Справа № 372/412/18

Провадження № 2-674/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 вересня 2018 року Обухівський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Тиханського О.Б.,

за участю секретарів Авсюкевич Н.В., Рудніцької О.В.,

за участю прокурора Тарасенко А.С.,

представників відповідача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, що діє в інтересах держави, в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення, державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності,

ВСТАНОВИВ:

12 лютого 2018 заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з вказаним позовом в інтересах держави, в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство», в якому зазначив, що в 2016 році прокуратурі після звернення ДП «Київське лісове господарство» стало відомо про незаконну передачу рішенням Підгірцівської сільської ради Обухівського району від 07.10.2003 у приватну власність відповідачу ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель. Разом з тим, на момент винесення вказаного рішення дана земельна ділянка відносилась до земель лісогосподарського призначення та перебувала у користуванні Козинського лісництва, а від так Пігріцівська сільська рада не мала права надавати у власність вказану земельну ділянку. Таким чином, вказане рішення та державний акт на право приватної власності на землю є незаконним. Щодо пропущення строку позовної давності, прокурор просить визнати поважним пропуск такого строку, оскільки прокуратурі стало відомо про порушення відповідачами норм земельного законодавства лише після звернення ДП «Київське лісове господарство» у в 2016 році, тому, що на спірну земельну ділянку кадастровий номер отриманий лише в 2016 році а реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на дане нерухоме майно не здійснювалось, а тому прокуратурі не могло бути відомо до 2016 року про порушення законодавства.

10.05.2018 представником відповідача ОСОБА_1, ОСОБА_2 надано відзив на позовну заяву, де зазначено, що відповідач заперечує проти задоволення позову оскільки він як добросовісний набувач земельної ділянки не міг знати, не знав та не повинен нести відповідальність за можливі порушення норм законодавства Підгірцівською сільською радою при наданні у власність земельної ділянки. Відповідач зазначає, що спірна земельна ділянки знаходилась у користуванні його матері та бабусі та була вільна від будь-яких зелених насаджень. Норма щодо підтвердження права постійного користування земельної ділянкою за позивачем спірної земельної ділянки, на яку посилається прокурор у позовній заяві з'явилась у Лісовому Кодексі після надання земельної ділянки у власність. Також відповідач звертає увагу, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, він не повинен відповідати за дії органу державної влади, а втручання у право власності повинно бути законним. Крім того, відповідач вказує, що повноваження прокурора в даній цивільній справі не підтвердженні нормами чинного законодавства як і повноваження органів в інтересах яких він звернувся до суду. Крім того, відповідачем заявлено клопотання про застосування строку позовної давності, оскільки прокурор міг знати та довідатись, відповідно до своїх повноважень про оскаржуване рішення сільської ради у визначений законодавством термін, а від так, строк позовної давності пропущений без поважних причин.

В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримала в повному обсязі, з підстав викладених в позовній заяві, додатково пояснила, що станом на час надання спірної земельної ділянки у власність, вона відносилась до категорії земель лісогосподарського призначення, а від так сільська рада не мала права нею розпоряджатись, крім того, цільове призначення земельної ділянки не змінено. Дані про те, що земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_1 з'явились лише у 2016 році після присвоєння їй кадастрового номеру. На даний час земельна ділянка не освоєна.

В судовому засіданні представники відповідача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 проти задоволення позову заперечили в повному обсязі, з підстав викладених у відзиві на позов. Додатково зазначили, що прокурором не доведено, що спірна земельна ділянка належить до категорії земель лісогосподарського призначення, надані схеми земельної ділянки не підтверджують, що це саме земельна ділянка, яка належить відповідачу. Спірна земельна ділянка використовувалась для городництва бабусею та матір'ю відповідача, на ній відсутні зелені насадження. Також представниками звернуто увагу на практику ЄСПЛ, щодо незаконності позбавлення права власності відповідача, зокрема без компенсації її вартості. Крім того, представники відповідача заперечили право прокурора на представлення інтересів позивачів при даному цивільному розгляді як і повноваження державних органів, в інтересах яких подано позов. Представниками відповідача заявлено клопотання про застосування строку позовної давності, оскільки право власності набуте відповідачем ще у 2003 році, а від так, прокурор мав змогу дізнатись про виділення земельної ділянки у власність у належний строк.

