Рішення від 05.06.2018 по справі № 826/19978/16 Окружний адміністративний суд міста Києва

open

Головна
Судові рішення
Рішення
Рішення від 05.06.2018 по справі № 826/19978/16 Окружний адміністративний суд міста Києва

скопійовано

Документ має містити точну фразу

Документ не має містити наступного терміну

Документ має містити один з двох термінів

Документ має містити обидва терміни

Замінює символ або декілька символів наприкінці терміну

* Правила використання інтелектуального пошуку

скопійовано

Справа № 826/19978/16

Картка справи

Справа № 826/19978/16

Картка справи

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

05 червня 2018 року 15:09 № 826/19978/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Пащенка К.С., суддів: Чудак О.М., Шейко Т.І., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом

Київської Митрополії Української Православної Церкви

до треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору

Міністерства культури України Сумська єпархія Української Православної Церкви, Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Покровський монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Успенський жіночий монастир Мукачівсько-Ужгородської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Покровський Балтсько-Феодосіївський чоловічий монастир Одеської єпархії Української православної церкви, Чоловічий монастир Преподобного Амвросія Оптинського Запорізької єпархії Української Православної Церкви, Чоловічий монастир на честь Почаївської Ікони Божої Матері Мукачівської Єпархії Української Православної Церкви, Львівська єпархія Української Православної Церкви,

про представники учасників справи:

визнання протиправними дій, визнання незаконною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, позивача: Старіков Є.О., Бахов О.В.; відповідача: Яцишин Д.В., Бабій В.В.; третіх осіб - Бахов О.В.; вільні слухачі: ОСОБА_9, ОСОБА_10,

(в судовому засіданні 05.06.2018, відповідно до ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення)),

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Київська Митрополія Української Православної Церкви (далі - позивач або Митрополія або повністю найменування) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства культури України (надалі - відповідач або Міністерство або повністю найменування), в якому просить суд:

визнати незаконними дії Міністерства культури України щодо повернення на доопрацювання листом від 02.06.2016 № 476/18-16, листом від 02.06.2016 № 474/18-16, листом від 08.08.2016 № 726/18-16 пакетів документів, поданих для проведення реєстрації статутів релігійних організацій, а саме:

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2291/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2292/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Чоловічий монастир преподобного Амвросія Оптинського Бердянської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2288/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 23.12.2014 (відповідно до Реєстру № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2290/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Чоловічий монастир на честь Почаївської ікони Божої матері Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2287/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2289/0/5-15);

- статуту релігійної організації «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2286/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Покровський Балтсько-Феодосіївський чоловічий монастир Балтської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № 11-05/15-2 документів, що додаються до заяви про реєстрацію статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 29.05.2015 № 4124/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Успенський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № 11-05/15-1 документів, що додаються до заяви про реєстрацію статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 29.05.2015 № 4130/0/5-15);

- статуту релігійної організації «Колінківський Свято-Володимирівський чоловічий монастир Чернівецько-Буковинської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру № 11-05/15-3 документів, що додаються до заяви про реєстрацію статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 29.05.2015 № 4128/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Львівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 16.12.2014 (відповідно до Заяви від 16.12.2014 № 2021),

визнати незаконною бездіяльність Міністерства культури України щодо не проведення реєстрації:

зобов'язати Міністерство культури України провести реєстрацію 11 статутів релігійних організацій на підставі пакетів документів, що були подані на реєстрацію Митрополією та безпідставно повернуті на доопрацювання Міністерством культури України листом від 02.06.2016 № 476/18-16, листом від 02.06.2016 № 474/18-16, листом від 08.08.2016 № 726/18-16, та які повторно подані для проведення реєстрації листом № 1941 від 14.12.2016, а саме:

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.12.2016 (суддя Федорчук А.Б.) відкрито провадження у даній адміністративній справі та призначено до судового розгляду.

24.02.2017 через канцелярію до суду від позивача надійшла заява про зміну (уточнення) позовних вимог, в якій Митрополія просить суд:

визнати незаконною бездіяльність Міністерства культури України щодо не проведення реєстрації:

Відповідно до розпорядження щодо призначення повторного автоматизованого розподілу справ від 10.10.2017 № 5203 справу передано на розгляд судді Пащенку К.С.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.10.2017 (суддя Пащенко К.С.) прийнято до розгляду справу № 826/19978/16 та призначено до попереднього судового розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.11.2017 закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду колегією у складі трьох суддів.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2017 судом залучено Сумську єпархію Української Православної Церкви, Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Покровський монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Успенський жіночий монастир Мукачівсько-Ужгородської єпархії Української Православної Церкви, Свято-Покровський Балтсько-Феодосіївський чоловічий монастир Одеської єпархії Української православної церкви, Чоловічий монастир Преподобного Амвросія Оптинського Запорізької єпархії Української Православної Церкви, Чоловічий монастир на честь Почаївської Ікони Божої Матері Мукачівської Єпархії Української Православної Церкви, Львівську єпархію Української Православної Церкви до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.02.2018 відмовлено у задоволенні клопотання Міністерства культури України про закриття провадження у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.02.2018 судом задоволено заяву Київської Митрополії Української Православної Церкви; прийнято відмову Митрополії від адміністративного позову щодо частини позовних вимог про:

визнання незаконними дій Міністерства культури України щодо повернення на доопрацювання пакету документів, поданого для проведення реєстрації статуту релігійної організації "Чоловічий монастир на честь Почаївської ікони Божої матері Мукачівської єпархії Української Православної Церкви", що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до статуту № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2287/0/5-15),

визнання незаконною бездіяльності Міністерства культури України щодо не проведення реєстрації статуту релігійної організації "Чоловічий монастир на честь Почаївської ікони Божої матері Мукачівської єпархії Української Православної Церкви", що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до статуту № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2287/0/5-15),

зобов'язання Міністерства культури України провести реєстрацію статуту в новій редакції релігійної організації "Чоловічий монастир на честь Почаївської ікони Божої матері Мукачівської єпархії Української Православної Церкви", що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до статуту № М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2287/0/5-15); закрито провадження у справі № 826/19978/16 щодо відповідної частини позовних вимог.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.03.2018 відмовлено у задоволенні клопотання Міністерства культури України про залишення позову без розгляду.

У судових засіданнях 14.03.2018, 25.04.2018 та 30.05.2018 судом оголошувалась перерва.

05.06.2018 в судовому засіданні представники позивача підтримали позовні вимоги у повному обсязі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем протягом більш ніж одного року всупереч вимогам Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» не було прийнято ані рішення про реєстрацію, ані рішення про відмову у реєстрації статутів 11 релігійних організацій, поданих на реєстрацію позивачем, та повернуто вказані статути останнього на доопрацювання, що, на думку Митрополії, не передбачено нормами чинного законодавства України. За переконанням позивача, за відсутності підстав для відмови у реєстрації статутів, Міністерство повинно було зареєструвати статути релігійних організацій.

В судовому засіданні представники відповідача зауважили на відсутності підстав для задоволення позову та, за викладених у запереченнях обставин, відмітили, що повертаючи статути на доопрацювання Міністерство діяло виключно відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Представник третіх осіб зазначив про наявність підстав для задоволення позову, за викладених позивачем в позові обставин.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

25.12.2014 позивач направив відповідачу пакет документів для реєстрації статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Львівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 16.12.2014 (заява № 2021).

Крім того, 27.03.2015 Митрополією було також подано Міністерству для реєстрації:

- статут в новій редакції релігійної організації «Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0454);

- статут в новій редакції релігійної організації «Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0455);

- статут в новій редакції релігійної організації «Чоловічий монастир преподобного Амвросія Оптинського Бердянської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0451);

- статут в новій редакції релігійної організації «Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 23.12.2014 (заява № 0453);

- статут в новій редакції релігійної організації «Свято-Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0452);

- статут релігійної організації «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0449).

Окрім цього, 29.05.2015 позивач подав відповідачу для реєстрації:

- статут в новій редакції релігійної організації «Свято-Покровський Балтсько-Феодосіївський чоловічий монастир Балтської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0914);

- статут в новій редакції релігійної організації «Свято-Успенський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0918);

- статут релігійної організації «Колінківський Свято-Володимирівський чоловічий монастир Чернівецько-Буковинської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (заява № 0916).

Отримання Міністерством вказаних пакетів документів підтверджується, зокрема, складеними реєстрами документів: № 8404/0/5-14 від 25.12.2014; № 2291/0/5-15, № 2292/0/5-15, № 2288/0/5-15, № 2290/0/5-15, № 2289/0/5-15, № 2286/0/5-15 від 27.03.2015; № 4124/0/5-15, № 4130/0/5-15, № 4128/0/5-15 від 29.05.2015.

Листом від 16.04.2015 № 334/18-15 відповідач повідомив позивача, що подані Митрополією документи для проведення реєстрації статутів 7 релігійних організацій винесені на розгляд Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій при Міністерстві культури України, засідання якої заплановано на 28.04.2015.

Листом від 13.05.2016 № 0891 Митрополія повідомила Міністерство, що усі зауваження до статутів релігійних організацій, які раніше були озвучені представниками Міністерства культури України, були усунені у строк до 15.07.2015, у зв'язку з чим вже більше року має місце бездіяльність відповідача щодо не реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви та відсутність будь-якого офіційного рішення Міністерства з цього питання.

Відповідач листами від 02.06.2016 № 476/18-16 та № 474/18-16 (фактична дата відправлення 23.06.2016, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем), а також листом від 08.08.2016 № 726/18-16 повідомив позивача про певні зауваження поданих на реєстрацію пакетів документів статутів релігійних організацій Української Православної Церкви та повернув їх позивачу на доопрацювання.

Позивач вважає відповідні дії відповідача щодо повернення статутів на доопрацювання та бездіяльність Міністерства щодо не проведення реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви незаконною, а тому зауважує на обґрунтованості вимог щодо зобов'язання відповідача провести реєстрацію 11 статутів релігійних організацій, що і стало підставами для звернення позивачем з позовною заявою до суду за захистом своїх прав.

З твердженнями позивача відповідач не погоджується та у своїх запереченнях звернув увагу, що, по-перше, усі подані на реєстрацію статути релігійних організацій Української Православної Церкви не відповідають законодавству України. По-друге, позивач не мав повноважень на подання документів на реєстрацію, а повернення статутів на доопрацювання є правовою формою відмови у їх реєстрації на підставі частини першої статті 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». По-третє, строки розгляду поданих Митрополією документів Міністерством порушені не були.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує на таке.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», Законом України «Про адміністративні послуги», Законом України «Про центральні органи виконавчої влади», Законом України «Про звернення громадян», Стандартом надання адміністративної послуги з реєстрації статуту (положення) релігійної організації та змін до нього, що затверджений наказом Міністерства культури України № 366 від 18.04.2012, та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Щодо позовних вимог в частині визнання незаконними дій відповідача щодо повернення на доопрацювання пакетів документів, поданих для проведення реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої та другої статті 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (в рішенні - Закон), релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Частиною першою статті 12 Закону визначено, що статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

У відповідності до частини другої статті 14 Закону, релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.

Згідно з частиною шостою тієї ж статті, зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).

Пунктом 1 Положення про Міністерство культури України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 495 (за текстом - Положення), визначено, що Міністерство культури України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин.

Відповідно до пункту 92 Положення, одним з основних завдань Міністерства культури України, є, зокрема, здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 14 Закону, а також змін до них.

Отже, обов'язок з проведення реєстрації статутів таких релігійних організацій, як управління єпархій та монастирі, покладений саме на Міністерство.

Частиною другою статті 15 Закону визначено, що рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін.

Відповідно до пункту 1.1. Стандарту надання адміністративної послуги з реєстрації статуту (положення) релігійної організації та змін до нього, що затверджений наказом Міністерства культури України № 366 від 18.04.2012 (надалі - Стандарт), він розроблений з метою підвищення якості виконання та доступу до результатів виконання державної функції з питань реєстрації статутів (положень) релігійних організацій (релігійних центрів (управлінь), монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів) та змін до них (адміністративна послуга), визначення опису процедури надання цієї послуги, складу, послідовності дій одержувача та адміністративного органу, строків надання послуги, вимоги щодо необхідного рівня її доступності та якості. Відтак, реєстрація статутів релігійних організацій та змін до них є адміністративною послугою.

Частиною першою статті 4 Закону України «Про адміністративні послуги» визначено, що державна політика у сфері надання адміністративних послуг базується, зокрема, на принципах верховенства права, у тому числі законності та юридичної визначеності, оперативності та своєчасності, раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, що вимагаються для отримання адміністративних послуг, неупередженості та справедливості.

З системного аналізу Закону України «Про адміністративні послуги», Закону та Стандарту випливає, що у суб'єкта надання адміністративної послуги за результатом розгляду документів є виключно два варіанти можливої поведінки: або відмова у наданні адміністративної послуги, тобто прийняття рішення про відмову у реєстрації статуту релігійної організації чи змін до нього, яке має бути оформлено відповідним наказом відповідача про відмову у проведенні такої реєстрації з підстав, передбачених Законом, про що заявник повідомляється письмово протягом десяти днів з дати прийняття відповідного рішення разом з копією відповідного наказу про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації (змін до них) (стаття 15 Закону, розділ VІ Стандарту) або надання адміністративної послуги у вигляді прийняття рішення про реєстрацію статуту релігійної організації чи змін до нього, про що виноситься наказ Міністерства культури України, а заявнику направляється письмове повідомлення та копія відповідного наказу про прийняте рішення (стаття 14 Закону, розділ ІV Стандарту). При цьому надання адміністративної послугу здійснюється в обов'язковому порядку, за відсутності підстав для відмови у наданні послуги.

