РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/8197/15-ц

пр. № 2/759/237/18

10 серпня 2018 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - П'ятничук І.В.,

при секретарях - Немировській А.М., Винарчук М.А., Медвідчук В.В.,

з участю позивача - ОСОБА_1,

представників позивача - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представників відповідачів - ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка Олександра Борисовича

про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна із чужого незаконного володіння -

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом до відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_7, та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка О.Б. способи захисту порушених прав якого уточнив в ході розгляду справи та просив суд постановити рішення яким, встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з 1995 року до ІНФОРМАЦІЯ_4 року, визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування після ОСОБА_9, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 року, визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 20 жовтня 2009 року між ОСОБА_10 і ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. 20 жовтня 2009 року і зареєстрований в реєстрі за № 2150, витребувати від ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_4 року помер ОСОБА_10, після смерті якого відкрилася спадщина за законом на квартиру АДРЕСА_2, яка належала померлому на праві власності. Мати ОСОБА_1 - ОСОБА_9 та ОСОБА_10, починаючи з кінця грудня 1995 року до дня смерті останнього, проживали однією сім'єю, вели спільне господарство і мали спільний бюджет, тобто спільно проживали, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки. ОСОБА_9 постійно піклувалась про ОСОБА_10, оскільки останній страждав на психічну хворобу і був інвалідом з дитинства. Вона постійно піклувалась про його здоров'я, готувала йому їжу, купувала ліки, одяг та взуття, здійснювала всі фінансові, господарські та побутові питання щодо утримання спірної квартири.

Після смерті своїх батьків ОСОБА_10 приватизував спірну квартиру та здавав її у найм, а сам став проживати разом з ОСОБА_9 в її квартирі, кошти від одержання пенсії та від найму квартири він віддавав ОСОБА_9 для ведення спільного господарства, свої особисті речі і документи зберігав у останньої, допомагав їй по господарству та на дачі.

Після смерті ОСОБА_10 спадщину прийняла ОСОБА_9 шляхом подачі в шестимісячний строк до Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, як спадкоємець за законом четвертої черги відповідно до вимог ст. 1264 ЦК України, оскільки проживала зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, тобто з кінця грудня 1995 року до ІНФОРМАЦІЯ_4 року. ОСОБА_9 поховала ОСОБА_10 із понесенням відповідних витрат на поховання. Однак, під час оформлення права на спадщину їй стало відомо, що спірна квартира була продана 20 жовтня 2009 року самим спадкодавцем ОСОБА_10 після його смерті відповідачу ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 20 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. Крім того, згідно договору купівлі-продажу від 17 грудня 2009 року ОСОБА_6 продав спірну квартиру відповідачці ОСОБА_7 Даний договір також посвідчив приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гнідюк О.Б.

Після смерті ОСОБА_9, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 року, відкрилася спадщина за законом на все належне їй майно, в тому числі і на спірну квартиру АДРЕСА_2, яку позивач прийняв у встановлений законом строк, як спадкоємець першої черги відповідно до вимог ст. 1261 ЦК України.

У зв'язку з тим, що спірна квартира відчужена померлим ОСОБА_10 через два місяці після його смерті, а ОСОБА_9, прийнявши спадщину після смерті ОСОБА_10, яка їй належала з часу відкриття спадщини, за життя не встигла оформити своїх прав на спадщину із-за шахрайських дій невідомих осіб щодо даної квартири, то позивач звернувся в суд з даним позовом та посилаючись на ст.ст. 25, 202, 203, 207, 209, 215, 317, 321, 330, 346, 388, 1216-1220, 1222, 1261, 1264, 1268-1270, 1296 ЦК України просив заявлені позовні вимоги задовольнити.

В судовому засіданні позивач та його представники підтримали заявлені позовні вимоги в повному обсязі, просили позов задовольнити повністю.

