П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 3913/0/15-17

Провадження № 11-52сап18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В. С.,

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Мамонової І. В.,

учасники справи:

скаржник - ОСОБА_3,

представник відповідача - Белінська О. В.,

розглянула в судовому засіданні скаргу ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 05 грудня 2017 року № 3913/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 10 липня 2017 року № 1956/2дп/15-17, та

ВСТАНОВИЛА:

27 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до ВРП про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 05 грудня 2017 року № 3913/0/15-17 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 10 липня 2017 року № 1956/2дп/15-17 про притягнення судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності».

09 січня 2018 року позовну заяву ОСОБА_3 передано за належністю до ВеликоїПалати Верховного Суду.

Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 16 січня 2018 року позовну заяву ОСОБА_3 залишив без руху з огляду на її невідповідність вимогам статей 266 та 330Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) із наданням десятиденного строку для усунення недоліків, зазначених в мотивувальній частині ухвали.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 08 лютого 2018 року відкрила провадження за скаргою ОСОБА_3 на рішення ВРП від 05 грудня 2017 року

№ 3913/0/15-17.

Скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення ВРП прийняте відповідачем з порушенням вимог статті 2 КАС України та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) як джерела права, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, нерозсудливо, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Зокрема, у скарзі зазначається, що:

- під час прийняття рішення ВРП не врахувала стаж роботи ОСОБА_3 на посаді судді, зухвалість та масштабність правопорушень осіб, щодо яких вирішувались питання про обрання запобіжного заходу, аналогів яких раніше не було в практиці судді, а також те, що рішення про обрання запобіжного заходу приймалися суддею під впливом керівництва апеляційного суду;

- відповідач допустив політичну спрямованість та вибірковість підходу до дисциплінарної відповідальності суддів за їхні рішення, постановлені наприкінці

2013 - на початку 2014 років щодо осіб, які на фоні революційних подій вчиняли відверті безчинства і правопорушення та в подальшому не понесли за це жодної відповідальності;

- висновок ВРП про порушення скаржником присяги судді є фактично ревізією (переглядом) прийнятих суддею судових рішень, однак такі дії вчинені в позапроцесуальному порядку, що суперечить чинному законодавству;

- ВРП та її Другою Дисциплінарною палатою не наведено доказів злочинного наміру або грубої недбалості чи навмисного порушення закону ОСОБА_3 як слідчим суддею при постановленні ухвал про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою;

- відповідач порушив строки розгляду дисциплінарного провадження та притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

- оскаржуване рішення прийняте неповноважним складом ВРП.

Зазначені вище доводи скаржника є, на її думку, підставою для скасування оскаржуваного рішення ВРП.

20 березня 2018 року ВРП до Великої Палати Верховного Суду подано відзив на скаргу, в якому відповідач вказує на відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки визначені статтею 52 Закону України від

21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя»(далі - Закон

№ 1798-VIII) критерії для його скасування відсутні. ВРП також зазначила, що застосування трирічного строку притягнення судді до відповідальності не суперечить положенням статті 58 Конституції України, оскільки на момент вчинення

ОСОБА_3 як слідчим суддею дисциплінарного проступку строк звільнення судді за порушення присяги законодавством визначений не був.

У поданій до суду письмовій відповіді на відзив на скаргу ОСОБА_3 наполягає на викладених у скарзі підставах для скасування оскарженого рішення ВРП.

У судовому засіданні 29 березня 2018 року ОСОБА_3 скаргу підтримала та просила її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник відповідача просила оскаржуване рішення ВРП залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, виступи скаржника та представника відповідача, перевіривши матеріали справи та наведені у скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення цієї скарги.

Матеріалами справи установлено, що Указом Президента України від 27 грудня

2001 року № 1271/2001 «Про призначення суддів» ОСОБА_3 призначено на посаду судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області строком на п'ять років. Постановою Верховної Ради України від 05 квітня 2007 року № 878-V «Про обрання суддів» ОСОБА_3 обрано на посаду судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області безстроково.

У грудні 2014 року до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) надійшли заяви координатора координаційної ради Коаліції молодіжних громадських організацій Черкаської області «Молода Черкащина» ОСОБА_6, ОСОБА_7 та заступника прокурора Черкаської області Семенова В. В. про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 відповідно до Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» у зв'язку з постановленням суддею 25 січня 2014 року ухвал про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно осіб, які були учасниками масових акцій протесту, у справах № 709/225/14-к та

№ 709/226/14-к.

