ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 49089 м. Дніпро, вул. Академіка Янгеля, 4, (веб адреса сторінки на офіційному веб –порталі судової влади України в мережі Інтернет - http://adm.dp.court.gov.ua)

14 травня 2018 року

Справа № 804/2716/18

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Жукової Є.О.

при секретарі судового засідання Воробйовій П.В.

за участю:

представника відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області щодо не призначення пенсії за віком ОСОБА_2; зобов’язання Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_2, як непрацюючому пенсіонеру, з надбавкою як дитині війни, з підвищенням розміру пенсії відповідно до ч.3 ст.29 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з 13 вересня 2017 року, -

ВСТАНОВИВ:

13 квітня 2018 р. до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області, в якій позивач просить визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області щодо непризначення пенсії за віком ОСОБА_2; зобов’язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_2, як непрацюючому пенсіонеру, з надбавкою як дитині війни, з підвищенням розміру пенсії відповідно до ч.3 ст.29 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з 13 вересня 2017 року.

Позовні вимоги обґрунтовано наступним.

До грудня 1998 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживала в ІНФОРМАЦІЯ_2, надалі виїхала на постійне місце проживаннч до Ізраїлю, де перебуває на консульському обліку посольства України в державі Ізраїль.

Після звернень повноважного представника позивача – ОСОБА_3 13.09.2017 року та 11.10.2017 року до відповідача з відповідними заявами про призначення пенсії за віком, як непрацюючому пенсіонеру, дитині війни, з додаванням необхідних документів, відповідачем листом від 27.10.2017 року №1910/06/44 було зазначено, що згідно наданих документів стаж роботи ОСОБА_2 складає 21 рік 5 місяців 27 днів, однак останній відмовлено в призначенні пенсії за віком в зв’язку із ненаданням документів, підтверджуючих місце проживання в Україні.

З огляду на викладене вище, позивач, посилаючись на ст.ст. 24, 46 Конституції України, ст.ст. 8, 16, 26, 44, 47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», ст.5 Закону України «Про громадянство України», рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України» від 07.02.2014 року №10441/06 стверджує про те, що наведена вище бездіяльність відповідача щодо не призначення йому пенсії за віком є протиправною, такою, що порушує його права та законні інтереси у сфері соціального страхування, зокрема, його право на пенсію, що і зумовило його звернення до суду з означеною позовною заявою.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2018 р. по справі було відкрито провадження та справа призначена до розгляду в порядку підготовчого провадження в судовому засіданні.

Представник позивача в судове засідання не з’явився, зазначивши як безпосередньо в тексті позовної заяви клопотання про розгляд справи без участі позивача та представника позивача, а також про підтримання позовних вимог та просив суд задовольнити позов в повному обсязі за викладених у ньому підстав, так і подавши аналогічне клопотання від 10.05.2018 року через канцелярію суду.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти адміністративного позову та просила відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на відзив на позовну заяву від 14.05.2018 року, в якому зазначила наступне.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», документом, що посвідчує особу на території України, є паспорт громадянина України. Така ж правова позиція зазначена в п.1 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-XII. При цьому, в п.2 Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого постановою Верховної Ради України від 23.02.2007 року №719-V, зазначено, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, що посвідчує особу громадянина України під час перетинання ним державного кордону України та перебування за кордоном.

Відповідно до п.п.2.1, 2.9 та 2.22 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.11.2005 року №21-1 до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи про місце проживання особи, а особа, яка звернулася за пенсією (незалежно від виду пенсії), повиння пред’явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік); за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймається паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів самоврядування.

Відтак, з урахуванням наведеного та, посилаючись на ст.47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якої пенсія виплачується за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України, а також на той факт, що в поданих до відповідача документах відсутній паспорт громадянина України з відміткою про реєстрацію місця проживання на території України, а також посвідка на постійне проживання в Україні, відповідач вважає своє рішення щодо не призначення позивачу пенсії за віком правомірним та таким, що скасуванню не підлягає.

