Провадження № 22-ц/783/3855/17 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія: 2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої судді - Копняк С.М.,

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря - Брикайло М.В.,

з участю - представника апелянта - ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3, представника третьої особи з самостійними вимогами - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення аліментів, визнання спільною власністю, поділ спільного майна, зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про припинення права власності на спільне майно, визнання права власності, позовом третьої особи ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру, -

в с т а н о в и л а:

Позивач ОСОБА_5 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_6, який в майбутньому уточнила. Свої вимоги мотивувала тим, що між нею та відповідачем 19.07.1991 року був укладений шлюб. Від шлюбу мають повнолітню дитину - дочку ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживає в Канаді та навчається в університеті University Housyen TX, повністю перебуває на її (позивачки) утриманні. Окрім того, зазначає, що під час перебування у шлюбі ними придбано нерухоме майно, зокрема: квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2, а також інші приміщення, що не є предметом спору. Після зменшення розміру позовних вимог (т. 2 а.с. 12), просить суд: стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання повнолітньої дочки ОСОБА_8 у твердій грошовій сумі - 13 000, 00 грн. щомісячно до закінчення навчання, але не більше ніж до досягнення дочкою 23-річного віку; визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю сторін; провести поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за нею - ОСОБА_5 право власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_2.

09.12.2016 року відповідач ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_5 про припинення права власності на спільне майно. Зустрічний позов ОСОБА_6 обґрунтував тим, що спільним майном сторін є лише 1/2 ідеальна частка квартири АДРЕСА_1. Відтак, ОСОБА_5 може претендувати на 1/4 частку даного майна. Крім того, інша 1/2 частина квартири була набута у дар ним - ОСОБА_6 Відтак, на час розгляду справи він фактично є власником 3/4 частин квартири. Зазначає, що 1/4 частка приміщення не може бути виділена в натурі, спільне володіння і користування є неможливим, припинення права власності ОСОБА_5 на квартиру не завдасть інтересам останньої значної шкоди. Просить суд припинити право власності ОСОБА_5 на 1/4 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 та визнати право власності на цю частку за ним - ОСОБА_6

23.02.2017 року до суду з позовом звернулася третя особа - ОСОБА_7, який заявив самостійні вимоги на предмет спору до ОСОБА_6 та ОСОБА_5 Свої вимоги мотивував тим, що предметом первісного позову є поділ майна подружжя, зокрема квартири АДРЕСА_2.

Разом з тим, такий поділ майна порушив би його ОСОБА_7 права з огляду на наступне. 01.07.1997 року між ним - ОСОБА_7 та ОСОБА_6 була укладена угода про спільну діяльність, предметом якої буда спільна мета - набуття у власність квартири АДРЕСА_2.

Відповідно до угоди вартість квартири становила 8 000,00 грн., які мав внести він - ОСОБА_7, а вартість реконструкції також 8 000,00 грн. повинен був нести ОСОБА_6 В день укладення угоди ним - ОСОБА_7 ОСОБА_6 були передані грошові кошти у сумі 8 000,00 грн. і вже 09.07.1997 року квартира була придбана шляхом укладання договору купівлі-продажу. У зв'язку з тим, що ОСОБА_6 не виконав умов договору у повній мірі, ним - ОСОБА_7 було також внесено 7 000,00 грн. для реконструкції квартири. Відтак, вважаючи себе власником квартири АДРЕСА_2, просить суд визнати за ним право власності на квартиру.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 05 квітня 2017 року вирішено: у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення аліментів, визнання спільною власністю, поділ спільного майна - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про припинення права власності на спільне майно, визнання права власності - задоволити частково.

