Того ж дня, 20 вересня 2017 року, ОСОБА_2 ознайомили також і з попередженням про вивільнення від 19 вересня 2017 року із займаної посади згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», оскільки посаду, яку він обіймав, ліквідовано внаслідок змін, внесених до структури та штатного розпису ГПУ згідно з наказами Генерального прокурора України від 17 лютого 2015 року №11-шц, від 15 травня 2015 року № 43-шц та від 16 липня 2015 року № 56-шц. Разом з попередженням, позивачу з метою працевлаштування запропоновано наявні вакантні та тимчасово вакантні посади прокурорів і слідчих у ГПУ, регіональних та місцевих прокуратурах. Відповідний перелік долучено як додаток до попередження.

Суд встановив, що листом від 30 листопада 2017 року 11/1/1-1574вих-17 ГПУ звернулася до КДКП щодо внесення подання про звільнення з посади та органів прокуратури старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України (з місцем дислокації у прокуратурі Харківської області) ОСОБА_2 на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

За наслідками розгляду зазначеного подання Комісія прийняла спірне Рішення, яким вирішила вести відповідне подання Генеральному прокурору України про звільнення ОСОБА_2

Щодо мотивів такого рішення, то такими зазначено те, що посаду, яку обіймав ОСОБА_2, ліквідовано в результаті змін, внесених до структури та штатного розпису Генеральної прокуратури України згідно з наказами Генерального прокурора України від 17 лютого 2015 року № 11-шц, від 15 травня 2015 року № 43-шц та від 16 липня 2015 року № 56-шц.

У Рішенні зазначено, що на виконання вимог статті 49-2 КЗпП ОСОБА_2 20 вересня 2017 року попереджено про вивільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та з метою працевлаштування запропоновано наявні вакантні та тимчасово вакантні посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних та місцевих прокуратурах.

З 21 вересня 2017 року по 23 листопада 2017 року ОСОБА_2 перебував у черговій відпустці. У зв'язку із тимчасовою непрацездатністю під час цієї відпустки з 23 жовтня 2017 року по 17 листопада 2017 року, її термін, на підставі його заяви продовжено до 19 листопада 2017 року включно.

У зв'язку з тим, що ОСОБА_2 під час відпустки перебував в іншому місці, через що не мав можливості отримувати списки оновлених вакантних посад та тимчасово вакантних посад прокурорів і слідчих в органах прокуратури України, відповідна інформація, за його згодою, надавалася йому телефоном і того ж дня її направляли рекомендованими листами із повідомленнями (листи від 2 жовтня 2017 року № 11/1/1-1194вих-17, від 20 жовтня 2017 року № 11/1/1-1280 вих-17, від 26 жовтня 2017 року № 11/1/1-1303 вих-17, від 30 жовтня 2017 року № 11/1/1-1316 вих-17, від 7 листопада 2017 року № 11/1/1-1356 вих-17, від 16 листопада 2017 року №11/1/1-1408 вих-17, від 21 листопада 2017 року №11/1/1-1433 вих-17).

Також в Рішенні зазначено, що ОСОБА_2 запрошували до відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області, де йому запропоновано наявну вакантну посаду слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління прокуратури цієї області. Від цієї пропозиції позивач відмовився.

З посиланням на положення статті 49-2 КЗпП Комісія зазначила, що оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

З урахуванням того, що ОСОБА_2 попереджено про вивільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та запропоновано наявні вакантні та тимчасово вакантні посади прокурорів і слідчих у ГПУ, регіональних та місцевих прокуратурах, Комісія дійшла висновку, що ГПУ виконала вимоги закону щодо працевлаштування ОСОБА_2 відповідно до вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП.

На підставі подання КДКП Генеральний прокурор України видав наказ від 27 грудня 2017 року № 1193-ц про звільнення ОСОБА_2 із вказаної посади та з органів прокуратури.

При прийнятті рішення суд керувався таким.

За змістом частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), однією з підстав для звільнення прокурора є ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури (пункт 9).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 51 Закону № 1697-VII особою, яка в установленому цим Законом порядку приймає рішення про звільнення прокурора Генеральної прокуратури України з посади, є Генеральний прокурор.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади особою, уповноваженою цим Законом приймати рішення про звільнення прокурора, за поданням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, якщо: 1) прокурор не подав заяву про переведення до іншого органу прокуратури протягом п'ятнадцяти днів; 2) в органах прокуратури відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення; 3) прокурор неуспішно пройшов конкурс на переведення до органу прокуратури вищого рівня.

