П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 грудня 2009 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Гусака М.Б., Маринченка В.Л.,

Панталієнка П.В., Самсіна І.Л., Тітова Ю.Г.,

при секретарі судового засідання Міщенко Т.В.,

за участю представника відповідача – Розмоша Владислава Івановича, –

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргою Кременчуцької об’єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області (далі – ОДПІ) справу за позовом Закритого акціонерного товариства транснаціональна фінансово-промислова компанія “Укртатнафта” (далі – Товариство) до ОДПІ про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2006 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати нечинними податкові повідомлення-рішення ОДПІ: від 12 травня 2006 року № 0001112301/0/1236, від 19 липня 2006 року № 0001112301/1/1788, якими йому нараховано 57 131 339 грн податку на прибуток, та від 12 жовтня 2006 року № 0001112301/2/2428 (прийнятого в результаті скасування двох попередніх) на суму 57 124 498 грн. З урахуванням вимог, заявлених у позовній заяві від 6 грудня 2006 року, позивач ставив питання про визнання нечинним лише останнього із перерахованих податкових повідомлень-рішень.

Господарський суд Полтавської області постановою від 17 січня 2007 року позов задовольнив частково: визнав нечинними всі податкові повідомлення-рішення в частині нарахування Товариству 56 908 336 грн податку на прибуток, у задоволенні інших вимог відмовив, визнавши обґрунтованими ці рішення у частині донарахування позивачу 223 003 грн.

Київський міжобласний апеляційний господарський суд постановою від 10 травня 2007 року це рішення у частині відмови у задоволенні позову скасував, ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю: визнав нечинним податкове повідомлення-рішення ОДПІ від 12 жовтня 2006 року № 0001112301/2/2428.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 липня 2009 року рішення апеляційного суду залишив без змін.

У скарзі про перегляд ухвалених у справі судових рішень за винятковими обставинами ОДПІ, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), просить Верховний Суд України скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій, а також рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування зазначеного, відповідач додав рішення Верховного Суду України від 25 березня 2009 року та Вищого адміністративного суду України від 4 березня 2008 року у справах за аналогічними позовами, у яких, на його думку, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права.

Відповідно до статті 47 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III “Про судоустрій України” Верховному Суду України, на виконання завдання по забезпеченню однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, в цій справі слід роз’яснити чи правильно судами застосовано положення: пункту 1.20 статті 1, статті 5, підпунктів 7.4.1, 7.4.3 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР “Про оподаткування прибутку підприємств” (у редакції Закону України від 22 травня 1997 року № 283/97-ВР; далі – Закон № 334/94-ВР) ; підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (далі – Закон № 2181-III), а також частини 1 статті 195 КАС.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про обґрунтованість скарги.

Касаційний суд, залишаючи без задоволення скаргу ОДПІ та без змін рішення апеляційного суду, не звернув уваги на порушення вимог норм матеріального та процесуального права, допущені судами при розгляді справи. Всі суди розглядали вимогу (частково або повністю її задовольняли) про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень (нечинним податкового повідомлення-рішення), які є індивідуальними актами. Водночас, такий спосіб захисту (вимога про визнання акта нечинним), як випливає з системного аналізу статей 105, 162, 171 КАС України, може стосуватися лише випадків оскарження нормативно-правових актів. Відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема в моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням.

Крім того, залишаючи повністю без змін рішення апеляційного суду, касаційний суд не надав правового значення тій обставині, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову щодо визначення податкового зобов’язання з податку на прибуток на суму 223 003 грн, у зв’язку з виключенням зі складу валових витрат 494 700 грн, ніхто не оскаржував, а отже апеляційний суд безпідставно, всупереч вимогам частини 1 статті 195 КАС, його переглянув та скасував. За наведених обставин рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині є незаконними і підлягають скасуванню з залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Також суд касаційної інстанції не виправив помилок, допущених судами попередніх інстанцій у частині їх висновку про необґрунтованість застосування відповідачем штрафних санкцій на підставі підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181-III. Зокрема, суди залишили поза увагою той факт, що платник податку виявив заниження суми податкового зобов’язання вже під час проведення перевірки ОДПІ, а тому він не міг скористатися правилами та гарантіями, встановленими пунктом 17.2. статті 17 Закону № 2181-III.

