ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.09.2018

Справа № 910/3501/18

Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи

за позовом Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України

про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів в розмірі 73416533,01 грн.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився;

від відповідача - 1: Дороніна О.М., довіреність № 0072Др-31-0418 від 11.04.2018;

від відповідача - 2: Бриль П.О., довіреність № 01/2018 від 12.01.2018;

від прокуратури: Суходольський С.М., посвідчення № 041032.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів в розмірі 73 416 533,01 грн.

Позовні вимоги про визнання недійсним договору обґрунтовані тим, що Договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва № 31/11 від 22.11.2012 укладений з порушенням порядку передачі в користування державного майна - газорозподільчих систем, встановленого приписами ст.ст. 5, 24 Закону України "Про приватизацію державного майна", ст. 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", ст. ст. 2, 10, 23, 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п.п. 1.3, 1.4 Положення про управління державним майно, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариства у процесі приватизації, але перебуває на балансі, затвердженого спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 № 908/68 й зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за № 414/3707. Позовні вимоги про стягнення грошових коштів в розмірі 73 416 533,01 грн. обґрунтовані безпідставним та безоплатним використанням ПАТ "Рівнегаз" спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах оренди (платного користування) в зв'язку з чим, держава не отримала дохід у вигляді орендної плати за використання майна товариством протягом 2013-2017 років.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.03.2018 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 27.04.2018.