Згідно з частиною першою статті 62 Закону № 1697-VII подання про звільнення прокурора з посади вноситься Вищою радою правосуддя або Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів у визначених законом випадках.

У поданні Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Вищої ради правосуддя про звільнення прокурора з посади зазначаються: 1) дата внесення подання; 2) прізвище, ім'я, по батькові прокурора; 3) рік народження прокурора; 4) відомості про перебування на посаді прокурора; 5) фактичні обставини, що підтверджують наявність підстави для звільнення прокурора.

Згідно з частиною третьою статті 62 Закону № 1697-VII прийняття рішення про звільнення прокурора з посади здійснюється особою, уповноваженою цим Законом приймати рішення про звільнення прокурора, виключно на підставі та в межах подання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів чи Вищої ради правосуддя.

Закон № 1697-VII, який є спеціальним для цих правовідносин, не регулює процедури розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Тому в цій частині до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства.

Відповідно до частини четвертої статті 38 КЗпП у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Згідно з частинами, другою першою статті 49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Відповідно до частини третьої статті 49-2 КЗпП одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Отож, розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. За частиною другою цієї статті в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд встановив, що КДКП внесла подання про звільнення ОСОБА_2 з посади у зв'язку зі змінами в структурі та штатному розписі ГПУ, які відбулися на підставі наказів Генерального прокурора України від 17 лютого 2015 року №11-шц, від 15 травня 2015 року № 43-шц та від 16 липня 2015 року № 56-шц.

Обумовлені зазначеними наказами зміни у структурі і штатному розписі ГПУ раніше уже слугували підставою для звільнення позивача із займаної посади, утім постановою від 28 лютого 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва поновив його на посаді, з'ясувавши що при звільненні було порушено вимоги трудового законодавства.

При розгляді справи колегія суддів також з'ясовувала суть перелічених наказів Генерального прокурора України, які в спірному Рішенні вказані як підстава, з якою пов'язана реорганізація в ГПУ та скорочення посади, на якій працював позивач і в контексті спірних правовідносин суд має на меті звернути увагу насамперед на таке.

Відповідач у Рішенні акцентує саме на «ліквідації посади» позивача у зв'язку з прийняттям згаданих наказів Генерального прокурора України.

Утім, судячи зі змісту наказів Генерального прокурора України від 17 лютого 2015 року №11-шц та від 15 травня 2015 року № 43-шц, з їх прийняттям посада «старшого прокурора» відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах Управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури (з дислокацією у прокуратурі Харківської області) залишилася. Так, загалом Управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури ГПУ, в складі якого утворено відділ запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах, де працював позивач, зазнало скорочень, але посади «старшого прокурора» це не зачепило. Зокрема, за наказом Генерального прокурора України від 15 травня 2015 року № 43шц додатково визначено місця постійної дислокації у прокуратурах обласного рівня 16 старших прокурорів зазначеного відділу замість раніше визначених таких дислокацій для 6 старших прокурорів та 26 прокурорів цього відділу відповідно до пункту 3.2 наказу Генерального прокурора України від 17 лютого 2017 року № 11шц. За вказаним наказом, у прокуратурі Харківської області передбачено одну посаду старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах Управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури ГПУ. З прийняттям наказу Генерального прокурора України від 15 травня 2015 року № 43шц зазначена посада («старшого прокурора» відділу з постійним місцем дислокації у Харківській області) теж залишилася.

Загалом, як з'ясовано у справі, з прийняттям наказу Генерального прокурора України від 8 травня 2017 року № 38 шц кількість посад в Управлінні внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури ГПУ скоротилася, але посада «старшого прокурора» залишилася і кількість таких посад збільшилася (на 5 одиниць).

Прийняття наказу Генерального прокурора України 16 липня 2015 року № 56-шц зумовлено згаданими законодавчими змінами до Закону №1697-VII, внаслідок яких в органах прокуратури уже немає посади «старшого» прокурора, а лише «прокурора». Відтак зі структури ГПУ виключили посаду «старшого» прокурора, натомість утворено посади прокурорів, зокрема у відділі запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах таких посад утворено у тій самій кількості, що й було посад старших прокурорів (23 одиниці).

