П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 800/191/17

Провадження № 11-283заі18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Князєва В.С.,

суддів: Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Орєшко Ю. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представник відповідача - КарлашД.О.,

розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про зобов'язання розглянути звернення

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року (судді Данилевич Н. А., Бевзенко В. М., Шарапа В. М., Білоус О. В., Желтобрюх І. Л.),

У С Т А Н О В И Л А :

У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов'язати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України (далі - ВККС, Комісія) розглянути звернення від 30 березня 2017 року з урахуванням доповнень від 07 квітня 2017 року.

З урахуванням додаткових пояснень у справі позивач мотивував свої вимоги тим, що ВККС фактично відмовила у розгляді його звернення по суті.

На його переконання, Комісія у спірних правовідносинах діє як «суд» у змістовному значенні цього терміна відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), тому зобов'язана переглянути рішення її палати з огляду на положення абзацу другого частини четвертої статті 101 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» та частини першої статті 7 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Позивач стверджує, що саме ВККС належить виключна компетенція порівнювати виконання робіт, тому відмова в розгляді звернення про перегляд рішення її колегії призвела до порушення його права на судовий захист.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 08 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовив.

Позивач, посилаючись на неправильне застосування судом попередньої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, подав апеляційну скаргу, у якій порушує питання про скасування зазначеного судового рішення та прийняття нового - про задоволення позову.

На обґрунтування своїх доводів апелянт зазначає, що справу розглянув упереджений суд, який не пояснив підстав відмови в задоволенні заяви позивача про відвід суддів. Скаржник наполягає і на тому, що його звернення повинен був розглянути колегіальний орган, однак відповідь надав один з його членів. Також апелянт указує, що суд попередньої інстанції залишив поза увагою приписи частини першої статті 7 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», та посилається на неправильне застосування частини першої статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На переконання ВККС, суд повно встановив обставини у справі та надав їм правильну юридичну оцінку, доводи ж апелянта є необґрунтованими та не спростовують висновків суду попередньої інстанції про відмову в задоволенні позову.

У судовому засіданні 29 травня 2018 року, яке відбулося в режимі відеоконференції, позивач підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів. Представник відповідача заперечив проти апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін.

Як установив суд попередньої інстанції та убачається з матеріалів справи, позивач брав участь у конкурсі на зайняття вакантної посади судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

30 березня 2017 року він звернувся до ВККС із заявою, у якій порушував питання про перегляд рішення колегії Комісії, яким надано оцінку виконання ним практичного завдання від 21 лютого 2017 року.

Звернення обґрунтоване незгодою позивача з оцінкою його практичного завдання.

07 квітня 2017 року позивач направив на адресу ВККС доповнення до заяви від 30 березня 2017 року, у яких указав, що відповідач, на його думку, неправильно («вкрай вузько») тлумачить положення частини четвертої статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Разом з цим послався на Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

З приводу питання, порушеного в указаній заяві, Комісія у листі від 04 травня 2017 року № 32дпс-362/16-Б/2 повідомила, що її рішення можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених законом, і що чинним законодавством не передбачено процедури позасудового перегляду рішень Комісії.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд попередньої інстанції мотивував свої висновки тим, що Комісія надала ОСОБА_3 відповідь на його звернення у визначеному законом порядку і що в нього відсутнє порушене право в межах правовідносин, щодо яких виник спір.

Перевіривши обґрунтованість такого рішення суду в межах наведених в апеляційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 02 жовтня 1996 року №393/96-ВР «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Згідно із частинами першою та третьою статті 3 цього Закону під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Заява (клопотання) - звернення громадян з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

За правилами статті 12 Закону України «Про звернення громадян» дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, установлений, зокрема, Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частин першої та дев'ятої статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу.

ВККС проводить конкурс на зайняття вакантних посад суддів Верховного Суду на основі рейтингу учасників за результатами кваліфікаційного оцінювання.

Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядок проведення іспиту та методика встановлення його результатів затверджуються ВККС (частина друга статті 79, абзац 2 частини другої статті 85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Так, ВККС своїми рішеннями від від 02 листопада 2016 року № 141/зп-16, від 04 листопада 2016 року № 144/зп-16, від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 затвердила відповідно Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді (далі - Положення), Порядок проведення іспиту та методику встановлення його результатів у процедурі кваліфікаційного оцінювання (далі - Порядок), Умови проведення конкурсу на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду (далі - Умови).

Відповідно до пункту 1 Умов конкурс на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду проводиться ВККС згідно зі статтями 38, 79, 81,

83 - 88, пункту 4 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Положення.

Основним засобом установлення відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію професійної компетентності є іспит, який проводиться шляхом складення анонімного письмового тестування та виконання практичного завдання з метою виявлення рівня знань, практичних навичок та умінь у застосуванні закону, здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді та з відповідною спеціалізацією (частина друга статті 85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У частині п'ятій статті 81 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено послідовність дій ВККС при вирішенні питання про призначення на посаду судді вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду за спеціальною процедурою. Так, ВККС: 1) на підставі поданих документів встановлює відповідність особи вимогам до кандидата на посаду судді вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду та формує його досьє; 2) проводить спеціальну перевірку в порядку, визначеному законом, щодо осіб, які відповідають вимогам до кандидата на посаду судді вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду; 3) проводить кваліфікаційне оцінювання кандидата на посаду судді вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду, який успішно пройшов спеціальну перевірку; 4) за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду судді вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду ухвалює рішення про підтвердження або непідтвердження здатності такого кандидата здійснювати правосуддя у відповідному суді та визначає його рейтинг для участі у конкурсі.

Згідно із частинами першою та другою статті 88 цього ж Закону ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС).

У справі, яка розглядається, позивач, посилаючись на частину четверту статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», просить суд зобов'язати відповідача розглянути його заяву з доповненнями, у якій він просив ВККС переглянути рішення її колегії щодо оцінки виконання практичного завдання під час проходження конкурсу до Верховного Суду.

Відповідно до частини четвертої статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» палати та колегії ВККС ухвалюють свої рішення від імені ВККС, зазначаючи склад палати чи колегії, який розглядав конкретну справу.

Комісія може переглядати рішення, прийняті палатою чи колегією, щодо допуску до конкурсу або добору.

Отже, Комісія наділена компетенцією переглядати лише рішення її колегії або палати, які стосуються допуску до конкурсу або добору.

Частиною четвертою статті 81 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено перелік документів, які подає кандидат з метою його допуску до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі в конкурсі на посаду судді Верховного Суду за спеціальною процедурою.

За змістом пунктів 4.1 і 4.6 Положення рішення стосовно допуску кандидата до конкурсу ухвалюється за результатами перевірки: 1) відповідності осіб, які звернулися для участі в конкурсі, вимогам до кандидатів на посаду судді, встановлених Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів»; 2) дотримання кандидатом установлених умовами конкурсу строку та процедури звернення для участі в конкурсі; 3) поданих документів на відповідність переліку та вимогам до їх оформлення.

Перевірка ж виконання практичного завдання полягає у встановленні його відповідності показникам методики оцінювання його результатів (пункт 11 розділу V Порядку). Визначення результату практичного завдання є етапом організації і проведення іспиту під час кваліфікаційного оцінювання (пункт 10 розділу І Порядку, пункт 1 частини першої статті 85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Аналіз змісту наведених норм дозволяє стверджувати, що рішення, прийняте за результатом оцінки практичного завдання, не можна тлумачити як рішення про допуск до конкурсу, про яке йдеться в абзаці другому частини четвертої статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а отже, відповідач не має передбачених цією правовою нормою повноважень для його перегляду.

Зазначені вище Порядок та Положення також не закріплюють за Комісією такої компетенції.

З огляду на викладене доводи позивача про те, що ВККС за результатами розгляду його звернення повинна була на своєму засіданні переглянути рішення, яким оцінено виконання ОСОБА_3 практичного завдання під час проходження ним конкурсу до Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки відповідач не мав таких повноважень.

