КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/11821/17 Головуючий у 1-й інстанції: Літвінова А.В.,

судді - Аблов Є.В., Мазур А.С.

Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі Баглай О.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.04.2018 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби, третя особа - Міністерство соціальної політики України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА _2 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

- визнати незаконною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині невиконання вимог частини третьої статті 14 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою»;

- зобов'язати Кабінет Міністрів України виконати вимоги частини третьої статті 14 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою»;

- стягнути з держави Україна (через Державну казначейську службу) на користь ОСОБА_2 суму завданої моральної шкоди в розмірі 5 000, 00 грн.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.04.2018 позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині невиконання вимог частини третьої статті 14 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою»; зобов'язано Кабінет Міністрів України виконати вимоги частини третьої статті 14 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою»; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням ОСОБА_2 та Кабінет Міністрів України звернулись із апеляційними скаргами, в яких позивач просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позову як таке, що постановлене із порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю; відповідач просить скасувати оскаржувану постанову в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 15.12.2015 ОСОБА_2 набула статусу особи депортованої за національною ознакою в порядку Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», що підтверджується відповідним посвідченням від 15.12.2015 серії НОМЕР_1.

Так, з метою реалізації свого права на відшкодування вартості будівель та майна, які були вилучені внаслідок депортації родини ОСОБА_2, позивач 24.09.2016 звернулась до Кабінету Міністрів України із заявою про повернення майна.

Звернення позивача від 24.09.2016 було передано на розгляд Міністерству юстиції України, яке листом від 27.10.2016 № 36921/У-24531/7.3 запропонувало позивачу звернутись з приводу порушеного питання до Міністерства соціальної політики України.

З огляду на вказане, позивач звернулась з аналогічною заявою щодо повернення майна, вилученого внаслідок депортації родини ОСОБА_2, до Міністерства соціальної політики України.

Листом від 16.12.2016 30/1/107-16 Міністерство соціальної політики України повідомило позивача, що повернення майна чи відшкодування його вартості депортованим особам або (у разі їх смерті) спадкоємцям здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, але на сьогоднішній день такий порядок не затверджено.

Так, за посиланням позивача, у січні 2017 року вона повторно звернулась до Кабінету Міністрів України з вимогою про повернення майна, звернувши увагу на те, що Уряд порушив строки, визначені Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» щодо забезпечення прийняття нормативно-правових актів, що випливають із цього Закону. Однак, листом Кабінету Міністрів України від 22.02.2017№141/0/107-17 було повідомлено, що відповіді на поставлені ОСОБА_2, питання було надано в попередньому листі.

З огляду на бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині невиконання наведених законодавчих положень, позивач звернулась з даним позовом до суду першої інстанції.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки Кабінет Міністрів України, як головний орган виконавчої влади, неналежним чином здійснював свої повноваження щодо координації та контролю за діяльністю підвідомчих міністерств, то позов в частині визнання протиправної бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невиконання вимог частини третьої статті 14 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» та зобов'язання Кабінету Міністрів України виконати вказані вимоги підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення з держави України на користь позивача моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту завдання позивачу моральної шкоди, а також наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням (бездіяльністю) відповідачів.

Позивач у своїй апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції, задовольняючи частково позов, констатовано, що тривале невиконання Кабінетом Міністрів України свого обов'язку щодо розробки механізму відшкодування шкоди депортованим особам та їх спадкоємцям є порушенням прав позивача, а тому наявність спричинення моральної шкоди є встановленою, у зв'язку із чим позов в цій частині також підлягає задоволенню.

Кабінет Міністрів України у своїй апеляційній скарзі зазначає, що відповідні дії щодо виконання вимог частини третьої статті 14 Перехідних положень Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» Кабінетом Міністрів України вчиняються. Однак, беручи до уваги положення Регламенту Кабінету Міністрів України, розроблення проекту акта може тривати виходячи з необхідності врахування у загальному часі підготовки проекту акта вимог, встановлених цим Регламентом щодо часу, достатнього для погодження проекту акта із заінтересованими органами. Так, зі сторони Міністерства фінансів України не було відповідного погодження проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок повернення майна чи відшкодування його вартості депортованим особам або у разі їх смерті спадкоємцям таких осіб», з огляду на що у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянтів безпідставними, враховуючи наступне.

Статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» встановлено, що Україна визнає депортації народів, національних меншин та осіб з місць постійного проживання на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР або союзних республік, як незаконні та злочинні акти, здійснені проти них, та визначає відновлення прав громадян України із числа депортованих осіб одним з пріоритетних напрямів політичного, соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства.

Приписами статті 7 цього ж Закону визначено порядок та умови компенсації майна, вилученого внаслідок депортації, депортованій особі або її спадкоємцям.

Так, вилучені внаслідок депортації будівлі та інше майно по можливості (якщо будинок не зайнятий, а майно збереглося) повертаються депортованій особі або її спадкоємцям натурою. У разі відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна.

Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з дня набуття особою статусу депортованої особи.

Відшкодування вартості вилучених внаслідок депортації будівель та іншого майна депортованій особі або її спадкоємцям здійснюється поетапно протягом п'яти років після прийняття відповідного рішення уповноваженим органом. При цьому одноразово сплачується не менше п'ятої частини нарахованої суми. У разі смерті депортованої особи після прийняття відповідного рішення відшкодування вартості здійснюється спадкоємцям такої особи.

Повернення майна чи відшкодування його вартості депортованим особам або (у разі їх смерті) спадкоємцям здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» одними з повноважень Кабінету Міністрів України у сфері відновлення прав депортованих осіб є: затвердження порядку повернення майна або відшкодування його вартості депортованим особам або (у разі їх смерті) їх спадкоємцям, видача інших нормативно-правових актів на реалізацію цього та інших законів для відновлення прав депортованих осіб, вживання заходів щодо забезпечення відновлення прав депортованих осіб.

Водночас, частиною третьою статті 14 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону визначено, що Кабінет Міністрів України у тримісячний строк з дня опублікування цього Закону має, зокрема, забезпечити прийняття нормативно-правових актів, що випливають із цього Закону.

Отже, з вказаного вище випливає, що депортована особа або (в разі її смерті) спадкоємець, мають право на повернення майна або відшкодування вартості майна, вилученого внаслідок депортації, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, який має бути прийнятий протягом трьох місяців з дня опублікування Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» (опубліковано у газеті «Голос України» від 13.05.2014 № 90).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Приписами статті 2 Закону України «По Кабінет Міністрів України» визначено, що основними завданнями Уряду є, зокрема, вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості, спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості (стаття 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Згідно з приписами статті 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.

Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України (стаття 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

У силу частин першої та другої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Як вбачається зі змісту статті 9 та частини третьої статті 14 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок з визначення Порядку повернення майна чи відшкодування його вартості депортованим особам або у разі їх смерті спадкоємцям таких осіб, протягом трьох місяців з дня опублікування вище вказаного Закону.

Закон України «Про Кабінет Міністрів України» та Регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 №950 (далі за текстом - Регламент), визначають порядок проведення засідань Уряду, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності.

Так, статтею 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» встановлено, що право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.

Проекти актів Кабінету Міністрів України можуть також вноситися в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром України, віце-прем'єр-міністрами України.

Проекти актів Кабінету Міністрів України, внесені на його розгляд, реєструються Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Зареєстровані проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться до бази даних електронної комп'ютерної мережі. Їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів України здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

До підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України можуть залучатися народні депутати України, науковці та інші фахівці за їх згодою.

Проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов'язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України..

Така ж норма узгоджується з пунктом 2 параграфу 33 Регламенту, де зазначено, що розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є, зокрема, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до своєї компетенції, крім того пунктом 5 параграфу 33 проект акта Кабінету Міністрів підлягає обов'язковому погодженню усіма заінтересованими органами, а також Мінфіном та Мінекономрозвитку (за винятком проекту розпорядження з кадрових питань).

Частиною першою та другою параграфу 37 Регламенту встановлено, що розробник надсилає заінтересованому органу проект акта Кабінету Міністрів, завізований керівником органу, який є розробником, разом з пояснювальною запискою, а також порівняльною таблицею (якщо проектом акта передбачено внесення змін до інших актів Кабінету Міністрів).

Якщо розробником проекту акта Кабінету Міністрів є центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів через міністра, проект надсилається заінтересованому органу лише після його погодження відповідним міністром.

Також, абзацом 1 параграфу 38 Регламенту визначено, розробник визначає строк погодження проекту акта Кабінету Міністрів заінтересованими органами з урахуванням складності та обсягу проекту, характеру його терміновості, пріоритетності та строків виконання завдань, установлених актами законодавства, протокольними рішеннями Кабінету Міністрів, дорученнями Прем'єр-міністра, узагальнених у планах-графіках, що готуються відповідно до § 4 цього Регламенту.