10.04.2018 представником відповідача-1 подано відзив на позовну заяву, у якому відповідач-1 заперечуючи проти позову, зазначає, що позов подано прокуратурою з перевищенням повноважень, визначених чинним законодавством України, оскільки прокурором не наведено достатніх правових підстав для представництва інтересів держави в особі Фонду державного майна. Відповідач -1 зазначає, що Фонд державного майна України не може бути позивачем у даній справі, оскільки не є органом управління об'єктами державної власності, які є предметом Договору № 31/11 про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва від 22.11.2012. Також, відповідач-1 зазначає, що Фонд державного майна України не є стороною вказаного Договору. Відповідач-1 також зазначає, що дана обставина підтверджується також листом Фонду державного майна України № 10-24-5455 від 19.03.2018 «Щодо проведення інвентаризації газорозподільчих систем», в якому вказано, що: «… у Фонду відсутні будь-які повноваження забезпечувати проведення щорічної інвентаризації майна, суб'єктом управління якого є інший орган виконавчої влади. Звертаємо увагу, що Постановою визначено Міненерговугілля органом управління газорозподільним системами, власником яких є держава, або їх складовими.», більше того, в листі від 27.04.2017, адресованому Генеральній прокуратурі України Фонд державного майна України зазначає, що: «Фонд не реалізує державну політику у паливно-енергетичному комплексі, а управління майном газорозподільчих систем (мереж), що належать державі, є невластивим для державних органів приватизації.» та зазначає, що розробником спільного наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України № 882/3812 від 09.11.2012, яким було затверджено Примірний договір про надання державного майна на праві господарського відання, було саме Міненерговугілля та відповідно підготовка проекту рішення щодо скасування зазначеного наказу є компетенцією цього Міністерства. Крім того, відповідач-1 зазначає, що на даний час, як і під час дії Постанови КМУ № 770 в редакції від 20.08.2012, відповідно до п. 2 Постанови КМУ «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових» від 21.02.2017 Міністерство енергетики та вугільної промисловості визначене органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими. Таким чином, відповідач-1 зазначає, що позивачем у даній справі могло би виступати лише Міністерство енергетики та вугільної промисловості, як орган, уповноважений розпоряджатись газорозподільними мережами державно форми власності. Відповідач-1 заперечуючи проти позову, зазначає, що Постановою КМУ від 20.08.2012 № 770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» було установлено, що державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, використовується зазначеними товариствами на праві господарського відання. Пунктом 3 вищевказаної постанови на Міністерство енергетики та вугільної промисловості було покладено повноваження щодо укладення з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, в тому числі і ПАТ «Рівнегаз» договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з примірним договором про надання державного майна на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його осиного виробництва, який було затверджено спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України № 882/3842 від 09.11.2012 та який не скасований та діє і на даний час. Таким чином, відповідач -1 зазначає, що Договір № 31/11 укладений 22.11.2012 між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та ПАТ «Рівнегаз» про закріплення на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва відповідає умовам Примірного договору та було укладено на підставі ч. 3 ст. 184 ГК України з дотриманням умов, передбачених ст. 179 ГК України шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 ГК України відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного договору. Також, відповідач-1 зазначає, що державне майно, яке використовується для розподілу природного газу на території Рівненської області було створено Державним підприємством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» під час газифікації населених пунктів Рівненської області в 60-80 роках минулого сторіччя, в процесі завершення будівництва об'єктів газопостачання та введення їх в експлуатацію, майно приймалось на баланс самими газорозподільними підприємствами, як новостворене, та в подальшому на підставі рішення Державного комітету по нафті та газу від 11.03.1994 № 121 вищевказане державне підприємство було перетворено у ВАТ з газопостачання та газифікації «Рівнегаз» на підставі Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» від 15.06.1993 № 210/93. ПАТ «Рівнегаз» є правонаступником всіх прав та обов'язків Державного підприємства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» та Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» відповідно до законодавства та Статуту підприємства. Таким чином, державне майно фактично постійно перебувало на балансі ВАТ з газопостачання та газифікації «Рівнегаз» які були правонаступниками державних підприємств, що створювали дане майно, жодних передач такого майна з балансу товариства чи інших підприємств, установ, організацій не відбувалось. Крім того, відповідач-1 зазначає, що безпідставним та необґрунтованим є посилання прокурора на ст. 4 ГПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки згідно ч. 3 ст. 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, а тому застосування норм ГПК у нечинній редакції на час розгляду даної справи не відповідає засадам господарського судочинства. Відповідач-1 заперечуючи проти позову, зазначає, що посилання на той факт, що Постанова КМУ від 20.08.2012 № 770 «Деякі питання використання майна для забезпечення розподілу природного газу» прийнята з порушенням Конституції України та законів України, якими регулюються питання використання державного майна - необґрунтоване, оскільки лише суд наділений повноваженнями давати оцінку нормативно-правовому акту, а законодавством не передбачено можливості прокурора на власний розсуд трактувати чи є нормативно-правовий акт чинний, більше того, постанова № 770 не скасована в судовому порядку. Також, відповідач-1 зазначає, що безпідставними є обґрунтування прокурора про те, що єдиним можливим способом управління газорозподільними системами станом на дату укладення спірного Договору № 31/11 від 22.11.2012 є передача їх в оренду, оскільки згідно положень ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» не можуть бути об'єктами оренди, зокрема об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до ч. 2 ст. 5 ЗУ «Про приватизацію державного майна», в зв'язку з чим, газорозподільні мережі не можуть передаватись в оренду. Відповідач-1 зазначає, що відповідно до ухвал Печерського районного суду міста Києва від 07.11.2017 № 757/66172/17-к та від 03.01.2018 № 15-18/1116, Держаудитслужбою України проведено позапланову виїзну ревізію діяльності ПАТ «Рівнегаз» щодо використання, обліку і збереження державного майна за період з 28.12.2001 по 31.10.2017, про що складно Акт від 24.01.2018 № 13-17-19-06/1, відповідно до якого, встановлено дотримання ПАТ «Рівнегаз» вимог законодавства України та договорів щодо здійснення фінансування робіт на підтримання у справному технічному стані, відновлення та поліпшення державного майна з інших джерел фінансування, крім амортизаційних відрахувань, встановлено, що ПАТ «Рівнегаз» на підтримання у справному технічному стані, відновлення та поліпшення державного майна, на капітальні вкладення на відновлення та розвиток майна спрямовано кошти у 2012-2016 роки у розмірі 31 165,68 тис. грн. без ПДВ. Таким чином, відповідач-1 зазначає, що за весь час дії Договору систематично здійснює перерахування коштів, відповідно до його умов, що не може свідчити про безоплатність укладення Договору. Крім того, заперечуючи проти позову, відповідач-1 зазначає, що додаткова угода була укладена на виконання вимог нормативно-правових актів між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та ПАТ «Рівнегаз», що передбачала його приведення у відповідність до примірного договору про експлуатацію, в редакції Постанови № 95, а відтак, Додаткова угода № 1 укладена законно та відповідає чинному законодавству та передбачає внесення плати за експлуатацію державного майна, що є додатковим спростування тверджень прокурора щодо безоплатності використання державного майна. Щодо розрахунку збитків держави, відповідач-1 зазначає, що оскільки прокурор вважає, що саме Міністерством енергетики та вугільної промисловості було допущено виконання нормативного акту, який суперечить Конституції України та законам, що регулюють правовий режим використання газорозподільних систем, цим самим Міністерством розроблено та затверджено текст примірного Договору, в зв'язку з чим, на нього має бути покладено обов'язок з відшкодування завданих на думку прокурора збитків. Крім того, на підставі ст. 267 ЦК України, ПАТ «Рівнегаз» заявлено заяву про застосування строків позовної давності.

