Постанова

Іменем України

08 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 201/14430/16-ц

провадження № 61-14714св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

треті особи: Фонд державного майна України, Орган самоорганізації населення «Будинковий комітет «Лідер» будинку АДРЕСА_1»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_6, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 січня 2017 року у складі судді Демидової С. О. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О., Пищиди М. М. та касаційну скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року у складі у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю.,

Каратаєвої Л. О., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_5, треті особи: Фонд державного майна України, Орган самоорганізації населення «Будинковий комітет «Лідер» будинку АДРЕСА_1», про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Позовна заява мотивована тим, щона підставі ордера, виданого адміністрацією взуттєвої фабрики «Оріль», на якій ОСОБА_4 працював з 1983 року до 2003 року, він разом із членами своєї родини заселився до гуртожитку, розташованого на АДРЕСА_1. На підставі рішення Органу самоорганізації населення «Будинковий комітет «Лідер» будинку АДРЕСА_1» від 16 жовтня 2015 року родина позивача переселилась до блоку НОМЕР_1 цього гуртожитку та на даний час проживає в приміщеннях кімнат НОМЕР_1, НОМЕР_2. Під час дії мораторію на відчуження гуртожитків, а саме 03 березня 2016 року між ТОВ «КП-Комфорт» та ОСОБА_5 було укладений договір купівлі-продажу кімнати НОМЕР_1 гуртожитку, розташованого на АДРЕСА_1. Судове рішення, на підставі якого ТОВ «КП-Комфорт» набуло право власності на цю кімнату гуртожитку, в подальшому було скасовано рішенням суду вищої інстанції. Оскільки договір купівлі-продажу від 03 березня 2016 року було укладено між ТОВ «КП-Комфорт» та ОСОБА_5 з порушенням норм частини першої статті

203 та частини першої статті 215 ЦК України та в період дії мораторію на відчудження гуртожитків, ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 січня

2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем було обрано неналежний спосіб захисту своїх прав та не доведено, що оспорюваним договором порушені його права, оскільки ОСОБА_4 не є власником майна, яке було відчужено за оспорюваним правочином. Також позивачем не було доведено його житлове право на спірне приміщення, а отже договір, укладений між ОСОБА_5 та ТОВ «КП-Комфорт» 03 березня 2016 року, не може бути визнаний недійсним на вимогу ОСОБА_4

17 травня 2017 року представник ОСОБА_4, ОСОБА_6, подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не було виконано вимоги частини 3 статті 122 ЦПК України 2004 року щодо направлення запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування чи місця проживання відповідача, що призвело до неналежного вирішення питання підсудності спору. На користь відповідача судом першої інстанції з позивача були стягнуті судові витрати, пов'язані з явкою сторони до суду, які підтверджені неналежними та недопустимими доказами. Судом порушені вимоги статті 64 ЦПК України, а саме те, що всі письмові докази по справі повинні були надаватися до суду першої інстанції в оригіналі, а судові рішення, на які сторони посилались мали б бути завіреними відповідно до Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, апеляційному суді АРК та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Також зазначав, що позивач правомірно був заселений до кім.

НОМЕР_3 у гуртожитку, а потім на підставі рішення Органу самоорганізації населення «Будинковий комітет «Лідер» будинку АДРЕСА_1» його сім'я переселилась в кімнати НОМЕР_1, НОМЕР_2. Оспорюваний договір купівлі-продажу було укладено під час дії мораторію на відчуження гуртожитків. Зазначає, що ні ТОВ «ДП Комфорт», ні ТОВ «КП-Комфорт» не мали правових підстав розпоряджатися вказаним майном.

04 вересня 2017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, просила скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції в частині відшкодування відповідачу судових витрат, які пов'язані з явкою до суду, та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, в іншій частині ухвалу апеляційного суду залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції, правильно вирішив спір по суті. Проте судом апеляційної інстанції безпідставно відмовлено відповідачу в задоволенні клопотання про стягнення судових витрат, пов'язаних з явкою до суду. В оскаржуваній ухвалі апеляційного суду навіть відсутні мотиви суду щодо відмови у прийнятті квитків, наданих нею на підтвердження понесених судових витрат, пов'язаних з явкою до суду з іншої місцевості.

