Провадження № 2/188/316/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2018 року Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області в складі головуючого судді Бурди П.О.,

при секретарі Власенко А.А.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача Решетнікова А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Петропавлівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Свириденко Людмила Василівна, про визнання договору міни недійсним,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС» (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Петропавлівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Свириденко Людмила Василівна (далі - третя особа), про визнання договору міни недійсним, який під час підготовчого провадження уточнила.

В обґрунтування уточненого позову позивач зазначає, що 12.11.1999 року між сторонами було укладено договір міни (далі - договір), відповідно до умов якого позивач зобов'язаний обміняти належне позивачу право на земельну ділянку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Прогрес», належне позивачу на підставі сертифікату серія НОМЕР_2, виданого районною державною адміністрацією в Петропавлівському районі Дніпропетровської області 20.05.1997 року, а відповідач зобов'язаний передавати щорічно позивачу 1 тонну пшениці 3-го класу або іншу сільськогосподарську продукцію на протязі 20 років з моменту укладення цього договору. Місцезнаходження земельної ділянки (паю): Дніпропетровська область, смт. Петропавлівка, КСП «Прогрес». Площа земельної ділянки (паю) 6,77 умовних кадастрових гектарів. Грошова (кадастрова) оцінка земельної ділянки 21754 грн.

Умовами зазначеного договору передбачено, що право на земельну ділянку (пай) переходить до відповідача з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Предмет обміну вільний від претензій і прав третіх осіб.

Відповідач, одержавши у відповідності з цим договором право на земельну ділянку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі має право на виділення його в натурі з одержанням державного акту на право власності на землю.

Даний договір після підписання сторонами і нотаріального посвідчення підлягає реєстрації в районній державній адміністрації Петропавлівського району Дніпропетровської області з внесенням відповідних змін в Книзі реєстрації сертифікатів.

Зазначений договір було зареєстровано третьою особою в реєстрі за № 1048.

Позивач стверджує, що сторонами договору був порушений порядок відчуження земельної ділянки, оскільки зазначений договір, на її думку, суперечить вимогам чинного на час його укладення та нотаріального посвідчення законодавства, на що третя особа не звернула уваги, окрім того, відповідач під час укладення та посвідчення договору запевнив позивача, що договір не позбавляє її права власності. Позивач, у свою чергу, не мала наміру відчужувати належну їй земельну ділянку, в тому числі шляхом її обміну, а лише бажала передати її в оренду. Відтак, внаслідок недобросовісних дій відповідача щодо умов та укладення договору, формального підходу третьої особи до вчинюваних нею нотаріальних дій, позивач фактично залишилась без земельної ділянки, оскільки на цей час зазначена земельна ділянка перебуває у власності відповідача.

Посилаючись на норми ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), ст.ст. 14, 41, 55, 124 Конституції України, ст.ст. 18, 22, 23, 114 Земельного кодексу (далі - ЗК) України в редакції 1992 року, ст.ст.48, 57, 71, 74 Цивільного кодексу (далі - ЦК) Української РСР, які діяли на момент укладення договору, абзац 3 ст. 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі - Указ № 720/95), статтю 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок», п.п. 24, 27, 49, 52 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 14.06.1994 № 18/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07.07.1994 року за №152/361) (далі - Інструкція), позивач просить визнати недійсним договір міни земельної ділянки від 12.11.1999 року серії АВА № 754003, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС» в особі Решетнікова Андрія Олександровича, що діяв на підставі доручення, посвідченого приватним нотаріусом Петропавлівського нотаріального округу Свириденко Л.В. 09.04.1999 року за реєстровим № 162, та ОСОБА_3, зареєстрований нотаріусом за № 1048.

Ухвалою від 27.04.2018 року відкрите загальне провадження у справі. Під час підготовчого провадження відповідач надав відзив на позов, за клопотанням представника позивача залучено до участі у справі третю особу, яка надала пояснення (відзив) на позов, і витребувані додаткові докази, позивач уточнив позовні вимоги, на які відповідач надав відзив.

У відзиві на уточнений позов відповідач позов не визнав, пославшись на наступне. ЗК України 1992 року та Указ 720/95, на які послалася позивач, регулюють земельні правовідносини, але їх зміст не дає підстав стверджувати про заборону чинним на той час законодавством угод про відчуження прав на земельну частку (пай). В той же час, статтею 3 Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.94 р. № 666/94 (далі - Указ № 666/94) було встановлено, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Цей Указ було прийнято на підставі діючої на той час Конституції, згідно з якою Президент мав право ухвалювати укази з питань економічної реформи, не врегульованих законами України, які діють до прийняття відповідних законів. Закон України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)») було прийнято лише у 2001 році. Відповідач стверджував, що нотаріальна дія третьою особою була вчинена після перевірки змісту договору міни на відповідність діючому на час його укладення законодавству відповідно до зазначених у Інструкції обов'язків третьої особи. Відповідач послався на судову практику, яка, на його думку, свідчить про обґрунтованість його заперечень проти позову. Відповідач також обґрунтував обов'язковість застосування до спірних правовідносин позовної давності і заявив про необхідність застосування позовної давності, сплив строку якої є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Відповідач також зазначив, що принципи, закладені в рішеннях ЄСПЛ, на які послався позивач, скоріше свідчать на користь саме відповідача. В той же час, посилаючись на такі рішення, позивач не навів достатнього обґрунтування того, що вони підлягають застосуванню до даної справи та свідчать на його користь.