Припинити право власності ОСОБА_5 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) на 1/4 ідеальну частину квартири АДРЕСА_1 з виплатою ОСОБА_5 вартості вказаної частки у розмірі 470 000,00 грн., що внесена ОСОБА_6 (ідентифікаційний код НОМЕР_2) на депозит Територіального управління Державної судової адміністрації у Львівській області відповідно до платіжного доручення № 205196 від 22.02.2017 року. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_7 (ідентифікаційний код НОМЕР_3) право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 55,9 кв.м, яка відповідно до рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 19.09.1997 року № 574 використовується як нежитлова.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 квітня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги позивача ОСОБА_5 про поділ спільного майна, а саме квартири АДРЕСА_2 та задоволення позовних вимог третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_7 про визнання за ним права власності на цю квартиру, оскаржив представник позивача ОСОБА_2, подавши апеляційну скаргу. В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене без повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи та із неправильним застосуванням норм матеріального права. Зазначає, що з 19 липня 1991 року був укладений шлюбміж позивачем та відповідачем ОСОБА_6 Під час перебування у шлюбі, 09 липня 1997 року було укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_2. На сьогоднішній день, цей договір ніким не оспорювався та є дійсним. Таким чином, даний договір підтверджує той факт, що об'єкт нерухомості придбано під час шлюбу та за спільні кошти подружжя. Третя особа заперечила факт виникнення спільної сумісної власності подружжя на квартиру АДРЕСА_2, однак, у відповідності до ст. 60 ЦПК України, а ні третя особа ОСОБА_7, а ні відповідач ОСОБА_6 не надали суду жодного доказу про те, що спірна квартира придбана не за кошти подружжя. На думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно, на основі припущень визнав встановленою обставину про те, що кошти, отримані ОСОБА_6 від ОСОБА_7 були витрачені ним на придбання квартири АДРЕСА_2. Дана обставина не є доведена та не підтверджена жодним доказом, подальша доля коштів, після отримання їх ОСОБА_6 невідома. Мотивує апеляційну скаргу також і тим, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги третьої особи ОСОБА_7, оскільки будь - яких фактів, які б призвели до виникнення у ОСОБА_7 права власності у відповідності до ст. ст. 128, 227 ЦК України на квартиру АДРЕСА_2 під час розгляду справи встановлено не було. Окрім того, позов третьої особи поданий з пропуском строку позовної давності, оскільки строк за такими позовними вимогами закінчився до набрання чинності ЦК України, а тому права, що могли б існувати в ОСОБА_7 щодо спірної квартири припинилися, що тягнуло б за собою відмову в задоволенні позову з причин пропуску позовної давності. Просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 квітня 2017 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 та в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_7, ухвалити в цій частині нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, а в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 відмовити.

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п. п. 1 - 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався лише частково.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегією суддів дана справа переглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 в частині визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_2 виходив з того, що позивачем ОСОБА_5 не надано суду належних та допустимих доказів того, що квартира АДРЕСА_2 придбана в період шлюбу за спільні грошові кошти, відтак суд дійшов висновку, що у задоволенні позову в частині поділу спільного майна та визнання права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 необхідно відмовити.

З матеріалів справи вбачається наступне.

Між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 19.07.1991 року укладено шлюб, який зареєстрований відділом запису актів громадянського стану виконкому Львівської міської Ради народних депутатів, актовий запис № 1601 (т. 1 а.с. 9).

Згідно витягу про Державного реєстрацію прав № 31813327, 27.10.2011 року за ОСОБА_6 зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 211).

01 липня 1997 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено угоду про сумісну діяльність, за якою сторони зобов'язалися сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети (т. 1 а.с.226).

Відповідно до п. 1 цієї угоди сторони зобов'язалися сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, а саме: набути у спільну власність квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 43,1 кв.м.; здійснити ремонт, реконструкцію (перепланування) зазначеної квартири з можливістю її подальшого використання як нежитлової; здійснити необхідні юридично значимі дії для оформлення права власності сторін на спірну квартиру, як на нежитлові приміщення згідно їх часток (т. 1 а.с. 226).

Пунктом 2 зазначеної угоди керівництво сумісною діяльністю та ведення спільних справ покладено на ОСОБА_6

Пунктом 3 даної угоди сторони погодили, що для досягнення мети зазначеної угоди сторони роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески сторін, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю.