Таким чином, суд вважає, що за відсутності передбачених законом підстав для відмови у реєстрації статуту релігійної організації, Міністерство культури України зобов'язано у встановлений законом строк прийняти рішення про його реєстрацію, про що виноситься відповідний наказ, який доводиться до відома заявника.

При цьому суд критично оцінює твердження відповідача про те, що повернення статутів без реєстрації (на доопрацювання) є в даному випадку правовою формою відмови у їх реєстрації на підставі частини 1 статті 15 Закону, у зв'язку з наступним.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 1 статті 6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» визначає, що Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», міністерство у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує міністр.

У відповідності до пункту 8 Положення про Міністерство культури України, Мінкультури у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, видає накази, здійснює організацію і контроль за їх виконанням.

Частиною першою статті 5 Закону України «Про адміністративні послуги» передбачено, що виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо надання адміністративних послуг, встановлюються перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, граничний строк надання адміністративної послуги, перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги.

Частиною першою статті 15 Закону встановлено, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

При цьому частина друга цієї ж статті Закону визначає, що рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін.

Аналогічна норма закріплена й у пункті 6.5. Стандарту, яким передбачено, що у наказі про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації (змін до них) зазначаються підстави для відмови.

Таким чином, за наявності передбачених законом підстав для відмови у реєстрації статуту (положення) релігійної організації, відповідне рішення відповідача мало б бути оформлене наказом, як це прямо передбачено нормами Закону та Стандарту.

Водночас такої дії для суб'єкта надання адміністративної послуги, як повернення статутів без реєстрації на доопрацювання заявнику, чинним законодавством України не передбачено.

В цьому контексті варто відмітити, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997.

Разом з тим, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Так, у своєму рішенні від 14.06.2007 (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України») Європейський суд з прав людини наголосив (з відповідних витягів з Доповіді правозахисних організацій - Права людини в Україні - 2004), що: «На практиці документи перевіряються не на відповідність законодавству, а часто оцінюється сама релігія... Під час реєстрації державні органи повертають подані документи зі своїми зауваженнями та своїми пропозиціями до статуту, хоча такої процедури взагалі не передбачено законодавством. Зауваження органів влади часто стосуються аспектів сповідування релігії та обмежують права особи» (п. 90).

Виходячи з вказаних конструктивних приписів Європейського суду з прав людини, з урахуванням того, що повернення статутів без реєстрації на доопрацювання заявнику, чинним законодавством України не передбачено, суд доходить висновку, що Міністерство, у даному випадку, повертаючи Митрополії статути релігійних організацій Української Православної Церкви на доопрацювання, в порушення вимог законодавства та всупереч принципу юридичної визначеності, діяло не у межах повноважень та у інший спосіб, аніж передбачений Конституцією та законами України, у зв'язку з чим позовні вимоги позивача в цій частині є вмотивованими та обґрунтованими.

Окремо , щодо питань зауважень відповідача до змісту статутів, поданих позивачем на реєстрацію, судом акцентується на наступному.

З матеріалів справи вбачається, що 25.12.2014, 27.03.2015 та 29.05.2015 позивачем були подані до Міністерства культури України 10 пакетів документів щодо реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви, а саме: «Управління Львівської єпархії Української Православної Церкви», «Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви», «Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви», «Чоловічий монастир преподобного Амвросія Оптинського Бердянської єпархії Української Православної Церкви», «Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», «Свято-Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви», «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», «Свято-Покровський Балтсько-Феодосіївський чоловічий монастир Балтської єпархії Української Православної Церкви», «Свято-Успенський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», «Колінківський Свято-Володимирівський чоловічий монастир Чернівецько-Буковинської єпархії Української Православної Церкви».

Листами від 02.06.2016 № 476/18-16 та № 474/18-16 (за текстом - Лист-1 та Лист-2), а також від 08.08.2016 № 726/18-16 (в рішенні - Лист-3) (разом - Листи) відповідач повернув позивачу на доопрацювання вказані 10 пакетів документів, поданих на реєстрацію.

Щодо основоположних тверджень суду, в контексті відповідних обставин, слід вказати наступне.

За ст. 1 Закону, завданнями цього Закону є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов'язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

Згідно ст. 2 Закону, в Україні усі правовідносини, пов'язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку (ч.ч. 3, 10 ст. 5 Закону).

Виходячи з системного правового аналізу наведених приписів Закону, враховуючи основоположні завдання Закону, а саме: забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій та, зустрічно, обов'язків релігійних організацій перед державою і суспільством, а також зважаючи, що усі правовідносини, пов'язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України, суд наголошує, що рішення відповідного державного органу, що стосується тих чи інших питань, прийняте повноважним державним суб'єктом у правовідносинах, пов'язаних з діяльністю релігійних організацій, має бути, по-перше, мотивованим, по-друге, винесене відповідним державним органом в світлі визначених взаємних обов'язків держави щодо релігійних організацій та обов'язків релігійних організацій перед державою, по-третє, базуватися на вимогах Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього.

Як видно зі змісту Листів 1 та 2, а також із заперечень відповідача на позовну заяву, повернення статутів на доопрацювання відбулось у зв'язку з невідповідністю їх положень чинному законодавству України, та, поряд з цим, визнання їх такими, що потребують додаткового узгодження і доопрацювання. Відповідач зазначив пункти статутів релігійних організацій Української Православної Церкви, які, на його думку, не відповідають окремим положенням законодавства України.

Детальний аналіз зауважень відповідача щодо поданих на реєстрацію статутів релігійних організацій Української Православної Церкви свідчить, що вони є тотожними та відрізняються лише за видом релігійних організацій, а саме, зауваження до статутів монастирів та зауваження до статутів управлінь єпархій.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України») Європейським судом наголошено, що суд повинен визначити, чи була відмова зареєструвати зміни та доповнення до статуту громади-заявника виправданою та пропорційною легітимній меті, яку вона переслідувала. З цією метою Суд повинен розглянути оскаржуване втручання в світлі всіх обставин справи в цілому та визначити, чи було воно "пропорційним легітимній меті", яку воно переслідувало, та чи були причини, наведені органами державної влади на виправдання вказаного втручання, "належними та достатніми". При цьому Суд має переконатися, що органи державної влади застосували норми, які відповідали принципам, закріпленим у Конвенції, та, більше того, що рішення органів державної влади базувалися на належній оцінці відповідних фактів (див. United Communist Party of Turkey, cited above, § 47, and Partidul Comunistilor(Nepeceristi) and Ungureanu v. Romania, no. 46626/ 99, § 49, ECHR 2005-I (extracts).

Так, в частині змістовного викладу Міністерством обставин (зауважень та висновків за такими застереженнями) в прийнятих ним Листах та правової їх оцінки, суд відмічає таке.

У Листі-1 відповідач зауважив, що подані на реєстрацію документи мають однаковий зміст, в якому присутні пункти, що потребують додаткового узгодження, доопрацювання та приведення у відповідність до законодавства України, та вказав на наступне зауваження до поданих на реєстрацію статутів монастирів:

«В розділі 1 пункту 1.1. Статуту зазначено, що «Монастир є неприбутковою релігійною організацією, котра, як структурний підрозділ Української православної церкви, входить до складу єпархії». Слід зазначити, що Законом не передбачено для релігійних організацій створення, ліквідацію та реорганізацію відокремлених підрозділів, представництв та філій, структурних підрозділів тощо.

Так, відповідне зауваження складається з двох частин, з них перша стосується безпосередньо положення статутів, а друга є висновком аналізованих положень на предмет відповідності їх Закону.

Дослідивши викладені зауваження, суд вказує, що за ст. 7 Закону, релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Так, конструкція ст. 7 Закону виокремлює перелік релігійних організацій в Україні, до яких відносяться: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій (релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів). Такі релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Також ст. 7 Закону визначає мету утворення релігійних організацій, яка кореспондує до питань задоволення останньою релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діяти відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирати, призначати і замінювати персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

З матеріалів справи вбачається, що у відповідності до п.п. 1, 2, 4, 6, р. І Статуту про управління Української православної церкви (далі - Статут про управління), затв. Митрополитом Київським і всієї України 21.12.2007, Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. Найвищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України. Українська Православна Церква здійснює свою спасительну діяльність на основі Святого Письма та Святого Передання, неухильно дотримується догматів православної віри та священних канонів і у своєму управлінні керується постановами Архієрейського Собору від 25-27 жовтня 1990 року та даним Статутом при повазі до державних законів і дотриманні їх. До установ Української Православної Церкви відносяться: Київська Митрополія Української Православної Церкви, синодальні установи, управління єпархій, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, місії, братства і сестринства - мають цивільну правоздатність і є юридичними особами з моменту реєстрації їхніх статутів в органах державної влади.

З наведених положень Статуту про управління випливає, зокрема, по-перше, що Київська Митрополія Української Православної Церкви є установою Української Православної Церкви, а по-друге, що остання, як, між іншим, і інші установи Української Православної Церкви, як то: синодальні установи, управління єпархій, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, місії, братства і сестринства, у своїй діяльності повинна керуватися, в тому числі, Статутом про управління, оскільки Митрополія та інші відповідні установи є невід'ємною частиною Української Православної Церкви.

Окремо, виходячи з положень ст. 1 Закону та рішення Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 про те, що держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій та повинна враховувати всі факти (обставини) внутрішньої діяльності релігійної організації відповідно, з урахуванням того, що так як основною метою Української Православної Церкви є здійснення спасительної діяльності на основі Святого Письма та Святого Передання, суд відмічає, що положення Статуту про управління, а також інші документи, якими керується Українська Православна Церква у своєму управлінні, мають бути враховані судом при здійсненні належної оцінки всіх обставин справи в цілому.

У відповідності до положень п.п. 1.1., 1.2., 2.2., 3.1., 3.4. статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви слідує, що Митрополія є центральним виконавчо-розпорядчим церковним органом (релігійним адміністративним центром) незалежної і самостійної в своєму устрої і управлінні Української Православної Церкви, що здійснює керівництво єпархіальними управліннями, парафіями, монастирями, духовними школами, братствами та іншими релігійними організаціями Української Православної Церкви (в рішенні - УПЦ або повністю найменування). Київська Митрополія керується в своїй діяльності Святим Письмом, православними догматами і канонами, Статутом про управління УПЦ, ухвалами та рішеннями Помісних соборів, Соборів Єпископів УПЦ, Священного Синоду УПЦ, указами Митрополита Киї вського і всієї України, Предстоятеля УПЦ, чинним законодавством України та цим Статутом. Київська Митрополія є юридичною особою, яка має відок ремлене майно, може від свого імені набувати майнові й особисті немайнові права, бути позивачем і відповідачем у суді, має само стійний баланс, печатку, штамп та бланки з релігійною символікою, банківські рахунки, в т.ч. валютні. Київська Митрополія здійснює поточне керівництво єпархіальними управліннями, парафіями, монастирями, духовними школами, братствами та іншими релігійними організаціями УПЦ та координацію їхньої діяльності. Для забезпечення релігійних потреб вірних УПЦ Київська Митрополія засновує духовні навчальні заклади, монастирі, релігійні братства, сестринства та інші релігійні організації (засоби масової інформації, богословські та місійні товариства, бібліотеки, музеї, клуби й гуртки), які діють на підставі власних статутів.

З огляду на вказані положення Статуту про управління, статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви та ч. 1 ст. 7 Закону, суд відмічає, що Митрополії, як установі УПЦ, та самостійній юридичній особі, надано право засновувати духовні навчальні заклади, монастирі, релігійні братства, сестринства та інші релігійні організації, які діють на підставі власних статутів. При цьому, по-перше, Митрополія здійснює поточне керівництво єпархіальними управліннями, парафіями, монастирями, духовними школами, братствами та іншими релігійними організаціями УПЦ та координацію їхньої діяльності, а по-друге, сама Митрополія, а також засновані нею релігійні організації, діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури згідно із своїми статутами (положеннями).

За ст. 10 Закону, релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень).

Частиною 2 статті 14 Закону встановлено, що релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.

Таким чином, положеннями Закону перебачено здійснення реєстрації статуту (положення) монастиря, як релігійної організації, засновником якого може виступати релігійний центр, і, в даному випадку, таким релігійним центром є Митрополія.

З положень статутів, які були подані на реєстрацію відповідачу, видно, що засновником монастирів є Митрополія. Під монастирем розуміється церковний заклад, у якому живе та здійснює свою діяльність чоловіча або жіноча громада, що складається з осіб чернечого звання, об'єднаних обітницями цнотливості, безкорисливості та послуху, що присвятили себе молитві, праці та благочестивому життю. Відповідне визначення поняття монастиря узгоджується, по суті, з викладеним у Статуті про управління поняттям монастиря, за яким монастир - це церковна установа, в якій мешкає і здійснює свою діяльність чоловіча або жіноча громада, що складається з православних християн, які добровільно обрали чернечий спосіб життя заради духовного та морального вдосконалення.

Також у Статуті про управління передбачено, що у своєму житті та діяльності монастирі керуються положеннями Статуту про управління Української Православної Церкви, «Положенням про монастирі та чернецтво», Уставом внутрішнього життя, ухваленим єпархіальним архієреєм та власним Статутом, зареєстрованим в органах державної влади.