Проект акта надсилається розробником заінтересованим органам, які зобов'язані його погодити у визначений у супровідному листі строк.

Згідно з частиною першою параграфу 44 Регламенту передбачено, що Проект акта Кабінету Міністрів (за винятком проекту розпорядження з кадрових питань) розробник подає Мін'юсту для проведення правової експертизи разом з пояснювальною запискою, висновком про проведення антидискримінаційної експертизи, матеріалами погодження (листами із зауваженнями і пропозиціями) та довідкою, зазначеною у пункті 3 §36 цього Регламенту.

Проект акта Кабінету Міністрів, який розробник подає Мін'юсту для проведення правової експертизи, обов'язково погоджується керівником юридичної служби відповідного органу.

Якщо розробником є центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів через відповідного міністра, проект акта Кабінету Міністрів також обов'язково погоджується керівником юридичної служби відповідного міністерства.

Параграфом 46 встановлено, що за результатами правової експертизи проекту акта Кабінету Міністрів Мін'юст оформляє висновок за встановленою ним формою, невід'ємною частиною якого є висновок за результатами експертизи на відповідність проекту акта положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. У висновку Мін'юсту обов'язково зазначаються правові підстави прийняття акта з посиланням на норми законодавчих актів, згідно з якими предмет правового регулювання проекту акта належить до повноважень Кабінету Міністрів. Висновок підписує Міністр, а у разі його відсутності - перший заступник Міністра.

Мін'юст надсилає висновок розробникові у строк, що становить не більш як 10 робочих днів.

Відповідно до параграфу 52 Регламенту Секретаріат Кабінету Міністрів проводить експертизу (фахову і юридичну) поданого до Кабінету Міністрів проекту акта та здійснює його опрацювання (вносить поправки, пов'язані з приведенням у відповідність з правилами нормо проектувальної техніки, редагує його та у разі потреби узгоджує поправки з головним розробником). Порядок проведення експертизи проектів актів встановлює Міністр Кабінету Міністрів.

Також, відповідно до параграфу 53 за результатами експертизи проекту акта Кабінету Міністрів Секретаріат Кабінету Міністрів оформляє експертний висновок.

Розгляд проектів актів Кабінету Міністрів України встановлений главою 7 Регламенту, так, зокрема, частиною першою параграфу 55 встановлено, що опрацьований проект акта Кабінету Міністрів разом з матеріалами, поданими головним розробником, та експертним висновком Секретаріату Кабінету Міністрів включається до порядку денного засідання відповідного урядового комітету.

Параграф 55-1 передбачає, що розглянутий на засіданні урядового комітету та завізований Першим віце-прем'єр-міністром, Віце-прем'єр-міністром проект акта Кабінету Міністрів включається до порядку денного чергового засідання Кабінету Міністрів. До проекту акта крім матеріалів, поданих головним розробником, та експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів України додаються витяг з протоколу засідання урядового комітету і довідка про розбіжності щодо проекту акта, якщо їх не врегульовано після розгляду урядовим комітетом (частина перша).

Частиною другою параграфу 55-1 встановлено, що акт Кабінету Міністрів України приймається, якщо за результатами розгляду на засіданні до нього не висловлено зауважень.

Також, частинами четвертою, п'ятою параграфу 55-1 передбачено, що прийняті акти Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів України. Акт, прийнятий Кабінетом Міністрів України з поправками, оформляється у визначений ним строк.

Після підписання акта Кабінету Міністрів України внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних та стилістичних помилок, здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на засіданні Кабінету Міністрів.

Тобто, з аналізу Регламенту Кабінету Міністрів України, яким встановлена процедура підготовки, погодження, експертизи, внесення на розгляд та затвердження актів Кабінету Міністрів України, випливає, що для прийняття відповідного акту проект такого акту має пройти низку етапів, кожен з яких здійснюється різними суб'єктами. Крім того, на здійснення відповідними суб'єктами своїх повноважень щодо розроблення, погодження та прийняття акта встановлені строки.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 № 423, якою затверджено Положення про Міністерство соціальної політики України, Міністерство соціальної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, і який забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну, що є одним з його основних завдань.