У поясненнях (відзиві) на позовну заяву третя особа зазначила, що доводи позивача не відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, які існували на час укладення оспорюваного договору. Третя особа стверджувала, що вчинила нотаріальну дію по посвідченню цього договору відповідно до визначених у Законі України «Про нотаріат» та Інструкції підстав та порядку її вчинення. Зміст договору був перевірений третьою особою на відповідність його вимогам законодавства та волевиявленню сторін, договір було підписано сторонами у її присутності. На той час процедура оскарження нотаріальних дій була передбачена главою 39 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) Української РСР від 18.07.1963 року. Третя особа звертає увагу суду на ту обставину, що позивач зі скаргою на нотаріальну дію, яку вчинила третя особа, посвідчивши договір міни між сторонами, не зверталася. Крім того, зазначає третя особа, на підставі ст.33 України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час існування спірних відносин, відповідно до Методичних вказівок щодо проведення перевірок законності виконання приватними нотаріусами своїх обов'язків, затверджених Наказом Міністерства юстиції від 04.01.1998 року № 2/5, перевірці обласними управліннями юстиції підлягають всі види вчинених приватним нотаріусом нотаріальних дій. У разі виявлення помилок та порушень законодавства обласними управліннями юстиції мають вживатися заходи щодо їх усунення. Контролюючим органом не було заявлено претензій щодо вчинення третьою особою нотаріальної дії по посвідченню договору міни між сторонами спору. Третя особа також вказала, що на час вчинення нею цієї нотаріальної дії не існувало законодавчих заборон на укладення такого договору, а нормативні акти, на які посилається позивач, були прийняті пізніше. Третя особа просила розглянути справу за її відсутності і у задоволенні позову відмовити у зв'язку з його необґрунтованістю.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримала з підстав, зазначених у позові.

Представник відповідача позов не визнав з підстав, зазначених у відзиві.

Третя особа в судове засідання не з'явилася, будучи повідомлена належним чином про час та місце його проведення. Суд врахував її заяву про розгляд справи за її відсутності, висловлену у її поясненнях на позов.

Вислухавши пояснення представників сторін, вивчивши заяви учасників справи по суті справи, дослідивши надані ними докази, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.3).

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Судом встановлено, що 12.11.1999 року відповідач в особі Решетнікова Андрія Олександровича, що діяв на підставі доручення, посвідченого приватним нотаріусом Петропавлівського нотаріального округу Свириденко Л.В. 09.04.1999 року за реєстровим № 162, що діяв на підставі Статуту та законодавства України та позивач уклали договір міни серії АВА № 754003 про таке:

1.Позивач обміняла належне їй право на земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Прогрес», належне їй на підставі сертифікату серія ДП № 012792, виданого районною державною адміністрацією в Петропавлівському районі Дніпропетровської області 20.05.1997 року, а відповідач передає позивачу щорічно 1 тону пшениці 3-ого класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тони пшениці 3-ого класу на протязі двадцяти років з моменту укладення цього договору. В разі її смерті право на одержання сільськогосподарської продукції, належної їй по договору, переходить до її спадкоємців на тих же умовах.

2. Місцезнаходження земельної частки (паю): Дніпропетровська область, смт. Петропавлівка, КСП «Прогрес».

Площа земельної частки (паю) 6,77 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

Грошова (кадастрова) оцінка земельної частки (паю) 21754 грн.

3. Право на земельну частку (пай) переходить до відповідача з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Предмет обміну вільний від прав і претензій третіх осіб.

4. Відповідач, одержавши у відповідності з цим договором право на земельну частку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі, має право навиділення його в натурі з одержанням державного акта на право власності на землю.

5. Даний договір після підписання сторонами і нотаріального посвідчення підлягає реєстрації у районній державній адміністрації в Петропавлівському районі Дніпропетровської області з внесенням відповідних змін в Книзі реєстрації сертифікатів.

6. Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення.

7. Договір складено і підписано в двох примірниках, один з яких залишається у справах нотаріальної контори, а другий видається громадянину.

