Справа № 509/5303/15-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

позивачки ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційного банку «Надра» в порядку Закону України «Про захист прав споживачів» про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, -

В С Т А Н О В И В :

8 грудня 2015 року, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, який в подальшому неодноразово уточнював, збільшував та в остаточній уточненій редакції якого від 08.06.2016 р., вже за участю другої позивачки ОСОБА_1, обидва позивача просили суд, визнати недійсними з моменту підписання : кредитний договір від 26.03.2008 р. № ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008 р., укладений між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2, нотаріально посвідчений договір іпотеки від 26.03.2008 р. (реєстр. № 424), укладений між іпотекодержателем ВАТ КБ «Надра» та іпотекодавцем ОСОБА_1, предметом якого двокімнатна квартира АДРЕСА_1 та договір поруки № ОД13/01/2008/978-П/214 від 26.03.2008 р., укладений між ВАТ КБ «Надра» та поручителем ОСОБА_1, мотивуючи це грубими порушеннями з боку ПАТ «КБ «Надра», правонаступників ВАТ КБ «Надра» вимог ст.ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, вказаний кредитний договір був підписаний ОСОБА_2 під впливом обману з боку банку, сторонами не було узгоджено розміри відсоткової ставки за кредитом, які відрізняються від фактично встановлених у договорі розмірам, що підтверджується висновком незалежного аудитора від 18.09.2015 р. щодо реальної процентної ставки за кредитом, невиконання банком своїх зобов'язань за кредитним договором, а саме, надання банком кредитних коштів в іноземній валюті в сумі 30000 дол. США, які ОСОБА_2 як позичальник взагалі не отримував, так як вказані кошти були перераховані банком згідно заяви на видачу готівки № NL-2 від 26.03.2008 р. з рахунку № НОМЕР_1, який не є поточним рахунком ОСОБА_2 і не передбачений умовами кредитного договору, без призначення платежу, банком порушені суттєві і істотні умови (порядок видачі та погашення кредиту) кредитного договору згідно ст.ст. 203,525-527,640,1046 ЦК України та вимог «Інструкції про касові операції в банках України», пункти 3.3.1, 3.2 кредитного договору суперечать діючому законодавству України щодо порядку надання та повернення отриманого кредиту, порядку здійснення касових операцій з готівкою в іноземній валюті, порядку відображення операцій з готівкою іноземною валютою в бухгалтерському обліку банку, банком були порушені вимоги Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», положення Генеральної ліцензії банку щодо дозволу банку на проведення операцій в іноземній валюті, Декрету КМУ «Про валютне регулювання та валютний контроль», а тому недійсність основного зобов'язання (правочину - кредитного договору) тягне за собою визнання недійсними нотаріально посвідченого договору іпотеки та поруки. При чому, як вказують позивачі, про наявність обману з боку відповідачів ПАТ «КБ «Надра» при укладенні оспорюваного кредитного договору, вони дізналися після проведення розрахунку аудитором 18.09.2015 р., а тому на думку позивачів, строк позовної давності зі зверненням до суду для захисту своїх прав, передбачений ч. 1 ст. 261 ЦК України ними не пропущений, посилаючись при цьому на висновок судового експерта Тарасюка С.Ю. Київської незалежної судово-експертної установи № 2552 від 12.07.2018 р. про проведення судово-економічної експертизи, призначеної ухвалою суду від 23.01.2018 р.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та представник позивача ОСОБА_2 повністю підтримали свій позов та просили його задовольнити.

Представник відповідачів ПАТ «КБ «Надра» в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином, поштовими повідомленнями, надісланими на адресу банку, надіславши до суду письмові заперечення на позов та письмовий відзив на позов, в яких просив суд відмовити у задоволенні безпідставного і необґрунтованого позову з підстав, викладених у відзиві на позов, надісланого на електронну скриньку Овідіопольського райсуду Одеської області та письмових запереченнях, наполягаючи на суворій відповідності всіх оспорюваних договорів вимогам ст.ст. 203,215 ЦК України, Постанові Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» та Закону України «Про захист прав споживачів», застосувавши до спірних правовідносин строк позовної давності, пропущений позивачами без поважних причин та проханням про слухання справи за їх відсутністю з огляду на скрутне фінансове положення банку, скорочення штату працівників та перебування ПАТ «КБ «Надра» в процедурі ліквідації, а тому направити представника в судове засідання не надається можливим (а.с. 234,237,243-245 т. 1, а.с. 12,14-23,27-31 т. 2).