У зв'язку із закінченням повноважень ТСК листом секретаря ТСК від 29 лютого

2016 року за № 2830/0/9-16 заяви про проведення перевірки стосовно судді ОСОБА_3 та пов'язані з їх розглядом документи надіслані для розгляду за загальною процедурою до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ).

На засіданні 12 липня 2016 року дисциплінарна секція ВРЮ рекомендувала відкрити дисциплінарну справу стосовно судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 Ухвалою ВРЮ від 21 липня 2016 року відкрито дисциплінарну справу стосовно зазначеної судді.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), згідно з яким органом, уповноваженим здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів всіх інстанцій, є ВРП та її Дисциплінарні палати.

Згідно з пунктом 32 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 1402-VIII дисциплінарні справи, порушені ВРЮ до набрання чинності цим Законом, рішення стосовно яких не прийнято, передаються дисциплінарним органам ВРП для розгляду та прийняття рішень. Ухвалюючи рішення за результатами розгляду таких дисциплінарних справ, дисциплінарні органи ВРП застосовують дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом. Дисциплінарні справи, відкриті до набрання чинності цим Законом, розглядаються дисциплінарними органами ВРП у порядку, який діяв на день відкриття дисциплінарної справи.

Рішенням Другої Дисциплінарної палати ВРП від 10 липня 2017 року

№ 1956/2дп/15-17 суддю Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до неї дисциплінарне стягнення у виді внесення подання про звільнення її з посади.

Під час розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата ВРП установила, що ухвалами слідчого судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 від 25 січня 2014 року задоволено клопотання слідчих про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Застосовано до підозрюваного ОСОБА_8 (справа № 709/225/14-к) запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком 60 днів, який належить обчислювати з часу затримання 24 січня 2014 року до 06 год. 05 хв. 24 березня 2014 року. До підозрюваного ОСОБА_9 (справа № 709/226/14-к) застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком 60 днів, який належить обчислювати з часу затримання 24 січня 2014 року до 02 год. 00 хв. 24 березня 2014 року. Цими ж ухвалами щодо кожного підозрюваного визначено розмір застави - 24360 грн.

Оцінюючи дії слідчого судді ОСОБА_3, Друга Дисциплінарна палата ВРП виходила з того, що:

- ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою ґрунтуються лише на припущенні існування ризиків, передбачених

статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України; тут і далі - у редакції, чинній на 25 січня 2014 року);

- ці ухвали не містять обґрунтування того, які докази, досліджені слідчим суддею під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу, свідчать про те, що жоден з інших, більш м'яких видів запобіжних заходів, не пов'язаних із позбавленням свободи, не здатен забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваних;

- в ухвалах продубльовано викладені у клопотаннях слідчих відомості, які на порушення вимог статті 23 КПК України безпосередньо не досліджувались слідчим суддею під час судового розгляду (підтвердженням чого є технічний запис фіксування судових засідань);

- слідчий суддя ОСОБА_3.під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не перевірила відповідність змісту клопотань вимогам статті 184 КПК України; не встановила, чи доводять надані стороною обвинувачення докази наявності обґрунтованої підозри, обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, чим порушено вимоги частини першої статті 194 КПК України; не перевірила, чи вручено підозрюваним письмові повідомлення про підозру, та не встановила часвручення такого повідомлення.

ДругаДисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що порушення закону, допущені суддею ОСОБА_3., порочать звання судді та принижують авторитет судової влади, є очевидними і грубими, а їх наслідки негативно вплинули як на права окремих осіб, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому, у зв'язку з чим дисциплінарний проступок є істотним.

Беручи до уваги істотність проступку та його наслідки, Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що позитивна характеристика судді та відсутність дисциплінарних стягнень, багаторічний досвід роботи на посаді судді не можуть бути підставою застосування більш м'якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади.

07 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до ВРП зі скаргою на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 10 липня 2017 року № 1956/2дп/15-17.

За результатами розгляду скарги ОСОБА_3 ВРП прийняла рішення від

05 грудня 2017 року № 3913/0/15-17 про залишення без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 10 липня 2017 року № 1956/2дп/15-17 про притягнення судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності.

ВРП погодилася з висновком її Другої Дисциплінарної палати, що у судових рішеннях, постановлених у формі ухвал, слідчий суддя ОСОБА_3. не навела належні та достатні мотиви їх ухвалення, рішення обґрунтувала доказами, які не досліджувались під час судового розгляду, що викликає сумнів в об'єктивності та справедливості судді. За висновком відповідача, порушення законодавства, допущені суддею, є істотним дисциплінарним проступком і, як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді з займаної посади.