В обґрунтування позову в частині встановлення факту проживання проживання однією сім'єю позивач вказував на те, що його батьки дружили з батьками ОСОБА_10 і після смерті батьків останнього, оскільки самостійно він не міг в повній мірі організувати свій побут його мати - ОСОБА_9 забрала ОСОБА_10 проживати до них в квартиру, та з кінця 1995 р. вони проживали разом, ОСОБА_10 жив в його - позивача кімнаті, спав на розкладному ліжку, а в час коли його не було вдома на його дивані, отриману пенсію віддавав матері, як і кошти від своєї квартиру яку також здавали в оренду, коштами розпоряджалась виключно ОСОБА_9, документи ОСОБА_10 і на спірну квартиру також знаходились у його матері, зазначав, що дійсно загинув ОСОБА_10 в серпні 2009 р. однак оскільки його паспорт знаходився в лікарні де він проходив лікування з 13.08. по ІНФОРМАЦІЯ_4 р. про що матері стало відомо після загибелі то отримати дозвіл на захоронення мати змогла тільки в вересні 2009 р., коли і було поховано останнього. Поховання було здійснено за кошти ОСОБА_9

Щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним позивач посилався на те, що спадкодавець ОСОБА_10 20.10.2009 року не міг підписати договір купівлі-продажу квартири та особисто відчужити належну йому квартиру, оскільки відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 ЦК України у момент смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 року припинилася його цивільна правоздатність та відповідно до вимог п. 11 ч. 1 статті 346 ЦК України припинилося його право власності на спірну квартиру.

Тому даний договір купівлі-продажу є недійсним з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Позов в частині витребування майна з чужого незаконного володіння позивач обґрунтовував тим, що оскільки спірна квартира вибула з володіння власника не з його волі іншим шляхом, а відповідачка ОСОБА_7 придбала спірну квартиру за відплатним договором у відповідача ОСОБА_6, який не мав права її відчужувати, тому ОСОБА_1 має право витребувати цю квартиру від ОСОБА_7 з підстав, передбачених статтями 330, 388 ЦК України.

Представники відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проти позову заперечують, посилаючись на те, що позивач в судовому засіданні не довів позовних вимог в частині встановлення факту проживання однією сім'єю його матері ОСОБА_9 та ОСОБА_10, а відповідачка ОСОБА_7 є добросовісним набувачем спірної квартири, тому відсутні правові підстави для задоволення позову. Просили застосувати до заявлених вимог строк позовної давності, оскільки перебігу для позивача почався з ІНФОРМАЦІЯ_3 року коли померла його мати, а в суд він звернувся з даним позовом 22 травня 2015 року, тобто через три роки після смерті його матері.

Представник відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка О.Б. в судовому засіданні проти позову заперечував, посилався на те, що під час вчинення нотаріальної дії по посвідченню спірних договорів купівлі-продажу останній діяв в межах Закону України "Про нотаріат" та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Заслухавши пояснення позивача, представників сторін, допитавши в судовому засіданні свідків ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14, дослідивши матеріали даної справи, цивільні справи 2о-31/10, 2-1930/2010 та 2/759/568/13, матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013110080009216, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід задовольнити позов або в позові відмовити.

За змістом ч. 4 ст. 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_4 року помер ОСОБА_10, після смерті якого відкрилася спадщина за законом, яка складалася з квартири АДРЕСА_2.

Встановлено, що після смерті ОСОБА_10 спадщину прийняла мати позивача - ОСОБА_9, як спадкоємець четвертої черги, шляхом подачі 09 грудня 2009 року до Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини. За її заявою відкрита спадкова справа до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 року ОСОБА_10 Інших спадкоємців ні за законом ні за заповітом немає, що підтверджується копією спадкової справи до майна померлого ОСОБА_10

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 року померла ОСОБА_9

Після смерті ОСОБА_9 відкрилася спадщина за законом і спадкоємцем першої черги є її син, позивач по справі ОСОБА_1, який прийняв спадщину після її смерті, що підтверджується копією спадкової справи до майна померлої ОСОБА_9

Встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2009 року ОСОБА_10 продав відповідачу ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_3.

Згідно з договором купівлі-продажу від 17 грудня 2009 року відповідач ОСОБА_6 продав спірну квартиру відповідачці ОСОБА_7

Статтею восьмою Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до вимог статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Основні засади судочинства, встановлені ч. 2 ст. 129 Конституції України, доповнюють основоположний принцип верховенства права, який визнається і діє в Україні відповідно до ст. 8 Основного Закону. Ця норма є визначальною у системі державної політики щодо захисту прав та свобод людини і громадянина.

