Справа № 1533/879/2012

провадження №2/504/196/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.05.2018

.Доброслав

Комінтернівський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Доброва П.В.,

при секретарі Данько Т.В.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в приміщенні Комінтернівського районного суду Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання договорів удаваними та витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

В травні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, який в подальшому був уточнений, до відповідачів про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який укладений 24.06.1998 року за №Н/98-0381на Одеській універсальній товарній біржі «Центр» удаваним з моменту його укладення в частині покупця - ОСОБА_2, визнання справжнім покупцем зазначеної квартири ОСОБА_1; визнання договору міни № 151/Ю від 18.01.1999 року, який укладений на Одеській універсальній товарній біржі «Центр» удаваним з моменту його укладення в частині учасника угоди - ОСОБА_2, визнання справжнім учасником угоди за договором міни № 151/Ю від 18.01.1999 року ОСОБА_1;визнання за позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі ст. 235 ЦК України; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 30.09.2006 р., який зареєстрований приватним нотаріусом Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_9 за № 3027; витребування у ОСОБА_3 як добросовісного набувача на користь позивача спірної квартири № 30 у будинку № 21 по вул. Приморській у м. Южному.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у1998 році він разом зі своєю сім’єю у складі: ОСОБА_1 Гюльмурада (батько), ОСОБА_1 Зіяфет (мати), ОСОБА_1 (сам позивач) та ОСОБА_10 (колишня дружина позивача) переїхали з м. Баку (Азербайджанська Республіка) до України на постійне місце помешкання.

У зв’язку з виїздом до України позивач продав свою 3-кімнатну квартиру у м.Баку, на отримані кошти було придбано квартиру АДРЕСА_3. Договір купівлі-продажу був оформлений на відповідачку ОСОБА_2, матір колишньої дружини ОСОБА_10, оскільки ні позивач, ні його батьки не мали посвідки на постійне проживання в Україні та ідентифікаційного коду. ОСОБА_2 під час передачі грошей присутньою не була, до квартири не вселялась, жодного дня в ній не проживала, має власне житло. Коштів на купівлю квартири вона також не мала, розрахунки за квартиру здійснював позивач.Згодом, 18.01.1999 р. від імені ОСОБА_2 був здійснений обмін квартирами з ОСОБА_8 На Одеській універсальній товарній біржі «Центр» було укладено договір міни № 151/ю від 18.01.1999 року, відповідно до якого ОСОБА_8 набула у власність квартиру АДРЕСА_3,а ОСОБА_2 набула у власність квартиру АДРЕСА_4. В подальшому, на ім’я позивача з боку ОСОБА_2 була видана довіреність на розпорядження всім майном, яка потім була скасована, а спірна квартира за договором купівлі-продажу від 30.09.2006 р., зареєстрованим приватним нотаріусом Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_9 за № 3027 продана ОСОБА_3 Отримані від продажу квартири грошові кошти відповідачка ОСОБА_2 залишила у себе. Враховуючи викладене, позивачем зазначається, що справжнім покупцем квартири АДРЕСА_5, так само і справжнім учасником договору міни № 151/ю від 18.01.1999 року є він, правочини є удаваними з моменту укладення в частині покупця та учасника договору міни. Крім того, оскільки квартира АДРЕСА_6 договором купівлі-продажу від 30.09.2006 р., продана ОСОБА_3, вибула не з його волі, ОСОБА_2 не була її справжнім власником та не мала права розпоряджатися нею, договір слід визнати недійсним та витребувати від ОСОБА_3 як добросовісного набувача спірну квартиру.

Позивач та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі. Позивач подав заяву до суду про розгляд справи у його відсутність.

Відповідачка ОСОБА_2 до суду не з’явилась, про час та дату слухання справи повідомлена належним чином, надала заперечення проти позову та просила розглянути справу у її відсутність у зв’язку з неможливістю прибути у судове засідання за станом здоров’я. В запереченнях зазначила, що обставини, викладені у позові, вже були предметом розгляду у цивільних справах № 2-360/2002 та № 2-201/2011. На купівлю квартири АДРЕСА_3 вона особисто надала грошові кошти у розмірі 12 000,00 грн, що було еквівалентно 6000 доларів США, за умови, що квартира буде оформлена на її ім’я. Іншу частину коштів дав батько позивача - ОСОБА_11 В подальшому нею був здійснений обмін цієї квартири на квартиру АДРЕСА_7. Грошові кошти за нерівнозначний обмін у сумі 4500 доларів США були отримані ОСОБА_11, що було підтверджено і ним, і позивачем при розгляді справі № 2-201/2011. Рішенням Южненського міського суду Одеської області від 09.09.2002 року у цивільній справі № 2-360/2002 про визнання договору міни квартир дійсним, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 14.06.2007 року та Ухвалою Верховного суду України від 17.10.2007 року, зазначена угода міни визнана дійсною. В процесі розгляду цивільної справи № 2-360/2002 ОСОБА_1 стверджував у судовому засіданні, що квартира АДРЕСА_7, належить ОСОБА_2 та просив суд угоду міни визнати дійсною.