В судовому засіданні судом було поставлено на розгляд питання щодо можливості переходу до розгляду справи по суті за доказами, які наявні у матеріалах справи.

Повноважений представник відповідача не заперечував щодо переходу до розгляду справи по суті. У зв’язку з неявкою в судове засідання позивача, думка останнього, щодо можливості переходу до розгляду справи по суті, суду не відома.

Таким чином, враховуючи зазначене вище, суд закрив підготовче провадження та перейшов до розгляду зазначеної справи по суті, застосувавши принцип процесуальної економії та у відповідності до ст.ст.192 – 211, 217, 224 – 228 КАС України безпосередньо 14.05.2018 року.

Дослідивши в судовому засіданні докази, наявні в матеріалах справи, заслухавши пояснення представника відповідача, судом встановлено, матеріалами справи підтверджено наступне.

13.09.2017 року повноважний представник позивача – ОСОБА_3 звернулася до відповідача з заявою про призначення (перерахунок) пенсії. До зазначеної заяви були додані наступні документи: довідка про присвоєння ідентифікаційного номеру; заява про призначення пенсії; паспорт/посвідка. При цьому, ні документ про присвоєння ідентифікаційного номера, ні трудова книжка або документів про стаж до зазначеної заяви не додавалися.

Зазначене вище підтверджується розпискою - повідомленням про прийняття зазначених документів від 13.09.2017 р. №3027/852, копія якої долучена до матеріалів справи.

11.10.2017 року повноважний представник позивача – ОСОБА_3 звернулася до відповідача з заявою про долучення до заяви від 13.09.2017 року оригіналів наступних довідок: довідки №51 від 20.09.2017 р. про стаж та реорганізацію і перейменування підприємства; довідки №52 від 20.09.2017 р. про заробітну плату для обчислення пенсії; довідки №54 від 20.09.2017 р. про документи, на підставі яких видано довідку про заробітну плату для обчислення пенсії, їх місцезнаходження. Зазначена заява була отримана відповідачем 17.10.2017 року, що підтверджується відбитком штемпеля відповідача на вказаній заяві.

При цьому, як встановлено судом та підтверджено повноважним представником відповідача, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 дійсно працювала на підприємстві «Дніпропетровськриба» з 01.02.1977 року по 27.07.1998 року, що підтверджується відповідними довідками від 20.09.2017 р.№51; від 20.09.2017 р.№52; від 20.09.2017 р.№54; від 30.11.2017 р.№62, які містяться в матеріалах пенсійної справи позивача, та копії яких судом долучено до матеріалів справи.

З урахуванням наведеного, згідно наданих документів стаж роботи ОСОБА_2 складає 21 рік 5 місяців 27 днів.

27.10.2017 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, в призначенні пенсії за віком відповідно до ст.26, ст.28 розділу III Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2001 р. №3668 – VI, було відмовлено з огляду на ненадання документів, підтверджуючих постійне місце проживання (реєстрації) в межах України, що підтверджується витягом з протоколу №32 від 27.10.2017 р. засідання комісії по розгляду питань, пов’язаних з призначенням (перерахуванням) пенсій Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпропетровську (Індустріальний відділ), копія якого міститься в матеріалах справи.

Тією ж датою, 27.10.2017 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, було направлено листа про відмову в призначенні пенсії за віком з підстав ненадання документів, підтверджуючих місце проживання в Україні на законних підставах.

Правовідносини сторін щодо визначення принципів, засад і механізмів функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел регулюються нормами Конституції України, Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 01.01.2004 р. № 1058-15, Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.11.2005 року №21-1 тощо.

Відповідно до ст.1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Відповідно до ст.22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Відповідно до ст.25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 01.01.2004 р. № 1058-15 цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 01.01.2004 р. № 1058-15, законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України "Про недержавне пенсійне забезпечення", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.

Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Відповідно до ст.5 наведеного вище закону визначається сфера дії Закону та зазначається, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

При цьому, виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Відповідно до ст.7 вказаного закону визначаються принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, зокрема, такі, як: законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством, а також осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичних осіб - підприємців; права на добровільну участь у системі загальнообов'язкового пенсійного страхування осіб, які відповідно до цього Закону не підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; заінтересованості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію; рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу); солідарності та субсидування в солідарній системі; фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів; спрямування частини страхових внесків до накопичувальної системи пенсійного страхування для здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії і одноразової виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з урахуванням інвестиційного доходу; державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом; гласності, прозорості та доступності діяльності Пенсійного фонду; обов'язковості фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов'язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг, в обсягах, передбачених цим Законом; цільового та ефективного використання коштів загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; відповідальності суб'єктів системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов'язків.

Визначено, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до ст.8 наведеного закону закріплюється право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Зокрема, зазначається, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом; особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Відповідно до ст.45 визначаються строки призначення (перерахунку) та виплати пенсії. При цьому, пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку. При відстрочці часу призначення пенсії за віком пенсія з урахуванням положень статті 29 цього Закону призначається за заявою пенсіонера з дня, що настає за останнім днем місяця, в якому набуто повний місяць страхового стажу (у тому числі сумарно) для відстрочки часу виходу на пенсію, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з такого дня; пенсія по інвалідності призначається з дня встановлення інвалідності, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня встановлення інвалідності; У такому самому порядку призначається пенсія по інвалідності в розмірі пенсії за віком, якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані на день встановлення інвалідності, і з дня виникнення такого права - якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані в період після встановлення інвалідності до дня звернення за призначенням пенсії по інвалідності. У разі коли вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані після призначення пенсії по інвалідності, пенсія по інвалідності в розмірі пенсії за віком призначається з дня настання такого права, якщо звернення за призначенням пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком відбулося не пізніше трьох місяців з дня настання такого права; пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається з дня, що настає за днем смерті годувальника, якщо звернення про призначення такого виду пенсії надійшло протягом 12 місяців з дня смерті годувальника.

2. Пенсія призначається довічно або на період, протягом якого пенсіонер має право на виплату пенсії відповідно до цього Закону.

3. Переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.

При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії.

Відповідно до ст.46 вказаного закону регулюється порядок виплати пенсії за минулий час. Зокрема, нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.

При цьому чітко зазначається, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до ст.46 зазначеного закону регулюється порядок виплати пенсії. Зокрема, зазначається, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст.49 наведеного закону визначено вичерпні підстави припинення та поновлення виплати пенсії. Так, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом.

Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Відповідно до ст. 113 вказаного закону встановлюються також гарантії прав і законних інтересів застрахованих осіб. Так, визначено, що держава створює умови для функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і гарантує дотримання законодавства з метою захисту майнових та інших прав і законних інтересів осіб стосовно здійснення пенсійних виплат та їх пенсійних активів, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках. Держава створює умови для функціонування страхових організацій і гарантує дотримання ними законодавства з метою захисту майнових та інших прав і законних інтересів осіб, які отримують довічні пенсії відповідно до закону. У разі виникнення дефіциту коштів Пенсійного фонду для фінансування виплати пенсій у солідарній системі (перевищення видатків над доходами, у тому числі з урахуванням резерву коштів Пенсійного фонду) такий дефіцит покривається за рахунок коштів Державного бюджету України.

При цьому, відповідно до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.11.2005 року №21-1, затвердженого на виконання наведеного вище закону, встановлено наступне.

Відповідно до п.1.1 зазначеного Порядку заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім’ї у зв’язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об’єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до п.1.6, 1.7 наведеного Порядку звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку, а днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви. Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. Якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів. При надходженні додаткових документів у визначений строк розмір пенсії переглядається з дати призначення. У разі надходження додаткових документів пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність їх подання пенсія перераховується зі строків, передбачених частиною четвертою статті 45 Закону.