В пунктах 5 та 6 угоди сторони визначили, що вартість квартири, яка підлягала придбанню, повинна становити не більше 8 000,00 грн., які ОСОБА_7 зобов'язався внести до спільної діяльності у п'ятиденний термін з дня підписання угоди, а вартість реконструкції цієї ж квартири також повинна становити не більше 8000,00 грн., які ОСОБА_6 зобов'язався внести до спільної діяльності протягом 30-ти денного терміну з дня укладення договору.

Згідно п. 7 угоди сторони погодили, що майно та доходи від сумісної діяльності за цією угодою є спільною частковою власністю. Частка кожного учасника, за умови виконання пунктів 5 та 6 цієї угоди становить по ?. При цьому частка підлягає пропорційній зміні, згідно до фактичної вартості внесків сторін.

Пунктом 8 встановлено, що дана угода вступає в силу з моменту її підписання та діє до 01.07.2017 року.

01 липня 1997 року на виконання п. 5 угоди ОСОБА_7 передав ОСОБА_6 8000 грн. для придбання вказаної квартири, що підтверджується копією розписки (т. 1 а.с. 227).

09 липня 1997 року ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 Вартість квартири становила 7 650, 00 грн. (т. 2, а.с. 177).

Розпискою від 15.08.1997 року підтверджується погоджене сторонами внесення ОСОБА_7 на ремонт квартири ще 7000, 00 грн. (т. 1 а.с. 228).

З листа від 01.03.1998 року вбачається, що ОСОБА_7 в межах договору про спільну діяльність на придбання та ремонт квартири внесено кошти в сумі 15 000, 00 грн. (т. 1 а.с. 229).

Державна реєстрація права власності за ОСОБА_6 здійснена 27.10.2011 року на підставі свідоцтва про право власності (т. 1 а.с 211, 212).

За приписами ст. 16 Закону України «Про власність», який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Відповідно до ст. ст. 22, 28 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

В роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України, викладених в п. 9 постанови «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 року № 16 (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС України).

Таким чином, вирішуючи питання про обсяг спільно набутого майна, суд має з'ясувати які саме кошти були вкладені у придбання майна, джерело походження цих коштів, а також з'ясувати питання щодо визначення частки майна кожного із подружжя з врахуванням суми вкладених у придбання майна коштів.

Статтею 60 СК України, який набув чинності з 1 січня 2004 року, встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.

Конструкція статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Станом на час укладення 01 липня 1997 року вищевказаного договору про спільну діяльність між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 діяв ЦК УРСР, глава 38 якого регулювала поняття сумісної діяльності.

Так, згідно зі ст. 430 ЦК УРСР (у редакції, чинній станом на час укладення зазначеного договору) за договором про сумісну діяльність сторонни зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків іт. ін.

Громадяни можуть укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб.

Стаття 432 ЦК УРСР на той час передбачала, що для досягнення мети, зазначеної у ст. 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю. Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору.

Частина 2 ст. 17 Закону України «Про власність» передбачає, що майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

В пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" роз'яснено, що в інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Статтею 1130 ЦК України передбачено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Згідно зі ст. 1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.

Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З матеріалів справи вбачається, що спірне майно (квартира АДРЕСА_2) придбано виключно за кошти, які відповідач ОСОБА_6 за первісним позовом отримав від ОСОБА_7 відповідно до угоди про сумісну діяльність від 01 липня 1997 року і на підставі розписок від 01 липня 1997 року та 15 серпня 1997 року.

Даний факт будь-якими доказами сторонами не спростовано.

Внесення коштів в сумі 1 800,00 грн. на ремонт квартири, відповідно до листа від 11.03.1998 року, ОСОБА_6 будь-якими доказами не доведено (т. 1 а.с. 230).