У вказаній квартирі вона дозволила жити своїй дочці ОСОБА_12, позивачу та їх дітям. У подальшому позивач створив нестерпні умови для проживання та дочка і діти змушені були виїхати із зазначеної квартири. Видана довіреність позивачу не була підставою для виникнення у нього права власності на квартиру та прав покупця квартири. Зазначає на безпідставність посилань позивача на неможливість оформити квартиру у свою власність у зв’язку з відсутністю громадянства, оскільки ст.ст. 26,47 Конституції України, ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства» іноземці й особи без громадянства, що перебувають в Україні, користуються тими ж правами, у тому числі й правом на житло, що і громадяни України.

13.09.2006 року, вона, як власник квартири, продала її на законних підставах згідно договору купівлі-продажу, нотаріально посвідченого за № 3027, ОСОБА_3, який є добросовісним набувачем.

Посилається, що рішенням Южненського міського суду Одеської області від 21.10.2011 року у цивільній справі № 2-201/2011 за позовом ОСОБА_11, ОСОБА_13 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов’язання не чинити перешкоди у здійсненні права власності на квартиру, треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_14, ОСОБА_10 та зустрічним позовом ОСОБА_2І до ОСОБА_10., ОСОБА_1, ОСОБА_13, ОСОБА_15 про визнання права власності на нерухоме майно, позовом третьої особи – ОСОБА_3 про зобов’язання не чинити перешкоди у володінні і користуванні квартирою та виселення - визнано, що квартира № 30, розташована за адресою: Одеська обл., м. Южне, вул. Приморська, 21 загальною площею 29, 45 кв.м. житловою площею 15,91 кв.м.з 1999 року по 13.09.2006 року належала на праві власності ОСОБА_2. Також зобов’язано ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_13, ОСОБА_14 не чинити перешкод ОСОБА_3 у володінні та користуванні квартирою № 30 розташованою за адресою: Одеська обл., м. Южне, вул. Приморська, 21 та виселити їх із зазначеної квартири. Рішення набрало законної сили 27 червня 2012 року. Просить відмовити у позові із вищезазначених підстав, а також у зв’язку зі спливом строку позовної давності, оскільки про порушення його прав позивач знав ще з 18.01.1999 року, з часу купівлі першої квартири, до того ж приймав участь у всіх перелічених вище справах.

Відповідач ОСОБА_3 проти позову заперечував, надав заперечення, в яких зазначив, що є добросовісним набувачем квартири № 30 у м. Южне, вул. Приморська, 21. Відповідно до договору купівлі-продажу від 13.09.2006 року, укладеного між ним та ОСОБА_2І, який нотаріально посвідчений за № 3027 від 13.09.2006 року, він придбав за 80000 гривень зазначену квартиру. Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством «Южненське міське бюро технічної інвентаризації» від 05.10.2006 року вказана квартира знаходиться у приватній власності ОСОБА_3 Відповідно до технічного паспорту від 03.10.2006 року на квартиру АДРЕСА_8, вказана квартира зареєстрована за ОСОБА_3 який значиться її власником. Вказав, що на час придбання квартири позивач не був її власником, а тому є безпідставними його твердження, що квартира вибула з його володіння як власника не з його волі. На протязі всього часу ОСОБА_1 не сплачував квартплату та комунальні платежі, які згодом були стягнуті з ОСОБА_3 за рішеннями суду, які долучив до заперечень. Також посилається на те, що всі зазначені обставини вже були предметом розгляду у справі № 2-201/2011, яке набрало законної сили, та яким визнано, що квартира № 30, розташована за адресою: Одеська обл., м. Южне, вул. Приморська, 21 загальною площею 29, 45 кв.м. житловою площею 15,91 кв.м.з 1999 року по 13.09.2006 року належала на праві власності ОСОБА_2. Вказаним рішенням суду зобов’язано ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_13, ОСОБА_14 не чинити перешкод ОСОБА_3 у володінні та користуванні квартирою № 30 розташованою за адресою: Одеська обл., м. Южне, вул. Приморська, 21 та виселити їх із зазначеної квартири. З посиланням на вищевикладені обставини, а також на пропуск позивачем строку позовної давності, просив відмовити у позові.

Суд, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, відмовляє в задоволенні позову з наступних підстав.