Розпорядженням Овідіопольського райсуду Одесьокї області № 3 від 23.01.2017 р. щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ, у зв'язку зі звільненням з посади судді Овідіопольського райсуду Одеської області ОСОБА_9 згідно Постанови ВРУ про звільнення суддів № 1600-VIII від 22.09.2016 р. та пункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.01.2017 р. з метою недопущення порушення строків розгляду справи, вказані матеріали цивільної справи були розподілені в провадження судді Овідіопольського райсуду Одеської області Гандзій Д.М. з вилученням (заміною) судді ОСОБА_9 (а.с. 122,123 т. 1).

Заслухавши пояснення позивачки ОСОБА_1 та

представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та додатково надані докази, зокрема, оглянувши в судовому засіданні оригінал кредитної справи № 797127/Ф3 позичальника ОСОБА_2, надісланої на адресу суду ПАТ «КБ «Надра», для проведення судово-економічної експертизи по даній справі, а також висновок судово-економічної експертизи КНСЕУ № 2552 від 12.07.2018 р., суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (&?т;...&g ;) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Стаття 1056-1 ЦК України передбачає, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору. Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено кредитором в односторонньому порядку. Умова договору щодо права кредитора змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. Індекс, що використовується у формулі визначення змінюваної процентної ставки, повинен відповідати таким вимогам: 1) поточне значення індексу повинно періодично, але не рідше одного разу на місяць, публікуватися в засобах масової інформації або оприлюднюватися через інші загальнодоступні регулярні джерела інформації. Кредитний договір повинен містити посилання на джерело інформації про відповідний індекс; 2) індекс повинен ґрунтуватися на об'єктивних індикаторах фінансової сфери, що дозволяють визначити ринкову вартість кредитних ресурсів; 3) значення індексу повинно встановлюватися незалежною установою з визнаною діловою репутацією на ринку фінансових послуг.

Частиною 1 статті 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено зобов'язання позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.

У частині четвертій вказаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника.

У разі підвищення банком процентної ставки - з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

З огляду на вищенаведене, боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі - якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку, про що було вказано у Правовій позиції ВСУ у справі №6-1374цс17 від 11 жовтня 2017 року.

Приписами статей 525,526 ЦК України передбачено, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов кредитного договору та Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Також, статтею 617 ЦК України передбачено - особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу - сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір - є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Згідно із ст. 202 ЦК України - правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Умовами статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають - у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Виходячи з приписів ст. 215 ЦК України вбачається, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтями 216-217 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорюваних окремих його частин - може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Статтею 627 ЦК України передбачено - відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст.ст. 638,639 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до умов статті 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії - договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Статті 626-629,632,641,651,655,657,658,662,664 ЦК України передбачають - договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Пунктами 2,7,19,20 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням інших актів, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1,8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до ст.ст. 229-230 ЦК України, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК) - мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним - повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі, неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання Закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін - не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману - повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Обман щодо мотивів правочину - не має істотного значення.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором, як це вказано у Правовій позиції ВСУ у справі 6-16цс15 від 11 березня 2015 року), а саме - позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).

Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.

Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог.

Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

Суд встановив, що 26.03.2008 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступниками якого є ПАТ «КБ «Надра» та позивачем (позичальником) ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № ОД13/03/2008/840-К/214, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру грошові кошти у розмірі 30000 доларів США, зі сплатою 14,49 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту 23.03.2018 року. Вказаний договір був укладений та підписаний всіма сторонами, про що свідчить особистий підпис ОСОБА_2 під вказаним договором, який не оспорюється його представником та підпис представника банку (начальника відділення № 13 ВАТ КБ «Надра») з печаткою (а.с. 16-18 т. 1).

