Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24.05.2018 місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючої судді – Світлик О.М.,

при секретарі судового засідання – Гайданці Г.В.,

з участю представника позивача – ОСОБА_1,

представника позивача – ОСОБА_2,

представника відповідача – ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Ужгороді в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА _4 звернувся в суд з позовною заявою до ОСОБА_5 про стягнення боргу.

Позовні вимоги позивач мотивує тим, що 12.12.2013 року відповідач ОСОБА_5 позичив у нього 1550 євро, що стверджується копією розписки, написаної особисто відповідачем 12.12.2013 року, що відповідає положенням ч. 2 ст. 1047 ЦК України. Вказує, що станом на день оформлення позовної заяви купівельна вартість 1 євро становить 28,40 грн., а вартість 1550 євро – 44020 грн.

Зазначає, що у розписці (договорі позики) про отримання в борг вищезазначеної суми не вказано строк повернення вказаної суми. З цієї підстави у 2017 році позивач неодноразово направляв на адресу відповідача вимогу про повернення боргу, однак відповідач відмовлявся отримувати рекомендовані листи, в яких містилася вимога про повернення боргу. 22.08.2017 року ним повторно на адресу відповідача рекомендованим листом (штрихкодовий ідентифікатор № 9010007258087) було направлено вимогу про повернення його боргу до 15.09.2017 року. Вказану вимогу відповідач отримав 29.08.2017 року.

Позивач у позовній заяві вказує, що відповідно до положень ст. 1049 ЦК України відповідач повинен був повернути йому борг у тридцятиденний строк від дня отримання його вимоги про повернення боргу, який минув 28.09.2017 року. Оскільки до сьогоднішнього дня відповідач не повернув йому борг та не надав відповіді на його вимогу, то стало зрозумілим, що він не бажає добровільно повертати борг, що спонукає позивача звернутися в суд з позовною вимогою про стягнення такого у примусовому порядку.

Зауважує, що вищенаведене підтверджується копією розписки та оригіналами вимоги про повернення боргу, квитанції про відправлення вимоги, а також інформацією Укрпошти про відстеження, що підтверджує отримання 29.08.2017 року відповідачем рекомендованого листа за штрихкодовим номером 9010007258087, відправленого 22.08.2017 року.

З посиланням на викладене, на підставі ст. ст. 625, 1046, 1049 ЦК України позивач просить суд стягнути з відповідача ОСОБА_5 на його користь борг у сумі 44020 грн. та судові витрати.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07.03.2018 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за вказаною позовною заявою, постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, копію ухвали про відкриття провадження у справі разом з копією позовної заяви та копіями доданих до неї матеріалів надіслано учасникам справи.

Відповідачем ОСОБА_4 подано відзив на позовну заяву, копію якого надіслано позивачу.

Згідно з поданим відзивом на позовну заяву відповідач просить відмовити у задоволенні позовної заяви повністю, посилаючись на те, що в обґрунтування позовних вимог позивач надає суду розписку та стверджує, що 01.11.2016 року направив на адресу відповідачу вимогу про повернення позики, однак така ним не була задоволена, внаслідок чого він змушений був звернутися за захистом свого порушеного права до суду. Позовні вимоги відповідач не визнає, вважає такі необґрунтованими та безпідставними. З посиланням на норми ст. ст. 6, 626, 627, 1046, 1047, 1049 ЦК України позивач зауважує, що у даному випадку надана суду розписка свідчить не про позику коштів, оскільки між сторонами була домовленість про надання послуг і тільки у випадку неналежного виконання послуг з боку відповідача позивач мав право на повернення коштів. Крім того, відповідач зазначає, що вказане також підтверджується тим, що в розписці не вказано обов’язку повернути кошти, а отже справжня правова природа укладеного між сторонами договору є не договором позики (аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у справі № 6-1967цс15 від 11.112015 року). З посиланням на ст. 901 ЦК України, якою визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором, відповідач стверджує, що таким чином, між позивачем та відповідачем встановилися фактичні договірні відносини з приводу надання послуг у сфері надання послуг по оформленні громадянства ЄС, а не договірні відносини щодо отримання позики.