Отже, основними елементами конституційного принципу верховенства права є справедливість, рівність, правова визначеність.

Зазначені конституційні положення кореспондуються з положеннями ст. ст. 2 та 4 ЦПК України та ст. 15 ЦК України.

За правилами частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

За змістом частини третьої даної статті однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є верховенство права.

В абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Статтею першою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція) передбачено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції закріплено такі елементи права на судовий захист, як право на розгляд справи; справедливість судового розгляду; публічність розгляду справи та проголошення рішення; розумний строк розгляду справи; розгляд справи судом, встановленим законом; незалежність і безсторонність суду.

Справедливий розгляд справи включає в себе такі аспекти належного відправлення правосуддя, як право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду.

Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права(п. 42 рішення у справі «Ентрік проти Франції» від 22 вересня 1994 року). Хоча проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (п.50 рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» від 10 травня 2007 року). Отже, хоча Суд має лише обмежену компетенцію з перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що при застосуванні закону в тій чи іншій справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення (рішення у справах «Компанія «Анхойзер Буш» проти Португалії», п.83, «Кузнєцов та інші проти Росії», пп. 70-74 і 84 від 11 січня 2007 року), «Педурару проти Румунії», (п. 98, 2005), «СовтрансавтоХолдинг» проти України» (пп. 79, 97 і 98, 2002VII), «Беєлєр проти Італії» ( п. 108, ECHR 2000I), «Кушоґлу проти Болгарії» (пп. 50-52), а також рішення у справі «Цирліс і Кулумпас проти Греції» від 29 травня 1997 року, 1997III, пп. 59-63).

Згідно ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За правилами ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Частинами першою та п'ятою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 1264 ЦК України, у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

Згідно ч. 3 ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Крім того, згідно зі ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Виходячи з аналізу вказаної норми СК України, сім'єю є соціальна група, яка складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

Відповідно до роз'яснень п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом.

До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо.

Тобто, для підтвердження проживання однією сім'єю необхідно підтвердити факт ведення спільного господарства зі спадкодавцем, наявність спільного бюджету, піклування та підтримку один одного морально і матеріально.

На підтвердження доводів позову в частині встановлення факту проживання ОСОБА_9 та ОСОБА_10 однією сім'єю в квартирі ОСОБА_9 за адресою АДРЕСА_4 не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини після смерті ОСОБА_10 позивач надав суду наступні докази.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 29 січня 2010 року встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_10 Вказане рішення 02 листопада 2010 року скасовано апеляційним судом м. Києва, а заяву ОСОБА_9 залишено без розгляду, оскільки виник спір про право.

Встановлено, що в даній цивільній справі № 2о-31/10, яку суд дослідив в судовому засіданні, міститься копія пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_10, виданого 14.08.2007 року, в якому зазначено вид пенсії: по інвалідності, загальне захворювання, піклувальник ОСОБА_9. (а. с. 5)

Даний запис в пенсійному посвідченні свідчить про те, що цей запис зроблений зі слів самого спадкодавця ОСОБА_10, який визнавав ОСОБА_9 своїм піклувальником.

Також в даній справі містяться три записки ОСОБА_10 ОСОБА_9, яку він вважає своєю прийомною матір'ю, і в яких він узгоджує з нею питання здачі належної йому квартири в найм та ремонт цієї квартири.

Встановлено, що згідно виписки з історії хвороби, яка міститься в справі № 2/759/568/13, яку суд дослідив в судовому засіданні, ОСОБА_10 встановлено діагноз: шизофренія, параноїдальна форма, безперервне протікання, виражений апатіко-дисоціативний дефект, параноїдний синдром (F 20.0). (а.с.94)

Крім того,допитані судом в якості свідків ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 вказували суду на наступні обставини.

