УКРАЇНА

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

201/6815/18

2о/201/150/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2018 року Жовтневий районний суд

міста Дніпропетровська

У складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участю секретаря судового засідання Кияшко Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Дніпрі цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа: Міністерство юстиції України про встановлення факту, що має юридичне значення:

«Комунальні заклади охорони здоровя, які проводять примусові судово-психіатричні експертизи, є державними спеціалізованими експертними установами, а тому наділені при проведенні таких експертиз владними повноваженнями стосовно осіб, експертизу яких вони проводять;

При призначенні примусової судово-психіатричної експертизі суд делегує свої владні повноваження стосовно підекспертної особи установі, якій така експертиза доручена;

Проведення судово-психіатричної експертизи належить до надання медичних послуг підекспертній особі, яка набуває статусу споживача медичної послуги», -

ВСТАНОВИВ:

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення та просить становити такі факти:

-комунальні заклади охорони здоровя, які проводять примусові судово-психіатричні експертизи, є державними спеціалізованими експертними установами, а тому наділені при проведенні таких експертиз владними повноваженнями стосовно осіб, експертизу яких вони проводять;

-при призначенні примусової судово-психіатричної експертизі суд делегує свої владні повноваження стосовно підекспертної особи установі, якій така експертиза доручена;

-проведення судово-психіатричної експертизи належить до надання медичних послуг підекспертній особі, яка набуває статусу споживача медичної послуги.

В обґрунтування заяви посилається на таке. В рішенні Європейського Сулу з Прав Людини від 26.02.2015 у справі «ОСОБА_1 проти України № 2» у параграфах 33-35, 39-42 стисло викладена фабула адміністративних спорів між заявником та експертною установою, яка проводила судово-психіатричну експертизу заявника за рішенням суду, зазначено протилежне вирішення судом апеляційної інстанції питання щодо юрисдикції оскарження дій такої установи без будь-якої правової оцінки такої суперечності.

В юридичному середовищі дуже важко сприймається ідея подвійного правового статусу певної категорії речей, коли один і той самий обєкт або субєкт є у заданих правовідносинах чимось юридично одним і одночасно чимось юридично іншим. В даному випадку йдеться про те, що комунальний медичний заклад, який здійснює судово-психіатричну експертизу, не позбавляється при такому здійсненні статусу медичного закладу, але одночасно є за законом державною спеціалізованою експертною установою. Тобто така юридична особа є і комунальним закладом і державною установою.

Важливим є те, що при проведенні експертизи такі заклади мають компетенцію вирішення питань позбавлення свободи відносно підекспертних осіб, умов їх тримання, тощо. Зокрема, строк проведення примусової стаціонарної експертизи, яка за визначенням повязана з позбавленням свободи, є виключною компетенцією експертів, а отже, установи, де вони працюють. Таким чином, у вказаних правовідносинах експерти та експертна установа мають владу над підекспертною особою.

Залишається знайти правове джерело такої влади. Таке джерело, знов таки, подвійне і за чинним законодавством, яке за своїми засадами не змінювалося в України (в УРСР) щонайменше з півсторіччя (змінювалися відповідні умови, обмеження, способи реалізації, тощо цих основних засад) і полягає, по- перше, в наданні невідкладної психіатричної допомоги особі, яка перебуваючи у стані тяжкого психічного розладу, становить загрозу собі та оточуючим, тобто із законодавчо встановленого суто медичного обовязку лікаря-психіатра; по-друге, в делегуванні експертам, які одночасно є лікарями-психіатрами, владних повноважень представником влади, який призначає примусову судово-психіатричну експертизу.

Суттєвим є також характер правовідносин між особою, стосовно якої проводить примусова, тобто без згоди цієї особи, судово-психіатрична експертиза, та спеціалізованою державною установою, яка проводить таку експертизу. Статтями 4 і 72 Закону України «Про охорону здоров'я» судово-психіатрична експертиза віднесена до медичного обслуговування без обмеження щодо добровільності проходження експертизи. Таким чином, заклад (установа), що проводить судово-психіатричну експертизу самим фактом її проведення надає підекспертній особі медичну послугу. Та обставина, що така послуга є примусовою, жодним чином не спростовує, а лише підтверджує споживання підекспертною особою медичної експертної послуги та надає їй, на додаток до інших правових і процесуальних статусів, статус споживача та права, які виникають з набуття такого статусу. Таким чином, ці правовідносини регулюються, серед іншого, Законом України «Про захист прав споживачів.

Заінтересована особа обрана такою, оскільки обовязок ініціювання імплементації рішень ЄСПЛ у національне законодавство та судову практику, реєстрації експертних установ і експертів та контролю за їх діяльністю покладений на Міністерство юстиції України».

Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 19.06.2018, головуючим у даній справі визначено суддю Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Антонюка О.А., яким 20.06.2018 винесено ухвалу про самовідвід (а.с.3).

Відповідно до протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 20.06.2018, головуючим у даній справі визначено суддю Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Федоріщева С.С., яким 22.06.2018 відкрито провадження у даній справі (а.с.5).

Заявник подав до суду письмову заяву, в якій просив розглянути справу у його відсутність та задовольнити заяву про встановлення факту (а.с.7).

Представник заінтересованої особи в судове засідання подав заяву, у якій просив винести рішення у відповідність до чинного законодавства, послався на те, що Міністерство юстиції України не має ніякою юридичної заінтересованості у даній справі.

У відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

Всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, з увагою на їх належність допустимість, достовірність, достатність та взаємний зв'язок між ними, суд виходить з такого.

Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У відповідності з п.1 ст.6 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.10 ст.10 ЦПК України, забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Відповідно до ч.1 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з п.5 ч.2 ст. 295 ЦПК України, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У відповідність до ч.2 ст.315 Цивільного процесуального кодексу України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

В даній справі судом встановлені такі факти та визначені відповідні до них правовідносини:

Рішенням Європейського суду з прав людини «ОСОБА_1 проти України № 2» від 26.02.2015 року, яке набуло статусу остаточного 06.07.2015 року, було визнано порушення прав скаржника, закріплених п. 1 ст. 5 та ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стосовно примусової госпіталізації і тримання заявника у психіатричній лікарні, а також його скаргу стосовно збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього.

