ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа №813/5084/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Сподарик Н.І.,

за участю секретаря судового засідання Ванчак М.Л.,

позивача 1 ОСОБА_1,

позивача 2 ОСОБА_2,

представника позивачів ОСОБА_3,

перекладача ОСОБА_4,

представника відповідачів ОСОБА_5,

розглянувши у судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов’язання до вчинення дій, визнання протиправними дій,-

В С Т А Н О В И В:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (АДРЕСА_1), ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (м.Львів, вул.Руданського, 3), Державної міграційної служби України (м.Київ, вул.Володимирська, 9), із вимогами:

-визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України 449-17 від 30.11.2017 року про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач 1) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України 450-17 від 30.11.2017 року про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_6 ОСОБА_2 (надалі по тексту - позивач 2) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 та громадянку ОСОБА_6 ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

-визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз’яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення є протиправними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки прийняті відповідачем з формальних підстав, без об’єктивної оцінки вказаних позивачами доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою загрози ув’язнення в ситуаціях систематичного порушення прав людини. Позивачі зазначають, що влада ОСОБА_6 не здатна забезпечити їм захист від такої загрози. Відтак, вважають, що з огляду на інформацію про країну походження, відмова в наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивачів обов’язку повернутися до країни походження, що в свою чергу буде порушенням норм законодавства України та міжнародного права.

Ухвалою суду від 29.12.2017 року відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 07.05.2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

На заперечення проти позовних вимог представником відповідачів було подано до суду відзив на позовну заяву. Згідно наданого до суду відзиву, представник відповідачів позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зважаючи на правомірність та обґрунтованість прийнятих відповідачем 2 рішень. Окрім того, суть заперечень зводиться до того, що у позивачів відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання їм додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження, відсутність побоювання застосування щодо них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Також, не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивачів нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Ані позивачі, ані його близькі родичі, також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме - насильницьких зникнень, викрадень, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення. Ситуація в країні громадянської належності позивачів не є підставою для надання особам додаткового захисту в Україні, приймаючи до уваги відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі їх повернення на Батьківщину. За наведених обставин, представник вважає, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи позивачів та дійшла обґрунтованого висновку про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Відтак, оскаржувані рішення є законним, а підстави для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту - відсутні.

Позивачі та представник позивачів у судовому засіданні позов підтримали, надали пояснення аналогічні тим, що викладенні у позові та у відповіді на відзив, просили суд позов задоволити у повному обсязі.

Представник відповідачів у судовому засіданні проти позову заперечив і просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити за безпідставністю, з підстав, що викладені у відзиві на позовну заяву.

Суд, розглянувши і дослідивши подані документи та матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що 09.03.2017 року громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_6 ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час процедури оформлення документів позивача 1 для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України у Львівській області щодо ОСОБА_1 було з’ясовано, що ОСОБА_1 народився у с.Кадучі Восейського району Хатлонської області Республіки Таджикистан, є громадянином ОСОБА_7 ОСОБА_6, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин. Дані про особу встановлювалися на підставі національного паспорта громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_6 №4011042500 виданого ШВКД дар Душанбе 08.06.2016 року. Сімейний стан - одружений, виховує п’ятеро дітей. Позивач перебуває у шлюбі з 28.06.1991 року. Дружина - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянка ОСОБА_7 ОСОБА_6. Діти: ОСОБА_1 Самардін, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_1 Сомон, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_1 Мухамаджон, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_1 Холмох, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_1 Шабнам, ІНФОРМАЦІЯ_7 За словами заявника троє його синів залишилися проживати в ОСОБА_6 разом із дідусем. Рідна мова - таджицька, вільно володіє - російською, англійською мовами; освіта - вища, закінчив педагогічний інститут в місті Душанбе за спеціальністю біолог, хімік. Заявник повідомив також і те, що у нього є родичі: батько та мати, які проживають в селі разом із молодшим братом; має ще два молодших брата та сім молодших сестер, які проживають в ОСОБА_7 ОСОБА_6 у різних містах. Зв’язок із ними заявник підтримує через брата, котрий проживає в місті Душанбе. В ОСОБА_6 позивач 1 працював приватним водієм, три роки працював в санітарній станції міста Душанбе, був санітарним лікарем по виробництву на фабриках та заводах. Деякий період був на заробітках в Росії; з 01.12.2009 року по 08.12.2016 року працював в Міністерстві Охорони Здоров’я; Республіканський центр формування здорового способу життя на посаді координатора програми по міграції. Заявник вирішив покинути роботу через тиск правоохоронних органів ОСОБА_6 на нього, оскільки його постійно викликали в Службу Безпеки здавати звіт про виконану роботу та через різні звинувачення і погрози, що його посадять у тюрму, якщо він не буде виконувати їхні накази. 08.12.2016 року позивач 1 покинув ОСОБА_7 ОСОБА_6 легально, літаком спочатку прибув в м.Москву, а згодом мікроавтобусом до м.Києва. ОСОБА_1, згідно його пояснень, вирішив їхати в Європу, щоб там отримати статус біженця. В Україні позивач 1 тимчасово проживає з дружиною та двома доньками за адресою: м. Львів, вул. Антоновича, 49 (Єзуїтська служба біженців).