Так, свідок ОСОБА_12, яка є сусідкою по квартирі позивача, показала, що ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з 1995 року по день смерті останнього проживали однією сім'єю в квартирі АДРЕСА_5, вели спільне господарство і мали спільний бюджет. ОСОБА_9 постійно піклувалась про ОСОБА_10, оскільки останній страждав на психічну хворобу і був інвалідом з дитинства. Вона постійно піклувалась про його здоров'я, купувала для нього ліки, готувала йому їжу, купувала одяг та взуття, здійснювала всі фінансові, господарські та побутові питання щодо утримання спірної квартири. Свою квартиру ОСОБА_10 здавав у найм, кошти від найму та пенсію віддавав ОСОБА_9, здійснював з нею покупки в магазинах та на ринку та інші роботи по господарству і на дачі.

Свідок ОСОБА_13 суду показала, що її брат ОСОБА_11 орендував кімнату в квартирі ОСОБА_10 з 2002 року до кінця 2007 року, а потім вона орендувала кімнату в спірній квартирі. ОСОБА_10 весь цей період з 2002 року по день смерті проживав у ОСОБА_9 в її квартирі. Орендну плату за квартиру вони сплачували і ОСОБА_9 і ОСОБА_10 ОСОБА_9 постійно піклувалась про його здоров'я, купувала для нього ліки, готувала йому їжу, купувала одяг та взуття, а він допомагав їй по господарству і на дачі. Бувала і в квартирі ОСОБА_9 куди приносила гроші за орендну плату за квартиру.

Свідок ОСОБА_14 суду показала, що з 2000 року вона познайомилася на дачі з ОСОБА_10 та ОСОБА_9 і вважала, що він є сином останньої, поки вона не розповіла, що він не є її рідним сином, страждає психічним захворюванням і вона після смерті його батька з 1995 року піклується про нього. Влітку ОСОБА_10 та ОСОБА_9 часто перебували на належній останній дачі в Фастівському районі, вона купувала для нього ліки, готувала йому їжу, прала білизну та одяг, він допомагав їй обробляти земельну ділянку та по господарству. ОСОБА_10 свою квартиру здавав у найм, а сам проживав у ОСОБА_9 в її квартирі, кошти від найму та свою пенсію віддавав ОСОБА_9

Суд вважає, що дані свідки не зацікавлені в розгляді справи, їх показання є об'єктивними та такими, що не суперечать один одному та матеріалам справи.

Позивач надав суду фотографію, на якій зображені його мати ОСОБА_9 та ОСОБА_10 на дачі у Фастівському районі.

Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_9 поховала ОСОБА_10 із понесенням відповідних витрат на поховання, що підтверджується копією свідоцтва про смерть, копією довідки про причини смерті, копією договору про надання представницьких та інших необхідних послуг при організації та проведенні поховання померлого та додаток № 1 до даного договору на суму 1256,60 грн., копією дозволу на видачу тіла та поховання ОСОБА_10 (а.с . 6-11)

Встановлено, що згідно виписки з історії хвороби, яка міститься в справі № 2/759/568/13, яку суд дослідив в судовому засіданні, ОСОБА_10 встановлено діагноз: шизофренія, параноїдальна форма, безперервне протікання, виражений апатіко-дисоціативний дефект, параноїдний синдром (F 20.0). (а.с.94)

Встановлено, що в матеріалах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013110080009216, які суд дослідив в судовому засіданні, міститься оригінал свідоцтва про право власності на житло, видане на ім'я ОСОБА_16 31 липня 1997 року Ленінградською райдержадміністрацією міста Києва, та свідоцтво про переміну прізвища, імені, по батькові від 07 серпня 2001 року, згідно якого ОСОБА_16 перемінив прізвище на ОСОБА_10, які були вилучені працівниками поліції у приватного нотаріуса Гнідюка О.Б., на підставі яких останній посвідчив 20.10.2009 року договір купівлі-продажу спірної квартири від імені померлого ОСОБА_10 (а.с. кримінального провадження 99-100).

Також в даній справі міститься протокол допиту ОСОБА_9 від 01.12.2010 року (а. с. кримінального провадження 81-89), в якому вона зазначила, що після смерті батька ОСОБА_10 вона вирішила прийняти останнього в якості члена сім'ї, вона забрала його до себе в квартиру і з 1995 року проживала з ним однією сім'єю до його смерті.

Отже, судом встановлено, що спірна квартира належала ОСОБА_10 на праві приватної власності і увійшла до складу спадщини після його смерті за правилами ст. ст. 1216, 1218 ЦК України.