Суд звертає увагу на те, що отримання позивачем (позичальником) ОСОБА_2 кредиту в ВАТ КБ «Надра» свідчить заява на видачу готівки № NL № 2 від 26.03.2008 р. з особистим підписом ОСОБА_2 про отримання вказаної суми кредиту готівкою, і в якій особу позичальника було встановлено згідно даних його паспорту Вказана заява на видачу готівки міститься в оригіналах кредитної справи ОСОБА_2 (а.с. 36 т. 1).

При чому, з матеріалів позову та пояснень представника позивача ОСОБА_2 наданих в судовому засіданні, позивач фактично визнає укладання кредитного договору, однак не визнає його дійсність.

26.03.2008 р. між банком та іпотекодавцем ОСОБА_1 був укладений, підписаний і нотаріально посвідчений договір іпотеки (реєстр. № 424), відповідно до умов якого, іпотекодавець ОСОБА_1, яка є майновим поручителем ОСОБА_2 (боржника) передала в іпотеку ВАТ КБ «Надра» в забезпечення повернення боржником за вищевказаним кредитним договором кредиту в сумі 30000 дол. США, відсотків за користування кредитом із розрахунку 14,49 % річних, сплати можливих санкцій (штраф, пеня), щомісячної суми мінімально необхідного платежу 510 дол. США - нерухоме майно в виді двокімнатної квартири АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності (а.с. 19-24 т. 1).

Крім цього, 26.03.2008 р. між банком та ОСОБА_1 був укладений договір поруки, відповідно до умов якого, остання поручилась перед банком за належне виконання позичальником ОСОБА_2 взятих на себе кредитних зобов'язань, що витікають з кредитного договору № ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008 р., поставивши під договором свій особистий підпис, що свідчить про її обізнаність та згодою з умовами як кредитного договору, укладеного між банком та її чоловіком, так із умовами договору поруки (а.с. 25-26 т. 1).

Згідно правового висновку висловленого в Постанові ВСУ № 6-490цс17 від 16 серпня 2017 року - якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207,640 ЦК України та уклали договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав.

Таким чином, правочин - це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

На думку суду, кредитний договір, укладений між ВАТ "КБ Надра" та ОСОБА_2 - повністю відповідає нормам чинного законодавства і будь-яких підстав, які передбачені ст. 203 ЦК України, для визнання договору недійсним не має, так як міст правочину не суперечить вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особи, які вчиняли правочин (представниця банку та особисто позичальник ОСОБА_2) - мали необхідний повний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі, про що свідчать підписи обох сторін правочину, зокрема підпис ОСОБА_2

Отже, суд вважає, що при укладенні оспорюваного кредитного договору - не існувало жодних обставин, які б свідчили про наявність чи існування підстав для застосування ст.ст. 203,215 ЦК України, з огляду на те, що жодних підтверджень недодержання вимог, необхідних для чинності даного правочину позивачем ОСОБА_2, його представником чи позивачкою ОСОБА_1 - суду не наведено.

Згідно з ч.ч. 1-3,5 ст. 203 ЦК України - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків, як це було вказано у Правовій позиції Постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 6-2953цс15).

Крім цього, пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо, закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК України, суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Станом на день укладання кредитного договору та видачі коштів - 26.03.2008р., ВАТ КБ «Надра» був публічною фінансовою установою, яка здійснювала кредитування в тому числі і населення для споживчих потреб.

Умови, що передують укладенню кредитного договору, визначені ч. 2 ст. 11 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", були загальновідомою інформацією, яка доносилась до споживачів кредитних коштів за допомогою реклами, ЗМІ, інтернет-ресурсів і т.п., а також роз'яснювались менеджером відділення перед укладанням договору особисто позивачу (позичальнику) ОСОБА_2, що підтверджується вищевказаним кредитним договором, Резюме позичальника ОСОБА_2 від 29.02.2008 р., анкетою-заявою на отримання кредиту ОСОБА_2, підписаною останнім заздалегідь до укладення кредитного договору - 06.03.2008 р., анкетою поручителя ОСОБА_1 від 06.03.2008 р., оригінали яких містяться в кредитній справі № 797127/Ф3.

