Справа № 369/5894/17

Провадження № 2/369/841/18

РІШЕННЯ

Іменем України

27.04.2018 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

за участі секретаря Водала А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа служба в справах дітей Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, служба в справах дітей Солом’янської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання правочину недійним, відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

У червні 2017 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 та мають спільну дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. Після розірвання шлюбу у якості поділу майна в судовому порядку за нею та відповідачем було визнано право власності по ? частині квартири 5 по вул. Лобановського, 21, корпус 5 в с.Чайки. За рішеннями судів з відповідача стягуються: аліменти в розмірі ? частини всіх його доходів, які сплачувались останнім нерегулярно, та існує заборгованість по сплаті аліментів в розмірі 46 893,37 грн.; та додаткові витрати в розмірі 16 874,94 грн.. Тому державним виконавцем було накладено арешт на майно боржника ОСОБА_2, в тому числі і на ? частину квартири. Про дані арешти було відомо як ОСОБА_2, так і його матері ОСОБА_3 Незважаючи на наявність арештів, 20 квітня 2017 року між ними був укладений договір дарування ? частини квартири, що порушило права дитини, оскільки дозволило обійти батьківський обов’язок по сплаті аліментів на малолітню дитину-інваліда, адже дарування нерухомого майна не є заробітком (доходом) відчужувача.

Також даний договір дарування на підставі ст.ст.202, 203, 215, 216, 234, 717 ЦК України має бути визнаний недійсним. Вказала, що оспорюваний правочин є фіктивним, дії сторін були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а між відповідачами існував умисел на приховання даного майна від виконання в майбутньому за рахунок даного майна грошового зобов’язання в розмірі 63 768,31 грн. шляхом звернення стягнення, та отриманням аліментів в розмірі ? частини від продажу даної частки у якості доходу. Зважаючи на що, укладенням даного договору порушуються її законні інтереси та інтереси неповнолітньої дитини.

Позивачка зазначила, що через неодноразові безпідставні спроби ОСОБА_3 розділити майно подружжя, зробити неможливим виконання судових рішень про стягнення аліментів ОСОБА_2, зазнала душевних хвилювань, що вплинуло на її здоров’я, зазнала суттєвих фінансових витрат на лікування та неодноразові судові процеси. Завдану моральну шкоду оцінює в розмірі 200 000 грн.

Просила суд визнати договір дарування ? частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений 20 квітня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 недійсним; стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на її користь моральну шкоду в розмірі 200 000 грн.

У судовому засіданні позивачка та представник позивача позовні вимоги підтримали. Просили суд задоволити позов. Позивачка була допитана у якості свідка та суду показала, що відповідачі навмисно уклали даний договір, оскільки має борги по аліментним зобов’язанням. Даний договір порушує як її права, так і права неповнолітньої дитини-інваліда. Настання будь-яких реальних наслідків сторони правочину не бажали, оскільки речей відповідача ОСОБА_3 в квартирі відсутні та на даний час вона там проживає разом з дитиною. Разом з тим, відчуження квартири унеможливлює подальше звернення стягнення на дану частку та погашення всіх заборгованостей. Будь-якої згоди на дарування квартири вона не надавала та про укладений правочин вона не знала.

У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_3 проти позову заперечувала. Подала суду письмові заперечення. Суду пояснила, що ОСОБА_2 не уникає виконання судових рішень по сплаті аліментів в тому числі. Оскільки між колишнім подружжям склались неприязні стосунки, тому було вирішено подарувати частину квартири їй. Після укладення договору дарування вона сплатила всі борги по утриманню даної квартири. Але проживати там фактично не має можливості, бо там проживає позивачка, яка своєї згоди на її вселення не надасть. Крім нерухомого майна ОСОБА_2 має ще автомобілі, на яке може бути звернено стягнення. Просила відмовити в задоволенні позову.

У судове засідання представник органу опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області не з’явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений, направив суду заяву про розгляд справи за відсутності представника.

У судове засідання представник служби в справах дітей Солом’янської районної в м.Києві державної адміністрації не з’явився. Представником направлено суду письмові пояснення. Просили суд слухати справу в їх відсутності та при вирішенні спору врахувати інтереси малолітньої дитини-інваліда та задоволити позов.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

При розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 06 червня 2008 року по 22 лютого 2012 року.

Сторони по справі мають неповнолітню дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

За рішенням суду кошти на утримання дитини присуджуються у частці від доходу батьків або у твердій грошовій сумі (ст.181 СК України).

Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 24 квітня 2012 року стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини в розмірі 1\4 частини усіх видів заробітку, починаючи з 30 січня 2012 року і до повноліття дитини.

На виконання рішення суду 24 травня 2012 року був виданий виконавчий лист, який пред’явлений до примусового виконання до Києво-Святошинського районного відділу Державної виконавчої служби ГТУЮ в Київській області (ВП №47277869).

Постановою державного виконавця від 22 липня 2016 року накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника ОСОБА_2 у межах суми стягнення – 42 343,37 грн.