12.04.2018 від Генеральної прокуратури України надійшла заява в порядку ст. ст. 169, 170 ГПК України.

19.04.2018 представником відповідача-2 подано відзив на позовну заяву, у якому відповідач-2, заперечуючи проти позову зазначає, що позивачем, як центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності було схвалено умови Договору по безоплатності користування державним майном. Відповідач-2 зазначає, що станом на день розгляду справи, Постанова Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 № 770 «Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» є чинною, а відтак доводи Заступника Генерального прокурора про те, що означена постанова була прийнята з порушенням чинного на той час законодавства та не підлягала виконанню не підтверджені належними та допустимими доказами. Відповідач-2 зазначає, що абзацом 2 частини 1 статті 37 Закону України «Про ринок природного газу», який відповідно до ч. 1 Прикінцевих та перехідних положень введено в дію з 01.10.2015 встановлено, що газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть знаходитися в користуванні оператора газорозподільної системи на праві господарського відання, крім випадків належності такого оператора до суб'єктів господарювання державного сектору економіки, оскільки Законами України «Про оренду державного та комунального майна» і «Про трубопровідний транспорт» забороняється передача в оренду газорозподільних систем, власником яких є держава, або їх складових та з метою правової можливості реалізації зазначеного вище положення Закону, народними депутатами України та Кабінетом Міністрів України розроблено ряд законопроектів, які визначали механізми для припинення безоплатного використання господарськими товариствами з газопостачання та газифікації приватної форми власності державного майна газорозподільних систем на праві господарського відання та мали на меті врегулювання проблемних питань використання газорозподільних систем, шляхом визначення правових засад передачі останніх в користування (оренду). Оскільки зазначене вище правове регулювання питання використання газорозподільних систем шляхом внесення змін до деяких законів України не відбулось, з метою підвищення ефективного використання державного майна, призначеного для розподілу природного газу, забезпечення балансу інтересів держави та операторів газорозподільних систем, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових» від 21.02.2017 № 95 , яку розроблено відповідно до абзацу другого частини першої статті 37 Закону України «Про ринок природного газу», статті5, пункту 16 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» і статті 179 Господарського кодексу України. Відповідач-2 зазначає, що на виконання вимог Правил № 95, з метою спрощення юридичного оформлення переходу від договорів господарського відання до тимчасових договорів експлуатації, недоцільності зайвої зворотної передачі майна та його наступного повернення на баланси операторів газорозподільних систем,з огляду на позицію Державної регуляторної служби України викладену в Рішенні від 03.02.2017 № 40, якою зазначено про доцільність оформлення процесу такого переходу додатковою угодою та запропоновано викласти договір в новій редакції примірного договору, Мінерговугілля розроблено та надіслано операторам газорозподільних систем Додаткові угоди до Договорів про надання Міністерством енергетики та вугільної промисловості України господарським товариствам із газопостачання та газифікації на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу про внесення змін до останніх шляхом викладення їх у редакції примірного договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових. Таким чином, відповідач-2 зазначає, що триваюча робота з укладення Додаткових угод до Договорів про надання Міністерством енергетики та вугільної промисловості України господарським товариства із газопостачання та газифікації на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу про внесення змін до останніх шляхом викладення їх у редакції примірного договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових, спрямована на реалізацію Постанови № 95 (зі змінами) та досягнення цілей, які малися на меті при прийнятті вказаної постанови, оновлення договірної основи правовідносин та зумовить систематичне надходження до державного бюджету грошових коштів. Також, відповідач-2 зазначає, що в Законі України «Про трубопровідний транспорт» та Законі України «Про оренду державного та комунального майна» міститься заборона щодо передачі в концесію чи оренду державних газорозподільних систем або їх складових. Таким чином, відповідач-2 зазначає, що Міністерство енергетики та вугільної промисловості України при укладені спірних договорів діяло в межах чинного законодавства та керувалося нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України.

27.04.2018 від Генеральної прокуратури України надійшла заява в порядку ст. ст. 169, 170 ГПК України та заява про встановлення строку на підготовку відповідей на відзиви.

У судове засідання 27.04.2018 з'явились представники Генеральної прокуратури України та відповідачів 1, 2, представник позивача свого представника в засідання суду не направив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.04.2018 відкладено підготовче засідання на 14.05.2018.

05.05.2018 представником прокуратури подано відповіді на відзиви відповідачів.

11.05.2018 представником позивача подано відповідь на відзиви.

14.05.2018 представником прокуратури подано заяву про зміну підстав позову.

14.05.2018 представником відповідача-1 подано заперечення на відповідь на відзив.

У судове засідання 14.05.2018 представники учасників справи з'явились.