За таких обставин, приймаючи до уваги права Митрополії засновувати, зокрема, монастирі, які діють на підставі власних статутів, та, в той же час, керуються положеннями Статуту про управління, з урахуванням того, що Митрополія здійснює поточне керівництво монастирями, як окремими ланками релігійних організацій в Україні, які, водночас, діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури згідно із своїми статутами (положеннями), враховуючи, що Міністерством, в межах наданого ним зауваження, ототожнене питання поняття монастиря, як структурного підрозділу, елементу релігійних організацій в Україні за ст. 7 Закону, та поняття відокремленого підрозділу, представництва та філії, і при цьому не визначено правового підґрунтя такого висновку в частині визначення поняття відокремленого підрозділу, представництва та філії, що, по суті, вказує на особисте бачення відповідних тезисних пунктів статутів, та, зважаючи на принцип відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави згідно ч. 2 ст. 5 Закону, зокрема, що держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству, вказує на невмотивованість викладеного правового зауваження, суд вважає необґрунтованими відповідні застереження відповідача, які, з огляду на положення Статуту про управління, статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви та ч. 3 ст. 5, ч.ч. 1, 2 ст. 7 Закону, не відповідають принципам Закону, а відтак, відповідно, зауваження не можуть свідчити про невідповідність положень п. 1.1. статутів Закону.

Надаючи оцінку викладеному відповідачем застереженню, а також виклавши вище відповідний висновок суду, судом були враховані викладені, у Підсумковому документі Віденської зустрічі держав - учасників Наради по безпеці й співробітництву в Європі, міжнародні підходи в питаннях діяльності релігійних організацій, зокрема про те, що з метою забезпечення свободи особи сповідувати релігію або віру, держави-учасники будуть, серед іншого: надавати на їхнє прохання об'єднанням віруючих, які сповідують або готових сповідувати свою віру в конституційних рамках своїх держав, визнання статусу, передбаченого для них у їхніх відповідних країнах; поважати право цих релігійних об'єднань: засновувати й містити вільно доступні місця богослужінь або зборів; організовуватися у відповідності зі своєю власною ієрархічною й інституційною структурою (п. 16.4).

Також в Листі-1 Міністерством викладено зауваження про те, що:

«В розділі 3 пункт 3.1. зазначено: «Монастир може створювати власні або спільні (у тому числі із закордонними партнерами) підприємства та заклади для ведення добродійної, просвітницької, видавничої, комерційної, художньої, реставраційної, будівельної та іншої господарської діяльності, що діють на підставі власних статутів (положень) як самостійні юридичні особи у відповідності із пунктом 1.4. цього статуту». В свою чергу, Законом в статті 19 - «Виробнича і господарська діяльність релігійних організацій» - не передбачено ведення релігійними організаціями суто комерційної діяльності, адже комерційна діяльність - спосіб отримання прибутку, а релігійні організації в Україні є неприбутковими».

Зазначене зауваження складається з двох основних частин, з яких в першій викладено положення статутів, а в другій - умовивід стосовно положень на відповідність їх Закону.

Щодо конструктивних особливостей питань цілей і завдань монастиря, а також здійснення ним виробничої та господарської діяльності, суд звертає увагу на таке.

Згідно положень статутів, монастирі володіють правами юридичної особи. Монастир здійснює: відправу Богослужінь, Таїнств, обрядів, ходів та церемоній; поширення релігійного світогляду безпосередньо або через засоби масової інформації, у тому числі власні (газети, журнали, релігійну літературу, теле- та радіопрограми та інші форми поширення масової інформації); місіонерську діяльність; справи милосердя та благодійності, релігійну освіту, навчання та виховання; паломництво; іншу діяльність, що відповідає правилам і традиціям Української Православної Церкви. Монастир очолює намісник, який керує монастирем; скликає Духовний Собор (Раду) і головує на ньому; має право накласти «вето» на рішення Духовного Собору з наступним переданням цього питання на розгляд єпархіального архієрея; повноважно представляє Монастир перед органами державної влади й управління; здійснює офіційне церковне листування та подає єпархіальному архієрею щорічні звіти про стан Монастиря; повноважно представляє Монастир при вирішенні канонічних, богослужбових, катехізаторських, педагогічних, благодійних та церковно-громадських питань; несе відповідальність за духовно-моральний стан братії Монастиря; повністю представляє Монастир у ділових відносинах з фінансово-господарських та адміністративних питань, а також у суді; у необхідних випадках видає доручення для виконання відповідних завдань; від імені Монастиря укладає договори і вступає в зобов'язання. Монастир може створювати власні або спільні (у тому числі із закордонними партнерами) підприємства та заклади для ведення добродійної, просвітницької, видавничої, комерційної, художньої, реставраційної, будівельної та іншої господарської діяльності, що діють на підставі власних статутів (положень) як самостійні юридичні особи, у відповідності цілями і завданнями Монастиря.

Зважаючи на вказані положення статутів слідує висновок, що створені Монастирем власні або спільні підприємства здійснюють свою діяльність у відповідності до цілей і завдань Монастиря.

Приписи статутів щодо створення Монастирем власних або спільних підприємств кореспондують до визначених ст. 19 Закону положень, згідно яких релігійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи.

Поряд з цим, ч. 2 ст. 19 Закону визначено, що прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються.

З конструктивних елементів ст. 19 Закону та положень статутів випливає, що монастирі мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати підприємства, які мають права юридичної особи, та будуть здійснювати виробничу і господарську діяльність релігійних організацій, а їх прибуток від виробничої діяльності та інші доходи оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій.

Таким чином, зміст статті 19 Закону та статутів наголошує на створенні саме підприємств, які вправі здійснювати виробничу і господарську діяльність.

Слід відмітити, що у відповідності до положень ст. 62 Господарського кодексу України, підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Під господарською діяльністю в законодавстві розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (ч.ч. 1, 2 ст. 3 Господарського кодексу України).

В аспекті викладених в сукупності визначень понять підприємства та господарської діяльності, варто акцентувати, що виходячи зі змісту положень статутів, кошти монастиря, тобто результат його майнових відносин, утворюються із: добровільних пожертвувань паломників та інших громадян, а також державних, громадських та інших організацій, фондів, закладів, кооперативів і підприємств; грошових надходжень у зв'язку із здійсненням богослужінь; реалізації необхідних для участі в обрядах предметів релігійного призначення та літератури; надходжень, які одержуються від сільськогосподарської і виробничої діяльності монастирських закладів, створених згідно чинного законодавства; інших, не заборонених законодавством, надходжень. Надходження від виробничої діяльності монастиря (якщо така проводитиметься у майбутньому) та монастирських закладів оподатковується відповідно до законодавства України в порядку та розмірах, встановлених для підприємств громадських організацій. Суми їх надходжень, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються.

Таким чином, з огляду на те, що до цілей монастиря відноситься діяльність відповідної громади, що присвятила себе молитві, праці та благочестивому життю, а до завдань монастиря включається, зокрема, інша діяльність, в тому числі, виробнича і господарська діяльність, у ділових відносинах по якій монастир представляє намісник, який керує монастирем, враховуючи, що джерелами утворення коштів від заснованих, за необхідності, монастирем підприємств є надходження, які одержуються від сільськогосподарської і виробничої діяльності певних монастирських закладів, суд зазначає, що посилання відповідачем у своїх зауваженнях на здійснення монастирем виключно (суто) комерційної діяльності, як складової частини підприємництва, під яким розуміється самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, є невмотивованими, зокрема, за ознакою різнорідної сутності понять підприємства та підприємництва, а також за ознакою різноплановості цілей (мети) і завдань підприємства, створеного монастирем, та підприємництва, як такого.

Додатково суд стверджує, що з поданих на реєстрацію позивачем статутів монастирів не вбачається, що їх статус змінюється. Навпаки, у вказаних статутах прямо зазначено, що відповідні релігійні організації є неприбутковими.

Окрім того, судом зауважується, що Закон не містить заборони на заснування релігійними організаціями, які мають статус неприбуткових, будь-яких інших підприємств, а також будь-яких обмежень щодо видів та напрямків діяльності таких підприємств. До того ж прибуток, отриманий за результатами діяльності таких підприємств не є прибутком релігійної організації, а є прибутком підприємства, засновником якого є релігійна організація.

Зважаючи на викладене, та оскільки положення Закону чітко розмежовують статус монастиря та створених ним підприємств, як окремих юридичних осіб, не знаходить свого підтвердження застереження відповідача про невідповідність положень п. 3.1. статутів статті 19 Закону.

В Листі-1 відповідачем також викладено зауваження, яке стосується того, що:

«В розділі 4 пункти 4.5.-4.10 Статуту є неузгодженість щодо майнових прав релігійної організації. Вони потребують суттєвого доопрацювання у відповідності до законодавства України».

Вказане зауваження сформоване з висновку, який стосується зауваження щодо майнових прав релігійної організації, і, як наслідок, здійсненої відповідачем оцінки відповідних положень статутів.

При наданні оцінки відповідним зауваженням, суд зазначає, що відповідно до п. 10.11. р. ІX Статуту про управління, яким, між іншим, повинен керуватися монастир у своїй діяльності, зазначено, що у встановленому законом порядку монастир може отримати від органів державної влади у власність або в користування храми, церковне начиння, житлові приміщення та господарські будівлі і відповідає за збереження цього майна. У встановленому законом порядку монастир може купувати, будувати або орендувати будинки чи інші приміщення для своїх потреб, орендувати землю та купувати необхідне майно.

Будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, кошти та інше майно, набуте Київською Митрополією Української Православної Церкви, синодальними установами, управліннями єпархій, парафіями, монастирями, духовними навчальними закладами, місіями, братствами і сестринствами Української Православної Церкви, створене ними за рахунок власних ресурсів, пожертвуване громадянами, підприємствами та організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом, є їхньою власністю (п. 2 р. XІІ Статут про управління).

Згідно положень 4.5.-4.10 статутів, будівлі, споруди, предмети культу, об'єкти соціального, добродійного та господарського призначення, кошти, література, інше майно, набуте монастирем, утворене ним за рахунок власних ресурсів, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами, організаціями, передане державою, а також набуте на інших законних підставах, є власністю Монастиря Української Православної Церкви. У разі припинення діяльності Монастиря як структурного підрозділу Української Православної Церкви його правонаступником є Київська Митрополія Української Православної Церкви. Монастир визнає виняткове право ухвалювати рішення щодо розпорядження культовими будівлями, що належать Українській Православній Церкві на правах власності та перебувають на балансі Балтської єпархії чи Монастиря так само, як і право розпоряджатися священними предметами (включаючи ікони), за Священним Синодом Української Православної Церкви. Розпоряджатися іншими будівлями та спорудами, що належать Монастирю на правах власності, Монастир може за згодою Священного Синоду Української Православної Церкви. Володіння, користування і розпорядження іншим майном Монастир здійснює на основі однакової підзвітності єпархіальному архієрею. Монастир як суб'єкт цивільного права самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Претензії кредиторів не можуть бути звернені на майно культового призначення та богослужбові предмети.

Частиною 3 статті 12 Закону визначено, що статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості, зокрема, про майновий стан релігійної організації, порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації, тощо.

Так, суд вважає, що зі змісту поданих на реєстрацію статутів монастирів видно, що вказані положення стосуються майнових відносин щодо майна релігійної організації, і відповідні змістовні приписи статутів, виходячи з їх змісту, узгоджуються, по суті, з положеннями п.п. 10, 11 р. ІX Статуту про управління та суперечать змісту ч. 3 ст. 12 Закону.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України») звертається увага на те, що відповідно до рекомендації N 132 Ради з питань релігій при Кабінеті Міністрів України від 15 липня 1992 року кожна релігійна організація володіє власним майном та в разі зміни конфесії

фінансові та майнові питання мають вирішуватись на підставі статуту кожної релігійної організації та згідно з положеннями відповідного законодавства.

З огляду на наведені судом висновки щодо змісту статутів, з урахуванням викладеної Європейським судом позиції щодо вільного володіння релігійної організацією власним майном та у відповідності до статуту кожної релігійної організації і згідно з положеннями відповідного законодавства, приймаючи до уваги, що відповідач не наводить конкретних зауважень щодо невідповідності вказаних пунктів статутів нормам законодавства України, у зв'язку із чим залишається незрозумілим, зокрема, з ким та в чому саме зазначені пункти статутів монастирів Української Православної Церкви потребують узгодження та суттєвого доопрацювання відповідно, суд критично оцінює посилання відповідача в Листі-1 про те, що перелічені ним пункти статуту потребують узгодження.

У Листі-1 Міністерством зазначено зауваження про те, що:

«В розділі 4 пункт 4.1. підпункт «а» Статуту зазначено: «Кошти Монастиря утворюються із: добровільних пожертвувань паломників та інших громадян, а також державних, громадських та інших організацій, фондів, закладів, кооперативів і підприємств». В цьому пункті порушено норми: статті 35 Конституції України, де зазначено, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви», а також статті 5 Закону, де вказано, що «Держава не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії». Таким чином, «добровільні пожертви від державних органів влади» не можуть бути джерелом утворення коштів релігійної організації.».

Зазначене зауваження формується з двох частин, з них перша визначає безпосередньо положення статутів, а друга є висновком про невідповідність їх положень Закону.

В частині викладеного, суд відмічає, що у Підсумковому документі Віденської зустрічі держав - учасників Наради по безпеці й співробітництву в Європі, звертається увага на те, що з метою забезпечення свободи особи сповідувати релігію або віру, держави-учасники будуть, зокрема, поважати право цих релігійних об'єднань просити й одержувати добровільні фінансові й інші пожертвування.

Згідно п. 8 р. XІІ Статуту про управління передбачено, що кошти Української Православної Церкви надходять з: добровільних пожертвувань віруючих, підприємств, установ, організацій, об'єднань, фондів_/ органів державної влади тощо; відрахувань єпархій, синодальних установ, місій, парафій, монастирів, подвір'їв, братств, сестринств тощо; надходжень від реалізації предметів релігійно

го призначення; надходжень від виробничої, господарської, підприємницької, видавничої та іншої діяльності, що не суперечить цьому Статуту та чинному законодавству.

Подібні за змістом положення викладені в п. 4.1. статутів.

Частиною 3 статті 5 Закону визначено, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

З правової конструкції статті 3 статті 5 Закону слідує, що держава не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. При цьому, такий припис вказує на вчинення державою дії з фінансування, як заснованої на правових нормах діяльності держави та її органів з мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, за допомогою яких забезпечується практичне виконання завдань і функцій держави.

