Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 201/5527/16-ц

провадження № 61-10647 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С.,Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2017 року у складі судді Ходаківського М. П. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 листопада

2017 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ОСОБА_2,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк») про визнання недійсними кредитного договору та договору застави.

На обгрунтування позовних вимог зазначив, що 18 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №DNZ0AE00000227 (далі кредитний договір), який порушує його права, оскільки банк підробив підписи та змінив істотні умови кредитного договору, а саме строк дії договору. Вважав, що кредитний договір підлягає визнанню недійсним з підстав, визначених в частині першій статті 230 ЦК України, оскільки відповідач навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Крім того, зазначав, що на виконання зобов'язань за кредитним договором 18 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір застави рухомого майна №DNZ0AE00000227 (далі договір застави), який є недійсним з підстав недотримання обов'язкової письмової нотаріальної форми цього договору.

Посилаючись на наведене, позивач просив визнати недійсними кредитний договір №DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року та договір застави рухомого майна №DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня

2017 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при підписанні спірного кредитного договору сторонами було досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджується підписами сторін. Позивач погодився на умови про надання кредиту як такі, що його влаштовували. Крім того, в рішенні Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 вересня 2015 року, яке набрало законної сили та яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до

ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору застави, зазначено, що ОСОБА_1 у судовому засіданні не заперечував проти факту укладання 18 липня 2007 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитного договору та договору застави на умовах, які визначені у примірниках цих договорів. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсним. Вирішуючи питання щодо визнання недійсним договору застави, суд виходив з того, що обов'язковість нотаріального посвідчення договору застави транспортного засобу встановлена в статті 13 Закону України «Про заставу», а тому, з урахуванням положень статті 220 та частини другої статті 215 ЦК України, визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору застави.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області 28 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2017 року змінено в частині правового обгрунтування відмови в задоволені позову про визнання недійсним договору застави. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним, апеляційний суд виходив з обгрунтованості висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсним у повному обсязі, оскільки позивачем визнано факт укладення оспорюваного кредитного договору та договору застави на умовах, які визначені у належних йому, позивачу, примірниках цих договорів та встановлено тривале виконання позивачем свого обов'язку щодо повернення банку кредитних коштів за оспорюваним кредитним договором.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині правового обгрунтування відмови в задоволенні позовних вимог про визнання договору застави недійсним, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ухвалюючи рішення в цій частині, суд першої інстанції застосував положення статті 13 Закону України «Про заставу» в редакції, яка не була чинною на час укладення оспорюваного договору застави, а тому висновок місцевого суду про нікчемність оспорюваного договору застави є помилковим. Відповідно до статті 13 Закону України «Про заставу», в редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору застави, договір застави повинен бути укладений у письмовій формі, вимога про обов'язковість нотаріального посвідчення договору застави транспортного засобу відсутня. Урахувавши наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що договір застави транспортного засобу був укладений у належній простій письмовій формі, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

У лютому 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1, у якій заявник просив скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2017 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2017 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обгрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не урахували, та не над6али оцінку факту підроблення відповідачем підпису

ОСОБА_1 на екземплярі договору, який знаходився у відповідача, що підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи. У результаті підробки підпису в примірнику кредитного договору відповідача в односторонньому порядку змінено строк дії кредитного договору. Вважав, що кредитний договір, всупереч статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», містить несправедливі умови в частині встановлення жорстких обов'язків споживача, а також надання банку права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд, надання можливості збільшувати ціну товару без надання позивачу права розірвати договір при такому збільшенні. Зазначав, що судами попередніх інстанцій не ураховано, що у разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні, або договір може бути визнаний недійсним в цілому. Крім того, вказував на те, що виписка по рахунку не є первинним документом, а тому не може підтверджувати факт отримання позивачем споживчого кредиту чи внесення ним грошових коштів на погашення кредитної заборгованості. Посилався на те, що суд першої інстанції, в порушення норм процесуального права, неодноразово відмовляв у задоволенні клопотань про витребування у відповідача доказів, які він вважав необхідними для повного і всебічного з'ясування обставин справи.

Відповідно до статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня

2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

За змістом частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційної скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 18 липня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк»), укладено кредитний договір №DNZ0AE00000227, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредитні кошти.

За змістом пункту 7.1. кредитного договору №DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року (примірник якого був наданий позивачем), банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: надання готівкою у строк з 18 липня 2007 року по 19 липня 2010 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 11 096,99 дол. США на наступні цілі: купівля б/к автомобіля, а також у розмірі 3 315,00 дол. США на сплату платежів та згідно порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного Договору, а також у розмірі 6,81 дол. США для сплати за реєстрацію предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування відповідно до пункту 1.2, а також винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі

104,00 дол. США у момент надання кредиту, та 39,04 дол. США на сплату страхових платежів і 547,14 дол. США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом 0,84 процентів на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14 процентів від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати,

0,00 процентів за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 даного договору, та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 даного договору.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Доводи заявника про наявність підстав для визнання недійсним кредитного договору у зв'язку з підробкою підписів у пункті 8.2 у графі «Підпис» у належному банку примірнику договору, що призвело, на його думку, до зміни строку надання кредиту в сторону його збільшення та є односторонньою зміною істотних умов договору, а отже є підставою для визнання його недійсним з огляду на положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», не є обгрунтованими з огляду на наступне.