З матеріалів справи убачається, що ВККС на звернення позивача надала відповідь, у якій з приводу порушеного ним питання повідомила, що рішення Комісії можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених законом, а також що чинним законодавством не передбачено процедури позасудового перегляду рішень Комісії.

Приписи Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як і інші акти, якими керується відповідач у своїй діяльності, не встановлюють обов'язку щодо колегіального розгляду звернення.

При цьому відповідь надано за підписом виконуючого обов'язки голови Комісії, тобто керівником установи.

За таких обставин, доводи позивача про те, що його звернення не розглянув належний суб'єкт, не заслуговують на увагу та спростовуються наявними у справі доказами.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду попередньої інстанції про відсутність правових підстав для зобов'язання відповідача розглянути звернення ОСОБА_3 від 30 березня 2017 року з урахуванням доповнень від 07 квітня 2017 року.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що Комісія у цих відносинах діє як «суд» у змістовому значенні цього терміна, тому повинна забезпечити дієву процедуру перегляду рішень її колегії під час конкурсу.

Також апелянт указує, що у своєму зверненні зазначав про допущення колегією Комісії стосовно нього дискримінації, що, на його думку, відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» обумовлює обов'язок Комісії провести перевірку шляхом порівняння виконаних робіт різними конкурсантами.

З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до вимог частини другої статті 19 Основного Закону ВККС зобов'язана діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому й обов'язок забезпечити дієву процедуру перегляду Комісією рішень її колегії не є абсолютним і залежить від визначеного законодавцем кола рішень, які можуть бути переглянуті Комісією. Перегляд суб'єктом владних повноважень рішення без належних повноважень, є не проявом верховенства права, а ознакою протиправності відповідно до пункту 1 частини другої статті 2 КАС.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, які рішення Комісії і в який спосіб можуть бути оскаржені, тому доводи апелянта про позбавлення його права на справедливий суд є необґрунтованими.

Не заслуговують на увагу й посилання скаржника на частину першу статті 7 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», якою визначаються основні напрями державної політики щодо запобігання та протидії дискримінації.

Так, відповідно до цієї правової норми, державна політика щодо запобігання та протидії дискримінації спрямована на: недопущення дискримінації; застосування позитивних дій; створення умов для своєчасного виявлення фактів дискримінації та забезпечення ефективного захисту осіб та/або груп осіб, які постраждали від дискримінації; виховання і пропаганду серед населення України поваги до осіб незалежно від їх певних ознак, поширення просвітницької діяльності у цій сфері.

За визначенням пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Позивач убачає дискримінацію в застосуванні, на його думку, забороненого критерію оцінювання - правильності вирішення справи. При цьому акцентує увагу на тому, що в розумінні зазначеного Закону дискримінацією є, зокрема, припущення особи про певну ситуацію, у якій порушуються її права.

ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що критерії оцінки практичного завдання та саме оцінювання не можуть вважатися дискримінацією в розумінні приписів зазначеного Закону, оскільки метою оцінювання є встановлення рівня знань та практичних навичок учасників, визначення їх здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Відповідно до пункту 6 розділу І Порядку об'єктивність проведення іспиту забезпечується його прозорістю, конфіденційністю тестових запитань і практичних завдань, єдиною методикою встановлення його результатів, рівністю умов у доступі до інформації про його процедуру, місце, час і тривалість проведення тощо.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, з метою з'ясування обставин існування дискримінації у конкретній ситуації застосовується триступеневий тест:

по-перше, виявлення двох категорій осіб, які є порівнюваними та відмінними, оскільки відповідно до Конвенції, дискримінація передбачає належність людини до певної групи; по-друге, встановлення, чи дійсно члени цих двох груп оцінюються по-різному; і, по-третє, якщо так, то чи для цього є об'єктивні, обґрунтовані підстави.

У своїй заяві позивач не зазначив і не обґрунтував наявності в нього певної ознаки (раса, колір шкіри, стать, вік та ін.), яка б могла вплинути на оцінку виконаного ним практичного завдання. У такому разі має місце припущення позивача про обмеження його прав, яке не можна пов'язувати з дискримінацією.