За ч.ч. 1-3 ст. 18 Закону, релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

З вказаних положень ст. 18 Закону випливає, що до майна, яке може бути у власності релігійної організації, відносяться: будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

При цьому, в силу п. 4.1. статутів, до джерел утворення коштів включаються, добровільні пожертвування паломників та інших громадян, а також державних, громадських та інших організацій, фондів, закладів, кооперативів і підприємств; грошових надходжень у зв'язку із здійсненням богослужінь; реалізації необхідних для участі в обрядах предметів релігійного призначення та літератури; надходжень, які одержуються від сільськогосподарської і виробничої діяльності монастирських закладів, створених згідно чинного законодавства; інших, не заборонених законодавством, надходжень.

Дане свідчить про те, що процес утворення коштів нерозривно пов'язаний та залежить від певного джерела, як форми, з якого можуть формуватися кошти. Така форма, з огляду на положення статутів, може бути виражена через: добровільне пожертвування коштів (майна); надходжень у зв'язку із здійсненням богослужінь; реалізації необхідних предметів релігійного призначення та літератури; надходжень, які одержуються від сільськогосподарської і виробничої діяльності монастирських закладів; інших, не заборонених законодавством, надходжень.

Так, суд відмічає, що процес утворення коштів, про який йдеться в положеннях статутів, не пов'язаний з обставинами прямої діяльності держави, спрямованої на фінансування організацій, створених за ознакою ставлення до релігії, тобто не зв'язаний з діяльністю держави та її органів з мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, за допомогою яких забезпечується практичне виконання завдань і функцій держави. Тобто, не є тотожними за своїм змістом поняття добровільного пожертвування та державного фінансування певної діяльності.

На думку суду, виходячи при цьому із завдань монастиря та приймаючи до уваги міжнародні наголоси щодо питань про права цих релігійних об'єднань, принцип утворення коштів, що покладений в основу відповідних положень статутів, пов'язаний з набуттям відповідною релігійною організацією майна, в тому числі коштів, необхідних для забезпечення діяльності останньої, і, оскільки формування таких коштів може бути пов'язане від здійсненої трансформації переданого державою в порядку ч. 3 ст. 18 Закону майна, неаргументованими є викладені відповідачем зауваження щодо невідповідності п. 4.1. статутів принципу, передбаченого ст. 5 Закону.

Окремо суд вказує, що за ст. 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Проаналізувавши відповідну норму, приймаючи до уваги в сукупності судові умовиводи щодо п. 4.1. статутів, суд вважає, що посилання Міністерством на ст. 35 Конституції України, є, в контексті здійсненого останнім аналізу п. 4.1. статутів, безконструктивним, так як в ст. 35 Конституції України безпосередньо не йдеться про фінансування діяльності будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Зі змісту Листа-1 також вбачається зауваження, що:

«Відповідно до ч. 3 статті 12 Закону «Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання». Зазначена вище норма не врахована в змісті Статутів, що подані на реєстрацію. Так, зокрема, окремо не зазначена віросповідна приналежність зазначених вище релігійних організацій - православ'я, а також не вказане місце монастирів в організаційній структурі релігійного об'єднання Української православної церкви».

Вказане зауваження викладене з причин неврахування Митрополією вимог ч. 3 ст. 12 Закону.

З приводу вказаного недоліку, суд зазначає наступне.

Пунктами 1.1. статутів монастирів визначено, що відповідний монастир є неприбутковою релігійною організацією, котра, як структурний підрозділ Української Православної Церкви, входить до складу відповідної єпархії.

Монастир - церковний заклад, у якому живе та здійснює свою діяльність чоловіча або жіноча громада, що складається з осіб чернечого звання, об'єднаних обітницями цнотливості, безкорисливості та послуху, що присвятили себе молитві, праці та благочестивому життю (п. 1.3.).

Таким чином, з вказаних пунктів та виходячи з сутності змістовних положень статутів випливають, по суті, питання виду релігійної організації, її віросповідної приналежності і місцезнаходження; місця релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання.

Додатково суд робить наголос на тому, що у рішенні Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України») викладено загальні принципи, встановлені практикою Суду, який, серед іншого, нагадав, що в той час, як свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" самому або в об'єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об'єднання від невиправданого втручання з боку держави. З цієї точки зору право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об'єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов'язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. Metropolitan Church of Bessarabia, cited above, §§ 118 and 123; and Hasan and Chaush v. Bulgaria [GC], no. 30985/96, § 62, ECHR 2000-XI).

Про повагу держави до прав релігійних об'єднань організовуватися у відповідності зі своєю власною ієрархічною й інституційною структурою, також слідує з приписів, викладених у Підсумковому документі Віденської зустрічі держав - учасників Наради по безпеці й співробітництву в Європі.

Зважаючи на викладені судом висновки в частині відповідності вимог статутів припису ч. 3 ст. 12 Закону, приймаючи до уваги міжнародні акценти та з урахуванням викладеного Європейським судом принципу щодо свободи віросповідання, на переконання суду, необґрунтованими є викладені Міністерством у листі доводи щодо не врахування Митрополією норм ч. 3 ст. 12 Закону в змісті статутів.

З огляду на наведене, суд в цілому відмічає, що здійснивши системний аналіз Статуту про управління, статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви, а також статутів, що були подані Митрополією на реєстрацію, проаналізувавши змістовні приписи ст.ст. 1, 2, 5, 7, 9, 10, 12, 14, 18, 19 Закону, та з урахуванням міжнародних підходів і практики Європейського суду в питаннях релігійних організацій, суд дійшов висновку, що викладені відповідачем у Листі-1 зауваження не свідчать, що окремі пункти статутів не узгоджувалися з чинним законодавством України, а висловлені останнім недоліки є власним баченням питань наповнення змісту статутів, що, як наслідок, виключало підстави для висновку про необхідність їх додаткового узгодження і доопрацювання.

Окремо варто відмітити, що надаючи оцінку зауваженням відповідача, які були викладені у Листі-1, суд наголошує, що Міністерством були вчинені дії з реєстрації подібних за змістом статутів за зверненням Митрополії, проте в інший період.

В частині викладених зауважень, що сформовані Міністерством в Листі-2, судом принагідно зауважується на наступне.

В Листі-2 відповідач здійснив аналіз статутів релігійних організацій, а саме: Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви та Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви, та виклав такі зауваження:

«В Статутах свідомо зроблена підміна основних понять - логічна помилка, яка досить суттєво впливає на розуміння змісту документу та його структуру. Так, в тексті загаданих Статутів поняття «Єпархіальне управління» застосовується як тотожне поняттю «Єпархія», таким чином підміняючи останнє. З формально-логічної точки зору поняття «Єпархіальне управління» є вужчим за поняття «Єпархія», а, отже, не може застосовуватись, як тотожне останньому.»;

«Більша частина пунктів Статутів стосуються не Єпархіального управління, а Єпархії. В статті 7 п. 2 Закону, зокрема, чітко визначено, що «Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії) а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій». В цьому переліку «Єпархія», як окрема форма релігійної організації, не визначена; тому її реєстрація як окремої юридичної особи не передбачена. Пункти Статуту нової редакції, які стосуються поняття «Єпархії», обтяжують документ та порушують логіку останнього.».

Зазначені зауваження сформовані по двом епізодам застережень, які пов'язані між собою за змістом, зокрема, в частині ототожнення поняття «Єпархіального управління» та поняття «Єпархії», і, відповідно, два висновки Міністерства, а саме: стосовно логічного змісту таких понять та форми релігійної організації.

З приводу викладених недоліків, суд вказує на таке.

Згідно пп. 1-5 р. VІІ Статуту про управління, Українська Православна Церква поділяється на єпархії - місцеві церкви, які очолюються єпархіальними архієреями й об'єднують єпархіальні установи, благочиння, парафії, монастирі, подвір'я, духовні навчальні заклади, братства, сестринства, місії. Єпархія створюється за рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви з подальшим ухваленням Собором єпископів Української Православної Церкви. Межі єпархій на території України визначаються Священним Синодом Української Православної Церкви з подальшим ухваленням Собором єпискоаів Української Православної Церкви. У кожній єпархії існують органи єпархіального управління, що діють у межах, визначених канонами та даним Статутом. Для задоволення церковних потреб у єпархіях можуть бути створені необхідні єпархіальні установи, діяльність яких регламентується синодально ухваленими положеннями.

Як видно з п.п. 1, 2-4, 7, 8 р. І, п. 2-3 р. ІІ статутів відповідних управлінь (по тексту - статути управлінь або статути управлінь Єпархій), релігійні організації, як Єпархіальні управління (в рішенні, як зазначено), в установленому законом порядку представляють Сумську та Конотопську єпархію УПЦ та є її частиною. До складу відповідних єпархій входять ієрархічно підлеглі структурні підрозділи, у тому числі, парафії, які об'єднані в благочиння, а також єпархіальні установи, монастирі, братства, місії та структурні підрозділи необхідні для виконання цілей та завдань. Єпархія утворюється і скасовується за рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви. Межі єпархії на території визначаються Священним Синодом Української Православної Церкви. Засновником Єпархіального управління є Київська Митрополія Української Православної Церкви. У своїй внутрішній діяльності Єпархія керується Статутом про управління Української Православної Церкви, постановами та рішеннями Соборів Української Православної Церкви, Соборів єпископів Української Православної Церкви та Священного Синоду Української Православної Церкви. Єпархіальне управління є юридичною особою з моменту її державної реєстрації. Керуючим Єпархією є єпархіальний архієрей, який обирається Священним Синодом Української Православної Церкви та призначається Указом Митрополита Київського і всієї України. Органом управління Єпархії є Єпархіальна рада, вищим органом управління Єпархії є Єпархіальні збори.

З вказаних положень Статуту про управління та статутів управлінь Єпархій випливає про: процедурні питання їх утворення; визначення їх внутрішньої структури, як релігійної організації; склад ієрархічно підлеглих підрозділів; структуру органів управління Єпархії.

Як вже відмічалося судом, частиною 2 статті 7 Закону визначено перелік релігійних організацій в Україні, до яких відносяться: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій (релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів). Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

У рішенні від 14.06.2007 (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України») Європейський суд з прав людини наголошував, що: «На практиці документи перевіряються не на відповідність законодавству, а часто оцінюється сама релігія... Під час реєстрації державні органи повертають подані документи зі своїми зауваженнями та своїми пропозиціями до статуту, хоча такої процедури взагалі не передбачено законодавством. Зауваження органів влади часто стосуються аспектів сповідування релігії та обмежують права особи» (п. 90).

У Підсумковому документі Віденської зустрічі держав - учасників Наради по безпеці й співробітництву в Європі йдеться про повагу держави до прав релігійних об'єднань організовуватися у відповідності зі своєю власною ієрархічною й інституційною структурою, про що вже зазначалося судом.

З огляду на викладені міжнародні акцентування, враховуючи, що внутрішні настанови відповідних релігійних організацій держава, при здійсненні державної політики щодо релігії і церкви, бере до відома, зважаючи, що відповідачем фактично здійснено власний логічний аналіз бачення змістовних положень статутів управлінь Єпархій в контексті суттєвого впливу на розуміння документу, та логіки викладення понять в документах, суд вважає, що зазначені у статутах управлінь Єпархій поняття «управління єпархії» і «єпархія» не ототожнені позивачем за суттю, а тому, невмотивованими є зауваження Міністерства у викладених частинах, що, в свою чергу, не могло бути підставою для направлення статутів управлінь Єпархій на доопрацювання.

В Листі-2 відповідачем також викладено зауваження, яке стосується того, що:

«Викликає питання розділ 1 п. 2 Статуту нової редакції, в якому всупереч статті 8 п. 1 Закону (згідно з якою: «Релігійна громада є місцевою організацією віруючих громадян..., які добровільно об'єдналися з метою задоволення релігійних потреб») - релігійна громада (парафія) визначена, як ієрархічно підлеглий структурний підрозділ, що входить до складу Єпархії («До складу єпархії входять ієрархічно підлеглі структурні підрозділи, у тому числі парафії...», стор. 2), і, таким чином, заперечено принцип побудови релігійної громади, як вільного об'єднання громадян. Також цей пункт статуту прямо суперечить статті 8 п. 2 Закону, де чітко обумовлена вільна зміна релігійною громадою власної підлеглості релігійному центрові у канонічних та організаційних питаннях; натомість відповідний пункт проекту Статуту встановлює підлеглість релігійної громади (парафії) конкретній єпархії, єпархіальному управлінню, що належить до певного релігійного центру, у всіх без винятку, у тому числі, й у майнових питаннях.».

Вказане застереження сформоване з висновку, який стосується зауваження щодо релігійної громади, як релігійної організації, та питань її ієрархічної підлеглості і вільну зміну цієї підлеглості, та, як наслідок, здійсненої відповідачем оцінки відповідних положень статутів управлінь.

Пунктом 2 статутів управлінь перебачено, що до складу Єпархії входять ієрархічно підлеглі структурні підрозділи у тому числі парафії, які об'єднанні в благочиння, а також єпархіальні установи, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, місії, подвір'я, скити, органи адміністративно-господарського управління та інші структурні підрозділи необхідні для виконання цілей та завдань.

Відповідно до частини 2 статті 7 Закону, релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Отже, релігійні організації, у тому числі релігійні громади, можуть входити до складу релігійного об'єднання.

За ст. 8 Закону, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

З вказаної конструкції ст. 8 Закону видно про визнання державою визнає права релігійної громади на її підлеглість, а також на вільну зміну цієї підлеглості.

