Постанова

Іменем України

29 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 572/1689/16-ц

провадження № 61-311 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Лесько А. О., ПророкаВ.В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_6,відповідач-ОСОБА_7,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області у складі судді Довгого І. І. від 14 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області у складі суддів: Хилевича С. В., Шимківа С. С., Шеремет А. М., від 07 листопада 2017 року.

Встановив:

У квітні 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення пені (неустойки) за прострочення сплати аліментів.

Позовна заява ОСОБА_6 мотивована тим, що рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2006 року з відповідача на її користь стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі ? частини усіх видів заробітку, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Також рішенням цього ж суду від 14 березня 2011 року після досягнення ОСОБА_8 повноліття з ОСОБА_7 стягнуто аліменти у розмірі ? частини усіх видів заробітку та доходів, але не менше 30 % прожиткового мінімуму до закінчення сином навчання у березні 2015 року, але не більше ніж до досягнення ним 23 років.

ОСОБА_7 допустив прострочення сплати аліментів, і тому позивач вважає, що на відповідача має бути покладено обов'язок зі сплати пені (неустойки) в порядку, передбаченому частиною першою статті 196 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

На підставі наведеного ОСОБА_6 просила суд стягнути з ОСОБА_7 пеню за прострочення сплати аліментів на утримання ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 3 255 грн 71 коп., а також стягнути судові витрати у справі.

Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач у судовому засіданні не надала доказів, що заборгованість з аліментів утворилася з вини відповідача, і це виключає можливість застосування правового механізму частини першою статті 196 СК України до правовідносин між сторонами у справі.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 11 серпня 2016 року рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 11 серпня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 07 листопада 2017 року рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дотримав норм матеріального і процесуального права при ухваленні судового рішення, оскільки зібрані у справі докази свідчать, що заборгованість відповідача зі сплати аліментів на утримання ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, виникла не з його вини. Зокрема, з відповідача також стягуються аліменти на утримання іншої дитини - сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2. Відрахування із заробітної плати відповідача з метою сплати аліментів на утримання двох дітей відбувалося з розрахунку 25 % на утримання сина ОСОБА_10, а 25 % на утримання сина ОСОБА_9, і заборгованість зі сплати аліментів виникла у зв'язку з тим, що 25 % заробітку відповідача становило менше, ніж 30 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, і суми заробітної плати не вистачало на повну виплату аліментів, різниця в недоплаті відносилася в заборгованість. Крім того, з пенсії відповідача в рахунок сплати аліментів стягувалися аліменти з дотриманням вимог статті 50 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», і відповідні відрахування також становили менше ніж 30 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, що призвело до виникнення відповідної заборгованості.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 07 листопада 2017 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при розгляді справи зробили помилкові висновки про недоведеність вини відповідача у простроченні сплати аліментів, оскільки ОСОБА_7 працює і отримує пенсію, має у власності майно та статки, і та обставина, що ОСОБА_7 допустив прострочення зі сплати аліментів починаючи з 2011 року, свідчить про його вину в цьому. Крім того, ОСОБА_6 вказує, що апеляційний суд не врахував при розгляді справи приписів частини третьої статті 70 Закону України «Про виконавче провадження», якими передбачено, що відрахування із заробітної плати у разі стягнення аліментів не повинні перевищувати 70 %, а не 50 %, як вважав суд. Також особа, яка подає касаційну скаргу, посилається на невиконання апеляційним судом вказівок суду касаційної інстанції, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року, які стали підставою для скасування попередньої ухвали апеляційного суду в цій справі.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

21 грудня 2017 року касаційну скаргу передано на розгляд Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2017 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, роз'яснено сторонам про право на подання відзиву на касаційну скаргу.

Правом на подання відзиву на касаційну скаргу сторони не скористалися.

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Частиною першою статті 183 СК України передбачено, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

При розгляді цієї справи суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2006 року з ОСОБА_7 на користь позивача стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_8 у розмірі ? частини всіх видів заробітку, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. 15 грудня 2006 року відкрито виконавче провадження з виконання цього рішення суду (а. с. 5). Рішенням цього ж суду від 14 березня 2011 року, тобто після досягнення ОСОБА_8 повноліття, з відповідача на користь сина стягнуто аліменти у розмірі ? частини всіх видів заробітку та доходів, але не менше 30 % прожиткового мінімуму до закінчення сином навчання у березні 2015 року і не більше ніж до досягнення ним 23 років (а. с. 6). Також рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 03 квітня 2015 року з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 стягнуто аліменти у розмірі ? частини всіх видів заробітку та доходів, але не менше 30 % прожиткового мінімуму до закінчення сином навчання у березні 2015 року і не більше ніж до досягнення ним 23 років, починаючи з 12 березня 2015 року (а. с. 7).

Згідно з довідкою державної виконавчої служби ОСОБА_7 має заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 3 255 грн 71 коп. за період з 2011 року по 2016 рік.

Між сторонами у справі існує спір з приводу стягнення пені за прострочення сплати аліментів, які стягнуто в судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 196 СК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення до суду з цим позовом) при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

У пункті 22 постанови від 15 травня 2006 року N 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що передбачена статтею 196 СК України відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з не залежних від нього причин, зокрема, у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками. В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення сплати аліментів.

Тобто відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає в усіх випадках, крім несвоєчасної виплати заробітної плати, затримки або неправильного перерахування аліментів банками.

Ці роз'яснення залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій при розгляді справи. Крім того, за аналогією із цивільним законодавством у цьому випадку слід виходити із презумпції вини особи, яка прострочила виконання зобов'язання. У зв'язку з цим на неї покладається тягар доведення протилежного, однак відповідач не спростував належним чином обставин позову, передбачених статтею 196 СК України, які є підставою для покладення відповідальності зі сплати відповідної неустойки.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили, що прострочення сплати аліментів стало можливим через несвоєчасну виплату відповідачеві заробітної плати чи пенсії, чи мало місце неправильне перерахування аліментів банківськими установами, то висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності вини відповідача у справі в простроченні сплати аліментів є передчасними та такими, що ґрунтуються на припущеннях. Тому згідно із статтями 60, 213, 214 ЦПК України 2004 року немає підстав уважати оспорювані у касаційному порядку судові рішення законними і обґрунтованими.

Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на оцінку зібраних у справі доказів, а тому позбавлений можливості перевірити обґрунтованість вимог позовної заяви у повному обсязі. Водночас порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо обов'язку встановлення належним чином обставини справи і ухвалення законних та обґрунтованих судових рішень має наслідок, що спір між сторонами у справі не вирішено, і це є неприпустимим.

У зв'язку з наведеним вимоги касаційної скарги про необхідність скасування ухвалених у справі судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції є обґрунтованими, і це відповідає вимогам частини третьої статті 411 ЦПК України.

Слід звернути увагу судів попередніх інстанцій на необхідність врахування при розгляді цієї справи висновків про правильне застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року, справа № 572/1762/15-ц, зокрема щодо правила розрахунку суми пені за прострочення сплати аліментів, періоду і способу відповідного стягнення.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України,

Постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 07 листопада 2017 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А.О. Лесько

В.В. Пророк

І.М. Фаловська

С.П. Штелик