З урахуванням викладеного посилання позивача на положення Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» не можна визнати обґрунтованими.

В апеляційній скарзі позивач також зазначає, що справу розглянув упереджений суд, який не пояснив підстав відмови в задоволенні його заяви про відвід усього складу суду.

З матеріалів справи вбачається, що 22 січня 2018 року позивач подав до суду першої інстанції заяву, у якій порушив питання про відвід усього складу суду, зупинення провадження у справі та проведення її розгляду в режимі відеоконференції.

На обґрунтування вимог про відвід усього складу суду ОСОБА_3 послався на

пункт 4 частини першої статті 36 КАС, відповідно до якого суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і підлягає відводу (самовідводу) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об'єктивності судді.

Такою обставиною, на його переконання, є порушення порядку обрання суддів Верховного Суду, які були допущені до участі в конкурсі до Верховного Суду ВККС як відповідачем у справі, що у свою чергу є порушенням права позивача на справедливий суд, закріпленого у статті 6 Конвенції.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 січня 2018 року зупинив провадження у справі до вирішення питання про відвід суддів за заявою ОСОБА_3 Матеріали заяви передав для визначення судді, який буде здійснювати розгляд заяви про відвід.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 січня 2018 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_3, мотивувавши рішення тим, що визначені процесуальним законом підстави для відводу складу суду у справі відсутні. Крім того, за висновком суду саме по собі здійснення розгляду справи суддями Верховного Суду, призначеними на посади за результатами проведеного конкурсу, не може свідчити про їх упередженість та бути підставою для відводу.

З цього приводу варто відзначити наявність у міжнародній практиці усталеного підходу в оцінці ситуацій щодо конфлікту інтересів: ситуації, які стосуються усіх, а не тільки конкретного судді, не вважається конфліктом інтересів. Оскільки позивач не згоден із законністю обрання усіх суддів Верховного Суду, при цьому іншого компетентного суду для розгляду цієї справи у державі немає, то конфлікт інтересів відсутній.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду враховує, що затвердження результатів кваліфікаційного оцінювання та затвердження кандидатів на посади суддів Верховного Суду ВККС здійснено шляхом прийняття нею на пленарному засіданні рішення від 27 липня 2017 року.

Це рішення у встановленому законом порядку не скасовувалось та є чинним, що спростовує доводи про порушення процедури кваліфікаційного оцінювання кандидатів на посаду суддів Верховного Суду, оскільки саме згаданим рішенням затверджено його результати.

Таким чином, доводи апелянта про те, що суд не пояснив підстав відмови у задоволенні заяви про відвід усього складу суду та упереджено віднісся до розгляду справи, не заслуговують на увагу.

Стосовно посилання скаржника на залишення судом попередньої інстанції поза увагою тієї обставини, що його звернення не вирішувала ВККС як колегіальний орган, а відповідь надіслав один з її членів, то Велика Палата Верховного Суду зауважує, що такі доводи не наводилися позивачем ані в позовній заяві, ані в додаткових поясненнях, що унеможливило надання їм правової оцінки.

Водночас, як зазначалося, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не містить положень, які б зобов'язували ВККС надавати відповідь на звернення колегіально, при цьому відповідь надано керівником установи.

Також не заслуговують на увагу посилання скаржника на те, що суд попередньої інстанції проігнорував приписи Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в України», оскільки, як видно зі змісту судового рішення, суд надавав оцінку таким доводам, указавши на відсутність підстав для застосування норм цього Закону до спірних правовідносин.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що зазначені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду попередньої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Згідно зі статтею 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 308, 310, 316, 322 КАС, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя-доповідач В. С. КнязєвСудді: С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Л. І. Рогач Д. А. Гудима І. В. Саприкіна О. С. Золотніков О. М. Ситнік О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич Л. М. Лобойко О. Г. Яновська Н. П. Лященко

Повний текст постанови складено 04 червня 2018 року.