Крім того, відповідачем 26.04.2018 року було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Від позивача до суду надійшли заперечення на відзив на позовну заяву, в яких вказує, що зазначене відповідачем у відзиві заперечує наступними фактами: у розписці чітко зазначено, що відповідач бере у нього в борг валюту в сумі 1550 євро; у розписці немає жодного слова про отримання ним коштів взамін виконання якої-небудь послуги; між ним та відповідачем не було і не могло бути жодної домовленості з приводу оформлення громадянства ЄС. Позивач зауважує, що в нього ніколи не було наміру отримати громадянство іншої держави, крім громадянства України, відповідач не є представником посольства чи консульства, який мав би можливість надати послуги в оформленні громадянства іншої країни. Також позивач зазначає, що якби він надавав кошти відповідачу за послугу в оформленні громадянства іншої країни – то це шахрайство, злочин, який він ніколи не вчиняв і не збирається вчиняти. Щодо того, що в розписці не зазначено строк повернення боргу позивач вказує, що ч. 1 ст. 1049 ЦК України передбачено, що якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Зауважує, що цей факт ним повністю розкрито в позовній заяві. За таких обставин позивач вважає, що його позов про стягнення заборгованості з відповідача підлягає задоволенню та просить такий задовольнити.

За положеннями ч. ч. 1, 2, 8 ст. 279 ЦПК України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи – також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Позивач у судове засідання не з’явився, при цьому його представник надала письмову заяву ОСОБА_4 від 23.05.2018 року, згідно з якою останній просить справу розглянути у його відсутності, зазначивши, що позовні вимоги підтримує повністю.

Представники позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю з підстав, наведених у позовній заяві, та просили їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог заперечила, посилаючись на викладені у відзиві на позовну заяву обставини, та просить відмовити у їх задоволенні, в тому числі з підстав пропуску строку звернення з позовом.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, виходячи з їх належності та допустимості, суд приходить до наступного висновку.

За положеннями ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 12.12.2013 року відповідач ОСОБА_5 поставив свій підпис під розпискою такого змісту: «Я, ОСОБА_6 беру в долг валюту эвро в сумме: 1) ОСОБА_7 ОСОБА_2. 3850 €; 2) ОСОБА_4 ОСОБА_2. 1550 €; Кришеник ОСОБА_8 3100 €», оригінал якої долучений позивачем до матеріалів справи (а.с. 21).

22.08.2017 року позивач ОСОБА_4 направив відповідачу письмову вимогу, в якій зазначив, що 12.12.2013 року ОСОБА_5 позичив у нього 1550 євро, з метою мирного врегулювання даного спору позивач звертається до відповідача повторно з вимогою та просить до 15.09.2017 року повернути йому борг в сумі 1550 євро, який рахується за відповідачем з грудня 2013 року. Дана вимога отримана відповідачем 29.08.2017 року, що підтверджується відповідною поштовою квитанцією від 22.08.2018 року №8130 та відстеженням поштового відправлення за ідентифікатором 9010007258087 (а.с. 4-6).

Однак, відповідач залишив письмову вимогу без реагування, не повернувши позивачу вказану суму грошових коштів. Дані обставини щодо неповернення боргу відповідачем чи його представником не спростовані.

Суд констатує, що між сторонами виник спір з приводу повернення грошових коштів, переданих за договором позики.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі № 6-63цс13.

Матеріалами справи встановлено, що з розписки, підписаної відповідачем 12.12.2013 року, вбачається, що останній має невиконане боргове зобов’язання перед позивачем в сумі 1550 євро.

Надавши оригінал розписки, позивач підтвердив своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання.

Факт отримання від позивача грошових коштів у сумі 1550 євро відповідачем не оспорюється та заперечуючи проти позову відповідач не надав суду доказів, що укладений між сторонами договір мав іншу правову природу, ніж договір позики.

Виходячи з дійсного змісту документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики та його умов, з огляду на доведеність позивачем права вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання, суд дійшов висновку про неправильне посилання відповідача на положення ст. ст. 1046, 1047, 1049 ЦК України та правову позицію Верховного Суду України від 11.11.2015 року у справі № 6-1967цс15.

Зокрема, у вказаній справі було зроблено правовий висновок про те, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів.

З наданого позивачем оригіналу розписки вбачається, що грошові кошти були отримані саме в борг, що свідчить про безумовне та однозначне існування у ОСОБА_5 зобов’язання стосовно повернення певної суми коштів саме ОСОБА_4 Аналіз змісту розписки дає підстави стверджувати, що відповідач визнав наявність боргу в певному розмірі станом на визначену дату, що свідчить про природу правових відносин між сторонами спору. При цьому, розписка також містить дату її підписання.

Відповідно до вимог ст. 545 ЦК України кредитор, прийнявши виконання зобов’язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 25.04.2012 року у справі № 6-24ц12.