Представник позивача Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства в судове засідання не з'явився, до суду направлено клопотання про розгляд справи без участі їх представника, вказали, що не давали згоди на вилучення спірної земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення, позовні вимоги підтримують в повному обсязі.

Представник позивача Державного підприємства «Київське лісове господарство» в судове засідання не з'явився, до суду направлено клопотання про розгляд справи без участі їх представника, позовні вимоги підтримують в повному обсязі.

Представник відповідача Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, будучи належним чином повідомленими про час і місце судового розгляду, в судове засідання не з'явились, заяв чи клопотань по суті справи до суду не надали.

Відповідно до ч. 5,6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, заслухавши пояснення прокурора, представників відповідача, дослідивши письмові докази та матеріали справи, дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення з наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено наступні фактичні обставини справи.

Відповідно до рішення ХV сесії ХХІV скликання від 07.10.2003 №16 Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області надано та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку із земель забудови с. Креничі по АДРЕСА_1 площею 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель в АДРЕСА_1. (а.с.21)

Відповідно до копії листа ДП «Київське лісове господарство» з додатками від 19.07.2016 № 02-545 на ім'я Прокуратури Київської області, останню повідомлено та просять надати правову оцінку законності присвоєння кадастрового номера за землях лісогосподарського призначення лісового фонду Козинського лісництва в кварталі 91 на території Підгірцівської сільської ради Обухівської району Київської області (район с. Креничі), а саме: квартал 91 виділ 3,4 - НОМЕР_2. На даний час проводяться підготовчі роботи для будівничих робіт. (а.с.16)

Відповідно до копії проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» від 2015, Козинське лісництво, таксаційний опис, відомості поквартальних підсумків, планшет № 10 визначено, що земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_2 знаходиться в кварталі 91. (а.с.17-19)

Відповідно до копії супровідного листа Управління Держгеокадастру в Обухівському районі №37-04/16073 від 16.08.2016 на ім'я начальнику відділу місцевої прокуратури повідомлено, що відповідно до програмного комплексу ведення Державного земельного кадастру, земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_2 обліковується за ОСОБА_1, надано скановану копію технічної документацію щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі. Вказано, що в архіві управління відсутній, не обліковується та на зберігання не передався другий примірник державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 (а.с.22)

Відповідно до копії технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд на території с. Креничі по АДРЕСА_1 в межах Підгірцівської сільської ради, встановлено, що документ перевірено та внесено до Державного земельну кадастру 05.05.2016, наявна схема розташування земельної ділянки, державний акт на право власності на землю, кадастровий план, акт прийомки-передачі межових знаків. (а.с.23-34).

Відповідно до копії державного акту на право власності на землю серії НОМЕР_7, ОСОБА_1 від 27.11.2003 на підставі рішення 16 сесії 24 скликання Підгірцівської сільської ради від 07.10.2003 № 16 передано у приватну власність земельну ділянку 0,25, яка розташована на території с. Креничі для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель. Державний акт виготовлено у двох примірниках, другий зберігається у Підгірцівської сільської ради, акт зареєстровано за №1735. (а.с.29,30).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №88668986 від 01.06.2017 встановлено, що відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, кадастровий номер НОМЕР_3 відсутні. (а.с.34).

Відповідно до листа ВО «Укрдержліспроект» №320 від 14.06.2017 на ім'я Прокуратури Київської області, надано фрагмент з публічної кадастрової карти України з нанесенням кварталу 91 і меж його таксаційних виділів Козиньского лісництва ДП «Київський лісгосп» відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 та 2014 років та межами земельної ділянки згідно з поданим кадастровим номером НОМЕР_5, де виділено червоним кольором меж спірної земельної ділянки. (а.с. 36-38).