Відповідно до п.2.1 зазначеного вище Порядку до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: 1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі - Порядок підтвердження наявного трудового стажу). За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, структурний підрозділ, відповідальний за ведення персоніфікованого обліку (далі - відділ персоніфікованого обліку), надає структурному підрозділу, відповідальному за призначення пенсії, довідку з бази даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування (далі - реєстр застрахованих осіб) за формою згідно з додатком 1 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за № 785/25562 (далі - Положення), а у разі необхідності - за формою згідно з додатком 3 до Положення; 3) для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року (додатки 1, 3 до Положення).

За бажанням пенсіонера ним може подаватись довідка про заробітну плату (дохід) по 30 червня 2000 року (додаток 1) із зазначенням у ній назв первинних документів, на підставі яких її видано, їх місцезнаходження та адреси, за якою можливо провести перевірку відповідності змісту довідки первинним документам.

Особи, яким пенсія призначається відповідно до міжнародних договорів (угод) у галузі пенсійного забезпечення, надають документи про стаж, визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу, та довідку згідно з додатком 1 до цього Порядку;

4) документи про місце проживання (реєстрації) особи;

5) документи, які засвідчують особливий статус особи.

Відповідно до п.2.22 наведеного Порядку за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Відповідно до п.2.23 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

Відповідно до п.2.25 до заяви про виплату пенсії у зв’язку з виїздом за кордон подається паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відповідним записом про виїзд на постійне місце проживання за кордон, паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, та довідка або інший документ про зняття з реєстрації місця проживання в Україні.

Відповідно до п.4.1 зазначеного Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

Відповідно до п.4.2 наведеного Порядку при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі; 4) видає пам’ятку пенсіонеру (додаток 3), копія якої зберігається у пенсійній справі.

Відповідно до п.4.3 вказаного вище Порядку не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Відповідно до ст. ст. 6, 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, а також кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477 – IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до п.24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06) «оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами».

Крім того, у тексті наведеного вище рішення, Європейський суд з прав людини зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, є цілком неприйнятним, оскільки користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь – якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до п.22 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу №1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення.

Відповідно до п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.

При цьому, у відповідності до п.26 наведеного вище рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань.

Оцінивши надані сторонами у справі докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, відповідно до ст.86 КАС України, та надавши відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника в світлі висновку, викладеного в пункті 25 Рішення Європейського Суду з прав людини «Проніна проти України» (заява №63566/00, Страсбург 18 липня 2006 року), суд приходить до висновку про можливість винесення законного і об’єктивного рішення у справі з урахуванням всіх обставин, наведених вище.

При цьому, суд зауважує, що п.1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд згідно ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь – якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Здійснивши системний аналіз наведених вище норм чинного законодавства України та надаючи оцінку доводам сторін, як викладених в заявленій позовній заяві та відзиві на неї, так і в поясненнях, наданих в судовому засіданні, суд зазначає наступне.

Право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, гарантоване ст. 46 Конституції України, є непорушним.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом відповідності до наведеної вище норми Основного закону.

Будь – які обмеження громадян у зазначеному праві забороняються, як забороняється і будь – яка дискримінація внутрішньо переміщених осіб, які користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони обрали місцем свого проживання іншу країну.

Пенсія призначається довічно або на період, протягом якого пенсіонер має право на виплату пенсії відповідно до ст.45 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 01.01.2004 р. № 1058-15.

Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом відповідно до ст.46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 01.01.2004 р. № 1058-15.

При цьому, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 01.01.2004 р. № 1058-15.

Рішеннями Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00); «Пічкур проти України» (заява №10441/06), які суди застосовують при розгляді справ як джерело права у відповідності до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477 – IV прямо встановлено, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання будь - де; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами та встановлено заборону для органів державної влади свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, а також визначено заборону для органів державної влади щодо посилання на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань.