Зокрема, у вказаному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 5 Конвенції, наряду зі статтями 2, 3 та 4, закріплює одне з найбільш важливих прав, які захищають фізичну безпеку людини, а тому її важливість у демократичному суспільстві є надзвичайною (див. рішення у справах «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom [ВП]), заява № 543/03, п. 30, ECHR 2006-Х, та «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, п. 102, ECHR 2005-V). У цій справі Суд зазначає, що з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року (загалом двадцять пять днів) заявник всупереч його волі тримався у психіатричній лікарні з метою проведення психіатричної експертизи для встановлення його осудності у справі про адміністративне правопорушення. Сторонами не оспорюється той факт, що його перебування у психіатричній лікарні становило «позбавлення свободи» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше.

Крім того, у рішенні зазначено, що тримання під вартою особи, яка вважається психічно хворою, має відповідати цілям пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобігання позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У звязку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, обєктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою, по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), рішення від 24 жовтня 1979 року, п. 39, Series A № 33). Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічно хворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Суд зазначає, що у цій справі єдиною підставою поміщення заявника до психіатричної лікарні були сумніви судді щодо стану психічного здоровя заявника, які випливали з образливих та грубих висловів заявника щодо інших суддів. Суддя призначив стаціонарну психіатричну експертизу заявника, що означало поміщення його до психіатричної лікарні на строк до 30 діб, без отримання попереднього медичного висновку та за відсутності у матеріалах справи будь-яких медичних або інших документів, які б обумовлювали таке рішення.

Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права, відтак, вищезазначені обставини, встановлені ЄСПЛ додаткової перевірки та встановлення не потребують.

В зазначеному рішенні ЄСПЛ встановив такі факти (саме на них посилається заявник в своїй заяві про встановлення факту, що має юридичне значення):

«33. З матеріалів справи випливає, що 9 листопада 2009 року заявник ініціював у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська (далі - Жовтневий суд) адміністративне провадження щодо психіатричної лікарні. Він вимагав визнання його госпіталізації і тримання у цій лікарні незаконними та відшкодування 500000 грн (на той час ця сума становила близько 41000 євро) моральної шкоди. Заявник не надав Суду копії зазначеної позовної заяви.

34. 7 червня 2011 року Жовтневий суд частково задовольнив позов заявника. Посилаючись, зокрема, на статтю 5 Конвенції, суд дійшов висновку, що поміщення заявника до лікарні 23 липня та 14 вересня 2009 року, а також тримання його у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року були неправомірними. Так, суд вважав, що відповідач діяв у порушення презумпції психічного здоровя заявника. Більше того, зазначена лікарня мала право тільки на проведення судово-психіатричної експертизи осіб, які тримаються під вартою, тоді як заявник на час подій під вартою не тримався. Суд також зазначив, що, хоча проведення експертизи заявника було призначено рішенням суду, лікарня могла відмовитися її проводити. Проте у задоволенні позову заявника у частині відшкодування моральної шкоди було відмовлено.

35. 1 вересня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував вищезазначену постанову та закрив провадження у справі на тій підставі, що її не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства».

«39. З матеріалів справи випливає, що 25 січня 2010 року заявник звернувся до Жовтневого суду зі ще одним адміністративним позовом до психіатричної лікарні. Він вимагав, щоб суд визнав відмову лікарні надати йому копію висновку експертизи від 8 жовтня 2009 року незаконною (див. пункти 21-23). Заявник також вимагав відшкодування 10000 грн (на час подій ця сума була еквівалентною близько 880 євро) моральної шкоди. Заявник не надав Судові копії цієї позовної заяви.

40. 5 липня 2011 року Жовтневий суд частково задовольнив позов заявника. Суд визнав відмову лікарні надати заявнику копію акту експертизи від 8 жовтня 2009 року незаконною та присудив йому 500 грн (близько 40 євро) відшкодування моральної шкоди.

41. Як заявник, так і відповідач оскаржили рішення суду. Заявник вимагав присудження більшої суми. Лікарня доводила, зокрема, що справа не має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.

42. 17 жовтня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Суд зазначив, що лікарня є державним закладом, а отже, справа підсудна адміністративним судам. У своїй ухвалі апеляційний суд також зазначив, що його ухвала може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України».

Аналізуючи доводи заявника та надаючи оцінку наданим доказам, суд виходить з наступного.

Згідно із приписами статті 71 «Основи законодавства України про охорону здоровя» проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань в сфері судової медицини або судової психіатрії. Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоровя.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо обєктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про судову експертизу», судово-експертну діяльність у кримінальному провадженні здійснюють державні спеціалізовані установи, а в інших випадках - також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом.

Статтею 7-1 Закону України «Про судову експертизу» визначено, що підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб.

Статтею 13 «Про судову експертизу» передбачені загальні права судового експерта незалежно від виду судочинства судовий експерт має право: 1)подавати клопотанняпро наданнядодаткових матеріалів,якщо експертизапризначена судомабо органомдосудового розслідуванняабо ознайомлюватисяз матеріаламисправи,що стосуютьсяпредмета судовоїекспертизи; 2) вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; 3) з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; 4) подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; 5) одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням; 6) проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням обмежень, передбачених законом.

Інші права судового експерта передбачаються процесуальним законодавством.

Так законодавством передбачено призначення судово-психіатричної експертизи особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом. Проте з положень зазначених норм, не передбачено наділення експерта владними повноваженнями.

Більш того, в контексті порушених заявником питань, що є предметом дослідження у даній справі, слід визначитися із самим поняттям «владні повноваження». Законодавче визначення цього поняття знайшло своє відображення у багатьох нормативно-правових актах, проте здебільшого таке визначення є опосередкованим.

Так, відповідно до ст. 5 Конституції України, єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Поняття «владні повноваження» неодноразово згадується й у Кодексі адміністративного судочинства України.

Так, відповідно до п.2 ч.1 ст.4 КАСУ, у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

2) публічно-правовий спір - спір, у якому:

хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у звязку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобовязує надавати такі послуги виключно субєкта владних повноважень, і спір виник у звязку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

хоча б одна сторона є субєктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у звязку із порушенням її прав у такому процесі з боку субєкта владних повноважень або іншої особи.