Відповідно до листа ДП «Київське лісове господарство» №02-721 від 13.09.2017 на ім'я начальника відділу Києво-Святошиньсокї місцевої прокуратури, надано копії підтверджуючих документів (планово-картографічні матеріали лісовпорядкування 1993 року) на квартал 91 виділ 3,4 Козинського лісництва, територія якого обліковувалась і на даний час обліковується як землі лісогосподарського призначення. Додатки: копія планшету №6 (лісовпорядкування 1993 року) кварталу 91, копія плану лісонасаджень 1993 року, копія картосхеми глибини залягання грунтоутворюючих порід, копія схеми урочищ, копія таксаційного опису кварталу 91. (а.с.39-46).

06.02.2018 Києво-Святошинська місцева прокуратура листом від 06.02.2018 № 37-04/2708 повідомила ДП «Київське лісове господарство» про звернення до Обухівського районного суду Київської області з позовом в інтересах держави, в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство»до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення, державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності. (а.с.47).

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1, на підставі рішення Підгірцівської сільської ради від 07.10.2003 отримав державний акт від 27.11.2003 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,25 га, цільове призначення - для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель в селі Креничі по АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_2, дані про яку внесено до Державного земельного кадастру 05.05.2016, про що інформації про власність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, станом на час розгляду справи відсутня. Відповідно до наданих письмових доказів, планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, фрагменту з публічної кадастрової карти України вказана земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення.

Таким чином, між сторонами виникли спірні правовідносини щодо належного отримання відповідачем ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку.

В судовому засіданні представники відповідача ОСОБА_1 заперечували право прокурора на звернення до суду з вказаним позовом, як і порушення прав державних органів, в інтересах яких, прокурор звернувся до суду.

Згідно ст. 17 Лісового Кодексу України, у постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Згідно ст. 94 Лісового Кодексу України , державний контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища, іншими органами виконавчої влади у межах повноважень, визначених законом.

Згідно Наказу Державного агентства лісових ресурсів України №401 від 12.11.2012, Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства підпорядковується Держлісагентству України та є його територіальним органом.

Відповідно до наданих повноважень, зокрема затверджує матеріали лісовпорядкування, надає висновок та погоджує зміну цільового призначення земельних лісових ділянок для їх використання в цілях не пов'язаних з веденням лісового господарства. Завданням Управління є реалізація повноважень Держлісагентства України на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці у сфері лісового та мисливського господарства.

Таким чином, саме на Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства покладено обов'язок щодо державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, а ДП «Київське лісове господарство» передано у постійне користування земельні ділянки лісового фонду на відповідній територіальній одиниці, а від так, вибуття з постійного користування земельної ділянки лісового фонду порушує права вказаних підприємств.

Згідно ст. 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до ст.57 ЦПК України, органи та інші особи, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Відмова органів та інших осіб, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. Відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

Відповідно ст.23 до ЗУ «Про прокуратуру» від 14.10.2014 , представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Як встановлено в судовому засіданні, що підтверджується письмовими доказами, ДП «Київське лісове господарство» звернулось 19.07.2016 до Прокуратури Київської області з відповідним листом щодо правої оцінки передачу у власність земельної ділянки відповідачу (а.с.16), а Києво-Святошинська місцева прокуратура 06.02.2018 своїм листом повідомила Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та Державне підприємство «Київське лісове господарство», відповідно до ч.4 ст.23 ЗУ «Про прокуратуру» про звернення до суду з позовом про оспорювання передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки (а.с.47). В судовому засіданні вказані підприємства підтримали позовні вимоги в повному обсязі.

Таким чином, Києво-Святошинська місцева прокуратура повідомила відповідних суб'єктів владних повноважень про подання позову, які підтримали позовні вимоги, а від так, суд прийшов до висновку про наявність повноважень відповідно прокуратури на поданні даного позову. Крім того, відповідачами не оскаржувалась відповідно до норм ЦПК України повноваження прокурора при даному розгляді справи.

