Постанова

Іменем України

03 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 560/85/16-ц

провадження № 61-29499св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна установа «Рівненський обласний лабораторний центр Державної санепідемслужби України»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу Державної установи «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» на рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 10 березня 2017 року у складі судді Сидоренко З. С. та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Іващук В. Я., Гладкий С. В.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державної санітарно-епідеміологічної служби України (далі - Держсанепідемслужба України) і Державної установи «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» (далі - ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України»), правонаступником якого є Державна установа «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» (далі - ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що відповідно до наказу Держсанепідемслужби України від 25 березня 2014 року ОСОБА_3 призначений на посаду директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України». 26 березня 2014 року з ним укладеної контракт. Наказом т.в.о. Голови Держсанепідемслужби України від 22 липня 2015 року № 71-о його звільнено із займаної посади на підставі пункту 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з передбачених пунктами 6.2.5.2, 6.2.5.11 контракту підстав та припинено дію контракту достроково. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року в частині визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, визнано незаконним та скасовано наказ Держсанепідемслужби України від 22 липня 2015 року №71-о. Поновлено ОСОБА_3 на посаді директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України». Стягнуто з Держсанепідемслужби України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12948,90 грн. 23 грудня 2015 року Держсанепідемслужбою України виданий наказ №118-0 про поновлення ОСОБА_3 на посаді. Однак фактично його так і не було допущено до виконання посадових обов'язків. 13 січня 2016 року його ознайомлено з копією наказу Держсанепідемслужби України від 11 січня 2016 року №1-о «Про звільнення з посади та дострокове припинення дії контракту із ОСОБА_3» на підставі пункту 8 частини першої статті 36 та пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України та підпунктів 6.2.5.2 та 6.2.5.11 пункту 6.2 розділу 6 контракту від 25 березня 2014 року. Всі зазначені у оскаржуваному наказі підстави для його звільнення є надуманими та такими, що ґрунтуються на припущеннях.

З урахуванням збільшених позовних вимог позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ Держсанепідемслужби України від 11 січня 2016 року №1-о «Про звільнення з посади та дострокове припинення дії контракту з ОСОБА_3». Поновити його на посаді директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України». Стягнути з ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 липня 2015 року по 11 січня 2016 року в сумі 45009,92 грн. Стягнути з ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 січня 2016 року по 27 лютого 2017 року у сумі 112524,80 грн, а також 14000 грн на відшкодування судових витрат на правову допомогу.

Рішенням Дубровицького районного суду Рівненської області від 10 березня 2017 року позов задоволено. Поновлено ОСОБА_3 на посаді директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України». Стягнуто з ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 липня 2015 року по 11 січня 2016 року у сумі 45009,92 грн. Стягнуто з ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 січня 2016 року по 27 лютого 2017 року у сумі 112524,80 грн. Стягнуто солідарно з Держсанепідемслужби України та ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» на користь ОСОБА_3 14000 грн витрат на правову допомогу. Стягнуто солідарно з Держсанепідемслужби України та ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» на користь держави судовий збір у розмірі 2677,75 грн. Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць у сумі 7247,36 грн допущено до негайного виконання.

Задовольняючи позов про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені позивачем вимоги доведені належними та допустимим доказами та не спростовані відповідачем.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що за преюдиційними рішеннями Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року та Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року встановлено, що аудиторський звіт за результатами позапланового внутрішнього аудиту у Головному управлінні Дерсанепідемслужби у Рівненській області та ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Дерсанепідемслужби України» від 08 червня 2015 року № 12.07/11 вже був предметом розгляду та судами надано оцінку. Із аналізу наказів про звільнення позивача від 22 липня 2015 року та від 11 січня 2016 року суд дійшов висновку, що в них зазначено аналогічні підстави для звільнення: аудиторський звіт за результатами позапланового внутрішнього аудиту. У цих рішеннях в аудиторському звіті не встановлено порушень підпунктів 6.2.5.2. та пунктів 6.2.5.11 пункту 6.2 контракту, оскільки позивачем як керівником не вчинено одноразового грубого порушення законодавства чи обов'язків, а доведено ним дотримання вимог фінансового та бюджетного законодавства.

