Справа: № 2-а-1633/09/2370 Головуючий у 1-й інстанції: Лічевецький І.О.

Суддя-доповідач: Бєлова Л.В.

У Х В А Л А

Іменем України

"22" жовтня 2009 р. м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд в складі :

головуючого

– Бєлової Л.В.,

суддів

: Бистрик Г.М.

Бараненко

І.І.

при секретарі –Бондар С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача –ОСОБА_3 на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 травня 2009 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації Черкаської області про визнання недійсним розпорядження, зобов’язання виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди , -

В С Т А Н О В И В :

У березні 2009 року позивач – ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації Черкаської області, в якому просила:

- визнати недійсним п. 2 Розпорядження Голови Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації Черкаської області від 19.08.2005 року за реєстраційним № 257 в частині звільнення позивача з роботи, а саме посади Начальника відділу організаційної і кадрової роботи апарату райдержадміністрації;

- зобовязати відповідача виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу з моменту звільнення з роботи, а саме з 19.08.2005 року до поновлення на роботі по 01.09.2008 рік.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 19 травня 2009 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаною постановою суду першої інстанції, позивачем подано заяву про апеляційне оскарження та апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду –без змін.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, так як позивачем було пропущено річний строк звернення до суду з адміністративним позовом.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційної інстанції погоджується, виходячи з наступного.

Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Розпорядженням голови Корсунь-Шевченківської РДА № 110-к від 01 вересня 2003 р. ОСОБА_3 призначено на посаду начальника відділу організаційної і кадрової роботи апарату райдержадміністрації.

Відповідно до статей 5. 44 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»та на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 року № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій», постанови Кабінету Міністрів України від 11 травня 2005 р. № 328 «Про структуру місцевих державних адміністрацій»розпорядженням голови Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації від 09 червня 2005 р. № 167 проведено упорядкування структури апарату шляхом реорганізації та створення відділів. Зокрема, відділ організаційної і кадрової роботи апарату райдержадміністрації реорганізовано у відділ організаційно-кадрової роботи.

Цим же розпорядженням працівників відділів, у тому числі і ОСОБА_3, яка займала посаду начальника відділу організаційної і кадрової роботи, попереджено про наступне вивільнення у зв'язку з реорганізацією (а.с. 46-49).

Розпорядженням голови Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації від 19 серпня 2005 р. № 257 ОСОБА_3 звільнено з займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку з реорганізацією (а.с.16-18).

Даючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Перш за все, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що підстави виникнення, проходження, припинення публічної служби визначені законодавством, а не трудовою угодою, а тому спори за участю державних службовців повинні розглядатись за нормами спеціальних законів. У разі відсутності відповідних положень у конституційному та/або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

Виходячи з вимог ст. 1 Закону України «Про державну службу»(далі Закон):

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ч. 1).

Відповідно до статті 48 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»від 9 квітня 1999 року № 586-ХІУ посадові особи місцевих державних адміністрацій є державними службовцями, їх основні права, обов'язки, відповідальність, умови оплати праці і соціально-побутового забезпечення визначаються Законом України «Про державну службу».

Пунктом 15 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Таким чином, ОСОБА_3 обіймаючи посаду начальника відділу організаційної і кадрової роботи та маючи відповідний ранг державного службовця, про що свідчить відповідний запис її трудової книжки перебувала на державній, тобто публічній службі.

Правові, організаційні, економічні та соціальні умови реалізації громадянами України права на державну службу врегульовані Законом України «Про державну службу»від 16 грудня 1993 року №3723-ХН.

За змістом частини першої статті 30 цього Закону підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі. Таким чином, при звільненні особи з публічної служби за загальними підставами передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. При цьому, як то встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою, на іншу роботу.

Частина 3 статті 40 КЗпП України містить заборону щодо звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами розгляду спорів»розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Суд першої інстанції встановив, що позивача було звільнено з займаної посади розпорядженням голови Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації від 19 серпня 2005 р.

Згідно даним листка непрацездатності НОМЕР_1 ОСОБА_3 перебувала на стаціонарному лікуванні в період з 25 серпня 2005 р. по 09 вересня 2005 р., тобто позивач перебувала на лікарняному після того вже, як була звільнена, у зв’язку з чим, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про те, що твердження позивача про звільнення її в період тимчасової непрацездатності є таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.

З приводу того факту, що голова Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації своїм розпорядженням від 19 серпня 2005 р. № 257 звільнив ОСОБА_3 з займаної посади у зв’язку з реорганізацією відділу та одночасно на цю ж посаду перевів іншого працівника, судом першої інстанції було зазначено наступне.

Згідно пункту 2 спірного розпорядження ОСОБА_4 переведено на посаду начальника відділу організаційно-кадрової роботи апарату райдержадміністрації.

Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України звільнення працівника може мати місце при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні.

Реорганізацією підприємства є припинення його діяльності шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення з наступним переходом до новостворених підприємств усіх майнових прав та обов'язків колишнього підприємства.

Статтею 108 Цивільного кодексу України передбачено, що перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.