Відповідно до п.27 рішення у справі «Менчинська проти Росії» (15 січня 2009 року № 42454/02) ЄСПЛ зауважив, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, коли внаслідок відповідного правопорушення зачіпаються інтереси великої кількості громадян або коли потрібно захистити інтереси держави.

Враховуючи, що відповідно до ст.1 Лісового Кодексу України, ліси України є її національним багатством, суд вважає, що при зверненні до суду з даним позовом, прокурор відповідно здійснював захист інтересів держави, а від так мав право на подання позову.

Відповідно до ч. 5 Розділу VІІІ Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками є документами, що підтверджують це право на раніше надані землі.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Нормами ст. 8 Лісового кодексу України визначено, що всі ліси в Україні є власністю держави. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному земельним та цим кодексами.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до ст. 84 Земельного Кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

За змістом ст. 3 Земельного Кодексу України земельні відносини, що виникають зокрема, при використанні лісів, регулюються цим Кодексом. Інші нормативні акти застосовуються у випадку, якщо вони не суперечать останньому.

Згідно ст. 9 Лісового Кодексу України, (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), у постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи (далі - постійні лісокористувачі), для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Разом з тим, в судовому засіданні встановлено, що, земельна ділянка, якій в подальшому, присвоєно кадастровий номер НОМЕР_2 із постійного користування ДП «Київське лісове господарство» не вилучались, що підтверджується листами ВО «Укрдержліспроект» № 320 від 14.06.2017 та ДП «Київське лісове господарство» № 02-545 від 19.07.2016 року, підтверджується, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_2 є ділянкою лісогосподарського призначення, покрита лісовою рослинністю та розташована у кварталі 91 виділи 3,4 Козинського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) сільські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Проте, спірна земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 перебувала у державній власності що підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 1993 року (планшет № 6), копією плану лісонасаджень 1993 року, копією картосхеми глибин залягання ґрунтоутворюючих порід 1997 року, схемою урочищ та таксаційного опису кварталу 91, розробленого Українським державним лісовпорядним виробничим об'єднанням.

Таким чином, в судовому засіданні встановлено та підтверджено належними, допустимими та достатніми доказами, що спірна земельна ділянка, на час надання її у приватну власність ОСОБА_1 перебувала у постійному користуванні ДП «Київський лісгосп» лісогосподарського призначення.

Представники відповідача, заперечуючи щодо позову вказували, що на час набуття у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 не діяли перехідні положення Лісового Кодексу України, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками є документами, що підтверджують це право на раніше надані землі.

Разом з тим, дана норма перехідних положень лише визначає документи, що підтверджують право постійного користування, та не змінювала статус таких земель, їх власника та порядок використання та вилучення. Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин, статус спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення не змінювався.

Крім того, дана позиція також підтверджуються правовими висновками ВСУ від 01.07.2015 №6-50цс15 відповідно до якого, правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначено нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного кадастру. Документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. При розгляді справи суд має встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення. Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями п. 5 розд. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Земельні ділянки у межах населеного пункту, зайняті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування; та від 24.12.2014 №6-212цс14, відповідно до якого визначено, що згідно з п.?5 розд. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Ці матеріали складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом п.?1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт (затверджено Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11?грудня 1986?р.), планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а ч.?2 зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п.?5 розд. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України

Згідно ст.12 ЦПК України , цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення . Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Також, представники відповідача заперечували що на наданих письмових доказах, зокрема фрагменту з публічної кадастрової карти України з нанесенням кварталу 91 і меж його таксаційних виділів Козиньского лісництва ДП «Київський лісгосп» відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 та 2014 років та межами земельної ділянки згідно з поданим кадастровим номером НОМЕР_5, планово-картографічні матеріали лісовпорядкування 1993 року) на квартал 91 виділ 3,4 Козинського лісництва, територія якого обліковувалась і на даний час обліковується як землі лісогосподарського призначення, вказана саме земельна ділянка, яка надана у власність ОСОБА_1

Разом з тим, суд вважає, що вказані докази, підтверджують розміщення спірної земельної ділянки на землях лісогосподарського призначення, та її розміщення визначено відповідно до кадастрового номеру відповідно до публічної кадастрової карти України.