Встановлено, що вищезазначеним доказам раніше суд не давав оцінки, що вбачається з рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 серпня 2010 року в цивільній справі № 2-1930/2010 та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 травня 2013 року в цивільній справі № 2-759/568/13.

За правилами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено належність, допустимість, достовірність та достатність доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, закон не визначає які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання однією сім'єю, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що позивач відповідно до вимог ст. ст. 76-81 ЦПК України надав суду належні, допустимі та достовірні докази на підтвердження факту проживання його матері ОСОБА_9 та ОСОБА_10 однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

Тому, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, суд вважає, що позивач довів факт проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_10 не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, що дає ОСОБА_9 право на спадкування за законом у четверту чергу, передбачене ст. 1264 ЦК України, оскільки реалізувавши свої спадкові права шляхом прийняття спадщини, вона набула прав на спадкове майно.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що ОСОБА_9, прийнявши спадщину після смерті ОСОБА_10, здійснила право на спадкування в порядку Глави 87 Книги шостої Спадкове право ЦК України (ст. 1268), однак не оформила право на спадщину, передбачене Главою 89 Книги шостої Спадкове право ЦК України, що в силу ч. 3 ст. 1296 ЦК України не позбавляє її права на спадщину.

Тобто, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком на обмежена, тому отримання свідоцтва про право на спадщину є правом спадкоємця, яке він може здійснити у будь-який час. А відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину, адже прийнявши спадщину у порядку, передбаченому статтями 1268, 1270 ЦК, він забезпечив своє право на отримання свідоцтва у майбутньому.

Таким чином, суд дійшов висновку, що оскільки ОСОБА_9 набула право на спадкове майно на квартиру АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_10 як спадкоємець четвертої черги і дана квартира їй належала з часу відкриття спадщини з ІНФОРМАЦІЯ_4 року до її смерті на підставі ст. ст. 1216, 1218, 1222, 1264, 1268 ЦК України, то позивач має право на спадкування за законом на вказану квартиру після смерті ОСОБА_9 як спадкоємець першої черги відповідно до вимог ст. ст. 1216, 1218, 1261 ЦК України.

Тому, позовні вимоги в частині встановлення факту проживання ОСОБА_9 з ОСОБА_10 однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини та визнання права власності за ОСОБА_1 на спірну квартиру в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_9 підлягають до задоволення.

Встановлено, що в обґрунтування позову в частині визнання договору купівлі-продажу спірної квартири недійсним позивач посилався на те, що 20 жовтня 2009 року ОСОБА_10 об'єктивно не міг підписувати договір купівлі-продажу спірної квартири, оскільки він помер ІНФОРМАЦІЯ_4 року. Отже, дії учасників даного договору є неправомірними, так як ОСОБА_10 не продавав спірну квартиру.

20.10.2009 року спадкодавець ОСОБА_10 не міг підписати договір купівлі-продажу квартири, оскільки відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 ЦК України у момент смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 року припинилася його цивільна правоздатність та відповідно до вимог п. 11 ч. 1 статті 346 ЦК України припинилося його право власності на спірну квартиру. Тому даний договір купівлі-продажу є недійсним з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Крім того, позивач також посилався на те, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гнідюк О.Б., який посвідчував 20.10.2009 року договір купівлі-продажу спірної квартири, в порушення ст. ст. 25, 30, 207, 626, 655 ЦК України, ст. ст. 5, 43, 44, 45 Закону України «Про нотаріат», п.п. 36, 39 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту України від 03.03.2004 року № 20/5, яка діяла на час виникнення правовідносин, належним чином не перевірив особу продавця, не з'ясував та не встановив дійсних намірів кожного з учасників правочину та чи була спрямована дана домовленість про купівлю-продаж спірної квартири на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків ОСОБА_10, виходячи з того, що він на момент укладення даного договору був мертвий.

Судом встановлено, що 20 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. посвідчений договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_10 і ОСОБА_6, і зареєстрований в реєстрі за № 2150. В даному договорі зазначено, що ОСОБА_10 підписав договір, проте ОСОБА_10 помер ще ІНФОРМАЦІЯ_4 року.