Оцінюючи оскаржуване ОСОБА_3 рішення відповідача, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Статтею 131 Конституції України визначено, що в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

З метою усунення прогалин національного законодавства, на які звернув увагу ЄСПЛ у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», 21 грудня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон № 1798-VIII, який визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.

Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1798-VIII для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів ВРП утворює Дисциплінарні палати з числа членів ВРП.

Главою 4 розділу II Закону № 1798-VIIIвизначено порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Так, частинами першою, сьомою та восьмою статті 49 цього Закону передбачено, що розгляд дисциплінарної справи відбувається у відкритому засіданні Дисциплінарної палати, в якому беруть участь суддя, скаржник, їх представники.

У засіданні Дисциплінарної палати заслуховуються доповідач, суддя, скаржник, їх представники, свідки та інші особи, які були викликані або запрошені взяти участь у засіданні.

Учасники дисциплінарної справи мають право подавати докази, надавати пояснення, заявляти клопотання про виклик свідків, ставити запитання учасникам дисциплінарної справи, висловлювати заперечення, заявляти інші клопотання або відводи, ознайомлюватись з матеріалами справи. Для ознайомлення можуть надаватися матеріали, які безпосередньо пов'язані зі скаргою, із дотриманням вимог законодавства про захист персональних даних щодо знеособлення персональних даних.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата ухвалює рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді.

Згідно з частинами першою, третьою та десятою статті 51 Закону № 1798-VIII право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення.

Скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до ВРП.

За результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП має право:

1) скасувати повністю рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та закрити дисциплінарне провадження;

2) скасувати частково рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;

3) скасувати повністю або частково рішення Дисциплінарної палати про відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;

4) змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення;

5) залишити рішення Дисциплінарної палати без змін.

На підставі частини другої статті 52 Закону № 1798-VIII право на оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, має суддя, щодо якого було ухвалено відповідне рішення.

Частиною сьомою статті 266 КАС України визначено, що на рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду.

Наведені вище положення Закону № 1798-VIII та частини сьомої статті 266 КАС України узгоджуються з пунктом 77 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, в якому, серед іншого, зазначено, що організація дисциплінарного розгляду в кожній країні повинна бути такою, що дозволяє подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;

3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону;

4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

У пункті 123 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що згідно з практикою Суду навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов'язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (див. рішення у справі «Альбер та Ле Комт проти Бельгії», пункт 29; та рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява № 60860/00, пункт 42). У рамках скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження

(див. рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства», пункти 44-47, та вищезазначене рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», пункт 43).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року

№ 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та практику ЄСПЛ як джерело права.

Враховуючи висновки ЄСПЛ та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне повно та всебічно перевірити оскаржуване рішення ВРП, у тому числі на предмет його відповідності вимогам статті 52 Закону № 1798-VIII.

Як зазначено у скарзі ОСОБА_3, 05 грудня 2017 року у розгляді ВРП скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 10 липня 2017 року № 1956/2дп/15-17 про притягнення судді ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності брав участь член ВРП Артеменко Ігор Анатолійович, який входить до складу вказаної Дисциплінарної палати, що, на думку скаржника, суперечить положенням частини восьмої статті 51 Закону № 1798-VIII.

За змістом частини восьмої статті 51 Закону № 1798-VIII у розгляді скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді не беруть участі члени ВРП, які входять до Дисциплінарної палати, що ухвалила оскаржуване рішення.

Між тим, згідно з частиною п'ятою статті 26 цього ж Закону у разі необхідності ВРП може ухвалити рішення про залучення членів однієї Дисциплінарної палати до роботи іншої Дисциплінарної палати або про делегування Голові ВРП повноважень ухвалювати такі рішення.

Матеріалами справи установлено, що 10 липня 2017 року, тобто в день розгляду Другою Дисциплінарною палатою дисциплінарної справи судді ОСОБА_3, член ВРП Артеменко І. А. перебував у відпустці, тому розпорядженням ВРП від 10 липня 2017 року № 39/0/2-17 до роботи Другої Дисциплінарної палати було залучено члена Першої Дисциплінарної палати Шапрана Віктора Валентиновича.

Відтак у розгляді питання щодо притягнення ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності брали участь члени ВРП: Малашенкова Т. М. (головуюча),

Бойко А. М., Нежура В. А. та Шапран В. В., а також доповідач Волковицька Н. О.