Крім цього, у вказаній кредитній справі містяться висновки експерта про вартість іпотечної квартири та всі правовстановлюючі документи на вказану квартиру, що передувало укладенню іпотечного договору, до укладення якого - ретельно готувались сторони правочину, а саме, довідка про заробітну плату поручителя ОСОБА_1, довідки з місця проживання позивачів (позичальника та майнового поручителя), висновки кредитної експертизи на видачу кредиту ОСОБА_2 з його особистими паспортними даними, висновком про визначення класу, коефіцієнту кредитоспроможності позичальника ОСОБА_2 та граничних параметрів його кредитоспроможності, кредитне рішення ВАТ КБ «Надра» № 353705 від 24.03.2008 р. про погодження надання кредиту в сумі 30000 дол. США позичальнику ОСОБА_2 у відділенні № 13 філії ВАТ КБ «Надра» Одеського РУ терміном на 120 місяців з вказанням річної ставки 14,49% та ефективної відсоткової ставки 15,69% під іпотеку квартири, особистою заявою майнового поручителя позивачки ОСОБА_1 з її підписом від 26.03.2008 р. про її зобов'язання до повного погашення вказаного вище кредиту у Відділенні № 13 ВАТ КБ «Надра» ОРУ у квартирі, наданій в іпотеку - не прописувати (реєструвати) неповнолітніх дітей та людей пенсійного віку, розпорядження № 5 від 26.03.2008 р. про відкриття балансових рахунків ОСОБА_2 в доларах : № НОМЕР_1 «довгостроковий кредит ОСОБА_2», № НОМЕР_2 «відсотки по кредиту ОСОБА_2», № НОМЕР_3 «прострочені відсотки по кредиту ОСОБА_2», розпорядження № 6 від 26.03.2008 р. філії ВАТ КБ «Надра» ОРУ відділення № 13 з проханням про видачу кредиту ОСОБА_2 через касу банку згідно кредитного договору № ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008 р. з рахунку № НОМЕР_1 в сумі 30000 дол. США, квитанції на переказ готівки, поліс добровільного комплексного страхування іпотеки № 0062079 від 26.03.2008 р., оригіналами заяв на видачу готівки № NL-2 від 26.03.2008 р. з особистим підписом позичальника ОСОБА_2 на суму 30000 дол. США та заяву на переказ готівки № 1 від 26.03.2008 р. на суму 2272 дол. США - комісії 1/5% за видачу кредиту ОСОБА_2 з його особистим підписом, прибутковим позабалансовим ордером за договором іпотеки № 424 ОСОБА_2 згідно розпорядження банку № 7 від 26.03.2008 р. та прибутковим позабалансовим ордером № 8 від 26.03.2008 р. згідно договору поруки, що у своїй сукупності свідчить про те, що підписанню як кредитному договору, іпотечному договору та договору поруки передувала досить ретельна у детальна підготовка як банку, так і позичальника ОСОБА_2 і його дружини майнового поручителя з приводу збирання для банку відповідних документів, в тому числі правовстановлюючих і свідчить про хибність підстав позову.

Згідно із ст. 203 ЦК України, для чинності правочину особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної відповідальності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, суд дійшов висновку, що позивач ОСОБА_2 в момент підписання вищевказаного кредитного договору - був дієздатною особою і чітко розумів свої дії щодо підписання кредитного договору та його особистого бажання на отримання кредиту в сумі 30000 дол. США, за чим він і звернувся до відповідачів, обравши їхню банківську установу серед інших банків, і крім того, він мав можливість та ознайомився з усіма істотними умовами кредитного договору, про що свідчить анкета-заява на отримання кредиту та сам текст договору з його особистими підписами і вже 26 березня 2008 року реалізував своє право на укладання договору та отримання кредиту в сумі 30000 дол. США в ВАТ КБ «Надра» згідно заяви на видачу кредиту № NL-2 від 26.03.2008 року де вказано, що суму в розмірі 30000 дол. США отримав ОСОБА_2, що підтверджується його підписом в даній заяві в графі «зазначену суму одержав».

