ПОСТАНОВА

Іменем України

19 червня 2018 року

м. Київ

справа №826/20197/13-а

адміністративне провадження №К/9901/5231/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Мороз Л.Л., Бучик А.Ю.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 липня 2015 року (головуючий суддя Гарник К.Ю.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2015 року (головуючий суддя Хрімлі О.Г., судді: Ганечко О.М., Літвіна Н.М.) у справі №826/20197/13-а за позовом ОСОБА_1 до виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації про визнання неправомірними дій, скасування розпорядження та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації, в якому, з урахуванням уточнень, просила:

- визнати неправомірними дії відповідача-1 по виданню розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1143 від 10 липня 2013 року «Про зарахування до комунальної власності територіальної громади м. Києва за рішеннями судів» в частині зарахування до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передачі до сфери управління Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації квартири АДРЕСА_1 (пункт 5 додатку до розпорядження), вжиття заходів щодо реєстрації права власності на цю квартиру, та забезпечення заселення квартири;

- скасувати розпорядження Київської міської державної адміністрації №1143 від 10 липня 2013 року «Про зарахування до комунальної власності територіальної громади м. Києва за рішеннями судів» в частині зарахування до комунальної власності територіальної громади м.Києва та передачі до сфери управління Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації квартири АДРЕСА_1 (пункт 5 додатку до розпорядження), вжиття заходів щодо реєстрації права власності на цю квартиру, та забезпечення заселення квартири;

- визнати неправомірними дії відповідача-2, спрямованих на анулювання рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень за позивачем квартири АДРЕСА_1;

- визнати неправомірними дії відповідача-2, спрямованих на виселення позивачки та її сина ОСОБА_2 з власної квартири АДРЕСА_1 та по заселенню в квартиру інших осіб;

- зобов'язати відповідача-2 утриматися від будь яких дій, спрямованих на анулювання рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень за позивачем квартири АДРЕСА_1 та дій по виселенню позивача та її сина ОСОБА_2 з власної квартири АДРЕСА_1 та заселенню в квартиру інших осіб.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 30 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що на підставі судових рішень, які набрали законної сили, АДРЕСА_1 визнано відумерлою спадщиною.

Крім того, на виконання судових рішень відповідач-1 видав оскаржуване Розпорядження №1143, яким зарахував спірну квартиру до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передав її до сфери управління відповідача-2.

Суди зазначили, що враховуючи, що судовими рішеннями постановлено передати територіальній громаді міста АДРЕСА_1 яка є відумарлою спадщиною, відповідачі набули права власності на спірну квартиру на законних підставах, так як рішення суду є правовстановлюючим документом, а відповідач-2 згідно положень законодавства та на підставі Розпорядження №1143 має правові підстави для вчинення будь-яких дій, визначених законодавством, щодо володіння та розпорядження квартирою АДРЕСА_1

Суд апеляційної інстанції також вказав, що для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань. Із системного аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) під час прийняття розпорядження № 1143 від 10 липня 2013 року «Про зарахування до комунальної власності територіальної громади м. Києва за рішеннями судів» в частині зарахування до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передачі до сфери управління Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації квартири АДРЕСА_1 (пункт 5 додатку до розпорядження), діяв на виконання покладених на нього ст.ст. 29, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» завдань, тому здійснював у спірних правовідносинах владні управлінські функції.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, неповне з'ясування судами обставин у справі, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове судове рішення, яким скасувати Розпорядження КМДА від 10 липня 2013 року №1143 в частині зарахування до комунальної власності квартири АДРЕСА_1 (п.5 додатку до розпорядження) як таке, що порушує законні права власників цієї квартири, гарантовані статтями 41, 47 Конституції України, статтями 316-321, 325 Цивільного кодексу та статтями 64, 65, 65-1, 109 Житлового Кодексу.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами фактично визнано правомочним документ органу владних повноважень - спірне розпорядження, яким порушуються законні майнові (право власності на нерухоме майно) та немайнові (право на проживання у власній квартирі) позивача, який за діючим законодавством є добросовісним набувачем права власності на цю квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 19 серпня 2013 року, який відповідно до ст.204 ЦК України недійсним не визнано, а тому, є чинним.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи спір між сторонами, суди виходили з того, що даний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте, суди попередніх інстанції не звернули уваги, що судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) в порядку адміністративного судочинства.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України у редакції, чинній на час прийняття рішення).

У ч. 1 ст. 2 КАС України (у зазначеній редакції) завданням адміністративного судочинства визначено захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України у згаданій редакції).

Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

У п. 24 рішення в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, ЄСПЛ у справі «Занд проти Австрії» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

З матеріалів справи та доводів касаційної скарги вбачається, що позивач, який вважає себе належним і єдиним власником нерухомого майна, не погоджується з визнанням квартири відумерлою спадщиною та передачу її у комунальну власність територіальної громади міста Києва, у зв'язку з чим є підстави вважати, що позов направлений на захист своїх порушених, як на думку позивача, прав, як власника квартири та добросовісного її набувача. У своєму позові, а так само і в касаційній скарзі позивач зазначає саме про те, що спірним розпорядженням порушено право власності ОСОБА_3, і як наслідок, її право власності, яке виникло на підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу від 19 серпня 2013 року, укладеного з ОСОБА_3

При цьому дії відповідача, які оскаржує позивач стосуються реалізації органом місцевого самоврядування своїх прав як власника нерухомого майна.

Колегія суддів вважає, що оспорювання правомірності набуття територіальною громадою права власності на спірну квартиру має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Обставини справи свідчать, що у спірних правовідносинах відповідачем не здійснюються владні управлінські функції та відсутній елемент підпорядкування.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, оскаржуються законність рішення і дій виконкому щодо майна, стосовно яких існує спір про право цивільне, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 24 січня 2017 року у справі №815/6165/14, і підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2018 року у справі №461/14599/13-а (провадження №11-101апп18).

Відповідно до пункту 5 частини першої стаття 349 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції діючій з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

Згідно зі статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у даній справі.

Відповідно до статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1). Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.

Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ

Керуючись статтями 343, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2015 року у справі №826/20197/13-а скасувати.

Провадження у справі №826/20197/13-а закрити.

Роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд таких справ віднесено до юрисдикції загального суду в порядку цивільного судочинства.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

Л.Л. Мороз

А.Ю. Бучик ,

Судді Верховного Суду