Суд вказує, що оскільки у своїй внутрішній діяльності Єпархія керується Статутом про управління Української Православної Церкви, постановами та рішеннями Соборів Української Православної Церкви, Соборів єпископів Української Православної Церкви та Священного Синоду Української Православної Церкви, варто зауважити, що згідно п.п. 1-12 р. VІІІ Статуту управління, парафією є громада православних християн, що складається з кліру та мирян, об'єднаних навколо храму. Парафія становить частину єпархії, яка перебуває під керівним наглядом свого єпархіального архієрея і керується священиком- настоятелем, який призначається єпархіальним архієреєм. Парафія утворюється за добровільною згодою віруючих осіб православного віросповідання, які досягли повноліття. Парафія утворюється з благословення єпархіального архієрея. Для отримання статусу юридичної особи парафія реєструється органами державної влади в порядку, передбаченому чинним законодавством, на підставі поданої заяви, підписаної не менше ніж десятьма фізичними особами, які утворили цю парафію. Межі парафії визначаються Єпархіальною радою. Парафія розпочинає свою діяльність після благословення єпархіального архієрея. Парафія у своїй релігійній, адміністративно-фінансовій та господарській діяльності підпорядкована й підзвітна єпархіальному архієрею. Парафія виконує рішення Єпархіальних зборів, Єпархіальної ради та розпорядження єпархіального архієрея. Парафія може отримати від органів державної влади у власність або в користування наданий їй храм, церковне начиння та інше майно; у такому випадку парафія несе відповідальність за збереження цього майна. Парафія, у встановленому порядку, може купувати, будувати або орендувати будинки, приміщення та інше майно, необхідне для забезпечення своїх потреб. У разі припинення існування парафії розпорядження власністю, яка їй належить, здійснюється згідно з її Статутом та згідно з чинним законодавством за участю єпархіальної влади. Парафіяльні храми, молитовні будинки та каплиці влаштовуються з благословення єпархіального архієрея та з додержанням установленого законом порядку. Парафія управляється настоятелем, Парафіяльними зборами та Парафіяльною радою. Парафія відраховує кошти на єпархіальні потреби в порядку і розмірах, встановлених органами єпархіальної влади. Контролюючим органом фінансово-господарської діяльності Парафії є Ревізійна комісія.

Так, судом зауважується, що змістовні положення статутів управлінь Єпархій не конфліктують із положеннями п.п. 1-12 р. VІІІ Статуту про управління, і зокрема, в питаннях внутрішньої структури Єпархій.

З огляду на викладене, судом констатується, що зі змісту поданих позивачем на реєстрацію статутів управлінь Єпархій не вбачається заборони релігійній громаді або її члену змінити релігійний центр (релігійне об'єднання). Вказані положення лише встановлюють внутрішню структуру єпархії, як канонічного підрозділу Української Православної Церкви. Відтак, не є обґрунтованими зауваження відповідача, викладені у Листі-2 у вказаній частині, в аспекті невідповідності вказаних пунктів статутів управлінь Єпархій вимогам ч. 2 ст. 8 Закону.

В Листі-2 відповідачем також сформовано зауваження про те, що:

«Також слід звернути увагу на розділ II п. 12с, в якому зазначено «Єпархіальний архієрей: дозволяє (благословляє) утворення та реєстрацію парафій». Відповідно до статті 35 Конституції України, «Кожен громадянин України має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляв релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність», тобто кожна особа або група осіб мають право вільно здійснювати релігійну діяльність, а також утворювати релігійні громади, не потребуючи на це особливого дозволу. Окрім того ст. 8 п. 4 Закону дає право представникам новоутвореної релігійної громади не повідомляти про її утворення державні органи. Отже, зазначений вище пункт Статутів обмежує право громадян щодо вільного сповідування будь-якої релігії та безперешкодного відправлення релігійних культів і здійснення ритуалів.».

Відповідне зауваження складається з двох частин, а саме: висновку, який зачіпає, по суті, питання канонічних приписів (внутрішніх настанов) релігійної організації, та здійсненої відповідачем оцінки відповідних положень статутів управлінь.

Щодо наведеного, суд наголошує на таке.

Відповідно до п.п. 1-14 р. ІІ статутів управлінь, Єпархіальне управління представляє Єпархію та є її виконавчим органом, здійснює свою діяльність, дотримуючись Статуту про управління Української Православної Церкви, чинного законодавства України, а також даного Статуту, який визначає його правоздатність як юридичної особи. Керуючим Єпархією є єпархіальний архієрей, який обирається Священним Синодом Української Православної Церкви та призначається Указом Митрополита Київського і всієї України. Органом управління Єпархії є Єпархіальна рада, вищим органом управління Єпархії є Єпархіальні збори. Єпархіальні збори на чолі з єпархіальним архієреєм є вищим органом управління Єпархією. Головою Єпархіальних зборів є єпархіальний архієрей. Єпархіальні збори: обирають делегатів на Собор Української Православної Церкви; обирають членів Єпархіальної ради; утворюють єпархіальні установи; заслуховують звіти про діяльність парафій, монастирів, установ, приймають щодо їх діяльності рішення. Постанови Єпархіальних зборів підписуються єпархіальним архієреєм. Діяльність Єпархіальних зборів їх склад і порядок утворення визначається Статутом про управління Української Православної Церкви. Єпархіальна рада на чолі з єпархіальним архієреєм є органом управління Єпархією в період між Єпархіальними зборами. Єпархіальна рада у відповідності з вказівками єпархіального архієрея: виконує рішення Єпархіальних зборів, які стосуються відання Ради; визначає джерела коштів, які необхідні для задоволення потреб єпархії, а в разі необхідності й парафій; визначає межі благочинь, а в разі необхідності й парафій; розглядає плани будівництва, капітального ремонту та реставрації храмів; веде облік храмів, молитовних будинків, каплиць, а також іншого майна, що перебуває у віданні єпархії; здійснює ревізію єпархіальних установ; вирішує інші питання за вказівкою єпархіального архієрея. Рішення Єпархіальної ради підписується єпархіальним архієреєм. Діяльність Єпархіальної ради її склад і порядок утворення визначається Статутом про управління Української Православної Церкви. Єпархіальний архієрей: скликає Єпархіальні збори та Єпархіальну раду і головує на них; здійснює загальне керівництво єпархіальними установами, парафіями, монастирями та іншими структурними підрозділами єпархії; дозволяє (благословляє) утворення та реєстрацію парафій; затверджує Статути парафій і виносить пропозицію на Священний Синод про створення монастирів; підтверджує належність до Української Православної Церкви всіх парафій, монастирів, що розташовані на території Єпархії; призначає причт та настоятелів парафій; представляє на призначення викладачів духовних навчальних закладів (училищ, семінарій, академій) та настоятелів (ігумень) монастирів; схвалює проведення в життя рішень органів єпархіального управління. Без згаданого схвалювання рішення не є дійсним; дозволяє (благословляє) будівництво і ремонт храмів, молитовних будинків та каплиць; виступає з клопотанням перед органами державної влади та місцевого управління про передачу Єпархії храмів та інших будівель і споруд, призначених для церковних потреб; є повноважним представником Української Православної Церкви перед відповідними органами державної влади та управління з питань, що стосуються його єпархії; вирішує інші питання, пов'язані з життям Єпархії. Єпархіальний архієрей розпоряджається майном та фінансовими засобами, укладає договори, видає доручення, відкриває рахунки в банківських установах. У своїй діяльності єпархіальний архієрей підзвітний Митрополиту Київському і всієї України та Священному Синоду Української Православної Церкви.

З наведених положень статутів управлінь Єпархій слідує, що вони визначають: структуру та управління Єпархії, а також повноваження її керуючого і органу управління.

Слід зауважити, що зазначений відповідачем в листі пункт статутів управлінь Єпархій стосується канонічних приписів УПЦ, закріплених у внутрішніх канонічних нормах (Статут про управління), і ці положення знаходять своє відображення відповідно у статутах релігійних організацій, які інституційно входять до її структури.

На думку суду, з урахуванням того, що держава, при здійсненні державної політики щодо релігії і церкви, бере до відома внутрішні настанови і поважає традиції останньої, зауваження Міністерства до внутрішніх настанов Митрополії відбувається поза межами наданих йому повноважень.

Окрім того, суд наголошує, що зі змісту вказаного пункту поданих позивачем на реєстрацію статутів управлінь Єпархій не вбачається обмеження гарантованого статтею 35 Конституції України, зокрема, щодо права кожного громадянина на свободу світогляду і віросповідання.

Додатково суд звертає увагу, що при формулюванні зауваження відповідачем має місце посилання на п. 4 ст. 8 Закону, втім пункту чотири стаття 8 Закону не містить.

Суд також вказує, що так як у своїй внутрішній діяльності Єпархія керується Статутом про управління УПЦ, постановами та рішеннями Соборів Української Православної Церкви, Соборів єпископів Української Православної Церкви та Священного Синоду Української Православної Церкви, варто відмітити, що згідно п.п. 6-19 р. VІІ Статуту управління передбачено, що Єпархіальний архієрей, за спадкоємністю влади від святих апостолів, є предстоятелем місцевої церкви - єпархії, який канонічно керує нею за соборного сприяння кліру й мирян. Єпархіальний архієрей обирається і призначається Священним Синодом Української Православної Церкви, одержуючи відповідний Указ Митрополита Київського і всієї України. У міру потреби для допомоги єпархіальному архієреєві Священним Синодом Української Православної Церкви призначаються вікарні єпископи з обсягом повноважень, які визначаються єпархіальним архієреєм. Архієрей має титул, який включає назву кафедрального міста. Архієрейські титули визначаються Священним Синодом Української Православної Церкви. Кандидати в архієрейський сан обираються у віці не молодше 30 років з чернецтва або з осіб білого духовенства, які не є одруженими, з обов'язковим постриженням У чернецтво. Кандидат, якого обирають, має відповідати високому званню єпископа за моральними якостями та загальною і богословською освітою. Архієреї користуються всією повнотою ієрархічної влади. Єпархіальний архієрей висвячує і призначає кліриків на місця їхнього служіння, призначає всіх працівників єпархіальних установ і благословляє чернечі постриження. Єпархіальний архієрей має право приймати до кліру своєї єпархії духовенство з інших єпархій за наявності відпускних грамот, а також відпускати священнослужителів до інших єпархій, надсилаючи на запит архієреїв особисті справи та відпускні грамоти цих кліриків. Єпархіальний архієрей скликає Єпархіальні збори та Єпархіальну раду і головує на них, має вищий нагляд за єпархіальними установами та монастирями, що входять до його єпархії. Без згоди єпархіального архієрея жодне рішення органів єпархіального управління не може бути втілене в життя. Єпархіальний архієрей може звертатися з архіпастирськими посланнями до кліру та мирян у межах єпархії. До обов'язків єпархіального архієрея входить подання Митрополитові Київському і всієї України щорічного звіту про життя єпархії та про свою діяльність, за встановленою формою. Єпархіальний архієрей є повноважним представником єпархії Української Православної Церкви перед органами державної влади. Здійснюючи управління єпархією, єпархіальний архієрей: піклується про збереження віри, християнської моралі та благочестя; стежить за правильним звершенням богослужіння та дотриманням церковної благоліпності; піклується про місіонерську, катихізаторську та видавничу діяльність; відповідає за виконання рішень Соборів, Священного Синоду та положень даного Статуту; має право «вето» щодо рішень Єпархіальних зборів з наступним переданням відповідного питання на розгляд Священного Синоду; згідно з церковними канонами, відвідує парафії своєї єпархії та здійснює нагляд за їхньою діяльністю безпосередньо або через своїх повноважних представників; наглядає за діяльністю єпархіального кліру; призначає настоятелів парафій та інших кліриків; представляє на затвердження Священному Синоду ректорів духовних навчальних закладів, настоятелів, настоятельниць та намісників монастирів, що перебувають в єпархіальному підпорядкуванні; має право скликання Парафіяльних зборів та затверджує їхні рішення; виводить зі складу Парафіяльних рад членів, які порушують канонічні норми та статути парафій; затверджує фінансові та інші звіти Парафіяльних рад та доповіді Ревізійних комісій парафій; затверджує обраних Парафіяльними зборами голів Парафіяльних рад (інших посадових осіб), Ревізійних комісій та відсторонює їх від виконання обов'язків у разі порушення ними канонічних норм і статуту парафії; затверджує протоколи Парафіяльних зборів; надає відпустки духовенству на строк більше, ніж один тиждень; піклується про вдосконалення духовного і морального стану духовенства; піклується про належний освітній рівень священно- та церковнослужителів, для чого організовує їхню підготовку в межах своєї єпархії або направляє достойних кандидатів для вступу до духовних навчальних закладів; наглядає за підтриманням належного рівня церковної проповіді; подає клопотання Митрополиту Київському і всієї України про нагородження достойних кліриків і мирян відповідними церковними нагородами й особисто нагороджує їх у визначеному порядку; благословляє заснування нових парафій; дає благословення на будівництво та ремонт храмів, молитовних будинків, каплиць та інших споруд (церковно-адміністративні споруди, будівлі духовних навчальних закладів, монастирські житлові та господарські приміщення, споруди церковних закладів, підприємств тощо) і піклується про те, щоб їхній зовнішній вигляд і внутрішнє вбрання відповідали православній церковній традиції (ремонт древніх храмів і оновлення ікон та іконостасів, які мають культурно-історичну цінність, здійснюється згідно із встановленим законом порядком при особливому піклуванні про це єпархіального архієрея); освячує храми; піклується про стан церковного співу, іконопису та прикладних церковних мистецтв; звертається до органів державної влади з питань повернення у власність або передачі в користування Церкві храмів та інших будівель і споруд, які є майном колишньої церковної власності; вирішує питання щодо права власності (володіння, користування, розпорядження) церковним майном у межах єпархії; здійснює нагляд за релігійною, адміністративною та фінансовою діяльності парафій, монастирів, духовних навчальних закладів та інших структурних підрозділів єпархії; дає благословення на діяльність місцевих братств та сестринств, а також має право відкликання такого благословення; видає власні виконовчо-розпорядчі акти з усіх питань життя та діяльності єпархії; підтверджує належність до його єпархії тих парафій, монастирів та інших структурних підрозділів, що входять до єпархії; піклується особисто або через відповідні єпархіальні установи: про забезпечення парафій усім необхідним для церковних відправ; про недільні школи; про забезпечення на належному рівні церковних засобів масової інформації (друкованих та електронних); про справи милосердя та доброчинності; про задоволення інших церковних потреб.