Крім цього, суд звертає увагу на те, що в вищевказаній анкеті-заяві, позивач ОСОБА_2 - підтвердив свою згоду з умовами договору про комплексне банківське обслуговування фізичних осіб і тарифами банку та зобов'язався їх виконувати, що підтверджується його особистим підписом.

З письмового відзиву ПАТ «КБ «Надра» вбачається, що вказаний вище кредитний договір знаходився у вільному доступі на інтернет-ресурсі www.nadra.com.ua. Проте, як вказують відповідачі у своєму відзиві, належним чином засвідченої копії надати можливості немає, так як 27.06.2017 року близько 13:30 год. з боку невстановлених осіб здійснено втручання в роботу комп'ютерної мережі ПАТ «КБ «Надра», що призвело до знищення комп'ютерної інформації та носіїв такої інформації, а також розповсюдження комп'ютерного вірусу шляхом незаконного проникнення в систему комп'ютерної мережі, внаслідок чого знищено комп'ютерну інформацію, а ПАТ КБ «Надра» в повній мірі позбавлено можливості виконувати банківські операції та проводити претензійно - позовну роботу. По даному факту ПАТ КБ «Надра» зверталось до Департаменту Кіберполіції Національної поліції України.

Так, з урахуванням ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто, позивач ОСОБА_2 перед укладанням кредитного договору був ознайомлений із загальними умовами кредитування, погодився з ними, наслідком чого, після попереднього ознайомлення позивача із письмовим проектом кредитного договору, що є усталеною практикою банку у випадку укладення подібних договорів, стало його підписання ОСОБА_2

Крім цього, позивач ОСОБА_2 у своєму позові посилається на те, що в кредитному договорі не вказано сукупної вартості кредиту для споживача та інших складових.

Однак, згідно п. 2 ч.4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", формулювання стосовно детального розпису загальної вартості кредиту в договорі є - абсолютно оціночною категорією, яка не деталізована Законом, а тому, на думку суду, неможливо дійти однозначного висновку щодо його дотримання/недотримання при укладенні договору. Натомість, кредитний договір містить суму кредиту, розмір відсоткової ставки, розмір щомісячного платежу та строк повернення грошових коштів.

Безпідставним є твердження представника позивача ОСОБА_2 про те, що зміст кредитного договору нібито суперечить чинному законодавству, а саме ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно якої - договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом із нарахованими відсотками.

У Законі України "Про захист прав споживачів" - чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного; умов кредитування; мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; тип відсоткової ставки; сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний та варіанти його повернення. Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві.

Тобто, позивачу ОСОБА_2 - були достеменно відомі усі істотні умови договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили її прийняти їх на вкрай невигідних для себе умовах.

Крім цього, позивач ОСОБА_2 стверджує, що банк начебто порушив умови ч. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та в письмовій формі не повідомив його перед укладанням кредитного договору про істотні умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, а тому, на його думку, договір є нібито з цих підстав недійсним, так як банк своїми діями ввів її в оману.

Проте, суд не приймає до уваги такі твердження позивача, які вважає необґрунтованими та хибними з огляду на п. 2 ч .2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", яким чітко встановлено, що у разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Відповідно до ч. 7 ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів" - у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило: 1) придбання продукції, яка не має?потрібних споживачеві властивостей - споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; 2) неможливість використання придбаної продукції за призначенням - споживач має право вимагати надання у прийнятно короткий, але не більше місяця, строк належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений строк не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків; 3) заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну споживача - споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги, передбачені статтею 16 цього Закону, а також вимагати відшкодування збитків, завданих природним об'єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або на інших підставах, передбачених законом чи договором.

Згідно п. 7 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про захист прав споживачів", у разі порушення законодавства про захист прав споживачів суб'єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслуговування, несуть відповідальність за : відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію - у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої;., послуги, але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно ч. 2 ст. 23 Закону - суми штрафів зараховуються до державного бюджету. Порядок їх стягнення визначається Кабінетом Міністрів України.