Судом встановлено, що 24.06.1998 року відповідно до біржового договору № Н-98-0381 від 24.06.1998 р. ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_16, ОСОБА_4, ОСОБА_17, ОСОБА_6 трьох кімнатну квартиру АДРЕСА_9.

Відповідно до біржового договору міни № 151/Ю від 18.01.1999 року, зареєстрованому на Одеській товарній біржі, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_18, ОСОБА_2 отримала у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_10 загальною площею 29,45 кв.м. та передала у власність ОСОБА_18 трьох кімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_11.

Позивач зазначає, що вказані угоди є удаваними з моменту укладення, в частині покупця за договором купівлі-продажу та учасника угоди по договору міни, відповідно, оскільки справжнім учасником угод повинен бути він. На підтвердження надає копію договору купівлі-продажу квартири за адресою м. Баку, 9А мікрорайон, буд.31. кв.71 загальною площею 62,45 кв.м., від продажу якої за виручені грошові кошти було придбано квартиру АДРЕСА_9, та в подальшому здійснено обмін на квартиру АДРЕСА_10; копію розписки, в якій вказано, що грошові кошти у розмірі 12 500 доларів США продавець ОСОБА_16 отримав від покупця – ОСОБА_1, деякі купюри з яких містили печатки азербайджанського банку та копію листа, складеного відповідачкою ОСОБА_2

За загальним принципом, визначеним ч.1 ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року, який набрав чинності з 01.01.2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Таким чином, оскільки договір купівлі-продажу, про визнання якого удаваним в частині покупця просить позивач, був укладений 24.06.1998 року, а договір міни укладено 18.01.1999 року, застосуванню підлягають норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

Згідно із ст.ст.48-58ЦК УРСР особа, яка вважає, що його права порушені, має право звернутися до суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною.

Відповідно до вимог ч.2 ст.58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Удавана угода своєю формою прикриває реальну угоду, яку мали на меті укласти сторони.

Тобто, укладаючи удавану угоду, обидві сторони діють умисно, усвідомлюючи, що укладають саме таку угоду.

При цьому, ст.153 ЦК УРСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст.224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом ст.4 Закону України «Про власність», який був чинним на момент укладення спірного договору купівлі-продажу, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування, а також у довірчу власність іншим особам. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Отже, за своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику. Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Таким чином, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

У відповідності до ст. 241 ЦК УРСР, за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. Статтею 242 ЦК УРСР до договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін.

У пункті 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійними» №3 від 28.04.1978р. (яка була чинною на час укладення угоди), зазначено: встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч.2 ст.58 ЦК України визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі. У пункті 16 Постанови зазначено, що при вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно врахувати, зокрема, що недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених ст.27 ЦПК України (1963 року) засобами доказування, якщо інше не передбачено законом. Однак ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановлені на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь.

Таким чином, відповідно до положень ЦПК України недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими засобами доказування, якщо інше не передбачено законом, однак, не можуть підтверджуватися показаннями свідків спірні відносини, у яких заперечується однією із сторін факт вчинення правочину або його оспорювання.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Відповідно до ст. ст. 215 - 235 ЦК України, особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.

Однак обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування своїх вимог, не знайшли свого підтвердження. Доводи позивача про те, що квартира АДРЕСА_9 куплена виключно за його кошти, суд не може прийняти до уваги, так як належних та допустимих доказів зазначеного не надано. Посилання позивача на копію розписки, в якій вказано, що грошові кошти у розмірі 12 500 доларів США продавець ОСОБА_16 отримав від покупця – ОСОБА_1, деякі купюри з яких містили печатки азербайджанського банку, на думку суду, не свідчать про те, що всі внесені кошти для оплати за квартиру належали особисто позивачу. Не надано і доказів домовленості між позивачем та ОСОБА_2 про придбання спірної квартири за дорученням позивача. Судом не приймається до уваги ксерокопія листа, який складений ОСОБА_2, оскільки у ньому відсутні дата його написання, позивачем на надано доказів у зв’язку з чим та кому зазначений лист написано. Лист не містить посилань, що саме за кошти ОСОБА_1 було здійснено купівлю квартири АДРЕСА_12.

Відповідно до ч.2 ст.78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

До того ж, суд критично ставиться до поданих доказів, оскільки вони вже були предметом розгляду справі № 2-201/2011 .

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Южненського міського суду Одеської області від 09.09.2002 року у цивільній справі № 2-360/2002 про визнання договору міни квартир дійсним, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 14.06.2007 року та Ухвалою Верховного суду України від 17.10.2007 року, зазначена угода міни визнана дійсною. Тобто, вказаним рішенням суду підтверджено право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_13 до її обміну, та набуте право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_14, після укладення договору міни.