Відповідно до п.7 ч.1 ст.4 КАСУ, субєкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший субєкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до п.18 ч.1 ст.4 КАСУ, нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) субєкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Відповідно доп.19ч.1ст.4КАСУ, індивідуальний акт - акт (рішення) субєкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Натомість,на теперішнійчас вУкраїні підпоняттям «владніповноваження» (див.,зокрема,монографію кандидата юридичних наук, заслуженого юриста України ОСОБА_2), науковці виокремлюють таке:

«Набуття чинності Кодексом адміністративного судочинства України ознаменувало собою початок нового етапу розвитку адміністративно-правової науки. Це повязано, зокрема, з появою чималої кількості принципово нових термінів, які офіційно закріплені в його статтях. Відповідно, перед ученими-адміністративістами постало завдання розкриття їх суті та змісту як необхідної передумови підвищення ефективності адміністративного судочинства. Одним із таких термінів є «субєкт владних повноважень», аналізові якого присвятили свої праці ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ін.

Аналіз наукової літератури показує, що українські автори намагаються зясувати суть поняття «субєкт владних повноважень», роблять це через термін владні управлінські функції. Інакше кажучи, йдеться про те, що субєктом владних повноважень буде(є) такий, котрий реалізує у відповідних правовідносинах владні управлінські функції, під якими, наприклад, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розуміють будь-які владні функції в рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що безпосередньо не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя. Майже так само тлумачить наведене поняття ОСОБА_7, який під названими функціями розуміє будь-які владні повноваження в рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя. Науковець виокремлює такі групи владних управлінських функцій: 1) вироблення (формулювання) політики; 2) правове регулювання; 3) надання адміністративних послуг; 4) нагляд і контроль. Зазначену позицію підтримує також і ОСОБА_3. З такими підходами, на наш погляд, погодитися не можна, бо вони стосуються лише сфери здійснення адміністративного судочинства. Про це йдеться у працях ОСОБА_4, ОСОБА_5,ОСОБА_7, які особливо наголошують, що владні управлінські функції не повязані з законотворчою діяльністю та правосуддям, тож Верховна ОСОБА_5 України та суди, за логікою названих авторів, не можуть бути визнані субєктами владних повноважень.

Проте такий висновок є необґрунтованим, позаяк очевидно, що названі субєкти як такі, що належать до субєктів реалізації законодавчої та судової влади відповідно, реалізують владні повноваження, тому мають бути віднесені до кола субєктів владних повноважень.

З огляду на це обґрунтованішою є позиція ОСОБА_8. Вона пропонує підходити до характеристики субєктів владних повноважень не через призму категорії «владні управлінські функції», а шляхом зясування визначальних рис поняття «владні повноваження». Під ними вона розуміє забезпечену законом вимогу уповноваженого субєкта належної поведінки і дій щодо громадян та юридичних осіб. Владним повноваженням, на її думку, притаманне таке:

здійснюються уповноваженими субєктами, представлені органами державної влади, органами місцевого самоврядування та інституціями, яким делеговано повноваження названих вище субєктів;

це веління (наказ, вимога, команда) другій стороні публічних правовідносин. Таке веління в більшості випадків має імперативний характер, тобто є обовязковим до виконання. Ця обовязковість забезпечена заходами примусу (відповідальності) в разі неналежної поведінки або дій другої сторони;

такі повноваження забезпечені законом, який є їх джерелом. Законодавчі акти окреслюють межі владних повноважень, повязують їх субєктів із правом;

мають потужне забезпечення наявність системи гарантій, які сприяють реалізації повноважень і стабільній діяльності державних органів. До цієї системи гарантій належать структурований апарат та корпус професіоналів, здатних кваліфіковано оцінювати ситуацію, здійснювати управління на високому професійному рівні.

Що ж до конкретних видів владних повноважень, то ОСОБА_8, групуючи останні залежно від їх характеру, змісту та способу здійснення, пропонує вести мову про такі повноваження: з прийняття імперативних рішень; тих, що стосуються збирання, аналізування та використання інформації, вивчення ситуації та оцінки пропозицій; повязані з погодженнями, координацією, взаємодією, сприянням, досягненням домовленостей; що мають на меті здійснення організаційно-інструктивного впливу на відповідних субєктів (організація, інструктування, медична допомога, стимулювання, узагальнення досвіду); контрольно-оцінювального характеру.

Наведені характерні ознаки владних повноважень, а також їх види загалом можна прийняти. Проте, на наш погляд, їх варто доповнити певними поясненнями та коментарями, що дасть змогу повніше охарактеризувати названі явища. У цьому разі йдеться про таке:

по-перше, ведучи мову про владні повноваження, ми маємо насамперед памятати, що вони виникають та реалізуються виключно в межах публічно-правових відносин або, інакше кажучи, є квінтесенцією публічної влади;

по-друге, характеризуючи владні повноваження, ОСОБА_8 декілька разів наголосила, що вони, як похідні від феномену «влада», несуть у собі імперативні начала, тобто є обовязковими для виконання. Цю точку зору підтримують й інші автори, які також досить чітко наголошують, що владні повноваження несуть у собі елементи командування та підкорення. Такі підходи до розуміння названих явищ є, як то кажуть, традиційними, проте не відповідають реаліям сьогодення, тому мають бути ґрунтовно проаналізовані. У цьому разі йдеться про те, що феномен «влада» не можна зводити тільки до примусу (підкорення, імперативних вимог). Примус є лише потенційно можливим способом впливу субєкта влади на її обєкт. У межах сучасних держав, функціонування яких пронизане ідеями верховенства права та демократії, влада дедалі більше трансформується в засіб соціального служіння, який не може бути за своєю сутністю примусовим.

Зазначмо, що хоча сформульовану нами точку зору ще цілковито й не визнано ученими-правниками, проте рух у цьому напрямі вже розпочато.