З огляду на викладене, а також зважаючи на ч.1 ст. 77 КАС України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд згідно ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, суд приходить до висновку про порушення відповідачем наведених вище норм Конституції України, Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 01.01.2004 р. № 1058-15, допущені останнім при відмові в призначенні пенсії за віком ОСОБА_2 з такої підстави, як «відсутність документів, підтверджуючих місце проживання в Україні на законних підставах».

Зазначене вище кореспондує правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 03.05.2018 року у справі №204/5502/17 (2-а/204/208/17) адміністративне провадження №К/9901/22212/18, яка набрала законної сили 03.05.2018 року, та яка полягає в наступному.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009 виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, правова позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 03.05.2018 року у справі №204/5502/17 (2-а/204/208/17) адміністративне провадження №К/9901/22212/18, яка набрала законної сили 03.05.2018 року, підлягає обов’язковому застосуванню при розгляді і вирішенні справ даної категорії.

Так, дійсно, позивач, ОСОБА_2, з 23.11.2006 року є прийнятою на консульський облік в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль, та проживає в державі Ізраїль, м. Ашкелон, вул. Олей Гордон, буд 21., кв.25, що підтверджується закордонним паспортом ОСОБА_2 АС 548469, копія якого міститься в матеріалах справи.

Проте, бездіяльність відповідача, допущена останнім при відмові в призначенні пенсії за віком ОСОБА_2 у зв’язку з відсутністю документів, підтверджуючих місце проживання останньої в Україні на законних підставах, суперечить приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел.

При цьому, в рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009 чітко зазначено, що конституційне право на соцільний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, а держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, не може позбавити цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Відтак, встановивши відповідно до ч.2 ст.2 КАС України факт бездіяльності суб’єкта владних повноважень – відповідача щодо не призначення пенсії за віком ОСОБА_2, та допущення такої бездіяльності: не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; без використання повноваження з метою, з якою це повноваження надано; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); небезсторонньо (упереджено); недобросовісно; нерозсудливо; без дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь – якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); а також встановивши факт порушення законних прав та інтересів позивача – ОСОБА_2 внаслідок допущення такої бездіяльності з боку відповідача, суд приходить до обґрунтованого висновку, що задоволення позовної заяви у спосіб захисту права, обраний позивачем, а саме: шляхом визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області щодо не призначення пенсії за віком ОСОБА_2; зобов’язання Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_2, як непрацюючому пенсіонеру, з надбавкою як дитині війни, з підвищенням розміру пенсії відповідно до ч.3 ст.29 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з 13 вересня 2017 року, є належним та допустимим засобом для відновлення порушенного права позивача у відповідності до завдання адміністративного судочинства.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до квитанції від 09.04.2018 р. №0.0. 1006580946.1 за подання адміністративного позову позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири грн., 80 коп.), який у повному розмірі зараховано до Державного бюджету України.

Враховуючи задоволення позовної заяви ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області щодо не призначення пенсії за віком ОСОБА_2; зобов’язання Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_2, як непрацюючому пенсіонеру, з надбавкою як дитині війни, з підвищенням розміру пенсії відповідно до ч.3 ст.29 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з 13 вересня 2017 року, суд приходить до висновку про наявність підстав для присудження і всіх здійснених позивачем документально підтверджених судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області, а саме, судового збору у розмірі 704,00 грн. (сімсот чотири грн., 00 коп.).

Керуючись ст.ст. 242-244, 246, 250, 254, 255, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області щодо не призначення пенсії за віком ОСОБА_2; зобов’язання Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_2, як непрацюючому пенсіонеру, з надбавкою як дитині війни, з підвищенням розміру пенсії відповідно до ч.3 ст.29 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з 13 вересня 2017 року, - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області щодо не призначення пенсії за віком ОСОБА_2.

Зобов’язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_2, як непрацюючому пенсіонеру, з надбавкою як дитині війни, з підвищенням розміру пенсії відповідно до ч.3 ст.29 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з 13 вересня 2017 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_2 судові витрати з оплати судового збору у розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири грн., 80 коп.).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку та у строки, встановлені ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя

ОСОБА_4