За результатами судового засідання 14.05.2018 судом оголошено перерву до 25.05.2018.

23.05.2018 представником відповідача-2 подано заперечення на відповіді на відзив прокуратури та позивача.

25.05.2018 представником відповідача-1 подано відзив на заяву про зміну підстав позову.

У судове засідання 25.05.2018 представники учасників справи з'явились.

Представник прокуратури подану заяву про зміну підстав позову підтримав.

Згідно з ч. 3 ст. 46 ГПК України, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Дослідивши подану прокурором заяву про зміну підстав позову, суд визнає її такою, що подана з дотриманням приписів чинного процесуального законодавства, зокрема положень ч. 5 ст. 46, ст. 170 ГПК України, тому, суд приймає до розгляду заяву прокурора та визначає підстави позову з її урахуванням.

Водночас, згідно із частинами 1 та 2 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

З метою дотримання принципів господарського судочинства, а саме рівності усіх учасників перед законом і судом та змагальності, суд встановив учасникам справи процесуальні строки для подання відзивів, відповідей на відзиви та заперечень на відповіді з урахуванням прийнятої судом заяви про зміну підстав позову.

Враховуючи необхідність встановлення сторонам строків, суд дійшов висновку про необхідність продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та відкладення підготовчого засідання на 18.06.2018, про що постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання.

29.05.2018 представником відповідача-2 подано відзив на позовну заяву з урахуванням заяви про зміну підстав позову.

08.06.2018 представником прокуратури подано відповіді на відзиви відповідачів.

У судове засідання 18.06.2018 представники прокуратури та відповідачів з'явились, представник позивача не з'явився.

За результатами судового засідання, судом постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 25.06.2018, яку занесено до протоколу судового засідання.

18.06.2018 представником відповідача-1 подано письмові пояснення.

25.06.2018 представники прокуратури та відповідач з'явились, представник позивача не з'явився.

За результатами судового засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 16.07.2018, яку занесено до протоколу судового засідання.

10.07.2018 представником прокуратури подано письмові пояснення.

11.07.2018 представником позивача подано клопотання про розгляд справи за відсутності представника позивача.

У судове засідання 16.07.2018 представники прокуратури та відповідачів з'явились, представник позивача не з'явився.

У судовому засіданні 16.07.2018 судом розпочато розгляд справи по суті.

Враховуючи приписи ст. 216 ГПК України, у судовому засіданні 16.07.2018 судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 06.08.2018, яку занесено до протоколу судового засідання.

23.07.2018 представником прокуратури подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

У судове засідання 06.08.2018 представники прокуратури та відповідачів з'явились, представник позивача не з'явився.

Враховуючи приписи ст. 216 ГПК України, у судовому засіданні 06.08.2018 судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 03.09.2018, яку занесено до протоколу судового засідання.

У судове засідання 03.09.2018 представники прокуратури та відповідачів з'явились, представник позивача не з'явився, про час, дату та місце судового засідання був належним чином повідомлений, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0103046676002.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Частиною 3 ст. 196 ГПК України унормовано, що учасник має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Зважаючи на викладене, оскільки неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, враховуючи подане позивачем клопотання про розгляд справи за відсутності представника останнього, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Представник прокуратури в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представники відповідачів проти позову заперечили з підстав викладених у відзивах.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 03.09.2018 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ :

Указом Президента України «Про реформування нафтогазового комплексу України» №151/98 від 25.02.1998 доручено Кабінету Міністрів України, зокрема, перетворити підприємства нафтогазового комплексу, що не підлягають приватизації, у державні акціонерні товариства та передати до статутного фонду Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» 100 відсотків акцій таких державних акціонерних товариств та затвердити перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання і розподілу нафти, нафтопродуктів та газу і не підлягає приватизації.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» №747 від 25.05.1998 затверджено перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу нафти, нафтопродуктів і природного газу і яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації та передається Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України» у користування, згідно з додатком 3.

Також вказаною постановою затверджено перелік відкритих акціонерних товариств, пакети акцій яких залишені у державній власності і передаються до статутного фонду Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України». До переліку включено, зокрема, Рівнегаз.

Додатком № 3 до постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року № 747 визначено перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу нафти, нафтопродуктів, природного газу і яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації та передається Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України" у користування, а саме: магістральні газонафтопроводи та споруди на них; розподільні газонафтопроводи та споруди на них; газонафтосховища; транспортні засоби спеціального призначення.

На підставі зазначеної постанови, а також Указу Президента України від 15.06.1993 №210/93 «Про корпоратизацію підприємств» та Положення про порядок корпоратизації підприємств, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 №508 підприємство «Рівнегаз» було перетворено у ВАТ з газопостачання та газифікації «Рівнегаз».