Йдеться про сформульовану ОСОБА_9 концепцію дихотомії предмета адміністративного права. Її головна ідея полягає у відмові від суто примусової (владної) природи адміністративного права та, відповідно, адміністративних правовідносин, з якої, як відомо, завжди починалася характеристика цієї галузі права. Розвиваючи таку концепцію, ОСОБА_9 дійшов висновку про необхідність відокремлення в предметі адміністративного права владних (управлінських) та невладних (публічно-сервісних) правовідносин. До переліку останніх, тобто тих, виникнення, зміна та припинення яких не повязані з реалізацією влади (примусу), вчений зараховував правовідносини, що проявляються під час: розгляду індивідуальних звернень приватних (фізичних і юридичних) осіб з приводу реалізації їхніх субєктивних прав і охоронюваних законом інтересів та винесення відповідних рішень; надання приватним особам адміністративних (управлінських) послуг у вигляді дозвільноліцензійних, реєстраційних та інших схожих дій;

Отже, з огляду на тісний звязок адміністративного права з публічною владою можемо дійти однозначного висновку: реалізація владних повноважень не завжди супроводжується застосуванням примусу (формулюванням імперативних вимог). Особливо яскраво це проявляється у сфері адміністративно-договірного регулювання суспільних відносин або у сфері надання приватним особам соціальної (матеріальної, фінансової тощо) допомоги. Вважаємо, що ніхто не заперечуватиме проти того, що наведені дії є формою реалізації владних повноважень (повноважень, повязаних із реалізацією публічної влади), проте водночас вони позбавлені будь-яких імперативних аспектів;

по-третє, не можна остаточно погодитися і з думкою про те, владні повноваження забезпечені законом. Такий висновок варто розглядати радше як перспективне завдання (орієнтир), який, однак, лише частково відповідає реаліям. Так, справді, ч. 2 ст. 19 Конституції України вимагає, щоб субєкти владних повноважень діяли лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однак усім відомо, що нині правовий статус значної кількості органів виконавчої влади визначається на рівні підзаконних юридичних актів. Наприклад, положення про міністерства, затверджені указами Президента України, які відповідно і є джерелами владних повноважень названих субєктів;

по-четверте, владні повноваження є категорією, яка характеризує не лише правовий статус органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб публічного права та субєктів делегованих повноважень. У значній кількості випадків вона стосується посадових і службових осіб перерахованих субєктів. Зазначеному аспекту іноді не приділяють належної уваги, що може призвести до неправильного висновку про коло субєктів, наділених владними повноваженнями.

З огляду на це треба віддати належне авторам, які у своїх доробках акцентують на тому, що субєктами владних повноважень поряд із юридичними особами (органом влади тощо) можуть бути і фізичні особи (посадові і службові особи);

по-пяте, владні повноваження реалізуються не лише у сфері управління. Зазначений висновок є надзвичайно принциповим, бо дуже часто його ігнорують вітчизняні автори. На наш погляд, владними повноваженнями є будь-які дії (рішення), що приймаються (видаються) субєктами реалізації публічної влади, яка поділяється на владу українського народу, державну, політичну та самоврядну.

Інакше кажучи, владними повноваженнями є й ті, у межах яких відбувається прийняття законів та ухвалення судових рішень. З огляду на це необхідно вести мову про вузьке та широке розуміння категорії «владні повноваження». Владні повноваження у вузькому розумінні є категорією, розробленою фактично лише для потреб практики здійснення адміністративного судочинства, що, як відомо, обмежене сферою публічного управління. У такому розумінні владні повноваження є, за великим рахунком, синонімом категорії «управлінські повноваження».

Що ж до владних повноважень у широкому розумінні, то до їхнього кола відповідно мають бути долучені «управлінські повноваження» плюс повноваження, які реалізуються іншими субєктами публічної влади.

Отже, під владними повноваженнями треба розуміти засновані на нормах публічного права можливості субєктів публічної влади (субєктів владних повноважень) видавати юридичні акти та вчиняти дії, спрямовані на забезпечення реалізації публічного інтересу. Названі повноваження нині мають такі субєкти:

1) Верховна ОСОБА_5 України як орган законодавчої влади. Тут варто звернути увагу на те, що на рівні парламенту України функціонують також і інші субєкти владних повноважень, діяльність яких тісно повязана з його роботою. Наприклад, Рахункова палата України; комітети Верховної ОСОБА_5 України; апарат Верховної ОСОБА_5 України; Уповноважений Верховної ОСОБА_5 України з прав людини;

2) Президент України. На рівні функціонування інституту глави держави діють і допоміжні (консультативні) органи, які також є субєктами владних повноважень. Насамперед це: адміністрація Президента України; ОСОБА_5 національної безпеки та оборони України. Окремої уваги заслуговує Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, яке є органом державної влади, створеним з метою сприяння виконанню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на Президента України;

3) Кабінет Міністрів України вищий орган виконавчої влади в Україні;

4) центральні органи виконавчої влади міністерства, державні служби, державні агентства, державні інспекції, фонди, національні агентства, державні комітети, адміністрації;

5) органи прокуратури України;

6) інші центральні органи державної влади та державні установи, які не належать до системи органів виконавчої влади:

Служба безпеки України;

Національні комісії з регулювання природних монополій;

Вища рада юстиції;

Центральна виборча комісія України;

Національний банк України тощо;

7) органи влади Автономної Республіки Крим, представлені відповідно до Конституції Автономної Республіки Крим Верховною ОСОБА_5 Автономної Республіки Крим, Президією Верховної ОСОБА_5 Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, міністерствами та республіканськими комітетами;

8) місцеві державні адміністрації місцеві органи виконавчої влади, які діють на рівні областей, міст Києва та Севастополя, а також районів;

9) територіальні представництва (головні управління, відділи тощо) центральних органів виконавчої влади (наприклад, Головне управління юстиції у Київській області, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області тощо) та органів державної влади (установ), які не належать до системи органів виконавчої влади;

10) органи судової влади, зокрема, Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. На рівні органів судової влади діють також і інші субєкти владних повноважень, які забезпечують функціонування судів. У цьому разі це Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ст. 9099 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»); Державна судова адміністрація України (ст. 145146 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»); зїзд суддів України (ст. 123126 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»); ОСОБА_5 суддів України (ст. 127 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»); Національна школа суддів України (ст. 8182 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»);

11) органи місцевого самоврядування, представлені місцевими радами, сільськими, селищними, міськими головами та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад;

12) інші юридичні особи публічного права:

загальнодержавного рівня (наприклад, національні акціонерні компанії);

регіонального рівня (наприклад, комунальні підприємства);

13) посадові та службові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб публічного права;

14) субєкти делегованих повноважень.»