Частинами першою та четвертою статті 25 ЦК України передбачено, що здатність фізичної особи мати цивільні права та обов'язки є правоздатністю.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті.

За змістом статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 2 статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною 3 статті 209 ЦК України передбачено, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, і відповідно до пунктів 1-3, 5 частини першої якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі . Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі припинення юридичної особи чи смерті власника.

З урахуванням наведеного, оскільки правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, як зазначено у ч. 1 ст. 202 ЦК України, то з часу померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 року ОСОБА_10 припинено його цивільні права та обов'язки.

Крім того, відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 ЦК України у момент смерті припинилася цивільна правоздатність ОСОБА_10, а відповідно до вимог п. 11 ч. 1 статті 346 ЦК України припинилося його право власності на спірну квартиру.

За таких обставин, правочин, укладений 20 жовтня 2009 року після смерті ОСОБА_10, не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України і є недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України.

З урахуванням наведеного, позовні вимоги в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним підлягають до задоволення з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Позов в частині витребування майна з чужого незаконного володіння позивач обґрунтовував тим, що оскільки спірна квартира вибула з володіння власника не з його волі іншим шляхом і відповідачка ОСОБА_7 придбала спірну квартиру за відплатним договором у особи, яка не мала права її відчужувати, тому ОСОБА_1 має право витребувати цю квартиру від ОСОБА_7 з підстав, передбачених статтями 330, 388 ЦК України.

Судом встановлено, що 17 грудня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. посвідчений договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7

В судовому засіданні позивач довів, що ОСОБА_10 в порядку, передбаченому Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", у 1997 році набув права власності на квартиру АДРЕСА_3, після його смерті дана квартира увійшла до складу спадщини і 20 жовтня 2009 року він об'єктивно не міг підписувати договір купівлі-продажу зазначеної квартири, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_4 року і з цього часу припинилися його цивільні права та обов'язки та право власності на цю квартиру.

Статтею 396 ЦК України передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України.

Отже, статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Таким чином, оскільки спірна квартира була відчужена невідомими особами після смерті ОСОБА_10 поза його волею, то він мав право домагатися відновлення свого права на неї. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину після смерті ОСОБА_10, мати позивача з часу її відкриття набула речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і відповідно право на захист цих прав.

При цьому право розпорядження цим нерухомим майном у неї виникло б з моменту державної реєстрації цього майна відповідно до вимог ст. 1299 ЦК України, яка передбачала державну реєстрацію права на спадщину і яка була чинна на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_10 та після смерті ОСОБА_9

Проте, ОСОБА_9, маючи рішення Святошинського районного суду м. Києва від 29 січня 2010 року, яким встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в цивільній справі № 2о-31/10, розглянутій судом в порядку окремого провадження, за життя не змогла оформити право на спадщину, оскільки під час оформлення права на спадщину, передбаченого Главою 89 ЦК України, їй стало відомо від державного нотаріуса про те, що спадкова квартира продана самим ОСОБА_10 20.10.2009 року після його смерті.

ОСОБА_1, прийнявши у встановленому законом порядку спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_9, з часу її відкриття також набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і відповідно право на захист цих прав, однак не може нею розпоряджатися, оскільки дана квартира вибула з володіння дійсного власника поза його волею. Тому ОСОБА_1 має право на витребування спірного майна від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України.

До такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, згідно якого в спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

У ч. 1 ст. 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 3, 316 - 319, 321 ЦК).

Статтю 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 ЦК України передбачено, що, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Добросовісне придбання в розумінні статті 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Саме до цього зводиться висновок щодо застосування відповідних норм права, викладений в постанові Верховного Суду від 1 лютого 2018 року в справі № 521/14976/15-ц, провадження № 61-1461св18, який враховується судом відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Таким чином, у відповідності до вимог ст. ст. 330, 388 ЦК України право власності на спірне майно, яке було відчужено поза волею власника, не набувається добросовісним набувачем ОСОБА_7, оскільки це майно може бути у неї витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презумується і не припиняється із втратою ним цього майна.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що позивач, який прийняв спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_9 в тому числі і на спірну квартиру, яка в свою чергу прийняла спадщину на неї після смерті ОСОБА_10, довів факт вибуття спірного майна з володіння власника не з його волі та відчуження цього майна особою, яка не мала на це права.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 має право на витребування спірної квартири у добросовісного набувача ОСОБА_7, яка не набула право власності на неї, оскільки спірна квартира вибула з володіння власника не з його волі, а ОСОБА_7 придбала цю квартиру за відплатним договором у особи, яка не мала права на її відчуження.