Не можна погодитися з рішеннями судів у частині задоволення вимог позивача щодо оскарження правомірності визначення податкового зобов’язання з податку на прибуток внаслідок виключення зі складу валових витрат вартості чартерних авіарейсів, виконаних Товариством з обмеженою відповідальністю “Авіакомпанія “Челендж АЕРО”, за доводами позивача, для перевезення членів ОСОБА_5 та Ревізійної комісії. Касаційний суд не надав значення тому, що рішення судів у зазначеній частині не відповідають вимогам КАС щодо законності та обґрунтованості судових рішень. Доводи відповідача про те, що обґрунтованість віднесення позивачем згаданих витрат до валових нічим не підтверджена, залишились не спростованими судами. Такі витрати у розумінні підпункту 5.4.8 пункту 5.4 статті 5 Закону № 334/94-ВР повинні бути підтверджені певними документами, що засвідчують вартість фактичних витрат осіб, які відряджені (у даному випадку членів керівного органу платника) та зв’язок такого відрядження з основною діяльністю цього платника. При новому розгляді справи судам слід звернути увагу на те, що, надані відповідачу під час перевірки, договір про надання послуг авіаційного перевезення без зазначення осіб, що підлягають перевезенню, й акти виконаних робіт, в яких відсутні дані про осіб, які скористалися відповідними авіарейсами, можуть засвідчувати лише факт надання таких послуг, а не склад членів авіарейсу та обґрунтованість віднесення спірних витрат до валових.

Аналіз положень підпунктів 1.20.2, 1.20.8 пункту 1.20 статті 1 та підпунктів 7.4.1, 7.4.3 пункту 7.4 статті 7 Закону № 334/94-ВР дає підстави вважати, що рішення судів у частині визнання необґрунтованим визначення платнику податкового зобов’язання з податку на прибуток шляхом застосування звичайних цін є помилковими. Так, суди першої та апеляційної інстанцій на обґрунтування своїх рішень безпідставно послались на підпункт 1.20.10 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР. Касаційний суд правильно не погодився з цим висновком, визнавши помилковим застосування норм закону. Разом із тим, цей суд безпідставно послався на недоведеність податковим органом факту реалізації позивачем нафтопродуктів та наданих послуг щодо переробки давальницької сировини за цінами нижчими ніж звичайні у зв’язку з відсутністю аналізу та оцінки наявності або відсутності об’єктивних умов, що існували на ринку ідентичних (однорідних) товарів. При визначенні звичайних цін податкові органи діяли в межах повноважень, наданих Законом № 334/94-ВР.

Водночас, позиція судів щодо правомірності віднесення позивачем до складу валових витрат сум, відшкодованих Пенсійному фонду України за виплату та доставку пільгових пенсій відповідно до Закону України від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”, є обґрунтованою. Відповідачем не наведено аргументів, які б спростовували висновки судів. Згідно з абзацом четвертим пункту 1 статті 2 цього Закону для платників збору об’єктом оподаткування є також фактичні витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до пунктів “б” – “з” статті 13 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII “Про пенсійне забезпечення”, а тому віднесення таких сум до складу валових витрат не суперечить положенням статті 5 Закону № 334/94-ВР.

Ураховуючи помилки судів касаційної та апеляційної інстанцій, їх рішення підлягають скасуванню повністю, рішення суду першої інстанції – в оскаржуваній частині, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Скаргу Кременчуцької об’єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 липня 2009 року, постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 10 травня 2007 року скасувати повністю, а постанову Господарського суду Полтавської області від 17 січня 2007 року – в оскаржуваній частині, справу направити на новий розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко

Судді М.Б. Гусак

В.Л. Маринченко

П.В. Панталієнко

І.Л. Самсін

Ю.Г. Тітов