З огляду на зміни у правовому регулюванні, які зокрема стосувалися внутрішньої організації структури ГПУ, є підстави погодитися з тим, що «ліквідація» (саме так зазначено в спірному Рішенні) посади «старшого прокурора» передбачає необхідність приведення штатної структури (в цьому аспекті йдеться про найменування посад) у відповідність з вимогами закону. Водночас, суд не може погодитися з висновком відповідача про те, що посаду, яку обіймав позивач, було ліквідовано/скорочено як таку.

З прийняттям наказу Генерального прокурора України 16 липня 2015 року № 56-шц новоутворені посади прокурорів відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах за обсягом функціональних обов'язків та завданнями є аналогічними посадам «старшого прокурора», а з огляду на те, що їхня кількість відповідає попередній кількості посад «старших прокурорів», скорочення чисельності відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах у зв'язку із такими змінами у штатному розписі не відбулося.

Відповідач не надав доказів того, що внаслідок змін, які відбулися в структурі та штатному розписі ГПУ з прийняттям зазначених наказів Генерального прокурора України, посади (як штатної одиниці), яку обіймав позивач (з дислокацією у прокуратурі Харківської області) штатним розписом уже не передбачено.

Інших обставин, які слугували підставою для висновку про «ліквідацію посади», яку обіймав позивач (окрім тих, про які йдеться вище) у спірному Рішенні не зазначено.

Звідси суд дійшов висновку, що зміна однієї лише назви посади (у штатному розписі), без зміни її правового статусу у структурі органу (категорії, рангу) та обсягу функціональних обов'язків, не може вважатися її скороченням. Якщо поряд з наведеним взяти до уваги, що замість «ліквідованої» у такий спосіб посади утворено аналогічну посаду з іншою назвою, то стверджувати про реорганізацію в структурі органу та, як насідок, скорочення, кількості посад як підстави для звільнення прокурора у розумінні пункту 9 частини першої статті 51 та статті 60 Закону № 1697-VII, немає.

Стосовно доводів сторін щодо належного чи неналежного виконання ГПУ як роботодавцем обов'язку запропонувати позивачу усі вакантні посади, то тут колегія суддів виходила з того, що такий обов'язок у роботодавця виникає за наявності факту ліквідації/реорганізації та зумовленим цим скороченням посад і вивільненням працівників.

Відповідач надав суду докази щодо повідомлення ГПУ позивача про вакантні посади (як у телефонному режимі, так і засобами поштового зв'язку), які є в ГПУ та в регіональних прокуратурах, але на жодній із них позивач не виявив наміру працювати.

Позивач не заперечив того, що йому повідомляли про вакантні посади, як і того, що він не прийняв жодної із пропозицій, однак стверджує, що вакансій було більше і запропонували не всі, а список тих, що запропонували, поштою йому надходили із запізненням. Разом з тим, позивач, вказуючи у позові та в додаткових пояснень по суті спору на такі порушення з боку ГПУ, не пояснив яким чином це вплинуло б на його рішення щодо переведення на іншу посаду, зокрема не зазначив яку конкретно вакантну посаду (посади) йому не запропонували, але на переведення на яку (які) він би погодився.

Але з огляду на передумови, з якими пов'язаний обов'язок роботодавця працевлаштувати працівника, колегія суддів при вирішенні цього спору виходила з того, що оскільки скорочення посади (на якій працював позивач) фактично не було, то немає необхідності давати правову оцінку діям роботодавця (ГПУ) на предмет дотримання вимог трудового законодавства щодо працевлаштування працівника (у зв'язку зі скороченням його посади).

За встановлених в цій справі обставин та з урахуванням правового регулювання спірних правовідносин суд дійшов висновку, що оскаржене Рішення не відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема вимогам законності, обґрунтованості та пропорційності. Відтак суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню.

За правилами статті 139 КАС підстав для розподілу судових витрат в цій справі немає.

Керуючись статтями 241-246, 250, 262, 266, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

позов задовольнити.

Визнати протиправним і скасувати рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 20 грудня 2017 року №341зпз-17.

Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя М.І. Смокович

Суддя В.М. Бевзенко

О.В. Білоус

В.М. Шарапа

Т.Г. Стрелець