Тому позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення з підстав, передбачених ст. 330 та п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Як вбачається з довідки яка надійшла з Святошинського управління поліції ГУНП в м. Києві 05.07.2018 року і в якій містяться відомості з інформаційного порталу "Армор" про те, що ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_1 значиться як незапитаний труп, однак вказана інформація спростовується доказами здобутими під час розгляду справи, а саме оскільки в судовому засіданні безспірно встановлено, що ОСОБА_9 поховала ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2, про що надала слідуючі докази: оригінал свідоцтва про смерть від 08.09.2009 року; довідку про причину смерті № 2494 (видається для поховання), видану 08.09.2009 року відділом судово-медичної експертизи трупів; договір про надання представницьких та інших необхідних послуг при організації та проведенні поховання померлого та додаток № 1 до даного договору на суму 1256,60 грн.; дозвіл на видачу тіла та поховання ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2, що мешкав за адресою: АДРЕСА_6, виданий ОСОБА_9 08.09.2009 року Святошинським РУ ГУ МВС України в м. Києві. Оригінали даних доказів досліджені судом в судовому засіданні, копії даних доказів містяться в матеріалах справи (т.1 а. с. 6-11).

Посилання представників відповідачів на судові рішення, ухвалені в цивільній справі 2-1930/2010 не можуть бути судом взяті до уваги, оскільки рішенням апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2011 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 серпня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу квартири та визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом, та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_9 та ОСОБА_6 про визнання добросовісним набувачем квартири в частині задоволення первісного позову ОСОБА_9 скасовано і ухвалено нове рішення, яким залишено позовні вимоги ОСОБА_9 без розгляду, а в зустрічному позові ОСОБА_7 відмовлено.

Крім того, в даній справі ОСОБА_9 не заявляла позовних вимог про встановлення факту її проживання однією сім'єю з ОСОБА_10, оскільки на день подачі нею позову було чинним рішення Святошинського районного суду м. Києва від 29 січня 2010 року про встановлення даного факту, яке скасовано ухвалою апеляційного суду м. Києва від 02 листопада 2010 року.

Також суд відхиляє посилання представників відповідачів на судове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 травня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року, постановлені в цивільній справі 2-759/568/13, оскільки позови в справі, в якій рішення набрало законної сили, та в даній справі, не є тотожними, позови в цих справах повністю не збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

На зазначені висновки і мотиви вказав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 30 березня 2016 року, скасовуючи ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 8 вересня 2015 року про закриття провадження в даній справі та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року про залишення цієї ухвали без змін і направляючи дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому суд касаційної інстанції в своїй ухвалі зазначив правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1133цс15. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-79цс15.

З цих же підстав суд не бере до уваги посилання представників відповідачів на те, що аналогічні обставини вже встановлені рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23 травня 2013 року та ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року в цивільній справі 2-759/568/13, тому не доказуються при розгляді даної справи, оскільки позови в справі, в якій рішення набрало законної сили, та в даній справі, не є тотожними, позови в цих справах повністю не збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Та обставина, що дані позови не є тотожними, також підтверджується висновком, викладеним у мотивувальній частині ухвали ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року, з якого убачається, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він проживав разом з померлим ОСОБА_10 до дня його смерті однією сім'єю не менш як п'ять років.

Крім того, згідно ч. 7 ст. 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Заперечуючи проти позову в частині встановлення факту проживання однією сім'єю, представник відповідача ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_4 посилається на те, що пенсійне посвідчення на імя спадкодавця ОСОБА_10, в якому зазначено піклувальник ОСОБА_9, не є належним доказом, оскільки виходячи із психічного захворювання ОСОБА_10 повинна бути встановлена над ним опіка і призначений опікун, а не піклувальник.

