У Х В А Л А

4 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа № 428/1697/16-ц

Провадження № 14-410 зц 18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі :

судді-доповідача - ГудимиД.А.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 червня 2018 року у справі за позовом позивача до Приватного акціонерного товариства (далі - ПрАТ) «Сєвєродонецьке об'єднання Азот» (далі також - відповідач) про поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення моральної шкоди і

в с т а н о в и л а:

у лютому 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що з 22 листопада 2002 року працював слюсарем у відповідача з обслуговування контрольно-вимірювальних приладів і автоматики 5 розряду цеху нейтралізації й очистки промислових стічних вод.

14 січня 2016 року згідно з наказом відповідача № 0001-КП позивач був звільнений з посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників. Оскільки він надав згоду на переведення на іншу посаду, передбачену Переліком вільних робочих місць та вакантних посад відповідача від 6 листопада 2015 року, вважав звільнення незаконним. Вказував, що був звільнений за відсутності згоди профспілкового комітету. Просив суд поновити його на посаді; виплатити компенсацію за невикористану відпустку у сумі 112,96 грн; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 40 229,2 грн і середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 40 229,2 грн; відшкодувати моральну шкоду у сумі 5 000 грн і допустити негайне виконання судового рішення.

13 січня 2017 року Сєвєродонецький міський суд Луганської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково, а саме: стягнув з відповідача компенсацію за невикористану відпустку в сумі 112,96 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 1 356,87 грн і допустив негайне виконання судового рішення. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції вважав, що внаслідок обчислення пільгового стажу роботи позивача без урахування приписів частини третьої статті 32 КЗпП України, йому при звільненні не була виплачена компенсація за один день додаткової відпустки у сумі 112,96 грн. Встановивши, що відповідач затримав розрахунок у частині виплати позивачеві компенсації за невикористану додаткову відпустку, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути суму середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, починаючи з 14 січня 2016 року по день проголошення судового рішення у цій справі у сумі 1 356,87 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд першої інстанції керувався тим, що відповідач виконав вимоги частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, попередивши позивача за два місяці про наступне вивільнення та запропонувавши іншу роботу на підприємстві.З урахуванням відсутності у позивача достатньої освіти, кваліфікації та досвіду роботи відповідач був позбавлений можливості перевести позивача на іншу роботу. Суд першої інстанції вважав, що рішення профспілкового комітету не містить правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення позивача.

Також суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, оскільки такі вимоги ґрунтуються на доводах про незаконне звільнення позивача з роботи, що не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи. Факт невиплати позивачу 112,96 грн, що становить 3 % від його середнього місячного заробітку, при здійсненні розрахунку при звільненні не свідчить про таке порушення прав позивача, внаслідок якого він міг би зазнати моральної шкоди.

27 квітня 2017 року Апеляційний суд Луганської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 13 січня 2017 року.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Вважав, що рішення цього суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У травня 2017 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 13 січня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 27 квітня 2017 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

6 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив постанову, якою залишив без змін рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 13 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 27 квітня 2017 року.

Мотивував тим, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

5 вересня 2018 року позивач подав до Великої Палати Верховного Суду заяву про прийняття заяви про перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 червня 2018 року. Додатком до вказаної заяви була заява про перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (далі також - заява про перегляд) «на підставі відступу від правової позиції за ст. 24, 32, 40, 43, 49-2, 49-4, 252 КЗпП України, ч. 2 ст. 5 ЗУ "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"».

Зазначену заяву про прийняття заяви про перегляд позивач мотивує тим, що в оскаржуваній постанові суд касаційної інстанції висловив іншу правову позицію в тих самих правовідносинах та за таких самих умов, аніж Верховний Суд України у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-104 цс 14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-703 цс 15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1178 цс 15. Стверджує, що сформульовані в оскарженій постанові висновки Верховного Суду суперечать висновкам цього ж суду, що наведені у постанові від 25 січня 2018 року у справі № 569/18201/14-ц.

Вказує, що ухвалені у його справі судові рішення є дискримінаційними за ознаками належності до профспілок, а тому порушують пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та частину п'яту статті 6 Розділу ІІІ Рекомендацій Міжнародної організації праці щодо захисту прав представників працівників на підприємстві та можливостей, які їм надаються, № 143. Зазначає, що суд касаційної інстанції, ухвалюючи постанову у його справі, порушив принцип правової визначеності, оскільки мав передати касаційну скаргу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Зазначає, що оскільки Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з касаційною скаргою, передбачав процедуру перегляду Верховним Судом України рішень судів касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування ними норм матеріального і процесуального права, держава не вправі обмежити його право на звернення із заявою про перегляд до ВеликоїПалати Верховного Суду.