Будь-яких інших належних та допустимих доказів на спростування даних обставин відповідачем ОСОБА_1 та його представниками не надано.

Також суду не надано жодних доказі, що спірна земельна ділянка до її надання у власність ОСОБА_1 перебувала у користуванні його матері.

Статтею 4 Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах законності.

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Згідно ст. 12 Земельного Кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Крім того, статтею 16 Лісового Кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не передбачалось право сільських рад на передачу у власність земельних ділянок лісогосподарського призначення.

Водночас, в порушення вищевказаних норм, Підгірцівська сільська рада Київської області перевищила надані їй законом повноваження та прийняла рішення № 16 від 07.10.2003 року, яким передала у приватну власність спірну земельну ділянку, лісогосподарського призначення площею 0,25 га без встановлення належного органу, що уповноважений розпоряджатись спірною землею.

Відповідно до ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Враховуючи викладене, рішення ХУІ сесії ХХІУ скликання Підгірцівської сільської ради № 16 від 07.10.2003 року є недійсним, оскільки прийнято з перевищенням повноважень, щодо земельної ділянки лісогосподарського призначення.

Крім того, надання спірної земельної ділянки у користування під будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд відбулась з порушенням порядку зміни цільового призначення земельної ділянки.

Відповідно до правого висновку ВСУ від 14.05.2014 №6-35цс.14, визначено, що до змісту ст. 20 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) надання (передача) земельної ділянки громадянам та юридичним особам відбувається згідно з їх цільовим призначенням. У разі передачі громадянам у приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов'язковим є розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови у реєстрації земельної ділянки або визнання реєстрації недійсною (ст. 21 ЗК України).

Згідно ч. 1 ст. 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Стаття 57 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до ч. 1 цієї статті (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевогосамоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища (ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України).

В порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України, ст. 57 Лісового кодексу України погодження зміни цільового призначення земельних ділянок що вибули із користування ДП «Київське лісове господарство» не надавалось, що підтверджується листом Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства № 04-36/1072 від 06.06.2017 року.

Статтею 21 Земельного кодексу України передбачено наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Так, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними угод, рішень щодо земельних ділянок.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно ст. 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, крім інших, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно із ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Таким чином, рішенням ХУІ сесії ХХІУ скликання Підгірцівської сільської ради № 16 від 07.10.2003 року передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1 в с. Креничі та державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_6 від 27.11.2003 року, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 1735 є недійсними, на підставі ст.ст. 152, 155 Земельного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Заперечуючи проти задоволення позову, представники відповідача ОСОБА_1 посилались на ст.1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини та на практику ЄСПЛ, зокрема на рішення «Стреч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24.06.2003 та «Рисовський проти України» від 20.10.2011.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, ліси України є її національним багатством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю ОСОБА_1 та його державної реєстрації а від так і позбавлення його права власності на спірну земельну ділянку відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 16 ЦК України в зв'язку з порушенням органом місцевої влади низки вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідач ОСОБА_1 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка перебуває серед лісового масиву та відноситься до земель лісового фонду, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його, відповідача, добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Надання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі статті 661 ЦК України або статті 1 Першого протоколу перебуває у безпосередньому зв'язку із поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним.

Так, у рішенні ЄСПЛ від 27 листопада 2007 року у справі «Hamer проти Бельгії» (заява № 21861/03) суд установив відсутність порушення статті 1 Першого протоколу у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво. Суд установив, що втручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, у якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такий лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, на якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав втручання не було непропорційним.