12.11.1999 року цей договір посвідчено третьою особою і зазначено, що цей договір підписано в її присутності, особу встановлено, їх дієздатність, а також правоздатність юридичної особи перевірено.

Нотаріальну дію зареєстровано в реєстрі за № 1048.

Правовідносини сторін на момент укладення договору регулювалися Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конституцією України та діючими на той час ЦК Української РСР (далі - УРСР) 1963 року, законом України «Про власність», ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р., Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», Указами Президента України № № 666/94 та 720/95.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право

держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне,

щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до

загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших

зборів або штрафів.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 58 Конституції України визначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ч.1 ст.47 ЦК УРСР в редакції на час виникнення правовідносин між сторонами угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.

Пункт 1 частини 1 статті 44 ЦК УРСР установлював, що повинні укладатись у письмовій формі угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод,

зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для

яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх

укладають (ч.2 вказаної статті).

Згідно з ч.1 ст.47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної

форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими

частиною другою статті 48 цього Кодексу.

За змістом ст.86 ЦК УРСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом.

Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна,

колективна, державна.

Усі форми власності є рівноправними.

Відносини власності регулюються Законом України «Про

власність», цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Ст.2 Закону України «Про власність» передбачала наступне:

1. Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава

забезпечує стабільність правовідносин власності.

3. Кожен громадянин в Україні має право володіти,

користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з

іншими.

4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна,

колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює

рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

За змістом ст.4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ч.1).

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії,

що не суперечать закону. Він може використовувати майно для

здійснення господарської та іншої, не забороненої законом,

діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у

володіння і користування іншим особам (ч.2).

Згідно з ч.1 ст.13 Закону України «Про власність» об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і

виробничого призначення.

Відповідно до ст.153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Статтею 241 ЦК УРСР передбачено, що за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше.

Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем

того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він

одержує.

До договору міни застосовуються відповідно правила про

договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин

сторін (ст.242 ЦК УРСР).

Стаття 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське

підприємство» визначає наступне:

1. Об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є підприємство.

Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової

власності його членам.

2. Суб'єктом права власності у підприємстві є підприємство як

юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують

при виході з підприємства.

Відповідно до ст.115 ЦК УРСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна.

Згідно з ст. 22 ЗК України 1992 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

У частині 1 ст.23 ЗК України 1992 року зазначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З тексту оспорюваного договору вбачається, що його предметом була міна не земельної ділянки, належної позивачу, оскільки позивач не мала у власності земельної ділянки в розумінні ст.ст.22, 23 ЗК України 1992 року, а мала право на частку (пай) в колективній власності на земельну ділянку колишніх членів колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП) «Прогрес».

ЦК УРСР, ЗК України 1992 року, Закон України «Про власність» не містили визначення майнового права, яким є право на частку у спільній частковій власності реорганізованого (ліквідованого) КСП. Про сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі говориться в статті 2 Указу Президента України № 666/94, а статтею 3 цього Указу встановлено, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.

Відповідно до абз. 2 п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.04 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю.

Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» був прийнятий тільки 05 червня 2003 р.

Виходячи зі змісту ст.2 цього закону, слід визнати, що сертифікат в даному випадку є документом, який посвідчує право на земельну частку (пай) у земельній ділянці, яка вже поділена на частки, але з них не сформовані окремі земельні ділянки.

Суд відповідно до вимог ч.4 ст. 10 ЦПК України застосовує при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протокол 1 до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Як і поняття «цивільних прав і обов'язків», концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному праві: певні інші права та інтереси, які становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з'ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи ЄСПЛ з'ясовує, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, який захищається цією статтею.

Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можна зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних, так і нематеріальних. ЄСПЛ визнав майном, зокрема, частку у пенсійному фонді (справа «Мюллер проти Австрії», ухвала щодо прийнятності заяви № 6849/72, поданої Christian Muller v. Austria від 16 грудня 1974 р.; майнові права, наприклад, набуте на підставі заповіту право на одержання орендної плати (ренти) за користування земельною ділянкою (ухвала щодо прийнятності заяви № 10741/84 S. v. the United Kingdom від 13 грудня 1984 р.).

Отже, предметом оспорюваного договору була міна майна позивача у вигляді майнового права на земельну частку (пай) у спільній частковій власності колишніх членів цього підприємства на земельну ділянку ліквідованого КСП «Прогрес» на належне відповідачу майно у вигляді пшениці 3-ого класу або іншої сільськогосподарської продукції на суму не менше вартості пшениці 3-ого класу в загальній кількості 20 тон, яка мала передаватися відповідачем позивачу протягом двадцяти років щорічно по одній тоні.

Аналіз чинного на час укладення оспорюваного договору міни законодавства дозволяє зробити висновок, що це законодавство не забороняло укладення такого договору, а стаття 3 Указу Президента України № 666/94 прямо дозволяла вчинення такого правочину: «Установити, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави».