Рішенням Южненського міського суду Одеської області від 21.10.2011 року у цивільній справі № 2-201/2011 за позовом ОСОБА_11, ОСОБА_13 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов’язання не чинити перешкоди у здійсненні права власності на квартиру, треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_14, ОСОБА_10 та зустрічним позовом ОСОБА_2І до ОСОБА_10 г., ОСОБА_1, ОСОБА_13, ОСОБА_15 про визнання права власності на нерухоме майно, позовом третьої особи – ОСОБА_3 про зобов’язання не чинити перешкоди у володіння і користуванні квартирою та виселення - визнано, що квартира № 30, розташована за адресою: Одеська обл., м.Южне, вул. Приморська, 21 загальною площею 29, 45 кв.м. житловою площею 15,91 кв.м.з 1999 року по 13.09.2006 року належала на праві власності ОСОБА_2. Також зобов’язано ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_13, ОСОБА_14 не чинити перешкод ОСОБА_3 у володінні та користуванні квартирою № 30 розташованою за адресою: Одеська обл., м.Южне, вул.Приморська, 21 та виселити їх із зазначеної квартири. Рішення набрало законної сили 27 червня 2012 року.

У відповідності до ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно до вимог ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 04.02.1994 N 3929-XII (діючого на час спірних взаємовідносин) іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Статтею 12 зазначеного закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення, якщо інше не передбачено законодавством України. Право власності на житло іноземці та особи без громадянства набувають відповідно до законодавства України.

Таким чином, обмежень щодо придбання та оформлення жилих приміщень іноземцями та особами без громадянства законодавством України не встановлено, а відтак не можуть бути прийняті до уваги посилання позивача на те, що він не міг оформити житло на свої ім’я.

Відповідно до уточненого позову, позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу від 30.09.2006 р., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3,та витребувати у ОСОБА_3 як добросовісного набувача на користь позивача спірну квартири АДРЕСА_2.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 13.09.2006 року, укладеного між ОСОБА_2І та ОСОБА_3, який нотаріально посвідчений за № 3027 від 13.09.2006 року, ОСОБА_2 продала, а покупець ОСОБА_3 прийняв у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_15. Відповідно до п.2 Договору, продаж квартири вчинено за 80 000 грн., які Покупець сплатив Продавцю готівкою до підписання договору.

За договором купівлі-продажу, згідно ст. 55 ЦК України, одна сторона передає або зобов’язується передати товар (майно) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймай або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 3 ст. 640 ЦКУ, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру правочинів, вищезазначений договір купівлі-продажу пройшов державну реєстрацію. Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством «Южненське міське бюро технічної інвентаризації» від 05.10.2006 року вказана квартира знаходиться у приватній власності ОСОБА_3 Відповідно до технічного паспорту від 03.10.2006 року на квартиру АДРЕСА_8, вказана квартира зареєстрована за ОСОБА_3 який значиться її власником.

Відповідно до ст. ст. 215 - 235 ЦК України, особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.

Відповідно до частин першої та третьої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

В силу приписів ст. 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним, спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин, настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні Договору та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

Позивачем не було надано доказів того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не додержали вимоги, встановлені ст. 203 ЦКУ, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а також того, що договір вчинений з метою приховання інших правовідносин ніж ті, які були фактично вчинені.

Рішенням Южненського міського суду Одеської області від 21.10.2011 року у цивільній справі № 2-201/2011 визнано, що квартира № 30, розташована за адресою: Одеська обл., м. Южне, вул. Приморська, 21 з 1999 року по 13.09.2006 року належала на праві власності ОСОБА_2. Рішення набрало законної сили 27 червня 2012 року.

Зазначене підтверджує, що ОСОБА_2 як законний власник, у відповідності до ст. 319 ЦКУ, мала право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Щодо застосування наслідків позовної давності, на які посилаються відповідачі, суд зазначає наступне. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України в редакції 2003 року).Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч.ч.4,5 ст.267 ЦК України в редакції 2003 року).У сенсі положень статті 256, частин 4,5 статті 267 ЦК України позовна давність за своєю природою є матеріально-правовим строком. Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права, щодо якого заявлено вимогу, і факт його порушення або оспорювання. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Зважаючи на безпідставність матеріально-правової вимоги позивача, у позові слід відмовити по суті позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ч. 3 ст.12, ст.81 ЦПК, України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зважаючи на викладене, суд вважає, що позивачем не доведено обставини, які мають значення для справи і на які він посилається як на підставу своїх вимог, тому позовні вимоги не підлягають до задоволення.

На підставі ст. 3, 15, 16, 203, 215, 235, 256,319, 655, 715, 716 ЦК України, керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 82, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, п. п. 9, 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання договорів удаваними та витребування майна - відмовити в повному обсязі.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Одеської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя П.В. Добров