Аналізуючи наведені вище положення частини восьмої статті 51 Закону № 1798-VIII у взаємозв'язку з нормами частини п'ятої статті 26 цього ж Закону, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що частиною восьмою статті 51 зазначеного Закону встановлено неможливість участі у розгляді скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді членів ВРП, які брали участь у прийнятті цією Дисциплінарною палатою оскарженого рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Тим самим законодавець встановив неможливість участі члена ВРП в перевірці законності рішення, прийнятого за його ж участю. В той же час, якщо член ВРП з тих чи інших причин не брав участі у прийнятті Дисциплінарною палатою, до складу якої він входить, рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, він має право брати участь у розгляді ВРП скарги на таке рішення цієї Дисциплінарної палати.

Отже, оскільки член ВРП АртеменкоІ. А. не брав участі у прийнятті Другою Дисциплінарною палатою ВРП рішення від 10 липня 2017 року № 1956/2дп/15-17 про притягнення судді ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності, він мав право брати участь у розгляді 05 грудня 2017 року ВРП скарги судді на рішення вказаної Дисциплінарної палати.

У скарзі ОСОБА_3 також зазначила, що в ухваленні оскарженого рішення ВРП від 05 грудня 2017 року брали участь члени ВРП Лесько Алла Олексіївна та

Олійник Алла Сергіївна, які, на думку скаржника, автоматично втратили свій статус як новопризначені Указом Президента України від 10 листопада 2017 року № 357/17 судді Верховного Суду.

Відповідно до частини четвертої статті 19 Закону № 1798-VIII член ВРП набуває повноважень з моменту складання присяги, але не раніше дня, наступного за днем закінчення повноважень відповідного члена ВРП.

Згідно зі статтями 24 та 25 Закону № 1798-VIII член ВРП може бути звільнений з посади з підстав, визначених частиною першою статті 24 цього Закону. Крім того, повноваження члена ВРП припиняються у випадках, передбачених частиною першою статті 25 цього ж Закону.

За змістом частини першої статті 24 та частини першої статті 25 Закону № 1798-VIIIпризначення члена ВРП на посаду судді не є підставою як для звільнення з посади члена ВРП, так і для припинення повноважень члена ВРП.

Як убачається з інформації, розміщеної на офіційному сайті відповідача, рішеннями ВРП звільнені з посади члена ВРП за власним бажанням член ВРП Лесько А. О. - з

27 лютого 2018 року, а також член ВРП Олійник А. С. - з 28 грудня 2017 року.

За таких обставин посилання скаржника на відсутність повноважень у членів ВРП Лесько А. О. та ОлійникА. С. брати участь в ухваленні оскарженого рішення відповідача від 05 грудня 2017 року не є обґрунтованим.

Наявна в матеріалах справи ксерокопія оскаржуваного рішення ВРП свідчить про те, що воно підписане всіма членами ВРП, які брали участь в його ухваленні. При цьому у скарзі ОСОБА_3 цей факт під сумнів не ставиться.

На підставі пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП може бути скасовано також у випадку, якщо суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП.

У судовому засіданні Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_3 підтвердила, що була належним чином повідомлена про засідання ВРП, яке відбулось 05 грудня

2017 року, та була присутня на засіданні особисто. Ця обставина підтверджується витягом з протоколу № 69 засідання ВРП від 05 грудня 2017 року.

Натомість на засідання Другої Дисциплінарної палати ВРП скаржниця не з'явилася тричі, хоча була повідомлена про кожне із засідань належним чином.

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про відсутність визначених пунктами 1-3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII підстав для скасування оскарженого рішення відповідача.

Оцінюючи рішення ВРП від 05 грудня 2017 року № 3913/0/15-17 щодо наявності у ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких відповідач дійшов відповідних висновків, Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що визначальним критерієм правомірності оскарженого рішення відповідача є встановлення дисциплінарним органом обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак істотного дисциплінарного проступку.

Згідно із частиною другою статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до Конвенції та практики ЄСПЛ, зокрема, у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Харченко проти України» та «Лабіта проти Італії», обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може бути підставою для запобіжного заходу у вигляді ув'язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають правило поваги до особистої свободи.

Як зазначалося вище, 25 січня 2014 року слідчий суддя Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3. постановила ухвали про задоволення клопотань слідчих про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Застосовано до підозрюваного ОСОБА_8 (справа № 709/225/14-к) та до підозрюваного ОСОБА_9 (справа № 709/226/14-к) запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком 60 днів. Цими ж ухвалами щодо кожного підозрюваного визначено розмір застави - 24360 грн.

В ухвалах слідчого судді зазначено, що обґрунтованість підозри підтверджується доказами, отриманими в ході огляду місця події - прилеглої до Черкаської обласної державної адміністрації території, зовнішньої та внутрішньої частин будівлі, показаннями свідків, відеозаписами, іншими матеріалами кримінального провадження.