Таким чином, Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (відповідач-1) є правонаступником всіх прав та обов'язків Державного підприємства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» та Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз».

22 листопада 2012 між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (далі - орган управління, відповідач-2) та Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (далі - підприємство, відповідач-1) укладено Договір №31/11 про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва (далі - Договір), який укладено з метою забезпечення ефективного використання, збереження та відновлення державного майна, яке не підлягає приватизації, його цільової безаварійної експлуатації, покращення/відновлення, реконструкції і модернізації, а також надійності розподілу природного газу на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2012 №770 «Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» та предметом якого є надання підприємству на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі підприємства і не може бути відокремлене від його основного виробництва (далі - державне майно).

Відповідно до п. 1.2 Договору перелік державного майна, яке перебуває на балансі підприємства та надається йому на праві господарського відання, зазначається у додатку 1, який є невід'ємною частиною Договору.

Згідно з п. 2.1 Договору наявність державного майна на балансі підприємства на праві господарського відання не означає набуття підприємством права власності на це майно. Власником державного майна, право господарського відання щодо якого має підприємство за цим Договором, є держава в особі органу управління.

У відповідності до п. 2.2 Договору протягом строку дії Договору підприємству забороняється відчужувати державне майно, здавати його в оренду, в оперативний або фінансовий лізинг, концесію, позичати, передавати речові права (користування та/або володіння) щодо нього у заставу, передавати його в управління та вчиняти будь-які інші дії, що пов'язані із зміною його цільового призначення.

Пунктом 3.2.3 Договору визначено, що орган управління зобов'язаний здійснювати контроль за належним виконанням підприємством умов Договору та ефективним використанням і збереженням державного майна згідно з вимогами чинного законодавства.

Відповідно до п. 3.3.1 Договору підприємство має право використовувати державне майно, закріплене за ним на праві господарського відання, в обсязі, визначеному цим Договором, відповідно до мети, визначеної у преамбулі.

Договір є укладеним і набирає чинності з дати підписання його сторонами та скріплення печатками і діє до моменту відчуження майна, зазначеного у п. 1.2 Договору, з державної власності (п. 7.1 Договору).

24.05.2017, керуючись постановою Кабінету Міністрів України «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових» № 95 від 21.02.2017 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України № 188 від 29.03.2017) Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (далі - орган управління) та Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (далі - оператор) уклали Додаткову угоду №1 до Договору від 22.11.2012 №31/11 «Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва» щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №188) (далі - Додаткова угода № 1).

02.06.2017 сторонами погоджено протокол розбіжностей до Додаткової угоди №1 до Договору від 22.11.2012 №31/11 «Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва» щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №188).

Пунктом 3 протоколу розбіжностей до Додаткової угоди №1 до Договору від 22.11.2012 №31/11 сторонами узгоджено, що протокол розбіжностей прийнятий сторонами в редакції оператора.

Відповідно до п. 1.1 Договору (в редакції Додаткової угоди №1) предметом цього договору є надання оператору права на експлуатацію державних газорозподільних систем або їх складових, що є державним майном, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі оператора та не може бути відокремлене від його основного виробництва, згідно з переліком, що є додатком №1 до цього договору (далі - майно), до яких підключені (приєднані) інші газові мережі.

Згідно з п. 4 Договору (в редакції Додаткової угоди №1) право на експлуатацію майна надається з метою провадження оператором ліцензованої діяльності з розподілу природного газу та безаварійного розподілу природного газу його споживачам, ефективного використання майна, його збереження, відновлення, поліпшення, реконструкції та модернізації.

У відповідності до пункту 5 Договору (в редакції Додаткової угоди №1) право власності на майно, надане за цим договором, належить державі.

Укладення цього договору не змінює права власності на майно, надане оператору в експлуатацію (п. 6 Договору (в редакції Додаткової угоди №1).

Пунктом 7 Договору (в редакції Додаткової угоди №1) узгоджено, що надане в експлуатацію майно обліковується на балансі оператора.

Відповідно до п. 8 Договору (в редакції Додаткової угоди №1) оператору забороняється будь-яким чином відчужувати чи обтяжувати майно, а також здавати його в оренду, надавати в оперативний або фінансовий лізинг, передавати речові або будь-які інші права щодо нього, передавати його у заставу, в управління та вчиняти будь-які дії, пов'язані із зміною його цільового призначення.

За умовами п. 13 Договору (в редакції Додаткової угоди №1) оператор зобов'язується виконувати роботи, пов'язані із поліпшенням, відновленням, ремонтом, реконструкцією та технічним обслуговуванням майна, відповідно до вимог законодавства, цього Договору, а також створювати умови для безпечної та безаварійної його експлуатації.