Стосовно наділення комунального закладу охорони здоровя владними повноваженнями при проведенні судово-психіатричної експертизи.

Порядком проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженим наказом Міністерства охорони здоровя № 397 від 08.10.2001р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01.03.2002 р. за № 219/6507, визначено, що судово-психіатрична експертиза (надалі - експертиза) призначається органами досудового слідства та суду і проводиться за їх відповідним рішенням з метою відповіді на питання, що виникають під час провадження адміністративних, кримінальних та цивільних справ з приводу психічного стану особи.

Експертиза проводиться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, центрах судово-психіатричних експертиз, відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів. Зазначені заклади охорони здоров'я виконують функції судово-експертних установ або підрозділів (далі - експертна установа (підрозділ)).

Експертизу в експертній установі (підрозділі) виконує лікар - судово-психіатричний експерт (далі - експерт) одноособово або у складі амбулаторних (стаціонарних) судово-психіатричних експертних комісій (далі - комісія). Посади експертів та голів комісій встановлюються згідно з чинними нормативними документами Міністерства охорони здоров'я. Склад комісій затверджується наказом керівника експертної установи (підрозділу).

Проведення експертиз з кримінальних, цивільних та адміністративних справ у експертних установах (підрозділах); обов'язки, права та відповідальність експерта; організація проведення експертиз та оформлення їх результатів визначаються Законами України «Про судову експертизу», «Про психіатричну допомогу», Кримінально-процесуальним, Цивільно-процесуальним кодексами, Кодексом України про адміністративні правопорушення та цим Порядком.

Експертиза може проводитись амбулаторно (у тому числі посмертно), стаціонарно, у судовому засіданні.

Пунктом 18 Порядку визначені обовязки експерта: з'явитися на виклик органу, який призначає експертизу; особисто досліджувати надані йому об'єкти і давати об'єктивний висновок на поставлені перед ним запитання; заявити про самовідвід за наявності підстав, передбачених законодавством, які виключають його участь у справі; повідомити у письмовій формі орган, що призначив експертизу, про неможливість проведення експертизи із зазначенням причин (ненадання об'єктів для проведення експертизи, ненадання витребуваних додаткових матеріалів або надання матеріалів, що недостатні для вирішення запитань, або запитання, що ставлять перед ним, виходять за межі його компетенції).

Права експерта обумовлені пунктом 19 Порядку. Так, експерт має право: ознайомитися з матеріалами справи, медичною документацією, які стосуються експертизи; порушувати клопотання про надання додаткових та нових матеріалів, необхідних для вирішення поставлених питань; з дозволу особи або органу, які призначили експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих і судових дій, порушувати клопотання, що стосуються проведення експертизи, та задавати відповідні запитання особам, яких допитують; указувати у висновку експертизи на факти, які мають значення для справи і про які йому не були поставлені питання; у разі незгоди з іншими членами експертної комісії - складати окремий висновок експертизи; оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи або органу, які призначили експертизу, унаслідок чого порушуються права експерта або порядок проведення експертизи; за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки.

Приписами п. 20 Порядку експерту забороняється: самостійно збирати матеріали, які підлягають дослідженню, а також вибирати вихідні дані для проведення експертизи, якщо вони відображені в наданих йому матеріалах неоднозначно; розголошувати без дозволу прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, дані досудового слідства; вступати в контакти, не передбачені порядком проведення експертизи, з будь-якими особами, якщо такі особи прямо чи побічно стосуються експертизи; зберігати кримінальні, цивільні та господарські справи, а також речові докази й документи, що є об'єктами експертизи, поза службовим приміщенням.

Пунктами 29, 30 Порядку визначено, що особа, яка перебуває під вартою, після завершення експертизи повертається до установи, звідки поступила на експертизу, незалежно від експертного рішення.

Особа, яка не перебуває під вартою, після закінчення експертизи може бути виписана з експертної установи (підрозділу) залежно від психічного стану самостійно або в супроводі родичів, законних представників на підставі дозволу слідчого на його виписку. Особа, яка за психічним станом не може усвідомлювати свої дії та свідомо керувати ними і становить безпосередню небезпеку для себе і оточення, може бути переведена до психіатричної лікарні за місцем порушення кримінальної справи, згідно з діючими нормативними документами, де і перебуває до рішення суду за цією справою. Цей пункт поширюється на осіб, які на момент закінчення експертизи звільнені з-під варти.

Статтею 72 нині діючого ЦПК України визначено статус експерта як учасника судового провадження, його права і обовязки. Так, експерт призначається судом або залучається учасником справи для надання висновку. Експерт зобовязаний зявитися до суду за його викликом та розяснити свій висновок і відповісти на питання суду та учасників справи. Експерт має право: 1) ознайомлюватися з матеріалами справи; 2) заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів і зразків, якщо експертиза призначена судом; 3) викладати у висновку експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; 4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і обєктів дослідження; 5) для цілей проведення експертизи заявляти клопотання про опитування учасників справи та свідків; 6) користуватися іншими правами, що надані Законом України "Про судову експертизу".

Призначений судом експерт може відмовитися від надання висновку, якщо надані на його запит матеріали недостатні для виконання покладених на нього обовязків.

Стаття 69 КПК України визначає статус експерта у кримінальному провадженні. Експертом є особа, яка володіє спеціальними знаннями, якій доручено провести дослідження. Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження або потерпілого.

Експерт має право: 1) знайомитися з матеріалами кримінального провадження, що стосуються предмета дослідження; 2) заявляти клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків та вчинення інших дій, повязаних із проведенням експертизи; 3) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предметів та обєктів дослідження; 4) викладати у висновку експертизи виявлені в ході її проведення відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких йому не були поставлені запитання; 5) ставити запитання, що стосуються предмета та обєктів дослідження, особам, які беруть участь у кримінальному провадженні; 6) одержати винагороду за виконану роботу та відшкодування витрат, повязаних із проведенням експертизи і викликом для надання пояснень чи показань, у разі, якщо проведення експертизи не є службовим обовязком особи, яка залучена як експерт; 7) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом; 8) користуватися іншими правами, передбаченими Законом України "Про судову експертизу".

Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо поданих йому матеріалів недостатньо для виконання покладених на нього обовязків. Заява про відмову має бути вмотивованою.

Експерт зобовязаний: 1) особисто провести повне дослідження і дати обґрунтований та обєктивний письмовий висновок на поставлені йому запитання, а в разі необхідності - розяснити його; 2) прибути до слідчого, прокурора, суду і дати відповіді на запитання під час допиту; 3) забезпечити збереження обєкта експертизи. Якщо дослідження повязане з повним або частковим знищенням обєкта експертизи або зміною його властивостей, експерт повинен одержати на це дозвіл від особи, яка залучила експерта;4) не розголошувати без дозволу сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду відомості, що стали йому відомі у звязку з виконанням обовязків, або не повідомляти будь-кому, крім особи, яка його залучила, чи суду про хід проведення експертизи та її результати; 5) заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Кодексом.

Отже, проаналізувавши обсяг прав і обовязків експерта, суд приходить до висновку, що він не наділений повноваженнями приймати будь-які владні рішення, не наділений владними управлінськими функціями стосовно особи, яка є обєктом дослідження.

Більш того, суд звертає увагу, що Закон України "Про судову експертизу", відповідно до його преамбули, визначає правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

Відповідно до ст. 1 Закону судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо обєктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Відповідно до ст. 3 Закону, судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об'єктивності і повноти дослідження.

Згідно зі ст. 4 Закону незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечуються: визначеним законом порядком призначення судового експерта; забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи; існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та суду; створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним і соціальним забезпеченням; кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків; можливістю призначення повторної судової експертизи; присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи.

Таким чином, судово-експертна діяльність в цілому спрямована на проведення досліджень у різних сферах. Для досягненні цих цілей закон гарантує експертам незалежність від органів державної влади, але й не наділяє їх владними управлінськими функціями, оскільки для реалізації поставлених цілей вони є зайвими.

В контексті цього питання слід згадати, що за вчинення злочину, передбаченого ст. 151 КК України (незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги), відповідальність настає для службової особи, яка наділена повноваженнями поміщати особу у визначених в законодавстві випадках в психіатричний заклад. Субєктом у ст. 151 КК України можуть бути особи, у службові обовязки яких входить прийняття та ухвалення рішення про примусову госпіталізацію в психіатричний заклад (лікар лікувального закладу, черговий лікар прийомного відділення психіатричного закладу, лікар госпіталізованої особи в психіатричний заклад та ін. В контексті зясування ознак спеціального субєкта злочину, передбаченого ст. 151 КК України слід зазначити, що таким може бути визнано службову особу, яка відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» уповноважена приймати рішення про поміщення в психіатричний заклад.

Конституційний Суд України, розглядаючи у справі № 2рп-2016 питання правомірності процедури примусової госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу у ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» вказав, що встановлена у цьому Законі процедура госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра не передбачає судового контролю за такою госпіталізацією, оскільки законодавець фактично розглядав її як добровільну, хоча госпіталізація недієздатної особи відбувається без надання нею усвідомленої згоди. КСУ вважає, що така госпіталізація за своєю природою та наслідками є непропорційним обмеженням конституційного права недієздатної особи на свободу та особисту недоторканність, тому вона має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, з урахуванням зазначених міжнародно-правових стандартів, правових позицій Конституційного Суду України та виключно за рішенням суду відповідно до вимог статті 55 Основного Закону України.

Судовий контроль за госпіталізацією недієздатної особи до психіатричного закладу в порядку, передбаченому статтею 13 Закону, є необхідною гарантією захисту її прав і свобод, закріплених, зокрема, статтями 29, 55 Основного Закону України. Суд після незалежного і неупередженого розгляду питання щодо госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу має ухвалити рішення стосовно правомірності обмеження конституційного права такої особи на свободу та особисту недоторканність.

Аналіз зазначеного рішення КСУ у контексті визначення субєктів прийняття рішення про поміщення до психіатричного закладу у випадках госпіталізації недієздатних осіб фактично виключає таких спеціальних субєктів злочину, передбаченого у ст. 151 КК України як лікар-психіатр, оскільки рішення повинен приймати суд. Водночас, у випадку, коли лікар-психіатр застосує скасований КСУ порядок поміщення недієздатних за власним рішенням до психіатричного закладу, у таких випадках мова може йти про визнання його субєктом такого злочину.

Означеним рішенням КСУ визнано неконституційним положення ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» щодо повноважень лікаря-психіатра на самостійне прийняття рішення про поміщення недієздатної особи до психіатричного закладу.

З аналізу вищевказаних норм законодавства, суд доходить висновку, що ані комунальний заклад, ані державний ані будь-який інший психіатричний заклад (його керівник) не має владних управлінських функцій на примусове поміщення, утримання особи.

Таким чином, відповідаючи на питання про владні повноваження експерта чи експертної установи, виходячи з правового статусу експертної установи, змісту окреслених прав і обовязків експерта, суд доходить висновку, що в контексті питання заявника про примусові експертизи, то ані такі установи ані експерти не наділені повноваженнями щодо примусового проведення експертизи, обєктом якої є особа, оскільки рішення про призначення (проведення) психіатричної експертизи такою установою не входить до їх компетенції.

Щодо форми власності медичного закладу.

Відповідно до ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я № 2801-XII від 19.11.1992р. (у чинній редакції), залежно від форми власності заклади охорони здоровя утворюються та функціонують як державні, комунальні, приватні чи засновані на змішаній формі власності. Державні та комунальні заклади охорони здоровя не підлягають приватизації.

За організаційно-правовою формою заклади охорони здоровя державної власності можуть утворюватися та функціонувати як казенні підприємства або державні установи.

За організаційно-правовою формою заклади охорони здоровя комунальної власності можуть утворюватися та функціонувати як комунальні некомерційні підприємства або комунальні установи.

Заклади охорони здоровя приватної власності не обмежені у виборі організаційно-правової форми.

Заклади охорони здоровя, утворені в результаті реорганізації державних та комунальних закладів охорони здоровя - державних та комунальних установ, можуть мати відокремлене майно (в тому числі кошти), закріплене за ними на праві оперативного управління, самостійний баланс, самостійно затверджувати штатний розпис, мати рахунки в установах банків, печатки.

