Постанова

Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

справа №752/20591/15-ц

провадження № 61-23860св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач),

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І.М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Київське бюро Радіо Свобода в особі представництва «РФІ/РЛ, Інк.», ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду м. Києва

від 06 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київського бюро Радіо Свобода в особі представництва «РФІ/РЛ, Інк.», ОСОБА_3,

ОСОБА_4, у якому просив: визнати недостовірною, такою що порушує честь, гідність та його ділову репутацію інформацію, поширену на офіційному сайті відповідача - Київського бюро Радіо Свобода в особі представництва «РФІ/РЛ,Інк.» у статті «ІНФОРМАЦІЯ_2»

від ІНФОРМАЦІЯ_1, наступного змісту «За збігом обставин, саме з того моменту, коли ОСОБА_1 потрапив до «Укрзалізниці», Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва вагонів, який належить ОСОБА_5 почав вигравати тендери держпідприємства на ремонт пасажирських вагонів, хоча спеціалісти говорять, що існує набагато нагальніша потреба у ремонті локомотивів» та у цій же статті наступного змісту - «ОСОБА_3 стверджує, що є певне неформальне розпорядження ОСОБА_1, через яке ремонтують саме вагони і саме на фірмі ОСОБА_5»; зобов'язати ОСОБА_4 спростувати недостовірну інформацію шляхом розміщення в Інтернет-мережі на офіційному сайті Київського бюро Радіо Свобода в особі представництва «РФІ/РЛ, Інк.» спростування під заголовком «Спростування» наступного змісту «Визнана недостовірною, такою що порочить честь, гідність і ділову репутацію ОСОБА_1 інформація, яка була розміщена ІНФОРМАЦІЯ_1 в Інтернет-мережі на сайті Радіо Свобода http://www.radiosvoboda.org за адресою ІНФОРМАЦІЯ_3 в статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» (розслідування), зокрема, не відповідає дійсності така інформація «За збігом обставин, саме з того моменту, коли ОСОБА_1 потрапив до «Укрзалізниці», Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва вагонів, який належить ОСОБА_5 почав вигравати тендери держпідприємства на ремонт пасажирських вагонів, хоча спеціалісти говорять, що існує набагато нагальніша потреба у ремонті локомотивів» та у цій же статті наступного змісту - «ОСОБА_3 стверджує, що є певне неформальне розпорядження ОСОБА_1, через яке ремонтують саме вагони і саме на фірмі ОСОБА_5»; солідарно стягнути з відповідачів 100 000 грн на рахунок відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що інформація у зазначених двох висловлюваннях, що були оприлюднені в статті автора ОСОБА_4 під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» (розслідування) та розміщена на офіційному сайті ІНФОРМАЦІЯ_3 Київського бюро Радіо Свобода в особі представництва «РФІ/РЛ, Інк.», не відповідає дійсності, є негативною, порушує його особисті немайнові права, завдає шкоди його честі гідності і діловій репутації.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року у складі судді Новак А. В. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що викладена в статті автора ОСОБА_4 інформація щодо позивача є оціночним судженням, а тому не підлягає спростуванню. Відповідач ОСОБА_3 висловив своє особисте міркування, саме у формі припущень, форма, в якій було викладено факти є саме оціночним судженням, відповідальність за висловлювання ОСОБА_3 не може бути покладена на ОСОБА_4

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до Київського бюро Радіо Свобода в особі представництва «РФІ/РЛ, Інк», місцевий суд виходив із того, що представництво не є юридичною особою.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано недостовірною, такою, що порушує честь, гідність і ділову репутацію ОСОБА_1, інформацію, поширену в Інтернет-мережі на сайті Радіо Свобода http:// www.radiosvoboda.org у статті «ІНФОРМАЦІЯ_2 (розслідування) від ІНФОРМАЦІЯ_1, наступного змісту: «За збігом обставин, саме з того моменту, коли ОСОБА_1 потрапив до «Укрзалізниці», Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва вагонів, який належить ОСОБА_5, почав вигравати тендери держпідприємства на ремонт пасажирських вагонів, хоча спеціалісти говорять, що існує набагато загальніша потреба у ремонті локомотивів», «ОСОБА_3 стверджує, що є певне неформальне розпорядження ОСОБА_1, через яке ремонтують саме вагони і саме на фірмі ОСОБА_5».