Оригінал боргової розписки, наданий позивачем до матеріалів справи, та текст оригіналу розписки не містить надпису позивача щодо повернення суми боргу, а тому правові підстави для висновку про припинення зобов’язання відсутні.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відтак, оскільки відповідач зобов’язань в строк, встановлений у письмовій вимозі від 22.08.2017 року, не виконав, суд вважає, що позивач має право на одержання від позичальника суми боргу.

Крім того, згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (ч. 1 ст. 192 ЦК України). Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України). Такі випадки обумовлені у ст. 193, ч. 4 ст. 654 ЦК України, Законах України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим, ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).

Аналіз норм ст. 99 Конституції України, ст. ст. 192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і його виконання є національна валюта України – гривня.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-79цс14 від 2 липня 2014 року.

Як роз’яснено в п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», у разі пред’явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті, така іноземна грошова валюта переводиться в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення.

При звернені з даним позовом до суду позивачем пред’явлено позовні вимоги про стягнення з відповідача суми боргу в розмірі 44020 грн., що є еквівалентом 1550 євро, за курсом євро до української гривні 28,4 грн. Офіційний курс євро до української гривні, установлений Національним банком України станом на 24.05.2018 року (день ухвалення рішення), становить 30,53 грн. Відтак, сума боргу станом на день ухвалення рішення складає 47321,50 грн. (1550 євро х 30,53 грн. = 47321,50 грн.).

Водночас, за приписами ст. ст. 13, 76, 80, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 89 ЦПК України).

Згідно з ч. 2 ст. 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що позовні вимоги позивача є підставними, а тому позов слід задовольнити повністю і стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 суму боргу в розмірі 44020 грн. в межах заявлених позивачем вимог.

Відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності, про що подано відповідну письмову заяву (а.с. 48, 49), на обґрунтування чого відповідач посилається на те, що у даному випадку позивач просить стягнути борг згідно з розпискою від 12.12.2013 року, відтак, строк звернення до суду сплив 12.12.2016 року, а позивач звернувся до суду в грудні 2017 року. Зауважує, що позивачем не додано до позовної заяви клопотання про поновлення строку, жодних вимог про повернення коштів в межах строку позовної давності відповідач не отримував та до матеріалів справи позивачем додано квитанцію про поштове відправлення, яке направлене 22.08.2017 року, тобто після спливу строку позовної давності. Також відповідач зазначає, що поштова квитанція не є належним та допустимим доказом про те, що таким поштовим відправленням скеровано саме вимогу про повернення коштів, оскільки опису вкладення до поштового відправлення не містить. Відповідач вважає, що до позовної заяви ОСОБА_4 про стягнення боргу необхідно застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позовної заяви, оскільки позивач не просить суд поновити строк позовної давності та не наводить поважних причин пропуску цього строку, а тому, на підставі наведеного та у відповідності до ст. 267 ЦК України, ст. ст. 43, 49 ЦПК України просить суд відмовити у задоволенні позову з підстав пропущення строку позовної давності.

Щодо наявності підстав для застосування строку позовної давності суд констатує наступне.

Згідно зі ст. ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому, в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

При цьому, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З тексту розписки від 12.12.2013 року вбачається, що відповідач отримав у борг 1550 євро. Між тим, умовами договору кінцева дата повернення коштів не встановлена.

Вимогу про повернення коштів позивачем пред’явлено 22.08.2017 року, згідно з якою ОСОБА_4 просив ОСОБА_5 повернути йому суму боргу в сумі 1550 євро до 15.09.2017 року. Дана вимога отримана відповідачем 29.08.2017 року. З позовом до суду позивач ОСОБА_4 звернувся до суду в січні 2018 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, а тому, підстав для констатації судом спливу строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у спорі, немає.

У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідача належить стягнути понесені позивачем та документально підтверджені судові витрати в розмірі 704,80 грн. сплаченого судового збору (а.с. 17).

У судовому засіданні 24.05.2018 року на підставі ч. 6 ст. 259 ЦПК України проголошено вступну та резолютивну частини рішення, повний текст якого складено 24.05.2018 року.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 13, 76, 81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 273, 279, 354, 355 ЦПК України, ст. ст. 202, 207, 526, 530, 545, 629, 1046, 1047, 1049 ЦК України, суд,

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу – задовольнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, що проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, на користь ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 (РНОКПП НОМЕР_1), що проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, борг у розмірі 44020 (сорок чотири тисячі двадцять) гривень та судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до апеляційного суду Закарпатської області, при цьому відповідно до п. п. 15.5) п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Визначити дату складання повного тексту рішення 24 травня 2018 року.

Головуюча О.М. Світлик