Наказом Міністерства охорони здоровя (МОЗ) України від 26.06.2017 р. № 722 «Про організацію служби судово-психіатричної експертизи» відповідно до статті 71 Основ законодавства України про охорону здоровя, абзацу 4 підпункту 8 пункту 4 Положення про Міністерство охорони здоровя України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 267, та з метою удосконалення організації служби судово-психіатричної експертизи затверджено Перелік установ, в яких проводяться судово-психіатричні експертизи, та Перелік установ, в яких проводяться стаціонарні судово-психіатричні експертизи особам, які тримаються під вартою. Зокрема, до них віднесений комунальний заклад «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради» (49115, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Бехтерєва, будинок 1).

Порядок створення, припинення закладів охорони здоров'я, особливості діяльності та класифікація закладів визначаються законом.

Мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я формується з урахуванням потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Планування розвитку мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я, прийняття рішень про її оптимізацію, створення, реорганізацію, перепрофілювання державних і комунальних закладів охорони здоров'я здійснюються відповідно до закону органами, уповноваженими управляти об'єктами відповідно державної і комунальної власності.

Таким чином, заклади охорони здоровя, в залежності від форми власності, можуть бути комунальними, державними, приватними. Тому прохання заявника встановити факт того, що комунальний заклад є державною установою зводиться до невірного розуміння різноманіття форм власності. При цьому, форма власності закладу жодним чином не впливає за зміст прав і обовязків закладу, не обмежує його відповідальність перед законами й підзаконними актами, що регулюють порядок діяльності медичних всіх закладів.

Тому суд приходить до висновку про відсутність правових підстав встановлення фактів, що має юридичне значення, а саме, що комунальні заклади охорони здоровя, які проводять примусові судово психіатричні експертизи є державними спеціалізованими експертними установами, а тому наділені при проведенні таких експертиз владними повноваженнями стосовно цих осіб, експертизу яких вони проводять та відмову у задоволенні вказаної частини заяви.

Щодо делегування судом своїх владних повноважень при призначенні примусової судово психіатричної експертизи установі, яка проводить вказану експертизу.

Призначення проведення судової експертизи передбачено в адміністративному судочинстві, цивільному провадженні, кримінальному провадженні а також в господарському провадженні.

Найчастіше судово-психіатрична експертиза призначається у зв'язку із сумнівами щодо психічної повноцінності обвинувачуваного, підозрюваного, потерпілого, свідка, цивільного позивача і відповідача, а також особи, щодо якої вирішується питання про цивільну недієздатність.

Згідно із положеннями ст. 124 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Статтею 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. № 1402-VIII, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які привласнили функції суду, несуть відповідальність, установлену законом.

Статтями 103, 104 ЦПК України визначає порядок призначення експертизи судом відповідною ухвалою про призначення експертизи, в якій суд зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Ухвала суду має виконуватися конкретною експертною установою (експертом).

За правилами статті 242 КПК України експертиза проводиться експертною установою, експертом або експертами, за дорученням слідчого судді чи суду, наданим за клопотанням сторони кримінального провадження або, якщо для зясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання.

Не допускається проведення експертизи для зясування питань права.

Слідчий або прокурор зобовязані звернутися з клопотанням до слідчого судді для проведення експертизи щодо: 1) встановлення причин смерті; 2) встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень; 3) визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності; 4) встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення питання про можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а іншим способом неможливо отримати ці відомості; 5) встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених статтею 155 Кримінального кодексу України. 6) визначення розміру матеріальних збитків, шкоди немайнового характеру, шкоди довкіллю, заподіяної кримінальним правопорушенням.

Примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи здійснюється за ухвалою слідчого судді, суду.

Водночас, згідно зі ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_5 України.

Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення: захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина; захисту прав і законних інтересів юридичних осіб; інтересів суспільства і держави.

Ці завдання суд виконує виходячи із принципу верховенства права, який згідно 13 ст. 8 Конституції діє в Україні.

Завдання суду при здійсненні правосуддя конкретизовані у процесуальному законодавстві (ЦК, КПК, КАС, КУпАП), яке врегульовує порядок провадження у цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному судочинстві.

Наприклад, здійснення судом правосуддя у кримінальних справах спрямовано на: викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення до відповідальності та справедливе їх покарання; захист осіб від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і засудження невинуватих; охорону прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, яким злочином заподіяно шкоду.

Завданням здійснення правосуддя у цивільних і господарських справах є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб - учасників цивільних і господарських правовідносин, Повний, всебічний розгляд і вирішення судом конкретної справи досягається шляхом дотримання правил судочинства, якими сторонам гарантуються права на доведення своїх вимог, спростування безпідставних вимог іншої сторони тощо.

Право на справедливий суд, гарантоване коментованою статтею, закріплено у ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і в п. 1 ст. б Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

З аналізу наведених норм видно, що судова експертиза призначається судом і суд у такий спосіб доручає експертній установі надати відповіді на питання, які потребують спеціальних знань. Суд не делегує свої повноваження експерту, оскільки їх зміст і обсяг (здійснення судочинства) не відповідає обсягу тих прав і обовязків, які визначені спеціальними законами, що регулюють порядок діяльності експертних установ і експертів. Окрім того, делегування таких повноважень заборонена законом.

Тому, враховуючи заборону Конституцією України про делегування повноважень суду, слід дійти до висновку про наявність підстав про відмову у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення в частині: при призначенні примусової судово психіатричної експертизи суд делегує свої владні повноваження стосовно підекспертної особи установі, якій така експертиза доручена.

Щодо вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме, що проведення судово психіатричної експертизи належить до надання медичних послуг підекспертній особі, яка набуває статусу споживача медичних послуг суд зазначає наступне.

Стаття 3 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоровя» визначає терміни і поняття, які вживаються у ньому, зокрема, визначає, що:

медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами;

послуга з медичного обслуговування населення (медична послуга) - послуга, що надається пацієнту закладом охорони здоровя або фізичною особою - підприємцем, яка зареєстрована та одержала в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та оплачується її замовником.

