правовими актами, що регламентують порядок розроблення і затвердження містобудівної документації, визначено, що така документація визначає функціональне призначення територій, а не види використання земельних ділянок.

Також ч. 1 статті 193 Земельного кодексу України визначено, що державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Отже, відомості щодо цільового призначення земельної ділянки, відповідно до приписів вищевказаних правових норм, відображуються у державному земельному кадастрі, а не генеральному плані населеного пункту, який, в силу приписів ч. 1 статті 16 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", розробляється з урахуванням його даних.

Так, відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 статті 36 Закону України "Про Державний земельний кадастр", на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, оприлюднюються відомості Генеральний план м. Києва про, зокрема, цільове призначення земельних ділянок.

Відомості, зазначені у частині першій цієї статті, підлягають оприлюдненню на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, з моменту їх внесення до Державного земельного кадастру.

У відповідності до наведених вимог, на офіційному веб-сайті Держгеокадастру (http://map.land.gov.ua/kadastrova-karta) оприлюднено відомості про земельну ділянку за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська, земельна ділянка 17-19 (кадастровий номер 8000000000:88:061:0073), згідно яких, цільовим призначенням такої земельної ділянки є 02.10 Для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури.

Зазначене підтверджується також змістом договору про встановлення суперфіцію, зареєстрованим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ревою Н.І. 11 травня 2018 року за № 608 та відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, витяг з якого додано до матеріалів справи.

Вказане додатково підтверджує право позивача на планування та забудову орендованої ним земельної ділянки в межах її цільового призначення, визначеного в Державному земельному кадастрі.

Відповідно до п. 8 ч.1 ст. 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 р. № 3038-VI (далі - Закон № 3038-VI) містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об'єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.

Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства (ч.2 ст. 24 Закону № 3038-VI).

Частиною 1 статті 29 Закону № 3038-VI встановлено, що основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.

Згідно частини 3 статті 29 Закону № 3038-VI містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника, до якої додаються: 1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію; 2) копія документа, що посвідчує право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації); 3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000; 4) витяг із Державного земельного кадастру.

Для отримання містобудівних умов та обмежень до заяви замовник також додає містобудівний розрахунок, що визначає інвестиційні наміри замовника, який складається у довільній формі з доступною та стислою інформацією про основні параметри об'єкта будівництва.

Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним.

Згідно частини 4 статті 29 Закону № 3038-VI підставами для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень є:

1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень;

2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці;

3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень здійснюється шляхом направлення листа з обґрунтуванням підстав такої відмови відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.

Частиною 6 ст. 29 Закону № 3038-VI надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову в їх наданні здійснюється відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви, затверджується наказом такого органу.

Таким чином, з аналізу вищенаведених норм вбачається, що відповідний уповноважений орган містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви повинен прийняти одне з можливих рішень: про надання містобудівних умов та обмежень або про відмову у їх наданні.

Надаючи правову оцінку вказаній вище відмові у видачі містобудівних умов та обмежень суд, відповідно до частин 1, 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, відповідно до ст. 1 Першого протоколу про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до рішення ЄСПЛ в справі "EAST/WEST ALLIANCE LIMITED" ПРОТИ УКРАЇНИ" (Заява № 19336/04) згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії" [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

В п. 167 вказаного рішення зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Відповідно до п. 168 зазначеного рішення ЄСПЛ, будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див. наприклад рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого королівства» п. 50, Series A N 98).

Як вказано у п. 60 рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції" "…заборони на будівництво, безперечно, обмежували право заявників на користування своїм майном".

Суд також визнав (п.72 наведеного рішення), що "система, яка допускає спричинення власникам майна шкоди внаслідок тривалої дії заборон, не може існувати в державі, що керується верховенством права".

Таким чином, ненадання позивачу містобудівних умов та обмежень, на підставі яких і реалізується цільове використання земельної ділянки, однозначно є порушенням права позивача на мирне володіння його власністю (яким у розумінні ст. 1 Першого протоколу є і право користування), що полягає у перешкоджанні у цільовому використанні земельної ділянки.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Враховуючи те, що ні наміри позивача по забудові належної йому на праві користування земельної ділянки не змінилися, ні цільове призначення земельної ділянки згідно укладеного з ТОВ «Будівельний союз «МОНОЛІТ» не змінювалось, то підстава відмови, наведена відповідачем, не відповідає фактичним обставинам та є неправомірною.

Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправним рішення №528 від 22.06.2018 про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень земельної ділянки.

За вказаних вище обставин, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Таким чином, суд вважає за необхідне, відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним та скасувати рішення №528 від 22.06.2018 про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень земельної ділянки.

Стосовно вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача надати містобудівні умови та обмеження, суд зазначає наступне.

Повноваження суду при вирішенні справи визначені ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої, зокрема, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Отже, пунктом 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд (ч. 4 цієї статті).

Таким чином, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення, і це прямо передбачено п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

З правового аналізу зазначених норм вбачається, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.

Зі змісту положень, закріплених у п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, вбачається, що у випадку порушення прав позивача, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача, у тому числі шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, зокрема, прийняти рішення.

Верховний Суд України у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі N 21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Суд враховує положення обов'язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі "Олссон проти Швеції" (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року. При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними.

Фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8.

Закон який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави.

Крім того, згідно п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Таким чином, оскільки інших підстав для відмови позивачу у наданні містобудівних умов та обмежень не вбачається, втручання у повноваження Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), як суб'єкта владних повноважень, є виправданим, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивача.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).

Відповідно до частини 2 статті 2 названого Кодексу у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Оцінюючи наявні в справі докази в їх сукупності та пояснення сторін, суд доходить висновку, що відповідачем не доведена правомірність свого рішення, у зв'язку із чим адміністративний позов ТОВ «БАУ-УКРАЇНА» підлягає задоволенню частково.

Згідно з вимогами статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 6-11, 73-77, 79, 90, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «БАУ-Україна» задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №528 від 22.06.2018 про відмову у видачі ТОВ «БАУ-УКРАЇНА» містобудівних умов та обмежень земельної ділянки.

3. Зобов'язати Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської місткої ради (Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 26345558) надати Товариству з обмеженою відповідальністю «БАУ-УКРАЇНА» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки площею 4,3291 га, розташованої за адресою: вул. Дегтярівська, 17-19, кадастровий номер: 8000000000:88:061:0073, цільове призначення - для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури.

4. Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БАУ-УКРАЇНА» (01034, м. Київ, вул. Володимирська, 38, ЄДРПОУ 41031187) судові витрати в сумі 3 524 (три тисячі п'ятсот двадцять чотири) гривні за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 32, код ЄДРПОУ 26345558).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.П. Васильченко

Повний текс рішення складено та підписано 30.10.2018 р.