Ухвали мотивовані існуванням ризиків, передбачених пунктами 1, 3, 4, 5 частини першої статті 177 КПК України, а саме необхідністю запобігання спробам підозрюваних переховуватися від органів досудового розслідування та суду, незаконно впливати на свідків у цьому ж кримінальному провадженні, перешкоджати у кримінальному провадженні іншим чином, вчинити інше кримінальне правопорушення, продовжити кримінальне правопорушення, у якому вони підозрюються.

В ухвалах також вказано, що суд врахував наявність вищевказаних ризиків, оцінив сукупність обставин, які свідчать про вагомість наданих доказів про обґрунтованість підозри у вчиненні підозрюваними тяжкого кримінального правопорушення.

Суд вирішив, що, перебуваючи на волі, підсудні можуть ухилитись від слідства і суду, продовжити злочинну діяльність, незаконно впливати на свідків та вчинити новий злочин. У справі стосовно ОСОБА_9 суд зазначив, що це свідчить про неможливість запобігання таким ризикам шляхом застосування більш м'яких запобіжних заходів.

Вказані ухвали слідчого судді були оскаржені в апеляційному порядку.

За наслідками апеляційного розгляду Апеляційний суд Черкаської області відповідно ухвалами від 03 та 04 лютого 2014 року скасував ухвали слідчого судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 від 25 січня

2014 року у справах № 709/225/14-к (стосовно ОСОБА_8.) та № 709/226/14-к (стосовно ОСОБА_9.) та постановив нові ухвали.

До підозрюваного ОСОБА_8 суд апеляційної інстанції застосував запобіжний захід у вигляді домашнього арешту у відповідний період доби, заборонивши йому залишати місце постійного проживання без дозволу слідчого, прокурора або суду з

18 год. 00 хв. до 08 год. 00 хв. щоденно, а до підозрюваного ОСОБА_9 - запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання.

Апеляційний суд зазначив, що матеріали кримінального провадження стосовно підозрюваного ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 294, частиною другою статті 341 Кримінального кодексу України не містять достатніх даних про його підвищену суспільну небезпечність, а потреби досудового розслідування не виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи останнього, як застосування найбільш суворого запобіжного заходу - тримання під вартою.

Як указав апеляційний суд, клопотання слідчого не містить достатніх підстав вважати, що ОСОБА_8, перебуваючи на волі, буде переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, може знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, незаконно впливати на свідків, іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню чи вчинити інше кримінальне правопорушення або продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється.

Крім того, у клопотанні слідчий не обґрунтував неможливість запобігання ризикам, які у ньому зазначені, шляхом застосування до підозрюваного ОСОБА_8 більш м'яких запобіжних заходів, передбачених статтею 176 КПК України.

Скасовуючи ухвалу стосовно підозрюваного ОСОБА_9, суд апеляційної інстанції вказав, що висновок слідчого судді про застосування до підозрюваного ОСОБА_9 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком 60 днів є недостатньо обґрунтованим.

Враховуючи дані про особу підозрюваного ОСОБА_9 - несудимого, який має постійне місце проживання, молодий вік, та відсутність даних про те, що він має намір ухилятися від слідства і суду, перешкоджати встановленню істини у справі, вчиняти нові злочини, апеляційний суд обрав підозрюваному більш м'який запобіжний захід, який відповідає вимогам статті 177 КПК України.

У своїх поясненнях до ВРП та в судовому засіданні Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_3 зазначила, що перелічені в ухвалах про обрання запобіжного заходу докази вона не досліджувала, оскільки їх не було в наявності в матеріалах справ через неможливість надання суду в такий короткий час. ОСОБА_3 підтвердила, що зазначені в ухвалах відомості про наявність доказів базувались лише на клопотаннях слідчих. Скаржник вказала, що, роблячи висновок про причетність ОСОБА_8 і ОСОБА_9 до подій біля Черкаської облдержадміністрації, вона керувалась серед іншого поясненнями підозрюваних, а також поясненнями присутніх в приміщенні суду під час розгляду справ представників підрозділу «Грифон», які брали участь у захисті приміщення облдержадміністрації та підтвердили, що затримані ними особи - не випадкові перехожі, а ті люди, які безпосередньо знаходились у приміщенні й руйнували державне майно.

Відповідно до пункту 18 статті 3 КПК України слідчий суддя - це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Основним призначенням слідчого судді є здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь в кримінальному процесі, забезпечення законності й обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на досудових стадіях кримінального провадження.