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

У рішенні Конституційного Суду щодо офіційного тлумаченням положення ч. 3 ст. 49 (Рішенні № 10-рп/2002 від 29.05.2002) терміни «медична допомога» і «медична послуга» трактуються і як синоніми, і як антоніми, і як частина одна одної. Так само співвідносяться поняття "медична допомога" і "медичне обслуговування" та інші.

Не забороняє вказане положення і можливості надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги (за термінологією Всесвітньої організації охорони здоров'я - "медичних послуг другорядного значення", "парамедичних послуг"), у зазначених закладах за окрему плату. На це вже зверталась увага у Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 року N 15-рп/98. Перелік таких платних послуг не може вторгатися у межі безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України має встановлюватись законом.

Конституційний Суд вирішив, що поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.1996р. № 1138 затверджений Перелік платних послуг, які надаються в державних і комунальних закладах охорони здоровя та вищих медичних навчальних закладах. До таких відносяться, зокрема, проведення судово-психіатричної експертизи за межами територіального розподілу, проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи у цивільних справах, надання висновку фахівця з питань судово-медичної та судово-психіатричної експертизи на запити юридичних і фізичних осіб.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг (ст. 1-1 Закону).

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів», договір - це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами. Отже, звертаючись по медичну допомогу, особа укладає усний договір про надання медичних послуг, згідно з яким є їх споживачем. Тому на відносини, які виникають з такого договору, поширюється дія Закону «Про захист прав споживачів».

Отже, якщо судово-психіатричну експертизу розглядати як послугу в контексті Закону України «Про захист прав споживачів», то її споживачем є той, хто уклав правочин з надавачем послуг. У цьому випадку, споживач має право на захист свого права у вигляді відшкодування шкоди, завданої юридичною особою (лікарнею, іншим медичним закладом) або фізичною особою (державним лікарем або лікарем, який здійснює приватну медичну практику чи підприємницьку діяльність на підставі ліцензії на медичну практику).

Водночас, водночас, згідно зі ст. 7-1 Закону України «Про судову експертизу» підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб.

Відповідно до п. 7 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом МОЗ України № 397 від 08.10.2001р., предметом експертизи є визначення психічного стану осіб, яким призначено експертизу, у конкретні проміжки часу і відносно певних обставин, що становлять інтерес для органів слідства та суду

Згідно з п. 8. Порядку, об'єктами експертизи є: підозрювані, стосовно яких в органів дізнання та слідства виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності; обвинувачені та підсудні, стосовно яких в органах слідства та суду виникли сумніви щодо їх осудності або можливості за психічним станом брати участь у слідчих діях чи судовому засіданні; свідки і потерпілі, стосовно яких в органах слідства та суду виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності; потерпілі, стосовно яких вирішується питання про взаємозв'язок змін у їхньому психічному стані зі скоєними щодо них протиправними діяннями (безпорадний стан та заподіяння шкоди здоров'ю); позивачі, відповідачі та інші особи, стосовно яких вирішується питання про їхню дієздатність; позивачі, стосовно яких вирішується питання про їх психічний стан у певні проміжки часу, про обґрунтованість установленого раніше психіатричного діагнозу та прийнятих щодо них медичних заходів; матеріали кримінальної або цивільної справи, медична документація, аудіовізуальні матеріали та інша інформація про психічний стан особи, відповідно якої проводиться експертиза.

Як було зазначено вище, судово-психіатрична експертиза призначається органами досудового слідства та суду і проводиться за їх відповідним рішенням з метою відповіді на питання, що виникають під час провадження адміністративних, кримінальних та цивільних справ з приводу психічного стану особи (п. 1 Порядку).

Згідно зі ст. 15 Закону України «Про судову експертизу» проведення судових експертиз державними спеціалізованими установами у кримінальних провадженнях за дорученням слідчого, прокурора, суду та у справах про адміністративні правопорушення здійснюється за рахунок коштів, які цільовим призначенням виділяються цим експертним установам з Державного бюджету України.

Проведення судових експертиз, обстежень і досліджень судово-медичними та судово-психіатричними установами здійснюється за рахунок коштів, які безпосередньо і цільовим призначенням виділяються цим експертним установам з державного чи місцевого бюджету, за винятком випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Проведення судових експертиз, обстежень і досліджень у кримінальному провадженні державними спеціалізованими установами, судово-медичними та судово-психіатричними установами на замовлення підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, їх захисників, законного представника, потерпілого, його представника здійснюється за рахунок замовника.

Витрати на проведення судових експертиз науково-дослідними установами Міністерства юстиції України та судово-медичними і судово-психіатричними установами Міністерства охорони здоров'я України у цивільних і господарських справах відшкодовуються в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Проведення інших експертних досліджень і обстежень державними спеціалізованими установами здійснюється за рахунок замовника.

Державні спеціалізовані установи, а також фахівці, що не є працівниками цих установ, зазначені у статті 7 цього Закону, виконують інші роботи на договірних засадах.

Отже, мета, підстави і порядок призначення судово-психіатричної експертизи судом, порядок оплати за її проведення регулюється нормами ЦПК, КПК, КАС, КУпАП, Законом України «Про судову експертизу» Порядком проведення судово-психіатричної експертизи.

Водночас, на правовідносини може розповсюджуватися Закон України «Про захист прав споживачів» лише у тому разі, коли споживачем послуг є сам об'єкт експертизи, яка укладає правочин про надання медичних послуг.

Проте, якщо експертиза проводиться, наприклад, за дорученням органу досудового розслідування у кримінальному провадженні, то витрат на її проведення здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України. В такому випадку проведення експертизи не є послугою і правовідносини, що виникають між органом досудового розслідування і судово-психіатричною установою на регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».

За таких обставин у суду відсутні підстави для встановлення факту, який має юридичне значення: «Проведення судово-психіатричної експертизи належить до надання медичних послуг підекспертній особі, яка набуває статусу споживача медичної послуги», та у встановленні цього факту має бути відмовлено.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 12, 81, 258, 259, 263-265, 352, 354, 293, 315 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1, заінтересована особа: Міністерство юстиції України про встановлення факту, що має юридичне значення відмовити в повному обсязі.

На рішення може бути подана апеляція до апеляційного суду Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев