ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2018 року м. Житомир справа № 806/1754/18

категорія 10.2.4

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Черняхович І.Е., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про зобов'язання провести поновлення та виплату пенсії,

встановив:

ОСОБА _1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - відповідач), в якому просить зобов'язати відповідача здійснити їй поновлення та виплату пенсії за віком, починаючи з 07.10.2009, шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходиться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що по досягненню нею пенсійного віку їй була призначена пенсія за віком. 13.05.1993 позивач виїхала з України на постійне місце проживання до Ізраїлю, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. У зв'язку з виїздом позивача на постійне місце проживання за кордон, відповідачем на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 та ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції, що була чинною на той момент) було припинено виплату їй пенсії. 19 вересня 2018 року представник позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, подав до Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області особисту заяву позивача про поновлення їй пенсії, яка була нотаріально посвідчена та апостильована. Натомість, Житомирське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Житомирської області листом від 29.09.2017 № 423/М-8 відмовило позивачу в поновленні пенсії у зв'язку з тим, що після визнання Конституційним Судом України у рішенні від 07.10.2009 № 25-рп/2009 неконституційними п. 2 ч. 1 ст. 46 та другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", дані правовідносини є такими, що не врегульовані чинним законодавством.

Вважаючи відмову Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області протиправною, а своє право на пенсійне забезпечення - порушеним, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Ухвалою суду від 07.05.2018 відкрито спрощене позовне провадження у справі.

Відповідно до відзиву на позовну заяву, представник відповідача просить залишити без розгляду вимоги ОСОБА_1 щодо поновлення виплати пенсії з 07.10.2009 у зв'язку з пропуском позивачем шестимісячного строку для звернення до суду, а в решті позовних вимог - відмовити. У відзиві на позовну заяву зазначається, що Житомирське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, відмовляючи позивачу у поновленні виплати пенсії, діяло правомірно. В обґрунтування такої позиції зазначено, що пунктом 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Крім того, згідно зі ст. 51 цього ж Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому з шість місяців наперед перед виїздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Таким чином, відповідач вказує на те, що міжнародні договори є обов'язковими між Країнами для виплати пенсії за кордон, також це підтверджується ч. З статті 1 ЗУ "Про пенсійне забезпечення" де зазначено, що пенсія за кордон виплачується на основі міжнародного договору, а також ч.2 ст. 92 ЗУ "Про пенсійне забезпечення", де зазначено, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.

Водночас, Конституційний Суд України у рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25- рп/2009 визнав неконституційними положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Крім того, Конституційним Судом України звернуто увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Однак, змін до чинного законодавства щодо виплати пенсій пенсіонерам, які проживають за кордоном, не внесено. Тобто, після визнання вказаних норм неконституційними, дані правовідносини є такими, що не врегульовані чинним законодавством.

На підставі викладеного, відповідач вважає свої дії щодо припинення виплати пенсії законними, а вимоги позивача - необгрунтованими.(а.с.161-163)

Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

19.10.1992 року ОСОБА_1 була призначена пенсія за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

З 03.05.1993 виплата пенсії позивачу була припинена у зв'язку з її виїздом на постійне місце проживання в Ізраїль. Пенсія була виплачена з 11.05.1993 року за 6 місяців поштовим переказом. (а.с.155)

19 вересня 2018 року представником позивача, який діяв на підставі нотаріальної довіреності, до Житомирського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області було подано особисту заяву позивача про поновлення їй виплати пенсії.

Однак, листом від 29.09.2017 № 423/М-8 Житомирське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Житомирської області відмовило позивачу в поновленні пенсії у зв'язку з тим, що відносини з приводу виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання в Ізраїль не врегульовані чинним законодавством. (а.с.60)

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Зі змісту ч. 3 ст. 23 Загальної Декларації прав людини, п. 4 ч. 1 Європейської Соціальної хартії та ч. 3 ст. 46 Конституції України випливає, що кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.

У відповідності до ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно з ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадянка України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Згідно зі ст. 8 конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Конституція України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).

Отже, громадянин України, проживаючи в Ізраїлі, має такі ж самі конституційні права, як і громадян України, який проживає на території України.

Такої позиції притримується Вищий адміністративний суд України в своїй ухвалі від 25.06.2015 (К/800/18966/15).

Відповідно до п.1 частини 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV (далі по тексту - Закон №1058) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону №1058-ІVдержава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Тобто, відсутність законодавчо встановленого механізму призначення пенсії у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений ст.46 Конституцією України.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до ст.46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до ст.17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

У зазначених вище правових позиціях ставилось питання щодо перерахунку пенсій особам, які проживають за межами України. Проте, суд вважає, що як перерахунок так і призначення пенсії не може ставитись в залежність від місця проживання громадянина, а тому відмова відповідача у призначенні позивачу пенсії з підстав, викладених у листі № 423/М-8 від 29.09.2017 є протиправною, суперечить висновкам Конституційного Суду України та Європейському суду з прав людини, викладеним у рішенні у справі «Пічкур проти України».

На підставі зазначеного суд приходить до висновку, що, безумовно, позивач як громадянин України має право на виплату призначеної їй пенсії, проте з визначенням дати її відновлення в межах строків звернення до суду, передбачених КАС України.

Даний висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 17 липня 2018 року справа № 211/1789/17.

Суд звертає увагу, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону №1058-ІV. З цього часу відповідач був зобов'язаний відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Проте наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності щодо захисту свого права. Отже, після прийняття та опублікування Рішення № 25-рп/2009 та невідновлення виплати пенсії позивачу, позивач повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.

Згідно з ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 123 КАС України встановлено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними.

Згідно з викладеною в постановах Верховного Суду України від 08 грудня 2015 року (справи №№ 21-5440а15, 21-5653а15) та від 08.06.2016 року (справа № 505/2135/14-а). правовою позицією, до вказаних спірних правовідносин слід застосувати положення КАС України щодо строків звернення до адміністративного суду.

Оскільки позовна заява була подана до суду 02 квітня 2018 року, то позов підлягає задоволенню з 02 жовтня 2017 року в межах шестимісячного строку звернення до суду, а вимоги за період з 07 жовтня 2009 року по 02 жовтня 2017 року підлягають залишенню без розгляду.

Щодо позовної вимоги призначити пенсію в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність з проведенням її індексації і компенсацією втрати частини доходів суд зазначає наступне.

Відповідачем не досліджувалось питання розміру пенсії, на який має право позивач та виплати індексації пенсії позивачу. Суд, в свою чергу, не може перебирати за себе дискреційні повноваження цього органу та розраховувати розмір пенсії позивача, оскільки це питання не було підставою для відмови у призначенні пенсії. А тому в цій частині необхідно відмовити в задоволенні позовних вимог.

Щодо вимоги, в якій позивач просить зобов'язати відповідача здійснити компенсацію втрати частини доходів, суд вважає її передчасною, оскільки дана вимога матиме місце після проведення відповідачем нарахування та виплати сум пенсії позивач.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції від 23.03.2018, ОСОБА_1 під час звернення з даним позовом до суду було сплачено судовий збір у розмірі 704 грн. 80 коп., який підлягає стягненню на користь останнього за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у сумі 352 грн. 40 коп.

Керуючись статтями 6-9, 77, 90, 139, 242-246, 255, 257, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) до Житомирського об'єднаного управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області (вул. Перемоги, 55, м. Житомир, 10003; код ЄДРПОУ 40380333) про зобов'язання провести поновлення та виплату пенсії - задовольнити частково.

Зобов'язати Житомирського об'єднаного управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області (вул. Перемоги, 55, м. Житомир, 10003; код ЄДРПОУ 40380333) здійснити поновлення та виплату пенсії ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) з 02 жовтня 2017 року в розмірах відповідно до чинного законодавства України.

В решті позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Житомирського об'єднаного управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області (вул. Перемоги, 55, м. Житомир, 10003; код ЄДРПОУ 40380333) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у сумі 352 грн.40. (триста п'ятдесят дві гривні сорок копійок)

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Житомирського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня його складення.

Суддя І.Е.Черняхович