Виходячи з наведеного, судом зауважується, що відповідні положення статутів управлінь Єпархій не вступають, за змістом, в конфлікт із положеннями п.п. 6-19 р. VІІ Статуту про управління, і зокрема, в питаннях повноважень Єпархіального архієрея.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України») відмічено, що стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать в площині приватного права та які не мають бути об'єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції. Іншими словами, держава не може зобов'язати легально існуюче приватно-правове об'єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду суперечитиме свободі релігійних об'єднань вільно регулювати свою поведінку та вільно вести свої справи. Отже, Суд має розглянути положення статуту, які регулюють питання членства в Парафії, та фактичні обставини справи.

З огляду на викладене в сукупності, приймаючи до уваги міжнародні акценти щодо прав релігійних об'єднань організовуватися у відповідності зі своєю власною ієрархічною й інституційною структурою та практику Європейського суду в питаннях релігійних організацій, посилання відповідачем у Листі-2 на невідповідність п. 2с р. ІІ статутів управлінь Єпархій статті 35 Конституції України є, за поглядом суду, в розумінні надання Єпархіальним архієреєм благословення на заснування парафій, недоречним та таким, що не свідчить про суперечність його Закону та Конституції України.

Міністерством в Листі-2 також заначено наступні зауваження, а саме:

«В розділі ІІІ п. 5к зазначено: «Єпархіальне управління має право: Засновувати як окремі юридичні особи (що діють на підстав власних статутів) власні або спільні (у тому числі із закордонними партнерами) підприємства та заклади для ведення добродійної, просвітницької, видавничої, комерційної, художньої, реставраційної, будівельної та іншої господарської діяльності». В свою чергу, Законом в статті 19 - «Виробнича і господарська діяльність релігійних організацій» - не передбачено ведення релігійними організаціями суто комерційної діяльності, адже комерційна діяльність - спосіб отримання прибутку, а релігійні організації в Україні є неприбутковими.»;

В розділі IV п. 2а Статутів зазначено: «Кошти Єпархіального управління утворюються з: добровільних пожертвувань громадян, підприємств, установ, організацій, об'єднань, фондів, закладів та органів державної влади тощо». В цьому пункті порушено норми: статті 35 Конституції України, де зазначено, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви...», а також статті 5 Закону, де вказано, що «Держава... не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії». Таким тином, «добровільні пожертви від державних органів влади» не можуть бути джерелом утворення коштів релігійної організації.»;

Відповідно до ч. 3 статті 12 Закону «Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації,, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання». Зазначена вище норма не врахована в змісті Статутів, що подані на реєстрацію. Так зокрема, окремо не зазначена віросповідна приналежність зазначених вище релігійних організацій - православ'я, а також не вказане місце Управління Конотопської єпархії та Управління Сумської єпархії в організаційній структурі релігійного об'єднання Української православної церкви.».

З приводу процесуального питання надання судом оцінки зазначених відповідачем недоліків, то слід акцентовано вказати, що тотожним застереженням Міністерства судом вже надавалася правова оцінка під час дослідження зауважень згідно Листа-1, а відтак, вказані вище зауваження судом визнаються, з тих же підстав та за тих же нормативних обставин, невмотивованими.

В цілому, провівши конструктивний розгляд Статуту про управління, та статутів управлінь Єпархій, що були подані Митрополією на реєстрацію, здійснивши правовий аналіз приписів ст.ст. 5, 7, 8, 12, 19 Закону та ст. 35 Конституції України, з урахуванням міжнародних підходів та практики Європейського суду в питаннях релігійних організацій, суд прийшов до висновку, що сформульовані Міністерством у Листі-2 недоліки не свідчать, що окремі пункти статутів управлінь Єпархій не узгоджувалися з чинним законодавством України, а висловлені останнім застереження є особистим поглядом на питання формулювання змісту статутів управлінь, у зв'язку із чим, відсутніми були підстави для висновку про необхідність їх додаткового узгодження і доопрацювання.

Суд також зазначає наступне.

Листом-3 відповідач повернув позивачу пакет документів для реєстрації статуту релігійної організації «Управління Львівської єпархії Української Православної Церкви» та зауважив, що:

«На розгляді в Департаменті у справах релігій та національностей Міністерства культури України знаходяться установчі документи (Статут у новій редакції) релігійної організації - Управління Львівської єпархії Української православне церкви. Проведений фахівцями Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України аналіз Статуту показав, що документ має неузгоджений зміст, в якому присутні пункти, що погребують додаткового доопрацювання та приведення у відповідність до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». У зв'язку з вище викладеним, на додаток до листа Міністерства культури України від 02.06.2016 № 474/18-16, надсилаємо на доопрацювання статут релігійне Організації Управління Львівської єпархії Української православної церква.».

Суд відмічає, що у Листі-3 відповідач, по суті, послався лише на неузгоджений зміст відповідного статуту, в якому присутні пункти, що потребують додаткового доопрацювання, не вказавши при цьому, які саме пункти статуту релігійної організації «Управління Львівської єпархії Української Православної Церкви» є неузгодженими і якого саме доопрацювання вони потребують.

Наведене, за переконанням суду, не може бути підставою для відмови у реєстрації статуту або поверненні його без реєстрації заявнику на доопрацювання.

При цьому, слід здійснити наголос і на те, що судом вже була надана оцінка аналогічним зауваженням, викладеним Міністерством в Листах 2 та 1.

Окремо, зважаючи на викладені судом обставини про те, що суд, в питаннях оцінки обставин відмови державним органом зареєструвати зміни та доповнення до статуту має визначити, чи була відмова зареєструвати зміни та доповнення до статуту громади-заявника виправданою та пропорційною легітимній меті, яку вона переслідувала, та переконатися, що органи державної влади застосували норми, які відповідали принципам, закріпленим у Конвенції, та, більше того, що рішення органів державної влади базувалися на належній оцінці відповідних фактів, приймаючи до уваги, що оскільки основною метою Української Православної Церкви є здійснення спасительної діяльності на основі Святого Письма та Святого Передання, а положення Статуту про управління, а також інші документи, якими керується Українська Православна Церква та її установи у своєму управлінні і стосуються внутрішніх настанов відповідних релігійних організацій мають бути враховані державним органом при вирішенні питань реєстрації змін та доповнень до статуту, суд вважає за необхідне звернути увагу на таке.

В силу п.п. 1, 6, 10² «Положення про Міністерство культури України», затв. постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 495, Міністерство є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері кінематографії, відновлення та збереження національної пам'яті. Мінкультури є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин. Мінкультури для виконання покладених на нього завдань має право, зокрема, одержувати безоплатно від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування необхідні для виконання покладених на нього завдань інформацію, документи і матеріали, зокрема від органів статистики - статистичні дані. Державний секретар Мінкультури, який організовує роботу апарату Мінкультури, відповідно до покладених на нього завдань у межах своїх повноважень запитує та одержує в установленому порядку від державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в Україні та за її межами безоплатно інформацію, документи і матеріали, а від органів державної статистики - статистичну інформацію, необхідну для виконання покладених на Мінкультури завдань.

За таких обставин, з огляду на те, що Статут про управління є одним з документів, що визначає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, виходячи з того, що з положень ст. 1 Закону та рішення Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 випливає, що держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій та повинна враховувати всі факти (обставини) внутрішньої діяльності релігійної організації відповідно, суд вважає, що Міністерство, відштовхуючись від наданих йому повноважень, при формуванні зауважень до статутів та, як наслідок, вирішенні питань оцінки реєстрації відповідних статутів, не було обмежене у праві отримати, в тому числі від Митрополії, Статут про управління, на який має місце посилання у всіх відповідних статутах, та який поданий до суду під час розгляду справи і врахований судом в світлі всіх обставин справи в цілому. Окрім того, Міністерство також не було позбавлене можливості ознайомитися з Статутом про управління самостійно, текст якого розміщений на веб-сайті Української Православної Церкви за посиланням: http://orthodox.org.ua/page/statut-upts, та, взяти до відома відповідні внутрішні настанови релігійних організацій.

Щодо посилань представника відповідача у поданих запереченнях на позовну заяву на невідповідність статутів релігійних організацій Української Православної Церкви вимогам пункту 133.4 Податкового кодексу України, зокрема, щодо відсутності у поданих на реєстрацію статутах релігійних організацій Української Православної Церкви, поданих позивачем на реєстрацію, пунктів, що підтверджують неприбутковий статус юридичної особи, то суд не бере відповідні аргументи до уваги, оскільки відповідач, по-перше, не зазначав це у своїх листах при повернені документів позивачу, по-друге, редакція Податкового кодексу України станом на момент подання позивачем статутів на реєстрацію не містила відповідного обов'язку щодо включення такого пункту до статуту.

Частиною 1 статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Так, Податковий кодекс України доповнено пунктом 133.4 Законом України № 652-VIII від 17.07.2015 «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування неприбуткових організацій», що набрав чинності 13.08.2015 (публікація в Голосі України від 12.08.2015 № 147).

Таким чином, на момент подання документів та розгляду відповідачем поданих на реєстрацію статутів релігійних організацій Української Православної Церкви до 13.08.2015, у позивача був відсутній обов'язок щодо включення відповідних приписів стосовно статусу неприбуткових організацій до статутів релігійних організацій.

Також станом на час розгляду відповідачем поданих на реєстрацію статутів у релігійних організацій було право на приведення своїх статутів у відповідність із вимогами п. 133.4 ПК України до 01 січня 2017 року згідно із пунктом 35 у підрозділу 4 розділу XX Перехідних положень Податкового кодексу України.

Під час розгляду даної справи зазначений строк на приведення у відповідність із вимогами пункту 133.4 ПК України статутів релігійних організацій було продовжено до 01 січня 2018 року на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо уточнення окремих положень про оподаткування неприбуткових організацій» від 06.10.2016 року № 1667-VIII.

Суд також бере до уваги те, що станом на момент ухвалення судового рішення у даній справі до пункту 133.4.3 Податкового кодексу України були внесені зміни на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році» від 07.12.2017 № 2245-VIII. Так, зокрема, з системного аналізу внесених до ПК України змін вбачається, що релігійна організація вважається неприбутковою у разі, якщо вона була утворена та зареєстрована в порядку, визначеному законом, що регулює діяльність відповідної неприбуткової організації.

Тобто як на момент звернення позивача до відповідача з приводу реєстрації статутів релігійних організацій, так і на момент ухвалення рішення у справі будь-які додаткові вимоги до змісту статутів релігійних організацій, зокрема, щодо підтвердження статусу їх неприбутковості, законом не встановлено.

За таких обставин, посилання відповідача на невідповідність статутів релігійних організацій Української Православної Церкви вимогам пункту 133.4 Податкового кодексу України є необґрунтованим та не могло бути підставою для відмови позивачу у реєстрації вказаних статутів або повернення їх без реєстрації на доопрацювання.

Судом також не приймаються до уваги посилання відповідача на положення частини 3 статті 8 Закону, відповідно до якої повідомлення державних органів про утворення релігійної громади та, відповідно, звернення до Мінкультури з метою реєстрації статуту, не є обов'язковим, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, позивач звертався до Міністерства культури України з метою проведення реєстрації таких релігійних організацій, як монастирі та управління єпархій, які не є релігійними громадами та на яких положення частини 3 статті 8 Закону не розповсюджуються.

Так, у відповідності до частини 1 статті 12 Закону, статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Частиною 2 статті 14 Закону визначено, що релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.

Згідно зі статтею 13 Закону, релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України») цитуються доповіді правозахисних організацій - Права людини в Україні 2004, в яких зокрема зазначено (п.п. 90, 91):

«Суди часто не визнають порушенням права на свободу релігії та віросповідання перепони з боку органів влади у реєстрації релігійних організацій. … В Україні важливість отримання певного правового статусу збільшується, оскільки тільки таким чином релігійне утворення може утримувати культові будівлі, друкувати та поширювати літературу, запрошувати представників іноземних організацій, організовувати публічні акції та отримувати статус неприбутковості, так само як і займатися благодійністю. Усе це практично неможливо в Україні без реєстрації релігійного утворення, без статусу юридичної особи. … Позитивним є добровільність реєстрації релігійної організації та можливість існувати громадам без реєстрації. Проте статус таких незареєстрованих громад, їхні права законом не визначені. Виходячи з логіки позитивізму, який панує в Держкомрелігій та інших органах влади, такі організації взагалі не мають прав, оскільки законом вони не передбачені. Мова йде, наприклад, про право відправлення релігійних культів у громадських місцях, запрошення іноземних священиків, право на альтернативну службу осіб, що належать до таких громад, та багато інших. … Процедура реєстрації релігійних організацій в Україні отримання статусу юридичної особи необхідне для здійснення практично будь-якої «культової діяльності»: винайму для релігійної діяльності приміщення, здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священнослужителів, друку та поширення літератури тощо. Незареєстровані громади зустрічаються з проблемами в організації релігійних заходів, запрошенні священнослужителів з-за кордону, заміні військової служби на альтернативну тощо. Очевидно, такі обмеження порушують релігійну свободу, оскільки право організовувати богослужіння, навчатися й учити релігії, поширювати власні переконання та інше випливає безпосередньо з права на релігійну свободу людини й не повинно залежати від правового статусу організації».