Тобто, ст. 11 Закону визначає адміністративну відповідальність за ненадання інформації, що передує укладанню договору, а не пряму підставу визнання договору недійсним, на чому наполягає ОСОБА_2

Отже, з урахуванням викладеного, суд вважає, що застосування Закону України "Про захист прав споживачів" до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору, тощо, які передують укладанню договору. Однак, вже після укладання договору - між сторонами виникають кредитні правовідносини, а тому до спорів щодо виконання цього договору цей Закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування, про що було однозначно вказано в Постанові ВСУ від 2 грудня 2015 року, в якій ВСУ висловив свою Правову позицію по справі №6-1341цс15, в якій зазначив, що Закон України "Про захист прав споживачів" - застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови, відповідач в свою чергу, надав позивачці документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки.

Верховний Суд України в Постанові від 20 квітня 2011 року по справі № 6-61027св1, зробив Правовий висновок - згідно із ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судоми недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону (ст.ст. 229,230 ЦК України) - правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману - є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації - недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину - не має істотного значення (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Окрім цього, сам позивач ОСОБА_2 у своєму позові підтверджує дійсність кредитного договору № ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008 р. безпосередньою сплатою грошових коштів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором після подання позовної заяви про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки, сплативши через касу банку 11.07.2016 р. об 11:00 год. грошову суму у розмірі 200 дол. США.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки.

Відповідно до загальноприйнятої судової практики, початок перебігу позовної давності починається не тільки з часу безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Верховний суд України в рішенні від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Одночасно з цим, обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається виключно на позивача.

Таким чином, саме позивач ОСОБА_2, при зверненні із позовною заявою до суду, повинен обґрунтувати та надати відповідні докази, які чітко будуть вказувати на час, з якого останньому стало відомо про порушення його права (Постанова Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14 та від 03.02.2016р справа № 6-75цс15).

Представник позивача посилається на те, що про наявність обману з боку банку при укладенні договору, йому стало відомо після проведення розрахунку аудитором 18.09.2015 р., так як нібито з боку з банку, який знаходиться стадії ліквідації і визнаний банкрутом, неодноразово поступали телефонні погрози на адресу ОСОБА_2 з вимогами повернення кредиту у сплати відсотків.

Однак, як встановив суд будь-яких належних і допустимих доказів згідно ст.ст. 76-83,89 ЦПК України жодних погроз з боку банку на адресу позичальника ОСОБА_2 - ні ним, ні його представником суду не надано, а тому вказані твердження є голослівними і безпідставними, враховуючи, що після подачі позову ОСОБА_1 сплатив на рахунок банку 200 дол. США в рахунок погашення кредиту.

Щодо нібито розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки від 18.09.2015 р., проведеної ТОВ «Аудиторська фірма «Аудитінформсервіс» на замовлення ОСОБА_2, чим обумовлюється дотримання строків позовної давності, суд звертає увагу на те, що вказаний розрахунок носить рекомендаційний характер, аудитор при його складенні не попереджався про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок за ст.ст. 384,285 КК України, і в порядку ст. 110 ЦПК України - висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами , встановленими ст. 89 ЦПК України.