Стаття 83 ЦК України передбачені організаційно-правові форми юридичних осіб. Так, Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

В той же час, з огляду на матеріали справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що в Корсунь-Шевченківській РДА фактично відбулось перетворення одного структурного підрозділу в інший, що не відповідає дійсності, оскільки перетворення можливе лише юридичної особи, а в даному випадку відбулась фактично зміна назви одного відділу апарату райдержадміністрації у інший.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що в даному випадку реорганізації у відповідності до чинного законодавства здійснено не було.

У цьому випадку, як вірно дійшов висновку суду першої інстанції, звільнення з публічної служби, зміна її істотних умов можуть мати місце, якщо реорганізація супроводжується скороченням чисельності чи штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями тощо. Сама по собі реорганізація, яка начебто мала місце в даному випадку, одного структурного підрозділу в інший без скорочення штату не може бути підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження.

Так, порівнюючи штатний розпис працівників апарату Корсунь-Шевченківської РДА затверджений 29 серпня 2005 р. зі штатним розписом, затвердженим 13 січня 2005 р.. суд звертає увагу, що кількість штатних працівників апарату відповідача після прийняття головою адміністрації розпорядження від 19 серпня 2005 р. № 257 не змінилась і складала 28 одиниць, як і станом на 01 січня 2005 р.

У зв’язку з викладеним, суд першої інстанції дійшов висновку, що незначні редакційні зміни в назві відділу у будь-якому разі не є зміною в організації виробництва і праці, а тому у відповідача не було підстав звільняти позивача за пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. ОСОБА_3 було звільнено у зв'язку з реорганізацією відділу організаційної і кадрової роботи апарату райдержадміністрації у відділ організаційно-кадрової роботи апарату райдержадміністрації за обставин, коли ці відділи не мали статусу юридичної особи і повністю збігалися засади й мета їх створення, функції та завдання, порядок організації роботи, штатна чисельність, повноваження начальника відділу.

В подальшому, як було встановлено судом першої інстанції, Розпорядженням голови Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації від 28 серпня 2008 р. № 63-к позивача з 01 вересня 2008 р. призначено на посаду начальника відділу організаційно-кадрової роботи апарату райдержадміністрації.

При дослідження питання щодо попередження про наступне вивільнення, колегія суддів зазначає наступне.

Так, відповідно до статті 49- 2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

З матеріалів справи вбачається, що 09 червня 2005 року розпорядженням голови Корсунь-Шевченківської РДА позивача було попереджено про наступне вивільнення працівників у зв’язку з реорганізацією.

Розпорядженням голови Корсунь-Шевченківської РДА від 19 серпня 2005 року позивача було звільнено, що свідчить про те, що відповідачем не було порушено строки, встановлено КЗпП України щодо попередження працівників щодо наступного вивільнення.

Окрім того, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, звернув увагу на той факт, що позивачем було пропущено строк звернення до суду з адміністративним позовом.

Так, відповідно до статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно частини першої статті 100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Кодексом законів про працю України встановлені строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів. Зокрема, частиною першою статті 233 КЗнП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За твердженням позивача, викладеному в позовній заяві, вона отримала розпорядження голови РДА від 19.08.2005 р. № 257 про її звільнення рекомендованим листом 19 вересня 2005 р.

З огляду на викладені вище положення статті 233 КЗпП України саме з цієї дати почався перебіг строку звернення до суду.

ОСОБА_3 звернулась до адміністративного суду з позовною заявою лише 02 березня 2009 р. Заперечуючи проти твердження відповідача щодо пропуску строку, позивач зазначила, що вона зверталась до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. Позивач також посилалась на свої звернення протягом спірного періоду до органів влади з метою вирішення спору.

Досліджуючи питання про можливість поновлення строку звернення до суду, суд першої інстанції вірно зазначив, рішення у справі № 2-175 за позовом ОСОБА_3 до Корсунь-Шевченківської РДА про поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування матеріальної і моральної шкоди ухвалено Білоцерківським міськрайонним судом Київської області 28 квітня 2006 р.

Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Київської області від 22 червня 2006 р. зазначене рішення скасовано, а провадження у справі закрито у зв'язку з тим, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач з червня 2006 року по березень 2009 року не зверталась до суду з адміністративним позовом про скасування розпорядження в частині її звільнення, зобов’язання виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.

За таких обставин, суд не знаходить поважних причин які б перешкоджали позивачу звернутись за вирішенням спору в порядку встановленому Кодексом адміністративного судочинства України безпосередньо після рішення Апеляційного суду Київської області.

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення пропущеного строку для звернення до суду з адміністративним позовом, у зв’язку з чим відмовив у задоволенні позовних вимог, тому підстав для скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

Відповідно до статті 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції ухвалена з дотриманням норм процесуального та матеріального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв’язку з чим підстав для скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 160, 198, 200, 205, 206 КАС України, суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу позивача –ОСОБА_3 на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 травня 2009 року –залишити без задоволення.

Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 травня 2009 року –залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом одного місяця шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Ухвала складена в повному обсязі 26.10.2009 року.

Головуючий суддя Л.В.Бєлова

Судді