Відповідач відзначає, що позивач 1 з дружиною та двома доньками чотири рази намагалися перетнути кордон Польщі та два рази кордон Румунії, проте їх було затримано на кордоні; вони були у пунктах пропуску кордону в Україні: Шегині, Мукачево, Угринів, Порубне.

29 березня 2017 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 29.03.2017 року №77 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Позивач документований довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №007755 від 09.03.2017.

Так, в процесі розгляду заяви позивача про надання притулку в Україні, працівниками ГУ ДМС України у Львівській області було встановлено наступне.

Під час співбесіди 29.03.2017 року ОСОБА_1 зазначає, що причиною виїзду із ОСОБА_6 була його робота, де він працював координатором програми з мігрантами. Він був тренером по навчанню мігрантів та населення ОСОБА_6 вести здоровий спосіб життя відносно захворювань ВІЛ, СНІД, туберкульоз, куріння. Заявник працював начальником відділу з 01.10.2015 року при Міністерстві охорони здоров’я ОСОБА_6 та співпрацював з Міжнародною організацією з міграції (МОМ).

Через місяць як він став начальником відділу до нього подзвонили з Служби Безпеки ОСОБА_6, щоб він зайшов до них на розмову. ОСОБА_1 повідомляє, що у Службі Безпеки його розпитували про роботу та сказали що між ними має бути співпраця і вся розмова має бути таємницею, а у випадку незгоди з цими умовами, його можуть звинуватити, що він працює проти влади або ж є членом так би мовити забороненої організації в ОСОБА_6; йому було наголошено на необхідності подання звіту про виконану роботу, а саме: з ким зустрічався, список учасників семінарів, конференцій, список міжнародних організацій та особливо вказувати на людей, які незадоволені владою ОСОБА_6. Також без згоди спецслужби позивач не мав права покинути займану посаду. Зі слів заявника, він ходив із звітами регулярно, щоб не викликати підозри, що має намір виїхати з країни. Також йому повідомили, що направили повістку для того, щоб 12.12.2016 року він з’явився у відділ міліції.

На співбесіді 17.05.2017 року заявник вказав, що своєму керівництву про вищенаведену співпрацю не розказував, із заявою до правоохоронних органів не звертався, обшуків у нього не було, до адміністративних та кримінальних справ не притягувався.

За результатами розгляду особової справи позивача, проведених співбесід (протоколи від 29 березня 2017, від 17 травня 2017 та від 09 серпня 2017), ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_6 ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 09.11.2017 року.

Окрім того, під час процедури оформлення документів позивача 2 для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України у Львівській області щодо ОСОБА_2 було з’ясовано наступне.

ОСОБА_2 народилася у с.Кадучі Восейського району Хатлонської області Республіки Таджикистан, є громадянкою ОСОБА_7 ОСОБА_6, за національністю - таджичка, за віросповіданням - мусульманка. Дані про особу встановлено на підставі національного паспорта громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_6 №401042499, виданого ШВКД дар Душанбе.

Сімейний стан — заміжня, виховує п’ятеро дітей. Перебуває у шлюбі з 28.06.1991 року. Чоловік - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_6. Діти: ОСОБА_1 Самардін, 26.03.1997 р.н, ОСОБА_1 Сомон, 09.09.1999 р.н, ОСОБА_1 Мухамаджон, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_1 Холмох, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_1 Шабнам, ІНФОРМАЦІЯ_7 Рідна мова - таджицька, володіє - російською мовою; освіта – середня; в ОСОБА_6 остатніх 10 років не працювала, а займалася вихованням дітей. Через проблеми по роботі свого чоловіка, отримавши паспорт для виїзду за кордон, заявниця разом з чоловіком та доньками вирішили покинути територію ОСОБА_6 та переїхати проживати в Європу. 09.12.2016 року заявниця покинула ОСОБА_7 ОСОБА_6 легально, прибувши літаком до Москви, а згодом переїхала мікроавтобусом до Києва. ОСОБА_2 мала на меті їхати в Європу, щоб там отримати статус біженця. Заявниця стверджує, що їм було відомо, про те що для в’їзду на територію Польщі, Румунії громадянам ОСОБА_6 потрібна віза, але вони хотіли звернутися до даних країн за статусом біженця. В Україні тимчасово проживає з чоловіком та двома доньками за адресою: м.Львів, вул.Антоновича, 49 (Єзуїтська служба біженців).