У заяві про перегляд просить скасувати постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 червня 2018 року та направити справу на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Мотивує тим, що є підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, що сформульована в оскаржуваній постанові в частині тлумачення статей 24, 32, 40, 43, 49-2, 49-4, 252 КЗпП України, частини другої статті 5 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Вказане, на думку позивача, спричинило ухвалення касаційним судом різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон України № 2147-VІІІ), яким ЦПК України викладений у новій редакції.

Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України в редакції Закону України № 2147-VІІІ провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною третьою статті 419 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

З моменту набрання чинності ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VІІІ процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року.

Із заявою про перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 червня 2018 року позивач звернувся до Великої Палати Верховного Суду 5 вересня 2018 року, що підтверджує інформація на конверті, в якому надійшла ця заява. Тобто, позивач подав останню після набрання чинності ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII.

Підстави та порядок передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду врегульовані статтями 403 та 404 ЦПК України.

Згідно з частинами третьою і четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Питання про передачу справи на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Відтак, передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є можливою виключно на підставі відповідної ухвали суду касаційної інстанції, постановленої за його власною ініціативою або на підставі клопотання учасника справи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, що прийняв до провадження та розглянув касаційну скаргу позивача, не передавав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

З огляду на вказане у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження щодо розгляду заяви позивача про перегляд постанови суду касаційної інстанції. Тому у прийнятті цієї заяви необхідно відмовити і з доданими до неї матеріалами повернути позивачеві.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VІІІ суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру.

Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для розгляду заяви позивача про перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 червня 2018 року.

Згідно з прецедентною практикою Суду право доступу до суду є невід'ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70).

«Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов'язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 16 червня 2001 року, заява № 28249/95, § 53).

Застосовані державою обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право доступу до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. Більш того, обмеження не входить у сферу застосування пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує «законну мету» і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (див., mutatis mutandis, рішення у справі«Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» («Ashingdane v. The United Kingdom») від 28 травня 1985 року, заява № 8225/78, § 57; рішення у справі «Файєд проти Сполученого Королівства» («Fayed v. The United Kingdom») від 21 вересня 1980 року, заява № 17101/90, § 65).

Відмова у прийнятті до розгляду заяви про перегляд не може свідчити про порушення права позивача на доступ до суду, адже він реалізував своє право на касаційне оскарження рішень судів попередніх інстанцій, і його скарга була розглянута у встановленому законом порядку Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

Встановлене ЦПК України обмеження було передбачуваним для позивача, тим більше, що у резолютивній частині оскаржуваного рішення Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що його постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Окрім того, згідно з практикою Суду правова визначеність, про яку позивач неодноразово згадує у його заяві, передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов'язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Світлана Науменко проти України» («Svetlana Naumenko v. Ukraine») від 9 листопада 2004 року, заява № 41984/98, § 53).

Звернення із заявою про перегляд постанови касаційного суду, що в силу прямої вказівки закону, оскарженню не підлягає, ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги доводи позивача, що станом на час звернення з касаційною скаргою ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачав можливість подання до Верховного Суду України заяви про перегляд рішень судів касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування ними норм матеріального та процесуального права. Проте станом на час звернення позивача до Великої Палати Верховного Суду така процедура процесуальним законодавством не передбачена. Позивач використав можливість переглянути ухвалені у його справі судові рішення в апеляційному та касаційному порядку, тобто реалізував право на оскарження судових рішень, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Велика Палата Верховного Суду

у х в а л и л а :

1. Відмовити у прийнятті до розгляду Великою Палатою Верховного Суду заяви ОСОБА_3 про перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 червня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства «Сєвєродонецьке об'єднання Азот» про поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення моральної шкоди.

2. Заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 червня 2018 року та додані до неї матеріали повернути заявникові.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.І.ДанішевськаІ.В.Саприкіна О.С.ЗолотніковО.М.Ситнік О.Р.КібенкоО.С.Ткачук В.С.КнязєвВ.Ю.Уркевич Л.М.ЛобойкоО.Г.Яновська Н.П.Лященко