Оператор забезпечує фінансування за рахунок власних коштів робіт, передбачених в абзаці першому цього пункту, в розмірі не менш як 100 відсотків амортизаційних відрахувань, передбачених у тарифах на послуги з розподілу природного газу. Амортизаційні відрахування, які визначають розмір фінансування зазначених робіт, розраховуються як сума амортизації, передбаченої в тарифах на розподіл природного газу, затверджених НКРЕКП, зменшена на розмір амортизації, яка віднесена на майно оператора, побудованого (отриманого) за власні кошти оператора або отриманого від третіх осіб, крім держави.

Пунктом 15 Договору (в редакції Додаткової угоди №1) передбачено, що оператор щороку здійснює відрахування плати за надане відповідно до цього договору право на експлуатацію майна, що належить державі та обліковується на балансі оператора, у розмірі 10 відсотків його залишкової балансової вартості, з урахуванням умов, визначених абзацом третім цього пункту. Плата за експлуатацію сплачується оператором до державного бюджету протягом року рівними частинами щокварталу до 25 числа наступного місяця шляхом перерахування коштів на рахунок у Казначействі. Передбачені цим пунктом відрахування здійснюються за умови включення таких платежів до структури тарифу на розподіл природного газу та в обсязі, встановленому тарифом. Оператор, протягом 30 днів з моменту підписання цього договору зобов'язаний звернутися до НКРЕКП з відповідною заявою про включення плати за право експлуатації майна до структури тарифу на розподіл природного газу.

Цей договір набирає чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін та скріплення печатками сторін (у разі наявності) і діє до його припинення з підстав, передбачених п. 32 цього договору (п. 31 Договору (в редакції Додаткової угоди №1).

За умовами п. 32 Договору (в редакції Додаткової угоди №1), дія цього договору припиняється у разі:

- укладення сторонами іншого договору, предметом якого є використання відповідного державного майна;

- достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду;

- банкрутства оператора - з дати визнання оператора банкрутом;

- прийняття рішення про ліквідацію оператора за рішенням учасників - з дати прийняття такого рішення.

Додатком № 1 до Договору викладено перелік державного майна, яке перебуває на балансі підприємства та надається йому на праві господарського відання, у кількості 12273 шт., первісною вартістю - 151 012 124,71 та залишковою вартістю - 97 888 710,68 грн.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом (з урахуванням заяви про зміну підстав позову) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України зазначає, що договір №31/11 від 22.11.2012, Додаткова угода № 1 від 24.05.2017 та протокол розбіжностей від 02.06.2017, укладено з порушенням порядку передачі в користування майна - газорозподільних систем, встановленого приписами ст. 19 Конституції України, ст. ст. 1, 4, 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», п.п. 1.3., 1.4. Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 № 908/68 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за № 414/3707, а тому з урахуванням ст. 8 Цивільного кодексу України, п. 10 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст. ст. 22, 73, 74, 75, 135, 136, 141 Господарського кодексу України, ст. ст. 6, 7, 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», в зв'язку з чим, просить суд:

- визнати недійсним договір №31/11, укладений 22.11.2012 між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України з одного боку і Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» з іншого боку про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва;

- визнати недійсними додаткову угоду від 24.05.2017 №1 та протокол розбіжностей до неї від 02.06.2017, які є невід'ємними частинами договору від 22.11.2012 №31/11 про надання ПАТ «Рівнегаз» на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва.

Також, прокурором заявлено вимогу про стягнення з Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» на користь держави 73 416 533,01 грн., в обґрунтування якої, прокурор зазначає про безпідставне та безоплатне використання Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах платного користування, держава не отримала дохід у вигляді орендної плати за використання майна товариством протягом 2013-2017 років у заявленому до стягнення розмірі.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання його недійсним, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Так, у силу ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частинами 2, 3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відтак, в силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Закон України «Про трубопровідний транспорт» визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності трубопровідного транспорту.

Статтею 2 Закону України «Про трубопровідний транспорт» унормовано, що систему трубопровідного транспорту України становлять: магістральний трубопровідний транспорт; промисловий трубопровідний транспорт.

В свою чергу, у статті 1 Закону України «Про трубопровідний транспорт» визначено, що магістральний трубопровід - технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів; промислові трубопроводи (приєднані мережі) - всі інші немагістральні трубопроводи в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газорозподільні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.

Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» №1085/2010 від 09.12.2010 утворено Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, реорганізувавши Міністерство палива та енергетики України, Міністерство вугільної промисловості України.