Суд першої інстанції також виходив з того, що позивач не отримав розрахунок з часу його попереднього звільнення, а саме з 23 липня 2015 року, тобто позивачу у порушення вимог статті 116 КЗпП України не проведено виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 23 липня 2015 року по 11 січня 2016 року та з 12 січня 2016 року по 27 лютого 2017 року.

У рішенні суд зазначив про зміну назви ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Дерсанепідемслужби України» і залишення незмінною організаційно-правової форми цієї юридичної особи, що відображено у теперешній назві закладу - ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України».

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 20 вересня 2017 року рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 10 березня 2017 змінено в частині стягнення витрат на правову допомогу та судового збору. Стягнуто з відповідачів понесені судові витрати пропорційно в рівних частинах. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про доведеність вимог позивача належними та допустимим доказами, які не спростовані відповідачем.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги та відхиляючи їх, суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції проаналізовано матеріали аудиторської фірми «Інфо-Сервіс-Аудит» від 19 жовтня 2015 року, акт ревізії від 09 грудня 2015 року та визначено, що вони не містять опису конкретного грубого порушення, що може бути підставою для звільнення в порядку пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, яке є дисциплінарним стягненням і допускається з додержанням правил, встановлених для застосування таких стягнень.

Суд апеляційної інстанції також погодився з висновком суду першої інстанції щодо посилання на правовий висновок Верховного Суду України, викладеної в ухвалі від 18 листопада 2004 року, згідно з яким за змістом пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України підставою для звільнення керівника є вчинення ним одноразового грубого порушення трудових обов'язків, а не тривале, зокрема, неналежне керівництво роботою установи, ослаблення контролю за роботою підлеглих тощо. Тому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ті порушення, в яких звинувачується позивач, і які стали підставами для повторного звільнення його із займаної посади, одноразовим грубим порушенням трудових обов'язків.

Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення з посади та розірвання контракту з ОСОБА_3 відбулося у порушення закону та відповідно не було проведено виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду щодо визначення кількості відпрацьованих днів перед звільненням та розміру середньоденної заробітної плати, яка складала 381,44 грн відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці», постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 та довідки про заробітну плату від 13 січня 2016 року (том 1 а. с. 35).

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правову допомогу та судового збору, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при повному або частковому задоволенні позову майнового характеру до кількох відповідачів судовий збір, сплачений позивачем, відшкодовується ними пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

17 жовтня 2017 року ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» подав касаційну скаргу на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, в якій просив скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.

23 травня 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2018 року вказану справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у порушення вимог статті 33 ЦПК України до участі в справі не було залучено належного відповідача ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» замість ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України». Необґрунтованим є розмір витрат на правову допомогу, оскільки адвокат позивача фактично брав участь під час розгляду справи як представник, а вартість послуг представника відповідно до чинного законодавства не може бути стягнута з іншої сторони. Ні позовна заява, ні заява про збільшення позовних вимог не містять вимог про стягнення витрат на правову допомогу. Звільнення за умовами контракту не є дисциплінарним стягненням. Беззаперечним доказом допущеного ним грубого порушення законодавства та заподіяння збитків установі у великих розмірах є акт ревізії фінансово-господарської діяльності, який не оскаржувався позивачем.

Судами неправильно здійснено розрахунок розміру заробітку за час вимушеного прогулу, а саме: включені дні перебування позивача на лікарняному до загальної кількості робочих днів; не враховано, що суми в довідці про заробітну плату включають і нараховану заробітну плату і оплату листків непрацездатності позивача; включено до розрахунку кошти за фактично не відпрацьовані у червні 2015 року дні; стягнуто з відповідача середню заробітну плату за дні (періоди) перебування позивача на лікарняному, які вже оплачені позивачу у 2015 році, тобто допущено подвійне стягнення коштів за одні й ті самі періоди.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги частково з огляду на таке.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що наказом голови Держсанепідемслужби України від 25 березня 2014 року №16-о ОСОБА_3 призначено на посаду директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» з 26 березня 2014 року, як такого, що успішно пройшов конкурсний відбір на цю посаду.

26 березня 2014 року між Держсанепідемслужбою України та ОСОБА_3 укладено контракт №32, згідно з яким його призначено на посаду директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» на строк з 26 березня 2014 року до 26 березня 2017 року.