29 березня 2017 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачці статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 29.03.2017 року №76 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Позивач ОСОБА_2 документована довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №007756 від 09.03.2017 року.

В процесі розгляду заяви позивача 2 про надання притулку в Україні, працівниками ГУ ДМС України у Львівській області було встановлено наступне.

Під час співбесіди 17.03.2017 року ОСОБА_2 зазначає, що причиною виїзду із ОСОБА_6 була робота її чоловіка, через яку він отримував погрози від правоохоронних органів ОСОБА_6. Також заявниця стверджує, що у ОСОБА_6 для неї та її чоловіка надійшла повістка з’явитися до правоохоронних органів, але вона дізналася вже про це на території України, оскільки чоловік не повідомляв цього раніше через стан її здоров’я.

За результатами розгляду особової справи позивача ОСОБА_2, проведених співбесід (протоколи від 29 березня 2017, від 17 травня 2017 та від 09 серпня 2017), ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянка ОСОБА_7 ОСОБА_6 ОСОБА_2 не підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 09.11.2017 року.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VІ (надалі по тексту - Закон України №3671-VI).

Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до ОСОБА_8 про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст.5 Закону України №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

В силу ч.ч.1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв’язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п.45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Позиції Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов’язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов’язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов’язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За правилами ч.2 ст.13 Закону України №3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов’язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов’язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов’язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні.

Відповідно до абз.5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов’язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (надалі - Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з ч.3 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Щодо посилань представника відповідачів в усних поясненнях, наданих в судовому засіданні, як на одну з причин відмови позивачам у наданні відповідного статусу, на намагання перетнути останніми кордон України з Польщею і Румунією, які все ж не змогли реалізувати це і начебто були затримані при перетині кордону, то суд такі оцінює критично й відзначає наступне.

Матеріалами справи стверджується, що будь-яка інформація про факти затримання позивачів на кордоні України відсутня. При цьому, судом з’ясовано, що позивачі легально перетинали український кордон та намагалися звернутися із заявами про надання їм притулку у Польщі та Румунії у встановленому законом порядку. Водночас, заяви позивачів були відхилені польськими та румунськими прикордонниками, у зв’язку із тим, що заявникам слід скористатися правом на звернення за захистом в Україні як безпечній країні, що й було зроблено ними у подальшому.

Отже, з моменту звернення за захистом в Україні саме на державі Україна лежить відповідальність з приводу всебічного розгляду заяв позивачів про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні, відповідно до ОСОБА_8 1951 року «Про Статус біженців».

Суд зауважує, що своїй заяві-анкеті і під час співбесід позивач 1 повідомляв про причини звернення його за захистом в Україні, зокрема, вказував, що піддавався переслідуванням з боку спецслужб ОСОБА_6, які намагалися схилити його до співпраці. Як основну причину виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 зазначає політичну причину. Згідно пояснень позивача 1, інтерес спецслужби полягав у характері його роботи з мігрантами та громадянами ОСОБА_6 в сфері охорони здоров’я, профілактики захворюваності на ВІЛ, туберкульоз тощо; КДБ ОСОБА_6 вимагало від позивача 1 здавати звіти по його роботі, з метою отримання інформації щодо незгодних з офіційною владою ОСОБА_6 та членів міжнародних місій, конференцій та не залишати діяльність без їх відома, що слугувало підставою для виїзду позивачів (як подружжя) із країни громадянської належності. Окрім того, суд звертає увагу, що у своїй заяві-анкеті позивач 1 повідомляв про факти застосування щодо нього тортур жорстокого поводження – «побої до втрати свідомості, тягання за волосся, застосування тортур у вигляді підключення електричного струму до болючих місць».

Позивачем 2 - ОСОБА_2 також повідомлялося відповідача про загрозу переслідування її за сповідування ісламу, носіння хіджабу та знання арабської мови. Згідно інформації по країні походження, влада ОСОБА_6 піддає тотальному переслідуванню ісламське населення за будь-яке відхилення від штучно встановлених рамок.

З матеріалів особових справ та спірних рішень вбачається, що відповідачі не надали жодної оцінки фактам застосування спецслужбами ОСОБА_6 тортур стосовно позивача 1, що вказує на недослідження наявності у позивачів підстав для визнання їх особами, які потребують додаткового захисту.

Окрім того, відповідачами не було надано і оцінки фактам, які повідомлялися позивачем 2 про загрозу переслідування її за сповідування ісламу, носіння хіджабу та знання арабської мови.

Таким чином, заявники можуть вважатися особами, які залишилися в Україні внаслідок висловленої ними загрози.

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно Конституції України.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:

1. ОСОБА_8 проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, зокрема ст.3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».

2. ОСОБА_8, ст.2: «Право кожного на життя охороняється законом»; ст.3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

ОСОБА_8 тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини.