Отже, посилання позивача на норму ст.48 ЦК УРСР, згідно з якою недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, є необгрунтованим.

Позивачем не надано суду доказів на підтвердження обману позивача відповідачем щодо правової природи договору. Позивач не довела суду, що були якісь причини, викликані діями відповідача чи третьої особи, які перешкоджали їй уважно прочитати договір перед його підписанням. Позивач та її представник також не пояснили суду, в який спосіб відповідач здійснював обман. В тексті договору відсутні терміни «оренда, орендна плата, строк дії договору», які б могли ввести позивача в оману. Навпаки, в тексті договору вказано термін «обміняла», зазначено про негайний перехід після укладення договору майнового права від позивача до відповідача, про право відповідача на виділ земельної ділянки в натурі з отриманням права власності на неї. Що стосується підписаної представником позивача колективної відповіді на лист відповідача про внесення змін до договору міни, серед авторів якої зазначений і позивач, то суд не вбачає у цій відповіді доказів обману позивача відповідачем. Сам же лист відповідача про внесення змін до договору міни сторонами суду не наданий без поважних причин, тому дати йому оцінку суд не може.

Враховуючи викладене, суд вважає безпідставним посилання позивача на норму ст.57 ЦК УРСР, за якою угода, укладена внаслідок обману, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Не встановлено під час судового розгляду і обставин, які б свідчили про порушення третьою особою вимог Закону України «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Оскільки договір міни відповідав чинному на час його укладення законодавству, третя особа виконала свої обов'язки, передбачені пунктом 5 Розділу 1 Інструкції, що підтверджується текстом договору.

Відповідно до ч.3 ст.18 ЗК України 1992 року придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу,який посвідчується у нотаріальному порядку. Незважаючи на ту

обставину, що предметом оспорюваного договору міни була не земельна ділянка, а право на земельну частку (пай) в спільній частковій власності на земельну ділянку, оспорюваний договір по аналогії закону підлягав нотаріальному посвідченню, що було додатковою гарантією дотримання прав та інтересів сторін договору.

Відповідно до ст.71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно зі ст.76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Позивач, як вбачається з пункту 7 оспорюваного договору, в день його укладення 12.11.1999 року отримав один з екземплярів цього договору, що підтверджується копією договору, доданою до позову, таким чином, мав можливість негайно після підписання договору звернутися за правовою допомогою і оспорити цей договір ще до його виконання.

Отже, строк позовної давності закінчився 12.11.2002 року, ще до набрання чинності новим Цивільним кодексом України.

Відповідно до ст.80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Згідно зі ст.75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Відповідач заявляв про необхідність відмови у позові з підстави спливу позовної давності.

Позивач рахував, що строк позовної давності ним не пропущено і не наводив поважних причин його пропуску. Не вбачає їх і суд.

Однак, суд вважає, що є достатньо підстав для відмови по суті позовних вимог за їх необгрунтованістю.

Суд відзначає, що звернення позивача до суду через дев'ятнадцять років після укладення оспорюваного договору, коли відповідач вже поніс витрати на виготовлення технічної документації, формування земельної ділянки, оформлення права власності на неї, як власник здійснював заходи по утриманню цього майна, становить втручання в мирне володіння відповідачем цим майном, гарантоване ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до ст.141 ЦПК України у разі відмови у позові судові витрати покладаються на позивача.

Відповідач не заявляв про наявність, розмір та відшкодування понесених ним судових витрат.

Судові витрати позивача залишаються на ньому.

На підставі викладеного, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст.13, 14, 41, 58 Конституції України, ст.ст.44, 47, 48, 57, 71, 75, 76, 80, 86, 115, 153, 241, 242 ЦК УРСР, ст.ст. 2, 4, 13 Закону України «Про власність», ст. 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», ст.ст. 18, 22, 23 ЗК України 1992 року, ст.ст. 2 і 3 Указу Президента України № 666/94 від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері

сільськогосподарського виробництва», керуючись ст.ст. 4, 10, 12, 76-82, 141, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

У позові ОСОБА_3, місце проживання: АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1, до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС», місце проживання: 52700, вул. Польова, 100а, смт. Петропавлівка, Петропавлівський район, Дніпропетровська область, код ЄДРПОУ 30010348, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Петропавлівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Свириденко Людмила Василівна, місце знаходження: АДРЕСА_2, про визнання договору міни недійсним відмовити.

Судові витрати позивача ОСОБА_3 залишити на ній.

Повний текст рішення виготовлений 18 жовтня 2018 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після відмови у відкритті апеляційного провадження, повернення апеляційної скарги, залишення її без розгляду, ухвалення іншого рішення по суті апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Дніпровського апеляційного суду через Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Суддя

П. О. Бурда