Однак, дане заперечення суд відхиляє, оскільки предметом даного позову є спадкове майно, яке залишилося після смерті ОСОБА_10, а не правомірність встановлення опіки чи піклування над ним та призначення опікуна чи піклувальника. Крім того, даним доказом позивач доводить не факт встановлення опіки чи піклування, а факт визнання самим спадкодавцем ОСОБА_10 ОСОБА_9 як його піклувальника.

Посилання представників відповідачів на те, що відповідачка ОСОБА_7 є добросовісним набувачем, суд не бере до уваги, виходячи з наступного.

Згідно роз'яснень пункту 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" від 07.02.2014 року № 5 відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, переходить до спадкоємців власника.

Недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі.

З урахуванням наведеного, суд не бере до уваги посилання відповідачів на те, що ОСОБА_7 є добросовісним набувачем, оскільки позивач довів факт вибуття майна з володіння власника не з його волі. Тому позивач має право витребувати своє майно незалежно від заперечення ОСОБА_7 про те, що вона є добросовісним набувачем.

Заявавідповідачів про застосування позовної давності не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 1298 ЦК свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців із часу відкриття спадщини.

З урахуванням наведеного, даний спір про спадкування може бути вирішений лише після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини після смерті ОСОБА_9, померлої 2.03.2012 року, тобто починаючи з 2.09.2012 року, а позов пред'явлений у травні 2015 року, до спливу трирічного строку позовної давності.

Згідно постанови Дванадцятої державної нотаріальної контори м. Києва про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 22.11.2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру, яка розташована за адресою АДРЕСА_7, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 року його матері ОСОБА_9 у зв'язку з відсутністю документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно.

В даній постанові державний нотаріус зазначив, що із документів вбачається, що у ОСОБА_1 відсутній оригінал правовстановлюючого документу на квартиру, яка розташована за адресою АДРЕСА_7, яка належала померлій ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_9, оскільки нею не отримано документи на майно, яке належало ОСОБА_10, померлому ІНФОРМАЦІЯ_4 року, у зв'язку з невстановленням факту проживання однією сім'єю та не визнано право власності і витребування майна з чужого незаконного володіння. Тому спадкоємцю ОСОБА_1 необхідно звернутися до суду за визнанням права власності в порядку спадкування за законом.

Згідно роз'яснень пункту 37 вищезазначеної постанови з урахуванням положень частини першої статті 15 та статті 392 ЦК власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше.

Оскільки позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність.

За таких обставин, судом встановлено, оскільки положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку ст. 388 ЦК України не застосовуються та відповідно до вимог ст. 1298 ЦК України спір про спадкування може бути вирішений лише після закінчення шести місяців із часу відкриття спадщини, тому заява відповідачів та їх представників про застосування позовної давності не підлягає задоволенню.

Таким чином, оцінюючидокази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та оцінюючиналежність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, суд встановив порушення відповідачами спадкових прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду, і дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження в судовому засіданні і підлягають до задоволення повністю.

Судові витрати в сумі 3790,00 грн. підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача відповідно до вимог ст. ст. 133, 141 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 8, 41, 55, 129 Конституції України, ст. ст. 3, 15-16, 25, 202, 203, 204, 207, 209, 215, 317, 321, 330, 346, 388, 392, 396, 1216-1220, 1222, 1261, 1264, 1268-1270, 1296 ЦК України, ст. 3 СК України, ст. ст. 1, 2, 4-5, 10, 12-13, 19, 23, 27, 43, 49, 77-81, 83, 89, 90, 133, 141, 175, 184, 209, 211, 213, 258-259, 263-265, 268, 272 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з 1995 року до ІНФОРМАЦІЯ_4 року.

Визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування після ОСОБА_9, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 року.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 20 жовтня 2009 року між ОСОБА_10 і ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. 20 жовтня 2009 року і зареєстрований в реєстрі за № 2150.

Витребувати від ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1895,00 грн. (одна тисяча вісімсот дев'яносто п'ять грн.)

Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1895,00 грн. (одна тисяча вісімсот дев'яносто п'ять грн.)

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду м.Києва через Святошинський районний суд м.Києва.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.В.П'ятничук