Згідно частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення, які повинні бути взаємними та двосторонніми. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Судами попередніх інстанцій установлено наявність розбіжності між примірниками кредитного договору, що знаходяться у сторін, зокрема у пункті 7.1 примірнику кредитного договору, що знаходиться у ПАТ КБ «Приватбанк», встановлено строк надання кредиту - з 18 липня 2007 року по 19 липня

2012 року, тоді як у примірнику договору, що знаходиться у позивача - з 18 липня 2007 року по 19 липня 2010 року.

Судами також установлено, що рішенням Ленінського районного суду

м. Дніпропетровська від 10 вересня 2015 року у цивільній справі №205/663/15-ц, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору № DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року відмовлено.

В рішенні Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 вересня

2015 року, зокрема, зазначено, що згідно висновку судової почеркознавчої експертизи №1308-15, на дослідження якої надавався примірник кредитного договору, належний ПАТ КБ «Приватбанк», два підписи від імені ОСОБА_1 у пункті 8.2 у графі «Підпис» та «Один з оригіналів даного Договору мною отримано особисто (підпис)» на оригіналі кредитного договору №DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року виконані не ОСОБА_1, а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису. Зазначеним судовим рішенням установлено визнання ОСОБА_1 факту укладення між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» кредитного договору №DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року.

Встановлення неналежності підпису ОСОБА_1 на примірнику кредитного договору, що знаходиться у ПАТ «КБ «Приватбанк», у системному зв'язку з іншими доказами у справі само по собі не свідчить про відсутність волевиявлення на укладення кредитного договору. Наявність зафіксованих та погоджених між сторонами умов в інших документах, які містять підпис ОСОБА_1, зокрема у примірнику цього договору, належного позивачу, свідчить про наявність волевиявлення та існування між сторонами зобов'язальних відносин щодо повернення кредитних коштів.

Факт укладення кредитного договору №DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року підтверджується також наданою ПАТ КБ «ПриватБанк» випискою по рахунку за період з 18 липня 2007 року по 20 травень 2016 року, відповідно до якої ОСОБА_1 у період з серпня 2007 року по квітень 2011 року вносив грошові кошти на погашення кредитної заборгованості.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що відповідач належними доказами не довів надання кредитних коштів та існування у позивача кредитної заборгованості, а виписка з карткового рахунку не є таким доказом, безпідставні.

Відповідно до 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказами, які підтверджують надання позичальникові грошових коштів та їх розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування, оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Таким чином, виписка з карткового рахунку, що міститься в матеріалах справи, є належним та допустимим доказом надання відповідачу грошових коштів та наявності заборгованості.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди не надали належної правової оцінки відповідності оспорюваного кредитного договору вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують з огляду на наступне.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Урахувавши преюдиційність рішення Ленінського районного суду

м. Дніпропетровська від 10 вересня 2015 року та установивши, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконував його умови, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання кредитного договору від 18 липня 2007 року недійсним.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про помилкове посилання позивача та суду першої інстанції на статтю 13 Закону України «Про заставу» в редакції, яка не була чинною на час укладення оспорюваного договору застави №DNZ0AE00000227 від 18 липня 2007 року.

Апеляційний суд обгрунтовано зазначив, що відповідно до частин першої, другої та третьої статті 13 Закону України «Про заставу» (зі змінами, внесеними згідно із Законами України від 14 грудня 1994 року N287/94-ВР, від 21 жовтня 1997 року N 583/97-ВР, від 18 листопада 2003 року N 1255-IV), у редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору, нотаріальне посвідчення договору застави не вимагалося, він повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це є не обов'язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що оспорюваний договір застави транспортного засобу був укладеній у належній (на час його укладення) простій письмовій формі, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

За правилами статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Заявником не зазначено, які докази не були досліджені судом першої та апеляційної інстанцій та яким чином це вплинуло на правомірність ухвалених судових рішень. Посилання заявника на необгрунтовану відмову суду першої інстанції у задоволенні його клопотання про витребування доказів є безпідставними, оскільки така відмова суду грунтувалася на відсутності неможливості отримання позивачем відповідних доказів (документів) самостійно та тим, що вони не стосуються предмету спору. Крім того, заявник не був позбавлений можливості звернутися з відповідним клопотанням до суду апеляційної інстанції під час розгляду справи, однак він таких клопотань не заявляв.

Доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме щодо проведення судового засідання та ухвалення рішення у відсутність позивача чи його представника, є безпідставними, оскільки учасники процесу про час та місце слухання справи були повідомлені належним чином відповідно до вимог статей 74, 76 ЦПК України 2004 року, що підтверджується відповідною розпискою представників сторін від 26 вересня 2017 року.

Посилання у касаційній скарзі на неправомірне відхилення судом апеляційної інстанції клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи є непереконливими, оскільки апеляційний суд надав належну оцінку наведеним у клопотанні підставам відкладення розгляду справи, зазначивши, що представник позивача не надав доказів наявності поважних причин неявки у судове засіданні його та позивача.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на законність та обгрунтованість рішення судів першої та апеляційної інстанцій, фактично зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, рішення суду першої інстанції в його незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня

2017 року в незміненій після апеляційного перегляду частині, та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 листопада

2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г.І. Усик