При цьому, суд звертає увагу на те, що вказаний вище розрахунок аудитора взагалі не є висновком експерта, а тому судом до уваги не приймається як належний та допустимий доказ, беручи до уваги те, що за клопотанням позивачів, ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 23.01.2018 р. було призначено судово-економічну експертизу з визначенням певного кола питань, висновок по якій № 2552 від 12.07.2018 р. був складений та надісланий до суду КНСЕУ і який не дав чітких відповідей на поставлені в ухвалі судом запитання, вказавши наступне : згідно норм п.4 гл.3 розд. ІІІ Постанови Правління НБУ №337 від 14.08.2003р. «Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України» видача фізичним особам готівки в іноземній валюті здійснюється за заявою на видачу готівки. Також, згідно п.5.1. Постанови Правління НБУ №254 від 18.06.2003р. «Про затвердження положення про організацію операційної діяльності в банках України» та п.2.1.2. Постанови Правління НБУ №566 від 30.12.1998р. «Про затвердження Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України» інформація про здійснені операції, що містяться в первинних документах (в т.ч. заяві на видачу готівки), відображається на рахунках бухгалтерського обліку в регістрах аналітичного обліку (виписках по рахункам) Банку, лише на підставі відповідного санкціонованого первинного документа. В межах наявних матеріалів - не видається за можливе підтвердити (або спростувати) банківськими документами операцію з надання кредитних коштів у сумі 30000,00 дол.США за Кредитним договором №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (Т.1 а.с.16-18) з наступних причин (докладно див. дослідну частину експертизи «Щодо первинних документів та документів бухгалтерського обліку»): позичковий рахунок НОМЕР_4, наведений у Заяві на видачу готівки №NL-2 від 26.03.2008р. та Виписці по рахунку НОМЕР_4 за 26.03.2008р., не узгоджується з рахунком №22037407424501, що передбачений п.3.2. Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р.; призначення платежу «26,03,2008г.» Заяви на видачу готівки №NL-2 від 26.03.2008р. відрізняється від призначення платежу Виписки по рахунку НОМЕР_4 за 26.03.2008р. («Выдача кредита ОСОБА_2, по распоряжению №5 от 26,03,2008г.»), незважаючи на відображення однієї й тієї ж операції. Враховуючи суперечливі дані щодо відображення операції з надання кредитних коштів у наявних взаємопов'язаних бухгалтерських документах (Заяві на видачу готівки №NL-2 від 26.03.2008р. та Виписці по рахунку НОМЕР_4 за 26.03.2008р.) між собою та з умовами Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (Т.1 а.с.16-18), в межах наявних матеріалів - неможливо підтвердити (або спростувати) операцію з надання кредитних коштів у сумі 30000,00 дол.США за Кредитним договором №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008 р. В зв'язку з відсутністю повного обсягу документів, необхідних для проведення розрахунків, згідно «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (затверджених Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007р.), в межах наданих матеріалів - не можливо в повній мірі встановити якою є реальна процентна ставка та абсолютне значення подорожчання кредиту на момент укладення Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (Т.1 а.с.16-18), (докладно див. дослідну частину експертизи). В результаті проведеного дослідження в частині арифметичних розрахунків, виходячи з умов на момент укладення Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (Т.1 а.с.16-18) встановлена сукупна вартість кредиту (у вигляді реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту) складає (докладно див. дослідну частину та Додаток 1 експертизи): реальна процентна ставка на момент укладення Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. - 18,34% (докладно див. кол.7 Додатку 1 експертизи); абсолютне значення подорожчання кредиту на момент укладення Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. - 28951,50 дол.США (докладно див. кол.8 Додатку 1 експертизи). В зв'язку з відсутністю графіку погашення заборгованості (у розрізі погашення основного боргу, відсотків та щомісячної плати за управління кредитом) - не видається за можливе в повній мірі встановити відповідність розміру щомісячного платежу, передбаченого п.3.3.2. Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р., відсотковій ставці у розмірі 14,49% (докладно див. дослідну частину експертизи). За результатами проведених розрахунків, враховуючи умови кредитування, викладені на момент укладення Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (Т.1 а.с.16-18), при сплаті мінімально необхідних платежів у розмірі 510,00 дол.США щомісячно, заборгованість за кредитним договором станом на серпень 2017р. буде погашена в повному обсязі (докладно див. Додаток 1 експертизи).

Враховуючи зазначене, при розрахунку з дотриманням умов кредитування, викладених на момент укладення Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (Т.1 а.с.16-18), сума мінімально необхідного платежу 510,00 дол.США (визначеного п.3.3.2. кредитного договору), арифметично не узгоджується з терміном повернення кредиту 23.03.2018р. (згідно п.1.4., 3.3.4. кредитного договору). Таким чином, розрахований та зазначений Банком у Кредитному договорі №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. розмір щомісячного платежу, арифметично необґрунтований та не узгоджується з кінцевим строком погашення заборгованості за кредитом (докладно див. дослідну частину та Додаток 1 експертизи).