Також, Європейський суд у наведеному рішенні вказав наступне (п.п. 121, 122):

«Суд неодноразово зазначав, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції … Щодо твердження Уряду про те, що вимога реєстрації релігійної групи не була передбачена законодавством, а, відповідно, й не мало місце втручання у зв'язку з відмовою зареєструвати зміни до статуту громади заявника, оскільки громада заявник могла існувати і без реєстрації, Суд зазначає, що стаття 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» дійсно дозволяла релігійній групі діяти без реєстрації і, як наслідок, без статусу юридичної особи. Проте внутрішнє законодавство обмежує правоздатність незареєстрованих релігійних груп, яким не дозволено вчиняти низку дій, які безпосередньо пов'язані з їх релігійною діяльністю …».

Щодо посилань представника відповідача на висновки Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій стосовно поданих позивачем на реєстрацію статутів релігійних організацій Української Православної Церкви, суд зазначає наступне.

У відповідності до пункту 11 Положення про Міністерство культури України, для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Мінкультури можуть утворюватись інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Наказом Міністра культури України від 22.06.2012 № 668 утворено Експертну раду з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій, затверджено її Положення та персональний склад.

Так, відповідно до пункту 1 Положення, Експертна рада з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій (далі - Експертна рада) є постійним консультативно-дорадчим органом, що утворений у Міністерстві культури України для розгляду наукових рекомендацій, проведення фахових консультацій та вивчення проблемних питань, пов'язаних з формуванням та реалізацією державної політики у сфері релігії.

Водночас, суд звертає увагу відповідача, що законодавством України повноваження щодо проведення реєстрації статутів релігійних організацій, зокрема, таких як монастирі та управління єпархій, покладено саме на Міністерство культури України як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, отже суд при вирішенні справи та прийнятті рішення надає правову оцінку діям чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, яким є відповідач, а не Експертна рада.

З наданих відповідачем копій протоколів засідань Експертної ради № 2 від 28.04.2015 та № 4 від 07.09.2015 не вбачається зміст проведеної експертної оцінки статутів релігійних організацій та конкретних зауважень Експертної ради до статутів релігійних організацій, у відповідності до законодавства України.

Додатково також слід відмітити, що пропозиції та рекомендації Експертної ради носять рекомендаційний характер, що видно з п. 10 Положення про Експертну раду з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій.

Крім того, пунктом 7 Положення про Експертну раду, головою Експертної ради є перший заступник Міністра культури, пунктом 8 Положення про Експертну раду передбачено, що засідання Експертної ради веде голова, а за його відсутності - заступник голови.

Відповідно до додатку «Склад Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій» до наказу Міністерства культури України (дата та номер не зазначені), наданому відповідачем, головою Експертної ради є Богуцький Ю.П., а його заступником - Бондаренко В.Д.

Натомість як вбачається з наданого відповідачем протоколу засідання Експертної ради № 4 від 07.09.2015, вказане засідання Експертної ради було проведено під головуванням іншої особи, Юраша А.В. При цьому будь-яких доказів уповноваження зазначеної особи на головування на засіданні Експертної ради відповідачем на надано.

За ч. 1 ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України (в рішенні - КАС України), належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Зважаючи на викладені обставини, приймаючи до уваги, що пропозиції та рекомендації Експертної ради носять рекомендаційний характер, тобто не є обов'язковими для Міністерства щодо врахування висновків по ним, суд вважає, що неаргументованими, в контексті належності доказів згідно ст. 73 КАС України, є посилання відповідача на протоколи Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій при Міністерстві культури України.

Враховуючи здійснений судом системний аналіз обставин, що стали підставами для направлення на доопрацювання статутів релігійних організацій, а також надавши оцінку запереченням відповідача в частині поданих ним додаткових аргументів, що, на думку останнього, підтверджують обґрунтованість дій Міністерства з направлення до Митрополії відповідних статутів, суд, констатуючи факт необґрунтованості викладених у Листах підстав для повернення на доопрацювання статутів, зауважує на відсутності беззаперечності доводів відповідача щодо наявності правових підстав для направлення позивачу статутів на доопрацювання.

Щодо наявних в матеріалах справи винесених відповідачем в 2017 році листів (а.с. 152-162 т. 3), якими поверталися листи позивача, подані останнім в грудні 2016, лютому та липні 2017 року, в яких повторно ставилося питання здійснення реєстрації релігійних організацій, то суд вказує, що дані обставини не впливають на факт порушеного права позивача згідно Листів, які, відповідно, і є об'єктом підстав позову, з урахуванням поданих до нього уточнень, та яким надається правова оцінка в розрізі порушених прав.

В частині позовних вимог про визнання незаконною бездіяльності відповідача щодо не проведення реєстрації вказаних статутів релігійних організацій Української Православної Церкви, суд вказує на таке.

Частинами третьою та четвертою статті 14 Закону визначено, що орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін.

Таким чином, для спеціально уповноваженого органу державної влади, який здійснює реєстрацію статутів релігійних організацій, законом встановлений граничний максимально допустимий строк розгляду поданих на реєстрацію статутів, який у будь-якому разі не може перевищувати трьох місяців від дня їх подання.

Як вбачається з матеріалів справи, статути релігійних організацій Української Православної Церкви були подані позивачем на реєстрацію відповідачу, відповідно, 25.12.2014, 27.03.2015 та 29.05.2015.

Отже, граничними строками розгляду відповідачем поданих позивачем для проведення реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви були, відповідно, 26.03.2015, 28.06.2015 та 30.08.2015.

Натомість, як вбачається з матеріалів справи, відповідач за відсутності рішення про відмову у реєстрації повернув позивачу без реєстрації подані статути відповідними Листами, тобто майже через один рік від дня настання встановленого законом граничного максимального строку розгляду заяв та статутів позивача.

При цьому суд не бере до уваги посилання відповідача на проведення спільних зустрічей та консультацій з представниками позивача з приводу можливих недоліків та зауважень до поданих для проведення реєстрації статутів релігійних організацій, адже діюче законодавство не передбачає, що проведення таких заходів є підставою для продовження строку розгляду поданих заяв та статутів, зокрема, їх наявність чи відсутність жодним чином не звільняє відповідача від обов'язку розгляду поданих заяв та статутів у встановлений законом строк та від обов'язку прийняти відповідне рішення або про відмову у реєстрації або про реєстрацію (за відсутності підстав для відмови).

Аналогічне визначено у пункті 3.4. Стандарту, відповідно до якого, у разі подання до Мінкультури неповного переліку документів, визначеного пунктами 3.1 - 3.3 цього розділу, та/або оформлення їх без дотримання встановлених вимог, відсутності у статуті (положенні) релігійної організації відомостей, встановлених частиною третьою статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», одержувачу адміністративної послуги пропонується в межах строків, встановлених цим Законом, усунути виявлені недоліки.

З наведеного випливає, що будь-які зауваження щодо виявлених недоліків у поданих для проведення реєстрації документах можуть бути предметом консультацій та/або усунень виключно в межах встановленого Законом строку, який у будь-якому разі не може перевищувати трьох місяців.

Підставою для відмови у реєстрації статуту (змін до статуту) релігійної організації може бути виключно невідповідність такого статуту вимогам законодавства. При цьому, враховуючи вимоги Закону, вказане рішення може бути прийняте виключно в межах встановленого 3-місячного строку на розгляд документів.

Суд зауважує, що достатньо тривалий час подані Митрополією документи перебували на розгляді у Міністерства. Проте, відповідачем, у встановленому законом порядку, рішення про відмову в реєстрації статутів релігійних організацій прийняте так і не було.

В той же час, в подальшому, Міністерство здійснило дії з повернення документів Митрополії на доопрацювання, що не передбачено законодавством України.

За таких обставин, суд вважає, що за відсутності передбачених законом підстав для відмови у реєстрації статуту релігійної організації, Міністерство культури України зобов'язано у встановлений законом строк прийняти рішення про його реєстрацію, про що виноситься відповідний наказ, який доводиться до відома заявника.

Таким чином, враховуючи, що відповідач не прийняв рішення про відмову позивачу у проведені реєстрації, що повинно бути оформлено відповідним наказом, суд приходить до висновку, що після 26.03.2015 стосовно поданих документів щодо реєстрації статуту релігійної організації «Управління Львівської єпархії Української Православної Церкви»; після 28.06.2015 стосовно поданих документів щодо реєстрації статутів релігійних організацій: «Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви», «Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви», «Чоловічий монастир преподобного Амвросія Оптинського Бердянської єпархії Української Православної Церкви», «Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», «Свято-Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви», «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви»; після 30.08.2015 стосовно поданих документів щодо реєстрації статутів релігійних організацій: «Свято-Покровський Балтсько-Феодосіївський чоловічий монастир Балтської єпархії Української Православної Церкви», «Свято-Успенський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», «Колінківський Свято-Володимирівський чоловічий монастир Чернівецько-Буковинської єпархії Української Православної Церкви», з боку відповідача мала місце протиправна бездіяльність щодо не проведення реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви, у зв'язку з чим відповідна позовна вимога позивача є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Окремо судом робиться наголос на тому правовому питанні, що відповідачем до суду були подані пояснення та клопотання щодо неналежності позивача у справі та фактичного подання позову в інтересах третіх осіб та що належним позивачем є кожна окрема релігійна організація, що є самостійною юридичною особою.

Натомість, суд не може погодитися з такими доводами відповідача з огляду на наступне.

Частиною 1 статті 6 КАС України (в редакції, що діяла на момент подання адміністративного позову) визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України, у випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, до відповідача для проведення реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви звертався саме позивач - Київська Митрополія Української Православної Церкви.

При цьому відповідач не тільки прийняв вказані статути від заявника, але й, у подальшому, повертаючи без реєстрації позивачу статути на доопрацювання, відповідач послався на невідповідність поданих документів законодавству України. Водночас будь-яких зауважень щодо відсутності у позивача права звертатися до Міністерства культури України для проведення реєстрації статутів релігійних організацій Української Православної Церкви відповідач не висловив.

Частиною 2 статті 7 Закону релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації, статути яких були подані на реєстрацію, входять саме до складу такого релігійного об'єднання як Українська Православна Церква.

Так, як вже раніше відмічалося судом, до установ Української Православної Церкви відносяться: Київська Митрополія Української Православної Церкви, синодальні установи, управління єпархій, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, місії, братства і сестринства - мають цивільну правоздатність і є юридичними особами з моменту реєстрації їхніх статутів в органах державної влади.

Українська Православна Церква, як релігійне об'єднання, не є юридичною особою згідно діючого законодавства. Українська Православна Церква представляється у відносинах своїм центром - позивачем, Київською Митрополією Української Православної Церкви, що має статус юридичної особи, та є саме центральним церковно-розпорядчим церковним органом (релігійним адміністративним центром) Української Православної Церкви.

Відповідно до пункту 1.1. Статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви позивач є центральним церковно-розпорядчим церковним органом (релігійним адміністративним центром) незалежної і самостійної у своєму устрої і управлінні Української Православної Церкви, що здійснює керівництво єпархіальними управліннями, парафіями, монастирями, духовними школами, братствами та іншими релігійними організаціями Української Православної Церкви.

Відповідно до пункту 2.1. Статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви, Київська Митрополія діє під загальним керівництвом Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УПЦ і представляє за його дорученням і від його імені Українську Православну Церкву у стосунках з іншими Помісними Церквами, державними органами, громадськими об'єднаннями та іншими організаціями.

Згідно п. 3.4. Статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви, Київська Митрополія для забезпечення релігійних потреб вірних Київська Метрополія УПЦ засновує духовні навчальні заклади, монастирі, релігійні братства, сестринства та інші релігійні організації.

Згідно статутів управлінь Балтської єпархії, Бердянської єпархії, Мукачівської єпархії та Харківської єпархії Української Православної Церкви управління єпархії є виконавчим органом єпархії, що здійснює свою діяльність дотримуючись законодавства, Статуту про управління Української Православної Церкви та статуту про управління єпархії. Статутами управлінь єпархій не передбачено право створювати монастирі.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Таким чином, монастирі можуть бути засновані релігійним об'єднанням через свій релігійний центр або управління, що має статус юридичної особи та якщо це право передбачено статутом центру чи управління. В даному випадку саме позивач, що має статус юридичної особи, як релігійний центр релігійного об'єднання «Українська Православна Церква», має право засновувати монастирі.

Як вбачається з поданих на реєстрацію статутів релігійної організації «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви» та релігійної організації «Колінківський Свято-Володимирівський чоловічий монастир Чернівецько-Буковинської єпархії Української Православної Церкви», вони подавалися до Міністерства культури України вперше, тобто як статути новостворених юридичних осіб.

Відповідно до абз. 1 п. 3.2. Стандарту, для реєстрації статуту (положення) монастиря, релігійного братства, місіонерського товариства (місії), духовного навчального закладу до Мінкультури подається заява за підписом керівника (іншої уповноваженої особи) релігійного центру (управління), що засновує відповідну релігійну організацію.

Як вбачається зі статутів вказаних новостворених юридичних осіб, їх засновником є саме позивач - Київська Митрополія Української Православної Церкви, отже саме позивач в даному випадку був належним заявником при зверненні до відповідача з метою реєстрації статутів цих релігійних організацій.

В нових редакціях статутів інших релігійних організацій, які також подавалися позивачем до Міністерства культури України з метою реєстрації внесення змін до статутів, їх засновником так само зазначений позивач.

В діючій редакції статуту Свято-Покровського Балтсько-Феодосіївського чоловічого монастиря засновником визначений сам позивач.

В діючих редакціях статуту Свято-Іоанно-Предтечівського жіночого монастиря та Чоловічого монастиря преподобного Амвросія Оптинського засновником визначена Українська Православна Церква в особі керівного органу.