Наказом т.в.о. голови Держсанепідемслужби України від 22 липня 2015 року №71-о «Про звільнення з посади та дострокове припинення дії контракту із ОСОБА_3» на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, Положення про державну санітарно-епідеміологічну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 400 та контракту від 25 березня 2014 року №32 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади 22 липня 2015 року з підстав передбачених підпунктами 6.2.5.2. та 6.2.5.11 пункту 6.2 контракту від 25 березня 2014 року та достроково припинено дію контракту.

Судами встановлено, що підставою звільнення позивача із займаної посади та дострокового припинення дії контракту став аудиторський звіт за результатами позапланового внутрішнього аудиту у Головному управлінні Держсанепідемслужби у Рівненській області та ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» від 08 червня 2015 року №12.07/11 за період діяльності з 01 січня 2013 року по 01 травня 2015 року та лист погодження Рівненської обласної державної адміністрації від 14 липня 2015 року № 4314/0/01-18/15.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року скасовано наказ Держсанепідемслужби України від 22 липня 2015 року №71-о. Поновлено ОСОБА_3 на посаді директора Державної установи «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» з 23 липня 2015 року. Стягнуто з Держсанепідемслужби України на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12948,90 грн.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року рішення Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року в частині стягнення з Державної санітарно-епідеміологічної служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 12948,90 грн скасовано. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За результатами нового розгляду справи Апеляційний суд Рівненської області 23 листопада 2016 року ухвалив рішення, яким рішення Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року скасував у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з Держсанепідемслужби України, з тих підстав, що заробітну плату позивач отримував в ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України». В іншій частині рішення залишив без змін.

Після набрання законної сили рішенням Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року ОСОБА_3 не був допущений до виконання обов'язків директора установи, а повторно наказом т.в.о. голови Держсанепідемслужби України від 11 січня 2016 року №1-о «Про звільнення з посади та дострокове припинення дії контракту із ОСОБА_3» звільнений із займаної посади відповідно до пункту 8 частини першої статті 36, пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, Положення по Державну санітарно-епідеміологічну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 400, абзацу 2 пункту 6 Порядку погодження з головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2013 року № 818 та підпунктів 6.2.5.2 та 6.2.5.11 пункту 6.2 розділу 6 контракту від 25 березня 2014 року № 32, а дію контракту припинено достроково.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені контрактом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

За змістом пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України підставою для звільнення керівника є вчинення ним одноразового грубого порушення трудових обов'язків, а не тривале, зокрема, неналежне керівництво роботою установи, ослаблення контролю за роботою підлеглих, тощо.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що підставою звільнення позивача із займаної посади та дострокового припинення дії контракту є аудиторський звіт, за результатами позапланового внутрішнього аудиту у Головному управлінні Держсанепідемслужби у Рівненській області та ДУ «Рівненський ОЛЦ Держсанепідемслужби України» за період діяльності з 01 січня 2013 року по 01 травня 2015 року від 08 червня 2015 року №12.07/11, матеріали вивчення бухгалтерського обліку ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» з 01 січня 2015 року по 01 жовтня 2015 року Аудиторською фірмою «Інфо-Сервіс-Аудит» від 19 жовтня 2015 року, акт ревізії фінансово-господарської діяльності за період з 01 січня 2013 року по 30 вересня 2015 року, проведеної Державною фінансовою інспекцією в Рівненській області від 09 грудня 2015 року №17-04-06/65, акт про відмову отримати документи та надання пояснень від 24 грудня 2015 року та лист погодження Рівненської обласної державної адміністрації від 14 липня 2015 року № 4314/0/01-18/15.

З урахуванням установлених обставин у справі та оцінки наказів про звільнення позивача від 22 липня 2015 року та від 11 січня 2016 року, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що підстави для звільнення в обох наказах аналогічні, зокрема вказується така підстава як аудиторський звіт від 08 червня 2015 року №12.07/11 та лист погодження Рівненської обласної державної адміністрації від 14 липня 2015 року № 4314/0/01-18/15.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирішуючи спір, суди встановили, що вказаний аудиторський звіт від 08 червня 2015 року №12.07/11 вже був предметом дослідження при судовому розгляді справи №569/11362/15-ц та йому надано належну оцінку в рішеннях Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року та Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2016 року.

У цих рішеннях суди встановили, що в аудиторському звіті не зазначено порушень, передбачених пунктами 6.2.5.2 та 6.2.5.11 пункту 6.2 контракту, оскільки позивачем як керівником не вчинялося як одноразового грубого порушення законодавства, так і інших обов'язків, визначених контрактом.