Згідно із частинами першою та другою статті 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, при постановленні ухвал від 25 січня 2014 року слідчий суддя

ОСОБА_3 не виконала вимоги статті 23 КПК України щодо дослідження доказів.

На підставі частини першої статті 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

Частиною другою статті 177 КПК України визначено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

За змістом частини першої статті 196 КПК України в ухвалі про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зазначає відомості про:

1) кримінальне правопорушення (його суть і правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність), у якому підозрюється, обвинувачується особа;

2) обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу;

3) обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу;

4) посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини;

5) запобіжний захід, який застосовується.

Слідчий суддя, суд зобов'язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті (частина друга статті 194 КПК України).

Водночас ухвали про застосування запобіжних заходів від 25 січня 2014 року містять лише загальні формулювання про те, що, перебуваючи на волі, підозрювані можуть ухилитись від слідства та суду, продовжити злочинну діяльність та вчинити новий злочин, за відсутності будь-якого обґрунтування наявності хоча б одного з таких ризиків. Судові рішення ґрунтуються лише на припущенні існування таких ризиків.

Ухвали слідчого судді не містять обґрунтування того, які докази, досліджені слідчим суддею під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу, свідчать про те, що жоден з інших, більш м'яких видів запобіжних заходів, не пов'язаних із позбавленням свободи, не здатен забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваних.

Окрім того, слідчий суддя ОСОБА_3. на надала оцінки клопотанням слідчих на предмет їх відповідності вимогам частини третьої статті 184 КПК України, відповідно до якої до клопотання додаються:

1) копії матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання;

2) перелік свідків, яких слідчий, прокурор вважає за необхідне допитати під час судового розгляду щодо запобіжного заходу;

3) підтвердження того, що підозрюваному, обвинуваченому надані копії клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу.

Так, у тексті клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вказано, що вчинення кримінальних правопорушень підозрюваними ОСОБА_8 і ОСОБА_9 повністю підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами, а також показаннями свідків, відеозаписами, іншими матеріалами кримінального провадження.

Однак до матеріалів кримінальних проваджень, наданих слідчому судді, крім витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань слідчими додано тільки копії протоколів допиту підозрюваних (у яких вони не визнають вину) та протоколів затримання (до клопотання стосовно підозрюваного ОСОБА_9 додано ще копію пам'ятки про процесуальні права та обов'язки підозрюваного). Копій повідомлень про підозру та інші матеріали, якими слідчі обґрунтовували свої клопотання, в матеріалах справ немає.

За правилами статті 278 КПК України у разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню.

Між тим, слідчий суддя ОСОБА_3. не перевірила факт вручення ОСОБА_8 і ОСОБА_9 письмового повідомлення про підозру та не встановила час вручення такого повідомлення.

У судовому засіданні ОСОБА_3 пояснила, що при постановленні ухвал діяла за своїм внутрішнім переконанням, сумнівів у вчиненні ОСОБА_8 і

ОСОБА_9 кримінальних правопорушень у неї не було, і на той час обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою здавалось їй правильним.

Проаналізувавши наведені норми процесуального закону, враховуючи практику ЄСПЛ та положення Конвенції, ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з висновком відповідача, що при постановленні вказаних ухвал від 25 січня 2014 року про застосування запобіжного заходу слідчий суддя ОСОБА_3. не вчинила дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження, а саме не забезпечила належної охорони прав, свобод і законних інтересів підозрюваних, а також повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не піддавалася необґрунтованому процесуальному примусу.

Приписами статті 370 КПК України визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

У пункті 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

ЄСПЛ у пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок ВРП про те, що допущене слідчим суддею ОСОБА_3. порушення норм кримінального процесуального законодавства призвело до необґрунтованого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке порушило права

ОСОБА_8 і ОСОБА_9 на свободу та особисту недоторканність, гарантовані статтею 5, пунктом 1 статті 6 Конвенції.

У скарзі ОСОБА_3 зазначила, що під час розгляду вказаних справ на неї здійснювався тиск з боку керівництва Апеляційного суду Черкаської області, а також просила врахувати ту обставину, що до моменту прийняття ухвал у цих справах слідчим суддею вона працювала нетривалий час, а саме з 08 листопада 2013 року.

У судовому засіданні скаржник підтримала зазначені у скарзі доводи та додатково пояснила, що не мала умислу порушувати норми процесуального законодавства. Просила суд взяти до уваги її каяття та бездоганну працю протягом попередніх років.

Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого 22 лютого 2013 року

ХІ черговим З'їздом суддів України, установлено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Частиною четвертою статті 54 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_3., визначалося, що суддя зобов'язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Суддя мав право звернутися з повідомленням про загрозу його незалежності до Ради суддів України, яка зобов'язана невідкладно перевірити і розглянути таке звернення за участю судді та вжити необхідних заходів для усунення загрози (частина третя статті 47 Закону № 2453-VI у вказаній вище редакції).

Відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН 27 липня 2006 року

№ 2006/23, суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою. Об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов'язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.

У пункті 3.4 Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року

№ 2-рп/2011 визначено, що дотримання суддею присяги - його конституційно визначений обов'язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов'язання судді.

Згідно з пунктом 50 Висновку № 3 (2002) КРЄС кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов'язків та в особистому житті; вони повинні виконувати свої обов'язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості; судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.

При складанні присяги судді 20 вересня 2002 року ОСОБА_3 урочисто присягнула чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивною і справедливою, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією тексту присяги з підписом скаржника.

Між тим, як убачається зі змісту скарги та зазначено у рішенні ВРП, ОСОБА_3 повідомила про тиск на неї з боку керівництва апеляційного суду лише під час дисциплінарного провадження.

Таким чином, дії судді ОСОБА_3 під час розгляду судових справ № 709/225/14-к та № 709/226/14-к, а також постановлення ухвал у цих справах свідчать про її упередженість та викликають сумнів у її об'єктивності.

Відповідно до частини першої статті 116 Закону № 2453-VI (у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_3.) суддя звільнявся з посади у разі порушення ним присяги судді на підставі положень пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України.

Частиною другою статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_3., порушенням суддею присяги визнавалося вчинення ним дій, що, зокрема, порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Згідно з частиною другою статті 97 Закону № 2453-VI (у вказаній вище редакції) подання про звільнення судді з посади у зв'язку з порушенням присяги могло бути внесено, зокрема, у разі, якщо суддя вчинив дії, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.

З набранням чинності 30 вересня 2016 року Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» статтю 126 Конституції України, яка визначає перелік підстав для звільнення судді, викладено в новій редакції.

Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та частини першої статті 115 Закону № 1402-VIII підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Пунктом 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VIII установлено, що дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується в разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

За змістом пунктів 1 та 7 частини дев'ятої цієї статті істотним дисциплінарним проступком (…), що є несумісним зі статусом судді (…) може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі (…) якщо суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

З огляду на викладене дії, які на момент ухвалення рішень суддею ОСОБА_3. (25 січня 2014 року) розцінювались як порушення присяги, згідно з чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку, що є несумісним зі статусом судді.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши всі аргументи та доводи сторін, ВеликаПалата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок ВРП, що порушення процесуального закону, допущені суддею ОСОБА_3. під час розгляду 25 січня 2014 року справ про обрання запобіжного заходу підозрюваним ОСОБА_8 та ОСОБА_9, є очевидними та грубими, а також несумісними із статусом судді та такими, що підривають авторитет правосуддя.

При цьому, всупереч доводам заявника, відповідач та його дисциплінарний орган здійснили не перегляд прийнятих суддею судових рішень у непроцесуальному порядку, а встановили порушення слідчим суддею кримінального процесуального закону та вчинення дій, які не відповідають завданням кримінального провадження, що є підставою для дисциплінарної відповідальності судді.

За таких обставин ВРП та її Друга Дисциплінарна палата правильно застосували до судді ОСОБА_3 дисциплінарне стягнення у виді подання про її звільнення з посади саме за вчинення істотного дисциплінарного проступку.

ВеликаПалата Верховного Суду вважає безпідставними доводи скаржника про порушення ВРП строків притягнення її до дисциплінарної відповідальності.

Так, норми Закону № 2453-VI та Закону № 22/98-ВР у редакції, чинній на момент постановлення ОСОБА_3 ухвал про обрання запобіжного заходу, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) внесено зміни до Закону № 22/98-ВР, які набрали чинності 27 лютого 2015 року, та викладено Закон № 2453-VI в новій редакції, що набрала чинності з 28 березня 2015 року.

Відповідно до частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону

№ 192-VIII) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

Згідно з частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону

№ 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Отже, правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які можуть бути застосовані при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, були передбачені саме положеннями Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), що набрали чинності з 28 березня 2015 року.

Тобто застосування положень частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР після внесення до неї змін стало можливим лише після набрання чинності Законом

№ 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII).