Згідно з Положенням про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, затвердженого Указом Президента України №382/2011 від 06.04.2011, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міненерговугілля України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному та нафтогазовому комплексах (далі - паливно-енергетичний комплекс).

Відповідно до Положення про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №208 Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міненерговугілля є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному, нафтогазовому та нафтогазопереробному комплексах (далі - паливно-енергетичний комплекс), а також забезпечує формування державної політики у сфері нагляду (контролю) у галузях електроенергетики та теплопостачання.

Статтею 326 Цивільного кодексу України визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

У відповідності до частини 1 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» встановлено, що Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

Згідно з статтею 113 та статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» до основних завдань Кабінету Міністрів України належать:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;

3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;

5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;

6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

20.08.2012 Кабінетом Міністрів України видано Постанову «Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» №770, якою установлено, що державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариств із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, використовується зазначеними товариствами на праві господарського відання.

У пункті 3 вказаної постанови доручено Міністерству енергетики та вугільної промисловості укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з примірним договором, що затверджується зазначеним Міністерством разом з Фондом державного майна.

Також, даною постановою було внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 747 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» та у додатку 3 до постанови у позиції «Розподільні газонафтопроводи та споруди на них» слово «газонафтопроводи» замінено словом «нафтопроводи». Тобто газорозподільні трубопроводи та споруди на них виключені зі складу майна, що передається у користування Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України».

Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України №882/3812 від 09.11.2012 затверджено Примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва.

З умов оспорюваного Договору вбачається, що він укладений відповідачами на виконання положень Постанови Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770, яка в силу положень ст. 117 Конституції України є обов'язковою до виконання.

Відтак, укладення оспорюваного правочину Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» спрямоване на виконання постанови Кабінету Міністрів України.

При цьому, визначений прокурором позивач, як єдиний уповноважений орган у спірних правовідносинах - Фонд державного майна України, не був стороною оспорюваного Договору ані на момент його укладення, ані в редакції Додаткової угоди №1.

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Частиною 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Згідно з ч. 6 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

У мотивувальній частині наведеного рішення Конституційний Суд України зазначив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Відтак на позивача, в даному випадку і на прокурора, покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Фонд державного майна України відповідальний перед Президентом України. Діяльність Фонду державного майна України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

При цьому, постановою Кабінету Міністрів України (як суб'єкта управління, що визначає об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління) №770 від 20.08.2012 доручено саме Міністерству енергетики та вугільної промисловості України укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з відповідним примірним договором.

Разом з тим, позивачем було схвалено умови договору по безоплатності користування спірним державним майном, оскільки примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, затверджено Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України №882/3812 від 09.11.2012.

При цьому, суд також враховує, що у матеріалах справи наявний лист позивача, № 10-24-5455 від 19.03.2018 «Щодо проведення інвентаризації газорозподільчих систем», в якому позивач вказує, що: «… у Фонду відсутні будь-які повноваження забезпечувати проведення щорічної інвентаризації майна, суб'єктом управління якого є інший орган виконавчої влади. Звертаємо увагу, що Постановою визначено Міненерговугілля органом управління газорозподільним системами, власником яких є держава, або їх складовими.».

В свою чергу, частиною 2 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не можуть бути об'єктами оренди, зокрема, об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Частиною 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» (чинного на момент укладення оспорюваного Договору) передбачено, що приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Загальнодержавне значення мають, в тому числі, об'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, інших населених пунктів, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов'язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод.

Відтак, з означених норм закону вбачається, що газорозподільні системи, власником яких є держава, не підлягають приватизації та не можуть бути об'єктами оренди.

08.05.2015 набрав чинності Закон України «Про ринок природного газу», який визначає правові засади функціонування ринку природного газу України, заснованого на принципах вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного Співтовариства, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу.

Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України «Про ринок природного газу» газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть знаходитися в користуванні оператора газорозподільної системи на праві господарського відання, крім випадків належності такого оператора до суб'єктів господарювання державного сектору економіки.

21.02.2017 Кабінетом Міністрів України видано постанову «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових» № 95, якою затверджено типовий договір оренди газорозподільних систем або їх складових та примірний договір експлуатації газорозподільних систем або їх складових, визначено Міністерство енергетики та вугільної промисловості органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими (далі - газорозподільні системи); внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» - із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770 та від 30.09.2015 № 796; доручено Міністерству енергетики та вугільної промисловості разом з операторами газорозподільних систем з метою врегулювання питання використання газорозподільних систем до набрання чинності абзацом другим пункту 1 цієї постанови вжити заходів для укладення до 10 березня 2017 договорів експлуатації газорозподільних систем або їх складових, які набиратимуть чинності з 01.04.2017, а також розірвання попередніх договорів, якими регулюються відносини використання зазначеного майна.

Постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2018 у вищевказану постанову внесено зміни та виключено вимогу про розірвання попередніх договорів, якими регулюються відносини використання відповідного майна.

Іншого порядку використання газорозподільних систем, власником яких є держава, або їх складових на даний час на законодавчому рівні не закріплено.

Таким чином, з метою приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складників, затвердженого вищевказаною постановою Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2017) Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» і Міністерство енергетики та вугільної промисловості України підписали Додаткову угоду №1 від 24.05.2017, та 02.06.2017 протокол розбіжностей.

При цьому, суд відхиляє посилання прокурора на підписання Додаткової угоди №1 від 24.05.2017 до Договору та протоколу розбіжностей (з боку органу управління) не уповноваженою особою, оскільки пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України № 95 від 21.02.2017 визначено саме Міністерство енергетики та вугільної промисловості уповноваженим органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими.

Відтак, з фактичних обставин справи вбачається, що укладаючи оспорювані правочини, відповідачі вчиняли дії на виконання постанови Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012, а в подальшому - постанови Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017.

Суд також враховує, що постанови Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012 та №95 від 21.02.2017 є чинними, будь-яких доказів на підтвердження їх оспорювання у встановленому законом порядку, матеріали справи не містять, а сторонами не надано, в зв'язку з чим, доводи прокурора про невідповідність вказаних постанов вимогам законодавства судом відхиляються.

Також, зі змісту оспорюваних правочинів вбачається, що вони не суперечать умовам примірного договору про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва та примірному договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових.

При цьому, як на момент укладення спірного Договору, так і на час розгляду справи органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складових виступає Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

Таким чином, з огляду на викладене, ані прокурором, ані позивачем, належними та допустимими доказами не доведено існування підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними, як і не доведено наявності порушення даними правочинами прав або законних інтересів Фонду державного майна України.

Щодо вимог про стягнення з відповідача-1 збитків у розмірі 73 416 533,01 грн., суд відзначає таке.

Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Збитки - це витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною у відповідності до ст. 224 Господарського кодексу України.

Відповідно до приписів статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Позивач, вимагаючи відшкодування збитків, має довести три перші умови відповідальності, зокрема факт порушення боржником зобов'язання, розмір збитків, причинний зв'язок. Вина відповідача у порушенні презюмується та не підлягає доведенню позивачем.

Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка; збитки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданими збитками; вина.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.

Важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.

Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.

Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення.

Крім того, при обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум, або інших цінностей, якби права позивача не були порушені. Нічим не підтверджені розрахунки про можливі доходи до уваги братися не можуть. Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які позивач поніс би, якби не відбулося порушення права.

Позивач, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, повинен довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу, при цьому, протиправні дії відповідача є причиною, а збитки, які виникли, - наслідком такої протиправної поведінки.

Таким чином, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов'язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.

В обґрунтування вимог про стягнення з відповідача збитків (упущеної вигоди) прокурор вказує, що у зв'язку з безпідставним та безоплатним використанням Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах платного користування, держава не отримала дохід у вигляді орендної плати за використання майна товариством протягом 2013-2017 років у заявленому до стягнення розмірі.

Проте, як встановлено судом з фактичних обставин справи, користування спірним майном здійснюється відповідачем на підставі Договору, укладеного відповідачами, що свідчить про необґрунтованість доводів про відсутність підстав у відповідача-1 для користування означеним майном.

При цьому, як сам Договір, так і в подальшому Додаткова угода №1 до нього укладалися сторонами на виконання постанов Кабінету Міністрів України, що свідчить про відсутність будь-яких протиправних дій відповідача-1.

Суд також зазначає, що застосування формули, за якою вираховується розмір річної орендної плати за використання нерухомого майна, визначену п. 8 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, при визначенні розміру завданих збитків суперечить нормам закону, оскільки газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть бути об'єктами оренду.

Таким чином, як прокурором, так і позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту завдання державі збитків у заявленому розмірі та відповідно наявності в діях відповідача-1 елементів складу цивільного правопорушення.

Також, відповідачем-1 заявлено про пропуск строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п. 1.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29 травня 2013 року N 10 (далі - Постанова № 10) позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України).

Відповідно до п. 2.2 Постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відтак, оскільки суд відмовляє у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, заява відповідача-1 про застосування наслідків спливу строків позовної давності судом не розглядається.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з покладенням судового збору на прокуратуру в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 06.09.2018.

Суддя О.А. Грєхова