Щодо листа погодження Рівненської обласної державної адміністрації від 14 липня 2015 року №4314/0/01-18/15, який є однією з підстав для звільнення, зазначеної в наказі від 11 січня 2016 року №1-о, то суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що Рівненська обласна державна адміністрація у листі від 30 грудня 2015 року №8260/0/01-18/15 не погодила звільнення ОСОБА_3 з посади директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України».

Однак, всупереч цій відмові та вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2013 року № 818, підставою звільнення позивача 11 січня 2016 року слугував і лист погодження Рівненської обласної державної адміністрації від 14 липня 2015 року №4314/0/01-18/15.

Крім того, під час розгляду цієї справи суди також надали оцінку матеріалам аудиторської фірми від 19 жовтня 2015 року і актові ревізії від 09 грудня 2015 року та встановили, що вони не містять опису конкретного грубого порушення, а виявлені порушення у їх сукупності не дають підстав для висновку про порушення позивачем умов контракту та, як наслідок, застосування до позивача найсуворішого стягнення у вигляді звільнення.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій також встановили, що ті порушення, в яких звинувачувався позивач і які стали підставою його звільнення не є одноразовим грубим порушенням трудових обов'язків згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Таким чином, доводи касаційної скарги щодо неправомірності судових рішень у частині скасування наказу та поновлення позивача на роботі зводяться до переоцінки доказів, які були предметом дослідження та аналізу судом апеляційної інстанції та свідчать про незгоду із судовим рішенням.

Доводи касаційної скарги щодо незалучення належного відповідача ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» замість ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» висновків судів не спростовують, з огляду на таке.

Як встановлено судами та підтверджено матеріалами справи, згідно з листом Міністерства охорони здоров'я України від 09 вересня 2016 року №14.1.05.2/53/810-16/23606 (том 2 а. с 47) за розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 437-р до сфери управління Міністерства охорони здоров'я передано цілісні майнові комплекси державних установ та організацій із сфери управління Державної санітарно-епідеміологічної служби, зокрема ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України». Організаційно-правова форма ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» є незмінною, а зміни відбулися лише у назві і органі управлінні, що відображено у назві державного закладу - ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України».

Посилання у касаційній скарзі на те, що судами необґрунтовано визначено розмір витрат на відшкодування правової допомоги, так як під час розгляду справи фактично брав участь адвокат позивача як представник, а також, що такі не просив стягнути позивач у позовній заяві є безпідставними, з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 42 ЦПК України 2004 року повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.

Як вбачається з матеріалів справи, 18 січня 2016 року між ОСОБА_3 та адвокатом ОСОБА_4 укладено додаток № 1 до договору про надання правової допомоги від 18 січня 2016 року.

Отже, представництво адвокатом у цивільній справі необхідно визначати як договірні правовідносини, за якими адвокат в силу його юридичної компетентності бере на себе обов'язок здійснення процесуальної діяльності, спрямованої на захист порушених, оспорюваних, невизнаних прав та законних інтересів особи у суді в межах наданих йому повноважень та в інтересах цієї особи.

Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон) визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно із частиною першою статті 84 ЦПК України 2004 року витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України 2004 року стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

З урахуванням тієї обставини, що позов задоволено частково, відповідно до задоволеноїчастини вимог і підлягають відшкодуванню судові витрати, в тому числі і витрати на правову допомогу.

Щодо посилання у касаційній скарзі про те, що позивач не надав належних доказів щодо кількості годин, витрачених на надання правової допомоги, Верховний Суд виходить з того, що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у сумі 14000 грн, обумовленої між сторонами у пункті 4.1.2 договору про надання правової допомоги загальної вартості правової допомоги, що підтверджується фінансовим звітом адвоката та кількостю годин (том 3 а. с. 111), актом здавання-приймання надання послуг до договору про надання правової допомоги від 18 січня 2016 року (том 2 а. с. 174), які понесені позивачемна надання правової допомоги в частині задоволеного позову та вимог Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Сплата позивачем адвокату фіксованої суми гонорару за надані юридичні послуги також підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордера (том 2 а. с. 171,173).