Таким чином, встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

Також , як зазначено у Постанові ВС від 28.03.2018 справа № 761/1554/13-ц, при цьому посилання ОСОБА 3 на те, що за змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна, є безпідставними, з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства» на рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року, на яку також послався суд, заявник у 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав у суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, у процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації, орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника, Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

Однак у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (пункт 54 рішення).

Отже, обставини справ «Федоренко проти України» і «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді справи, яка переглядається.

Крім того, представником відповідача ОСОБА_1 подано заяву про застосування строку давності, оскільки оскаржуване рішення прийняте у 2003 році, а від так строк давності сплив ще у 2006 році. Прокурор, відповідно до наданих повноважень в редакції ЗУ «Про прокуратуру» міг і мав можливість дізнатись про оспорюване рішення сільської ради, а тому причини пропуску строку не є поважними.

Згідно ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу яка його порушила.

Як зазначено у Постанові ВС від 04.04.2018 №372/3402/14-ц, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що вживаються в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 20 Закону України "Про прокуратуру" при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз.

Порядок проведення перевірок, їх планування визначаються внутрішніми нормативно-правовими актами.

Частиною першою статті 8 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що законні вимоги прокурора є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки.

Вимога прокурора про проведення перевірки, а також про виділення спеціалістів для проведення перевірки є обов'язковою для всіх органів, зокрема і Держгеокадастру в Київській області, Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель та виконується невідкладно чи у визначені прокурором строки.

Таким чином, неналежне виконання державним органом своїх повноважень із контролю, нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо використання і охорони земель не може бути підставою для поновлення пропущеного строку давності звернення до суду.

Разом з тим, при розгляді даної справи, суду не надано доказів, що починаючи з 2003 року органами прокуратури проводилась перевірка законності виділення земельних ділянок Підгірцівською сільською радою,

Як встановлено в судовому зсіданні кадастровий номер спірної земельної ділянки в Публічній кадастровій карті з'явився лише в 2016 році, дані щодо земельної ділянки в реєстрі прав власності відсутні, наявність проекту землеустрою судом не встановлено, доказів, що на спірній земельній ділянці проводились будь-які роботи, встановлювалась огорожа, межові знаки, чи проводилось будівництво суду не надано, а від так, суд приходить до висновку, що строк позовної давності при подані даного позову не пропущений, ограни прокурати як і державні органи, в інтересах яких подано позов, могли дізнатись про порушення свого права лише в 2016 році, після присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці.

Таким чином, підстав для застосування строку позовної давності судом не встановлено.

Враховуючи вищенаведене, позовні вимоги підлягають до задоволення в повному обсязі.

З урахуванням ч.2,3 ст.141 ЦПК України, суд приходить до висновку про стягненню з відповідача ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області понесенні судові витрати за сплату судового збору.

Керуючись ст. ст.1,4,12, 56, 57,77, 80, 81,197,200,263-266 ЦПК України, відповідно до ст. ст. 8, 9,14,16,49,57 Лісового Кодексу України, ст.ст. 3,12,20,21,125,126,149 Земельного Кодексу України, ст.ст. 16,317,319,321 Цивільного Кодексу України, Закону України «Про прокуратуру», Закону України « місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про державну реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» суд, -

ВИРІШИВ:

Позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, що діє в інтересах держави, в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення, державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності - задовольнити в повному обсязі.

Визнати недійсним рішення ХVІ сесії ХХІV скликання Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області № 16 від 07.10.2003 про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1, площею 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель в селі Креничі, АДРЕСА_1.

Визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, серії НОМЕР_7 від 27.11.2003, виданий на ім'я ОСОБА_1, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 1735, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2, та скасувати його державну реєстрацію.

Стягнути з ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) на користь прокуратури Київської області (м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2, код ЄДРПОУ 02909996, банк отримувача -Держказначейська служба України, МФО-820172, рахунок 35216008015641, судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 3524 грн.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду Київської області через Обухівський районний суд Київської області, або безпосередньо до Апеляційного суду Київської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 03.10.2018.

Суддя О.Б. Тиханський