Мінсоцполітики відповідно до покладених на нього завдань:

- узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України;

- розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції;

- погоджує проекти законів, інших актів законодавства, які надходять на погодження від інших міністерств та центральних органів виконавчої влади, готує в межах повноважень, передбачених законом, висновки і пропозиції до проектів законів, інших актів законодавства, які подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, та проектів законів, внесених на розгляд Верховної Ради України іншими суб'єктами права законодавчої ініціативи, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Тобто, з аналізу Регламенту Кабінету Міністрів України та Положення про Міністерство соціальної політики України, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що розроблення проектів нормативно-правових актів, спрямованих на захист прав депортованих за національною ознакою осіб, є повноваженнями профільного міністерства, у даному випадку - Міністерства соціальної політики України.

Однак, колегія суддів зазначає, що при розгляді даного спору необхідно враховувати положення частини другої статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та пункту 9 частини першої статті 2 цього ж Закону, з аналізу яких вбачається, що Кабінет Міністрів України здійснює свої повноваження через міністерства, а також спрямовує та координує роботу міністерств, здійснює контроль за їх діяльністю.

Відповідно до частини другої статті 21 вказаного Закону, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.

Як вбачається з матеріалів справи, за дорученням Прем'єр-міністра України Яценюка А.П. від 26.05.2014 №17705/1/1-14, на виконання приписів Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», відповідним посадовим особам, зокрема Міністру соціальної політики Денісовій Л.Л., було доручено у місячний строк забезпечити розроблення та внесення на розгляд проекту постанови щодо затвердження порядку повернення майна або відшкодування його вартості депортованим особам або (у разі їх смерті) їх спадкоємцям.

В подальшому, дорученням Віце-прем'єр-мінстра України Розенка П.В. від 29.09.2017 № 17705/75/1-14, зобов'язано Міністерство соціальної політики України забезпечити подання Кабінетові Міністрів України проекту акта в установленому порядку.

Також, Секретаріат Кабінету Міністрів України листом від 11.01.2018 №17705/16/1/1-14 просив Міністерство соціальної політики України в одноденний термін проінформувати Кабінет Міністрів України про стан реалізації частини четвертої статті 7 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» щодо порядку повернення майна чи відшкодування його вартості депортованим особам або (у разі їх смерті) їх спадкоємцям.

Кабінетом Міністрів України не доведено, що станом на дату прийняття оскаржуваного рішення, останнім затверджено Порядок повернення майна чи відшкодування його вартості депортованим особам або (у разі їх смерті) їх спадкоємцям, як того вимагають приписи Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою».

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що частиною третьою статті 14 Перехідних положень Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», Кабінету Міністрів України було встановлено тримісячний строк з дня опублікування Закону для прийняття нормативно-правових актів, що випливають із цього Закону.

Як зазначалось вище, одним із принципів, на яких ґрунтується діяльність Кабінету Міністрів України є принцип верховенства права.

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 28.03.2006 за заявою №31443/96 у справі «Броньовський проти Польщі» зазначив, що принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя.

Практика Європейського суду з прав людини є обов'язковою для застосування в Україні, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що в даному випадку Кабінет Міністрів України, як головний орган виконавчої влади, неналежним чином здійснював свої повноваження щодо координації та контролю за діяльністю підвідомчих міністерств оскільки, зокрема, як встановлено судом першої інстанції, затримка щодо погодження Порядку повернення майна чи відшкодування його вартості депортованим особам або (у разі їх смерті) їх спадкоємцям виникла з вини Міністерства фінансів України.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про протиправність вказаної бездіяльності Кабінету Міністрів України та наявність підстав для задоволення позову в цій частині, що вірно встановлено судом першої інстанції.

Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, яку позивач пов'язує з фактом протиправної бездіяльності Кабінету Міністрів України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Суду належить встановити обставини наявності такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, зокрема: чим підтверджується факт заподіяння позивачеві втрат майнового та немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Разом із цим, колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту завдання позивачу моральної шкоди, а також наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням (бездіяльністю) відповідачів.

Крім того, як було зазначено судом першої інстанції, позовна заява не містить обставин, з яких виходив позивач при визначенні розміру заявленої до відшкодування шкоди, та обґрунтованого розрахунку спірної суми.

Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянти не надали до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та Кабінету Міністрів України України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.04.2018 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий : Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.,

Шурко О.І.

Повний текст постанови виготовлений 12.07.2018.