Крім того, посилання у касаційній скарзі про те, що ні позовна заява, ні заява про збільшення позовних вимог не містить вимог про стягнення витрат на правову допомогу не заслуговує на увагу, оскільки у судовому засіданні у порядку статті 27 ЦПК України 2004 року позивач та його представник - ОСОБА_4 заявили клопотання про долучення письмових доказів, у тому числі тих, що стосуються витрат пов'язаних з наданням правової допомоги та стягнення витрат за надання правової допомоги.

Незалежно від прохання особи у позовній заяві, суд розподіляє судові витрати відповідно до вимог закону.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно зі статтею 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі. Орган, який розглядає спір при винесенні рішення про поновлення на роботі, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Статтею 21 Закону України «Про оплату праці» (далі - Закон) визначено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Відповідно до статті 27 Закону порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Зокрема, для обчислення середньої заробітної плати застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Суди встановили, що позивач не отримував розрахунок, починаючи з часу його попереднього звільнення, а саме з 23 липня 2015 року.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

При вирішенні питання про розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідачів у зв'язку з незаконним звільненням, суд керується Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100), згідно з яким з цією метою середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Згідно абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку № 100 передбачені види виплат, які підлягають урахуванню і які не підлягають урахуванню.

Так, в абзаці 2 пункту 4 Порядку № 100 зазначено, що при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками суду першої інстанції не врахував, що розділом ІІІ Порядку № 100 передбачені виплати, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу, а саме виплати, нараховані позивачу у зв`язку з перебуванням у відпустці та на лікарняному, які помилково включені при нарахуванні вказаної виплати, що в свою чергу помилково обчислена шляхом множення на число календарних, а не робочих днів.

Як підтверджується матеріалами справи за основу розрахунку середньомісячної заробітної плати позивачем взято два відпрацьованих місяці які передували звільненню (23 липня 2015 року), а саме травень та червень 2015 року.

Таким чином, в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд звертає увагу на те, що середня заробітна плата позивача повинна обчислюватися з виплат, отриманих ним за попередні два місяці роботи, що передували звільненню з урахуванням вимог викладених в Порядку № 100.

Як зазначає відповідач у касаційній скарзі, суди не взяли до уваги, що суми в довідці про заробітну плату, з якої виходили суди при здійсненні розрахунку, включають як нараховану заробітну плату, так і оплату листків непрацездатності. При цьому відповідач звертав увагу судів на цю обставину, як під час розгляду справи в суді першої, так і апеляційної інстанцій та надавав відповідні докази.

Крім того, необхідно звернути увагу суду апеляційної інстанції на те, що обов'язок суду при задоволенні вимоги про оплату праці навести в своєму рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Суди першої та апеляційної інстанцій не надали в своїх рішення оцінки цим доводам відповідача, а отже цей аргумент касаційної скарги заслуговує на увагу.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд не з'ясував, чи при визначенні розміру заробітної плати за останні два місяці нараховано лише заробітну плату або також і включено оплату листків працездатності, (за період з 18 червня по 10 липня 2015 року), що має значення для визначення розміру середньоденного заробітку та середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку № 100.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права

Відповідно до пункту 1 частини третьої, чистини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції, а суд апеляційної інстанції належним чином не встановив фактичні обставини справи щодо розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, від яких залежить правильне вирішення спору, не врахував зазначених норм матеріального права, а апеляційний суд не усунув належним чином та не перевірив доводи апеляційної скарги, ухвалені судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Верховний Суд не бере до уваги надані суду касаційної інстанції докази, з урахуванням вимог статті 400 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати факти у справі та оцінювати докази.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно надати оцінку усім доказам у справі та установити дійсні обставини щодо включення або не включення суми оплати листків непрацездатності в ті суми заробітної плати, які зазначені в довідці (том 1 а. с. 35).

З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині стягнення з ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» заробітку за час вимушеного прогулу за період з 23 липня 2015 року по 11 січня 2016 року з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині судові рішення - залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної установи «Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України» задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 20 вересня 2017 року скасувати в частині задоволених позовних вимог про стягнення з Державної установи «Рівненський обласний лабораторний центр Державної санепідемслужби України» середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 23 липня 2015 року по 11 січня 2016 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 10 березня 2017 року в незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 20 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

О.В. Ступак

Г. І. Усик