04 вересня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_5 на касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_6, мотивовані тим, що суди першої та апеляційної інстанції ухвалили законні та обґрунтовані рішення щодо спірних правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем. Доводи касаційної скарги спростовуються чинними нормами законодавства та матеріалами справи. Позивач не довів належними та допустимими доказами, яким саме чином спірний договір порушує його права та інтереси, оскільки доводи щодо наявності підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, за відсутності при цьому порушень прав та інтересів останнього, не можуть бути підставою для задоволення позову. Зазначає, що позивач не є та ніколи не був власником кімнати, яка стала предметом спірного правочину, а також звертає увагу на відсутність доказів того, що Орган самоорганізації населення «Будинковий комітет «Лідер» будинку АДРЕСА_1», який дозволив позивачу зайняти спірне приміщення, мав належний обсяг повноважень від власника гуртожитку для прийняття рішення про вселення позивача до кімнати НОМЕР_1, при цьому згідно з будинковою книгою місце проживання позивача зареєстровано в кімнаті НОМЕР_3, в гуртожитку відсутня кімната НОМЕР_2, а до житлового приміщення НОМЕР_1 входять кімнати НОМЕР_4 та НОМЕР_5, тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII«Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Судом установлено, що рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі № 904/10561/15 були задоволені позовні вимоги ТОВ «КП-Комфорт» до ТОВ «ДП Комфорт» про визнання права власності на передане йому як внесок до статутного фонду нерухоме майно будівлі гуртожитку літ. А-12 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 110-111, том 1).

03 березня 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. було посвідчено договір купівлі-продажу, згідно із яким ТОВ «КП-Комфорт» передало у власність ОСОБА_5 належне йому на праві приватної власності на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року житлове приміщення НОМЕР_1 гуртожитку літ. А-12, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 50,

51-52, том 1).

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від

12 травня 2016 року було скасоване рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі №904/10561/15 та відмовлено в задоволенні позову ТОВ «КП-Комфорт» до ТОВ «ДП Комфорт» про визнання права власності на передане йому як внесок до статутного фонду нерухоме майно будівлі гуртожитку літ. А-12 за адресою:

АДРЕСА_1 (а. с. 203-211, том 1).

Постановою Вищого господарського суду України від 19 липня 2016 року рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня

2015 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 травня 2016 року скасовано та припинено провадження у справі №904/10561/15 (а. с. 7-11, том 1).

Рішенням домового комітету «Лідер» будинку АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2015 року мешканцям блоку НОМЕР_3 (ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12.) дозволено переселитись в блок

НОМЕР_1, до якого прилегла кімната НОМЕР_2 ,та у якій родина ОСОБА_4 також проживає (а. с. 16, том 1).

Відповідно до довідки ТОВ «КП-Комфорт» від 03 березня 2016 року

№ 0316 станом на 03 березня 2016 року в приміщенні НОМЕР_1 будинку

АДРЕСА_1 проживають громадяни ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_12,

ОСОБА_10, які не набули на законних підставах право на користування цим приміщенням та згідно з будинковою книгою є зареєстрованими в приміщенні НОМЕР_3 цього гуртожитку (а. с. 55, том 1).

Відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України, статті3 ЦПК України

2004 року кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання у спосіб, передбачений законом або договором, за умови належності особі, яка звертається до суду, прав, свобод або інтересів, про захист яких йдеться.

У статті 4 ЦПК України 2004 року йдеться про те, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Загальні способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені частиною другою статті 16 ЦК України.Під час вибору способу захисту цивільного права необхідно керуватися суб'єктивним правом та характером його порушення.

Право вибору способу захисту порушеного або оспорюваного права належить позивачеві, тоді як перевірка відповідності цього способу наявному порушенню і меті судового розгляду є обов'язком суду.