В діючих редакціях статутів Управління Львівської єпархії, Управління Сумської єпархії, Управління Конотопської єпархії засновником визначений Священний синод Української Православної Церкви.

В діючих редакціях статутів Свято-Покровського чоловічого монастиря та Свято-Успенського жіночого монастиря зазначено, що саме Священний Синод Української Православної Церкви створює монастир, відповідно є засновником. Згідно Статуту про управління Української Православної Церкви Священний Синод Української Православної Церкви є органом управління релігійного об'єднання, проте цей орган не має статусу юридичної особи.

Оскільки згідно вимог Закону (ч. 1 ст. 10) саме релігійний центр, що має статус юридичної особи, від імені релігійного об'єднання може бути засновником монастиря, є правомірним подання позивачем, як релігійним центром Української Православної Церкви, статутів зазначених релігійних організацій (Управління Львівської єпархії, Управління Сумської єпархії, Управління Конотопської єпархії, Свято-Покровського чоловічого монастиря та Свято-Успенського жіночого монастиря) на реєстрацію відповідачу та зазначення позивача засновником в нових редакціях статутів цих релігійних організацій. Крім того, як зазначено вище, позивач, як установа - центральний виконавчо-розпорядчий церковний орган (релігійний адміністративний центр), у даному випадку уповноважений здійснювати представництво релігійних організацій перед державними органами, зокрема, у судах України, відповідно до внутрішніх церковних документів (Статуту управління, статуту Київської Митрополії)Української Православної Церкви.

З матеріалів справи також видно, що Міністерством приймались від Митрополії статути інших релігійних організацій Української Православної Церкви, подані останньою на реєстрацію, за наслідками розгляду яких відповідач здійснював їх реєстрацію. Так, зокрема, наказом відповідача від 28.10.2016 зареєстровано нову редакцію статуту релігійної організації «Жіночій монастир на честь Благовіщеня Пресвятої Богородиці Рівненської єпархії Української Православної Церкви»; наказом відповідача від 01.04.2016 зареєстровано нову редакцію статуту релігійної організації «Свято-покровський скит Свято-Успенського одеського чоловічого монастиря Одеської єпархії Української Православної Церкви».

За таких обставин, беручи до уваги суб'єктний склад сторін у взаємозв'язку із заявленими у справі позовними вимогами, а також наявними у матеріалах справи доказами, суд доходить висновку, що Київська Митрополія Української Православної Церкви у даному випадку є належним позивачем, оскільки незаконними діями та бездіяльністю Міністерства культури України порушені саме її права та законні інтереси як заявника та фактичного отримувача адміністративної послуги у вигляді реєстрації статутів релігійних організацій, засновником та уповноваженим представником яких вона також є. Релігійні організації, статути яких були подані на реєстрацію, входять саме до складу такого релігійного об'єднання як Українська Православна Церква, тому є правомірним подання статутів цих релігійних організацій на реєстрацію позивачем, що має статус юридичної особи, та є саме центральним церковно-розпорядчим церковним органом (релігійним адміністративним центром) зазначеного релігійного об'єднання, та є одночасно засновником цих релігійних організацій.

Позивачем також викладено вимогу про зобов'язання відповідача провести реєстрацію вказаних статутів релігійних організацій на підставі пакетів документів, що були подані на реєстрацію позивачем та безпідставно повернуті на доопрацювання відповідачем листом від 02.06.2016 № 476/18-16, листом від 02.06.2016 № 474/18-16, листом від 08.08.2016 № 726/18-16.

Розглянувши заявлені в цій частині позовні вимоги в контексті обраного позивачем способу захисту права, суд вважає зазначити про наступне.

Законодавством не передбачено права адміністративного суду переймати на себе функції та повноваження інших органів державної влади, які реалізуються відповідними суб'єктами владних повноважень в межах закону на власний розсуд (дискреційні повноваження), без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами.

Разом з цим, стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень, судом акцентується, що згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справа № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12 квітня 2018 року справа № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

В законодавстві України відсутнє визначення поняття "дискреційне повноваження".

При вирішенні даного питання правники мають виходити тільки з наявних міжнародних правових стандартів (правові акти та акти суду) та теоретичних досліджень сучасної юридичної науки.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 02.11.2006 у справі "Волохи проти України" (Заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так суд вказав, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. Європейський Суд дійшов до висновку, що втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у певній сфері та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля з боку правоохоронних органів.

Так, зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватись від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватись від дій) чи один з варіантів можливих рішень.

Надане органу право діяти саме таким чином у теорії адміністративного права прийнято називати дискреційними повноваженнями (дискреційним правом, дискреційною владою).

Дискреційні повноваження, як встановлене право вибору варіанта поведінки (рішення) або наслідку правової норми, найбільш яскраво проявляються через так званий вільний, або адміністративний, розсуд.

В процесі застосування норми права до конкретної ситуації на остаточне прийняття рішення значний вплив справляє орган, який цю норму застосовує. Встановлення й оцінка факту, з яким норма пов'язує виникнення певних відносин, залежить від низки чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Окрім того, в нормі права заздалегідь не можна передбачити всіх життєвих ситуацій, випадків та обставин, про що також наголошував Європейський Суд з прав людини.

Тому норма права залишає певний простір, що повинен заповнити орган, який застосовує норму. При цьому він повинен брати до уваги загальний погляд на значення певних понять, мету, якої він повинен досягти, і, зрештою, на засади здорового глузду.

Виходячи з відсутності законодавчого визначення наведеного поняття, а також з урахуванням вищезазначеного можна дійти висновку, що дискреційні повноваження - це сукупність прав і обов'язків державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, що дають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково зміст рішення або обрати один з кількох варіантів рішень, передбачених проектом акта з урахуванням норм національного законодавства та принципу верховенства права.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною 3 статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Приймаючи до уваги викладене, суд позбавлений права зобов'язувати відповідача зареєструвати статути, незважаючи на наявність факту протиправної бездіяльності відповідача щодо їх не реєстрації.

На думку суду, виходячи та з урахуванням вище наведеного, вчиняючи дії з повернення статутів на доопрацювання, Міністерство не використало своє право на дискреційне рішення стосовно розгляду та прийняття по суті рішення з приводу питань, порушених Митрополією щодо реєстрації статутів релігійних організацій, і дане, наголошується судом за обставин неодмінності дотримання Міністерством вимог щодо форми та змісту прийнятих ним рішень, в порядку та у спосіб, визначений Конституцією України та законами України.

У відповідності до ч.ч. 2, 4 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

За переконанням суду, відповідач не довів правомірності своїх дій в частині повернення позивачу статутів на доопрацювання згідно відповідних листів, та не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення.

Відповідно до часини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 5 КАС України).

Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 9 КАС України).

У відповідності до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, суду надано право прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

На рахунок наведених судом процесуальних приписів ч. 2 ст. 9 та п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, суд заявляє таке.

За дорученням голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підготовлено Науковий висновок щодо меж дискреційного повноваження суб'єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією, яким висунені такі доктринальні положення:

- при реалізації дискреційного повноваження суб'єкт владних повноважень зобов'язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог;

- критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об'єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.

Отже, орган влади, використовуючи дискреційні повноваження, зобов'язаний повно і правильно оцінювати обставини, наявні у справі факти та правильно застосовувати до встановлених фактів чинні правові норми, не допускаючи при цьому зловживання владою у процесі прийняття відповідного рішення, в основі якого мають бути закладені конкретно визначені публічні інтереси. А завданням суду є належний та ефективний контроль відповідності таких дій закону й принципам права задля забезпечення дотримання таким органом прав особи, що звернулася за захистом.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положення статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту), за якими під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

У пункті 74 Рішення у справі "Лелас проти Хорватії" і пункті 70 Рішення у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування" та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу. Принцип "належного урядування" передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Правову позицію щодо юридичних питань меж дискреційного повноваження суб'єкта владних повноважень та про те, що державний орган повинен діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, викладено в постановах від 06 червня 2018 року та від 07 червня 2018 року Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від (справа № 808/163/16 та № 822/276/17 відповідно).

Також судом зауважується, що у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 Конституційний Суд України зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках

порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Статтею 79 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, з урахуванням протиправності дій Міністерства з повернення на доопрацювання Листами пакетів документів, поданих 25.12.2014, 27.03.2015 і 29.05.2015 на реєстрацію Митрополією для проведення реєстрації статутів релігійних організацій, що, з урахуванням обставин неприйняття відповідного рішення по суті в порядку та у спосіб, визначений законом, свідчить про протиправну бездіяльність Міністерства культури України щодо не прийняття рішення по суті за наслідками розгляду питання про реєстрацію на підставі пакетів документів, зважаючи, що повернення статутів без реєстрації на доопрацювання заявнику, чинним законодавством України не передбачено, і, у випадку відсутності передбачених законом підстав для відмови у реєстрації статуту релігійної організації, Міністерство культури України зобов'язано діяти у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, враховуючи наявність у Міністерства повноважень в частині надання адміністративних послуг в аспекті розгляду по суті питань, які порушуються спеціальним (релігійним) суб'єктом з приводу реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, а також змін до них, та належності у Міністерства, як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, законних прав щодо здійснення відповідних дій (надання послуг), суд приходить до висновку, що заявлені у позові вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме: про визнання протиправними дій щодо повернення Міністерством на доопрацювання пакетів документів, поданих на реєстрацію Митрополією для проведення реєстрації статутів релігійних організацій, а також про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не прийняття рішення по суті за наслідками розгляду питання про реєстрацію на підставі пакетів документів, що були подані позивачем на реєстрацію, та, по-перше, з огляду на порушення прав позивача у відповідній частині, а по-друге, відштовхуючись від природи та підстав даного спору і оскільки спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення, про наявність підстав для зобов'язання Міністерства розглянути по суті питання щодо реєстрації статутів релігійних організацій на підставі пакетів документів, що були подані на реєстрацію Київською Митрополією Української Православної Церкви та повернуті на доопрацювання Міністерством культури України, що, в сукупному аспекті ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб'єкта владних повноважень в розрізі ч. 1 ст. 2, ч. 2 ст. 5 та п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, є, за висновком суду, належним ефективним захистом таких прав, свобод та інтересів особи, яка звернулася до суду з відповідною позовною заявою.

Відповідно до статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов Київської Митрополії Української Православної Церкви - задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Міністерства культури України щодо повернення на доопрацювання листом від 02.06.2016 № 476/18-16, листом від 02.06.2016 № 474/18-16, листом від 08.08.2016 № 726/18-16 пакетів документів, поданих 25.12.2014, 27.03.2015 і 29.05.2015 на реєстрацію Київською Митрополією Української Православної Церкви для проведення реєстрації статутів релігійних організацій, а саме:

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2291/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2292/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Чоловічий монастир преподобного Амвросія Оптинського Бердянської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2288/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 23.12.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2290/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2289/0/5-15);

- статуту релігійної організації «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2286/0/5-15);

3. Визнати протиправною бездіяльність Міністерства культури України щодо не прийняття рішення по суті за наслідками розгляду питання про реєстрацію на підставі пакетів документів, що були подані 25.12.2014, 27.03.2015 і 29.05.2015 на реєстрацію Київською Митрополією Української Православної Церкви та повернуті на доопрацювання Міністерством культури України листом від 02.06.2016 № 476/18-16, листом від 02.06.2016 № 474/18-16, листом від 08.08.2016 № 726/18-16, а саме:

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2291/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2292/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Чоловічий монастир преподобного Амвросія Оптинського Бердянської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2288/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 23.12.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2290/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2289/0/5-15);

- статуту релігійної організації «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2286/0/5-15);

4. Зобов'язати Міністерство культури України розглянути по суті питання щодо реєстрації статутів релігійних організацій на підставі пакетів документів, що були подані 25.12.2014, 27.03.2015 і 29.05.2015 на реєстрацію Київською Митрополією Української Православної Церкви та повернуті на доопрацювання Міністерством культури України листом від 02.06.2016 № 476/18-16, листом від 02.06.2016 № 474/18-16, листом від 08.08.2016 № 726/18-16, а саме:

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Сумської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2291/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Управління Конотопської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №Є 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2292/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Чоловічий монастир преподобного Амвросія Оптинського Бердянської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2288/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Іоанно-Предтечівський жіночий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 23.12.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2290/0/5-15);

- статуту в новій редакції релігійної організації «Свято-Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2289/0/5-15);

- статуту релігійної організації «Красногорський чоловічий монастир на честь всіх святих Мукачівської єпархії Української Православної Церкви», що затверджений Митрополитом Київським і всієї України 19.06.2014 (відповідно до Реєстру №М 25-03/15 документів, що додаються до заяви про реєстрацію Статуту релігійної організації; дата і номер реєстрації заяви з пакетом документів: 27.03.2015 № 2286/0/5-15);

5. В решті позовних вимог - відмовити.

6. Стягнути на користь Київської Митрополії Української Православної Церкви (адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, буд. 15, корп. 49, ідентифікаційний код 21510633) за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства культури України (адреса: 01601, м. Київ, вул. Івана Франка, буд. 19, ідентифікаційний код 37535703) понесені позивачем витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 134,00 грн. (чотири тисячі сто тридцять чотири гривні).

Рішення відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Повне рішення складено 18.06.2018.

Головуючий суддя К.С. Пащенко

Суддя О.М. Чудак

Суддя Т.І. Шейко

Джерело: ЄДРСР 74756149

скопійовано

Замовити платну консультацію

Відновити пароль

Авторизація

Реєстрація

Реєстрація

Навчальні відео: Як користуватись системою

Ця функція стане доступною в повній версії продукту

Зберегти в обраному

Надіслати на вказаний адрес

Шановний користувач!