Зобов'язано ОСОБА_4 спростувати зазначену недостовірну інформацію шляхом розміщення в Інтернет-мережі на сайті Радіо Свобода

http:// www.radiosvoboda.org протягом 30 днів з дня набрання рішенням суду законної сили резолютивної частини рішення Апеляційного суду м. Києва

від 06 квітня 2017 року у даній справі. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що інформація, викладена автором ОСОБА_4 у статті «ІНФОРМАЦІЯ_2 ( розслідування) від ІНФОРМАЦІЯ_1, містить фактичні дані щодо діяльності позивача ОСОБА_1, достовірність яких не перевірена автором статті, представник відповідача ОСОБА_4 на обставини щодо достовірності викладених в статті даних не посилалася, доказів на підтвердження цього не надала, а тому відсутні підстави вважати, що розповсюджена в статті автора ОСОБА_4 інформація щодо позивача відповідає дійсності.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що апеляційним судом не в повній мірі вивчено зміст публікацій, помилково визначено, що оціночні судження не можуть зводитись лише до сумнівів та не враховано, що поширені висловлювання автора статті не мали на меті приниження честі, гідності та ділової репутації позивача, а були спрямовані на всебічне висвітлення ситуації навколо ефективного використання державних коштів.

Касаційна скарга також містить посилання на те, що апеляційний суд здійснив посилання на норму статті 47-1 Закону України «Про інформацію», у той час, як зазначений закон має лише 31 статтю.

Заперечення ОСОБА_1 на касаційну скаргу аргументовано тим, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, є правильним по суті і справедливим. Суд дав належну та правильну оцінку характеру розповсюдженої інформації та вірно встановлено, що дана інформація є фактичним твердженням.

Інші учасники судового процесу не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року дану справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

08 травня 2018 року цивільна справа надійшла до Верховного Суду

За змістом частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Суд установив, що з 16 квітня 2014 року позивач ОСОБА_1 працював на посаді першого заступника генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізниця».

Київське бюро Радіо Свобода в особі представництва «РФІ/РЛ, Інк.» розмістило на своєму офіційному сайті ІНФОРМАЦІЯ_3 статтю «ІНФОРМАЦІЯ_2 (розслідування)», автором якої є ОСОБА_4 Зокрема, у зазначеній публікації було висвітлено два висловлювання, оприлюднені в статті «ІНФОРМАЦІЯ_2» від ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме: «За збігом обставин, саме з того моменту, коли ОСОБА_1 потрапив до «Укрзалізниці», Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва вагонів, який належить ОСОБА_5 почав вигравати тендери держпідприємства на ремонт пасажирських вагонів, хоча спеціалісти говорять, що існує набагато нагальніша потреба у ремонті локомотивів» та «ОСОБА_3 стверджує, що є певне неформальне розпорядження ОСОБА_1, через яке ремонтують саме вагони і саме на фірмі ОСОБА_5».

Апеляційний суд дійшов висновку, що викладена вище інформація містить фактичні дані, істинність яких можливо перевірити та підтвердити, тому достовірність таких фактів мала бути перевірена автором, який мав би переконатися в їх достовірності. Відсутність у статті оцінних слів, що виражають сумніви автора щодо вірогідності висловлюваного, не дає підстав уважати викладену інформацію оціночними судженнями

Проте з таким висновком погодитися не можна з огляду на наступне.

Частина перша статті 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

За змістом частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені) (пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).

Згідно із частинами першою та другою статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Слід зазначити, що норма частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію», яка встановлює підстави для звільнення від відповідальності за порушення законодавства про інформацію, має оцінюватися в загальному контексті цього Закону, зокрема стаття 5, яка визначає право кожного на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 15, 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» однією із складових правопорушення, наявність якої може бути підставою для задоволення позову, є поширення недостовірної інформації.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі - Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У зв'язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 обіймаючи одну з керівних посад у Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізниця» в силу зайняття такої та відповідного суспільного інтересу до проблематики зазначеної юридичної особи є саме публічною особою та привертає до себе увагу суспільства.

ОСОБА_4 не вийшла за межі допустимої критики ОСОБА_1 і поширені нею висловлювання не мали на меті приниження його честі, гідності та ділової репутації, а були спрямовані на всебічне висвітлення ситуації навколо ефективного використання державних коштів.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вірно застосував положення статті 277 ЦК України, встановив фактичні обставини справи та прийшов до правильного висновку, що інформація, про спростування якої пред'явив вимоги ОСОБА_1, не підлягає визнанню недостовірною, оскільки така інформація стосується позивача, як публічної особи та його професійної діяльності на посаді одного із керівників Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізниця», а тому він повинен бути готовим до неї, оскільки межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою.

Місцевий суд вірно вважав, що у тексті публікації використано оціночні судження, а саме критична оцінка подій, як-то призначення позивача на керівну посаду Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізниця» та наступне стрімке зростання вартості державних контрактів, укладених зазначеною організацією із Дніпропетровським заводом з ремонту та будівництва вагонів.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Разом із тим, ураховуючи задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду і залишення в силі рішення суду першої інстанції, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 3 122,88 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2017 року скасувати, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 3 122,88 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І. М. Фаловська