Частиною 2 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

За загальною практикою Європейського суду з прав людини, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Відповідно до роз’яснень, викладених у абз.4 п.10 Постанови №3, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Згідно дослідженої судом інформації по країні походження, неможливо залишити поза увагою ту обставину, що хоча в ОСОБА_6 на даний час відсутні внутрішні збройні конфлікти, однак державний устрій, який за усіма ознаками є близьким до тоталітарного грубо порушує права громадян, переслідує політичну і релігійну позицію, що супроводжується фабрикуванням кримінальних справ, у тому числі відносно цивільного населення.

Так, дані, що підтверджують і доповнюють вищенаведену інформацію, містяться у джерелах мережі Інтернет, зокрема: http://www.refworld.org.ru/docid/5745b0394.html – ОСОБА_9 Вотч, Всемирный доклад 2016: ОСОБА_6, 27 января 2016; http://www.refworld.org.ru/docid/5ac5d5724.html - Международная комиссия юристов, ОСОБА_6: безнаказанность за пытки подрывает правосудие и принцип верховенства закона, 31 октября 2017.

З огляду на покладені в основу оскаржуваних рішень висновки, відповідачі не взяли до уваги поточну та актуальну інформацію по країні походження позивачів, натомість надали перевагу відсутності фактів того, що позивачі та члени їх родини не переслідувались; звернення до органів міграційної служби було пов’язано лише з бажанням тимчасової легалізації на території європейських країн та України, а не з політичних причин; будь-якої інформації щодо переслідування заявники не надали.

Загалом, приймаючи оскаржувані рішення, відповідачі належним чином не дослідили та не проаналізували інформацію, повідомлену позивачами в заявах про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не врахували поточної та актуальної інформації по ситуації в ОСОБА_6 й не спростували можливість загрози життю позивачів, їх безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст.3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновком відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п.1 та 3 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваних рішень від 30.11.2017 року про відмову у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, громадян ОСОБА_6 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, позаяк позивачами обґрунтовано свої заяви та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справах заявників.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На переконання суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірних рішень відповідачі не подали, натомість такі прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб’єктами, суд приходить висновку, що спірні рішення ДМС України від 30.11.2017 року про відмову у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, громадян ОСОБА_6 - ОСОБА_1, ОСОБА_2 не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак, порушує права та законні інтереси позивачів, які підлягають судовому захисту, шляхом визнання протиправними та скасування відповідних рішень.

Вказані висновки суду відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у його постановах від 14.03.2018 року (справа №813/901/16) та від 18.04.2018 року (справа №815/1808/16).

Щодо позовної вимоги про зобов’язання ДМС України визнати позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд враховує таке.

Згідно з п.25 Постанови №3, відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов’язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов’язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У відповідності до ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов’язати суб’єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Поряд з тим, суд відзначає, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог прав осіб, що звертаються до суб’єктів владних повноважень, без порушень принципу розподілу влади.

Тож, з метою ефективного захисту прав позивача та забезпечення реального виконання рішення суду, суд вважає за необхідне зобов’язати відповідача повторно розглянути заяву громадян ОСОБА_6 ОСОБА_1 та заяву ОСОБА_2 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

При цьому, при повторному розгляді заяви відповідачем в обов’язковому порядку повинні бути враховані висновки цього судового рішення, зокрема, щодо підстав скасування оскаржуваних рішень від 30.11.2017 року №449-17, №450-17.

Стосовно позовної вимоги про визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині нероз’яснення позивачам причин відмови і порядку оскарження рішень суд вказує наступне.

Судом не встановлено порушень відповідачем вимог законодавства щодо нероз’яснення причин відмови та порядку оскарження рішень, оскільки, як слідує з матеріалів особових справ №2017LV 0017 та №2017LV 0018 позивачів, а саме - повідомлення від 26.12.2017 року про прийняття спірних рішень, у таких чітко роз’яснено порядок та строки його оскарження.

Таким чином, суд не вбачає підстав для задоволення вказаної вимоги.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають до часткового задоволення.

Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивачі, відповідно до п.14 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», звільнені від сплати судового збору і такий ними не сплачувався.

Керуючись ст.ст.14, 72-77, 139, 241-247, 250-251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов’язання до вчинення дій, визнання протиправними дій задоволити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №449-17 від 30.11.2017 року про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №450-17 від 30.11.2017 року про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_6 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов’язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 та громадянки ОСОБА_6 ОСОБА_2 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішень №449-17, №450-17 від 30.11.2017 року.

У задоволенні позовних вимог про зобов’язання Державної міграційної служби України визнати громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 та громадянку ОСОБА_6 ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства та про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз’яснення громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 та громадянці ОСОБА_6 ОСОБА_2 причин відмови та порядку оскарження рішень - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Сподарик Н.І.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 04 липня 2018 року.