Стаття 32 Закону № 22/98-ВР нерозривно пов'язана з розділом VI Закону № 2453-VI і має застосовуватися у поєднанні з нормами, що регламентують підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

У такому випадку, після набрання чинності Законом № 2453-VI (у редакції Закону

№ 192-VIII) уповноважений орган має право вирішувати питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в тому числі вчинені до набрання цим Законом чинності, протягом строку, встановленого частиною четвертою статті 96 зазначеного Закону.

При цьому частина одинадцята статті 109 Закону № 1402-VIII (у редакції від 02 червня 2016 року), яка діяла на час розгляду Другою Дисциплінарною палатою ВРП дисциплінарної справи судді ОСОБА_3, також передбачала можливість застосування до судді дисциплінарного стягнення не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача про те, що запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги (істотний дисциплінарний проступок), є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування ВРП та її Дисциплінарною палатою трирічного строку давності притягнення

ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням

статті 58 Конституції України.

З копії матеріалів дисциплінарної справи убачається, що згідно з відомостями, наданими Чорнобаївським районним судом Черкаської області, суддя ОСОБА_3. з дати вчинення дисциплінарного проступку (25 січня 2014 року) по день розгляду дисциплінарної справи 183 дні перебувала у відпустці.

З огляду на це Друга Дисциплінарна палата, з якою погодилась і ВРП, дійшли обґрунтованого висновку, що встановлений законом трирічний строк давності притягнення судді ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності не закінчився.

Доводи скаржника щодо політичної спрямованості та вибірковості підходу до дисциплінарної відповідальності суддів за їхні рішення спростовуються поясненнями в судовому засіданні представника відповідача, яка зазначила, що при розгляді кожної дисциплінарної справи ВРП індивідуально встановлює вид проступку, вчиненого суддею, ступінь вини та визначає вид дисциплінарного стягнення в силу наданих їй Конституцією та Законами України дискреційних повноважень, а тому посилання на рішення ВРП щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності або звільнення від дисциплінарної відповідальності інших суддів не можуть бути підставою для скасування рішення стосовно судді ОСОБА_3

Відповідно до частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.

Всупереч доводам скаржника відповідач та його дисциплінарний орган не порушили наведені вище положення частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII під час обрання ОСОБА_3 виду дисциплінарного стягнення.

При цьому, взявши до уваги істотність проступку та його наслідки, Дисциплінарна палата та ВРП дійшли висновку, що позитивна характеристика судді та відсутність дисциплінарних стягнень, багаторічний досвід роботи на посаді судді не можуть бути підставою застосування більш м'якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади, і не буде пропорційним характеру вчиненого проступку.

Одночасно відповідач та його дисциплінарний орган обґрунтовано відхилили посилання ОСОБА_3 на незначний термін роботи слідчим суддею, зазначивши, що статистичні дані та відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень підтверджують розгляд суддею кримінальних справ, що свідчить про знання суддею кримінального процесу.

На підставі частини восьмої статті 266 КАС України Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду справи щодо оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може скасувати оскаржуване рішення ВРП або залишити його без змін.

Ураховуючи те, що,приймаючи оскаржуване рішення, ВРП діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, пропорційно, з урахуванням права судді на участь у процесі прийняття рішення, а також своєчасно, тобто протягом розумного строку, ВеликаПалата Верховного Суду доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення скарги ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 05 грудня 2017 року № 3913/0/15-17 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 10 липня 2017 року

№ 1956/2дп/15-17 про притягнення судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності».

При цьому дії та рішення відповідача і його дисциплінарного органу не характеризувалися недоліками, які би могли поставити під сумнів принципи незалежності та неупередженості, як це було встановлено ЄСПЛ в рішеннях у справах «ОлександрВолков проти України» (пункти 109-131) і «Куликов та інші проти України» (пункти 135-137), а подальший перегляд справи Великою Палатою Верхового Суду з урахуванням усіх ключових аргументів ОСОБА_3 гарантує відсутність впливу будь-яких недоліків на результат дисциплінарного провадження.

Керуючись підпунктом 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення», статтями 266, 344, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Скаргу ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя

від 05 грудня 2017 року № 3913/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 10 липня 2017 року № 1956/2дп/15-17, залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено 10 квітня 2018 року.

Головуючий В. С. Князєв

Суддя-доповідач О. С. Золотніков

Судді: Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко

С. В. Бакуліна Л. І. Рогач

В. В. Британчук І. В. Саприкіна

Д. А. Гудима О. М. Ситнік

О. Р. Кібенко О. С. Ткачук

Л. М. Лобойко В. Ю. Уркевич

Н. П. Лященко О. Г. Яновська

Повний текст постанови підписано 16 травня 2018 року.