Згідно вимог п.3 гл.2 розд.3 Постанови Правління НБУ №337 від 14.08.2003р. «Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України» приймання готівки іноземної валюти від клієнтів здійснюється на підставі заяв на переказ готівки та документів, установлених відповідною платіжною системою (квитанцій та ін. документів). Також, відповідно п.5.1. Постанови Правління НБУ №254 від 18.06.2003р. «Про затвердження положення про організацію операційної діяльності в банках України» та п.2.1.2. Постанови Правління НБУ №566 від 30.12.1998р. «Про затвердження Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України» інформація про здійснені операції, що містяться в первинних документах (в т.ч. заявах на переказ готівки, квитанціях та ін.), відображається на рахунках бухгалтерського обліку в регістрах аналітичного обліку (виписках по рахункам) Банку. Згідно п.1.8 розд. І Постанови Правління НБУ №492 від 12.11.2003р. «Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах» наведено визначення поточного рахунку. В зв'язку з відсутністю в межах наданих матеріалів справи документів бухгалтерського обліку Банку (відомостей щодо руху коштів (виписок) по рахункам НОМЕР_5, НОМЕР_6 та ін.), що відображають операції погашення заборгованості за Кредитним договором №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р., наведені в наявних платіжних документах - не видається за можливе в повній мірі документально підтвердити (або спростувати) операції внесення готівки Позичальником на рахунки №2909 для погашення заборгованості за Кредитним договором №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (докладно див. дослідну частину експертизи). (а.с. 24,37-59 т. 2).

Таким чином, експерт у п. 3 висновків вказує на те, що при розрахунку з дотриманням умов кредитування, викладених на момент укладення Кредитного договору №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. (Т.1 а.с.16-18), сума мінімально необхідного платежу 510,00 дол.США (визначеного п.3.3.2. кредитного договору), арифметично не узгоджується з терміном повернення кредиту 23.03.2018р. (згідно п.1.4., 3.3.4. кредитного договору). Таким чином, розрахований та зазначений Банком у Кредитному договорі №ОД13/03/2008/840-К/214 від 26.03.2008р. розмір щомісячного платежу, арифметично необґрунтований та не узгоджується з кінцевим строком погашення заборгованості за кредитом (докладно див. дослідну частину та Додаток 1 експертизи). Однак, вказане, на думку суду є не суттєвою і істотною підставою для визнання кредитного договору і не свідчить про те, що банк ввів ОСОБА_2 в оману, так як вказаний графік за умовами кредитного договору може бути переглянутий сторонами в будь-який момент за заявою сторони договору, беручи до уваги той факт, що ОСОБА_2 після подачі позову до суду продовжував сплачувати на рахунок банку кошти за його користування.

Відповідно до Постанови пленуму ВСУ №9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

На думку суду, жодних підстав недійсності оскаржуваних (оспорюваних) правочинів (кредитного договору, іпотечного договору та договору поруки), передбачених ст. 203 ЦК України - в позові не наведено і суду не надано.

Однак, як вбачається з викладених вище обставин, всупереч вищезазначеним нормам цивільного права позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 намагаються уникнути будь-яких зобов'язань за укладеним кредитним договором, договором іпотеки та договором поруки та мають намір покласти на ПАТ «КБ «Надра» несприятливі правові наслідки через невиконання ними, передбачених даним договором своїх кредитних обов'язків, скориставшись тим, що банк знаходиться у стадії ліквідації, про що заявив представник ОСОБА_1 в судовому засіданні, а тому суд вважає, що в задоволенні позову у всіх його вимогах, слід відмовити повністю саме через його необґрунтованість і безпідставність, а не через пропуск позивачами строку позовної давності, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,158,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 3,4,6,11,13,16,202-205,207,208,215-218,334,386-388,526,627-629,638-640 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Законом України «Про захист прав споживачів», Конституцією України, Конвенцією «Про захист прав людини і основоположних свобод», суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційного банку «Надра» в порядку Закону України «Про захист прав споживачів» про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 28.08.2018 р.

Суддя Гандзій Д.М.