Факт проведення ремонту та реконструкції вказаної квартири підтверджується наявними в матеріалах справи: технічним паспортом на момент придбання, актом державної технічної комісії та технічним паспортом від 02.11.2011 року (із вказівкою станом на 27.07.2000 року), а також видачею у зв'язку з проведеною реконструкцією нового правовстановлюючого документу на квартиру - Свідоцтва на право власності на квартиру № Г-04104 від 24.10.2011 року зі збільшеною площею (площа збільшилась із 43,1 кв.м. до 55,9 кв.м.).

Отже, письмовими доказами, які надані третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет споруОСОБА_7 та відповідачем за первісним позовом ОСОБА_6 спростовано закріплену в ст. 60 СК України презумпцію спільності майна подружжя, набутого за час шлюбу, оскільки спірна квартира придбана лише за кошти ОСОБА_7

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) є обов'язковою для судів.

Будь-яких доказів, що кошти отримані ОСОБА_6 від ОСОБА_7 за договором були використані в інтересах сім'ї, а також, що куплене за ці кошти спірне майно (квартира АДРЕСА_2) використовувалось в інтересах сім'ї позивачем за первісним позовом ОСОБА_5ні в суді першої інстанції, ні під час апеляційного розгляду не надано.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_5 не заперечується факт укладення угоди про сумісну діяльність від 01 липня 1997 року між третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет споруОСОБА_7 та відповідачем за первісним позовом ОСОБА_6

Оцінюючи доводи апелянта на недотримання вимог закону про нотаріальне посвідчення угоди про сумісну діяльність від 01 липня 1997 року суд виходить з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 43 ЦК УРСР угоди, що виконуються під час їх укладення, можуть укладатись усно, якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 44 ЦК УРСР укладатись у письмовій формі повинні: 1) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; 2) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; 3) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (стаття 44 цього Кодексу), позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу (ч. 1 ст. 45, ст. 46 ЦК УРСР).

Стаття 47 ЦК УРСР передбачала, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі.

Стаття 227 ЦК УРСР, на яку посилається апелянт в обґрунтування своїх доводів, встановлює вимоги виключно до форми договору купівлі-продажу житлового будинку. Зазначена стаття не встановлює будь-яких вимог щодо форми договору про спільну діяльність.

Зазначене спростовує доводи апелянта про необхідність обов'язкового нотаріального посвідчення угод про сумісну діяльність.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що оскільки на спірне майно не розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя,у зв'язку з відсутністю доказів, які б свідчили, що спірне майно придбано за особисті кошти подружжя, то позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_6 в частині визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_2 є безпідставними, а тому рішення суду в цій частині слід залишити без змін.

Крім того суд першої інстанції задовольняючи зустрічні позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_7 виходив з того, що ним доведено право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Проте з таким висновком погодитись не можна.

Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

З матеріалів справи вбачається, сторони не заперечують, що договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_2укладений 09 липня 1997 року ніким не оспорювався та є дійсним.

Необхідно зазначити, що можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України.

У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України ( в редакції 2004 року, яка діяла на час розгляду справи судом першої інстанції), ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція полягає в тому, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована, всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 - відповідачем як за первісним позовом так і зустрічним позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору підтверджується (т. 2 а.с. 32), що спірна квартира придбана за кошти згідно угоди про сумісну діяльність та без вкладення особистих коштів подружжя.

В той же час, обґрунтування позовних вимог на підставі ст. 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності - в даному випадку є безпідставним.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що заявлений позов ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру є передчасним.

Таким чином, суд першої інстанції, ухвалюючи в цій частині оскаржуване рішення, порушив норми матеріального права, що є безумовною підставою для його скасування.

Згідно ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_7 в користь ОСОБА_5 слід стягнути 4400,00 грн. судового збору сплаченого за подання апеляційної скарги.

За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно положень п. 2 ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню;порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 слід задовольнити частково, рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 квітня 2017 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в позові відмовити. В решті рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. п. 1, 2, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 квітня 2017 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_9 про визнання права власності на квартиру - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_2 - відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_7 в користь ОСОБА_5 4400 грн. 00 коп. ( чотири тисячі чотириста грн. 00 коп.) судового збору за подачу апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 25 липня 2018 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В