Тотбо право на задоволення позову у справі має особа, яка не може повністю реалізувати свої порушені, невизнані або оспорювані права. Не може бути задоволено позов особи про захист прав, яких вона не має.

Відповідно до частини першоїстатті 11 ЦПК України2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 129 ЖК УРСРпередбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане жиле приміщення.

Порядок надання жилої площі в гуртожитках, вселення на надану жилу площу, користування цією жилою площею та виселення з гуртожитків встановлюється Положенням про гуртожитки, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 квітня 2015 року № 84 (далі - Положення).

Відповідно до п. 1 розділу ІІ Положення вселення до гуртожитків проводиться власником гуртожитку або уповноваженою ним особою на підставі ордера, форма якого наведена в додатку до цього Положення, виданого відповідно до статті 129 ЖК Української РСР, з одночасним укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку.

Згідно з частиною першою статті 58 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, сільської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 86 ЖК Української РСР обмін жилими приміщеннями не допускається якщо жиле приміщення є службовим або знаходиться в гуртожитку.

Згідно з частиною другою статті 107 ЖК Української РСР у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюстатті 203 цього кодексу.

Частинами першою - третьою, п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З аналізу наведених норм права вбачається, що громадянин України має право вселитися в гуртожиток на підставі спеціального ордера, який є єдиною підставою для вселення у надане йому жиле приміщення, однак позивач не надав до суду першої інстанції жодного належного та допустимого доказу, що користується спірною кімнатою НОМЕР_1 на відповідній правовій підставі, а саме: ордера на вселення в цю кімнату.

З матеріалів справи вбачається, що позивач надав до суду апеляційної інстанції копію ордера на вселення його сім'ї у складі трьох осіб до кімнати

НОМЕР_6 (а. с. 21, том 2), проте судом цей ордер не був взятий до уваги, оскільки відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року нові докази можуть бути взяті до уваги судом лише тоді, якщо їх ненадання до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Проте всупереч нормам процессуального права позивач не навів суду апеляційної інстанції поважних причин ненадання вказаного ордера до суду першої інстанції.

Крім того, наданий до суду апеляційної інстанції ордер на вселення сім'ї

ОСОБА_4 до кімнати НОМЕР_6 додатково свідчить, що належних доказів наявності у нього права на проживання в кімнаті НОМЕР_1 позивач не має, відповідно не має і законного житлового права на користування цією кімнатою.

Обмін жилими приміщеннями не допускається, якщо жиле приміщення знаходиться в гуртожитку, тому для зайняття ОСОБА_4 кімнати

НОМЕР_1 замість кімнати НОМЕР_3 мав бути виданий відповідний ордер, доказів видання якого до суду не надано, а рішення домового комітету «Лідер» будинку АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2015 року про надання дозволу на обмін кімнатами не є належним доказом правомірності такого обміну.

Враховуючи системний аналіз викладених норм матеріального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що укладанням оспорюваного правочину не було порушено права, свободи та інтереси позивача.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 стосовно того, що судом першої інстанції неправильно визначено підсудність справи, спростовуються нормами частини першої статті 114 ЦПК України 2004 року, де зазначено, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Таким чином, судом першої інстанції підсудність розгляду цієї справи визначена правильно.

Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_4 не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки. Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Слід також зазначити, що оскільки судове рішення апеляційним судом в частині стягнення судових витрат, пов'язаних з явкою до суду, не ухвалювалось, воно не може бути в цій частині скасовано.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 220 ЦПК України2004 року суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Матеріали справи доводять, що ОСОБА_5 передбачене цією нормою право на ухвалення додаткового рішення не реалізувала.

Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_5 щодо скасування ухвали суду апеляційної інстанції в частині невирішення судом клопотання щодо її судових витрат, пов'язаних з явкою до суду, можуть бути предметом розгляду під час вирішення питання про ухвалення додаткового рішення.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі ОСОБА_5 доводи не можуть бути взяті до уваги, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не надавав оцінки цьому клопотанню, а відповідно до статті

400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Інші доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_4, ОСОБА_6, та ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 січня

2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від

13 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

С. П. Штелик