Постановою державного виконавця від 08 грудня 2017 року накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника ОСОБА_2 у межах суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, основної винагороди призваного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів в сумі 72 751,65 грн.

Ухвалою Солом’янського районного суду м. Києва від 08 лютого 2017 року відкрито провадження за скаргою ОСОБА_2 на дії та бездіяльність державного виконавця Києво-Святошинського районного ВДВС ГТУЮ в Київській області щодо визнання бездіяльності по нездійсненню перерахунку заборгованості по аліментам та накладення арешту на майно незаконними, зобов’язання державного виконавця здійснити перерахунок заборгованості з врахуванням квитанцій про сплату аліментів на користь ОСОБА_4 та зобов’язання зняти арешти. Судове засіданні по справі призначено на 10 жовтня 2017 року. На час ухвалення судового рішення сторони не подали суду доказів про результати розгляду даної скарги та неможливість їх надання суду також не вказали.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2012 року позов ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сімєю, поділ майна подружжя задоволено частково. Розподілено між сторонами рухоме майно та стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю в ідеальних частках в розмірі 4000 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15 липня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, рішення районного суду в частині відмови скасовано та ухвалено в цій частині нове: встановлено факт проживання однією сімєю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з грудня 2007 року. Визнано квартиру 5 по вул. Лобановського, 21, корпус 5 в с.Чайки спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2. Визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частини квартири 5 по вул. Лобановського, 21, корпус 5 в с.Чайки Києво-Святошинського району Київської області.

ОСОБА_2 належить ? частини квартири 5 по вул. Лобановського, 21, корпус 5 в с.Чайки Києво-Святошинського району Київської області на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 31 травня 2010 року виконавчим комітетом Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

На виконання рішення районного суду 15 серпня 2013 року був виданий виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю в ідеальних частках в розмірі 4000 грн., який пред’явлений до примусового виконання до відділу ДВС Києво-Святошинського районного управління юстиції (ВП №50339670).

Постановою державного виконавця від 09 березня 2016 року накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника ОСОБА_2 у межах суми боргу – 4550 грн.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково та стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування понесених додаткових витрат на утримання дитини в розмірі 16 874,97 грн.

На виконання рішення суду 26 травня 2017 року був виданий виконавчий лист, який пред’явлений до примусового виконання до Києво-Святошинського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Київській області.

За ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

У ст. 719 ЦК України встановлені вимоги до договору дарування. Так, договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно.

20 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування ? частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У п. 8 постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказано, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК.

За ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Крім того, у п. 20, 25 вищевказаної постанови зазначено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна №85466904 від 20 квітня 2017 року, №85467142 від 20 квітня 2017 року, №87803722 від 23 травня 2017 року, №90518214 від 26 червня 2017 року вбачається, що право власності на квартиру 5 по вул. Лобановського, 21, корпус 5 в с.Чайки Києво-Святошинського району Київської області зареєстровано за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 по ? частині за кожною. При цьому жодних відомостей про наявні арешти нерухомого майна, накладених постановами державних виконавців в реєстрі відсутні.

З витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави №52061952 від 20 квітня 2017 року вбачається, що будь-які обтяження щодо ОСОБА_2 відсутні.

Підтвердженням відсутності заборон в реєстрі речових прав є також лист Міністерства юстиції України від 02 січня 2018 року.

Позивачем не надано суду доказів того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 знали, що станом на 20 квітня 2017 року наявні та чинні арешти, оскільки у відповідних реєстрах дані були відсутні.

З поданих суду довідок ТОВ «ЗАРАЗ-7» вбачається, що в спірній квартирі була заборгованість за комунальні послуги в розмірі 22 757,39 грн., 78 590,02 грн. (грудень 2016 року), а станом на січень 2017 року електропостачання відновлено. На підтвердження наявності заборгованості ОСОБА_1 надала суду також квитанції на оплату житлово-комунальних послуг, з яких вбачається також наявна заборгованість. Разом з тим, квитанцій станом з квітня 2017 року по квітень 2018 року позивачка суду не надала, не спростувавши доводи ОСОБА_3 щодо сплати нею заборгованості по житлово-комунальних послугах та в подальшому здійснення нею відповідних витрат.

Щодо доводів позивача про фіктивність правочину, оскільки ОСОБА_3 не користується спірною квартирою. Так, з пояснень сторін встановлено, що після розлучення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривають численні судові спори. Після закінчення одних, виникають інші судові спори. Між сторонами склались неприязні та напружені відносини. В спірній квартирі проживає позивачка разом з неповнолітньою дитиною. Дані обставини не оспорювались сторонами. Враховуючи відносини, які склались між сторонами, суд приходить до висновку, що спільне проживання на одній житловій площі є неможливим та призведе до виникнення нових конфліктів, які в подальшому будуть вирішуватись в судовому порядку.

Відповідно до ст.4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

За ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Відповідно до ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України. Спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.

За ст. 195 СК України заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном.

Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.

У разі встановлення джерела і розміру заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержав за кордоном, за заявою одержувача аліментів державний виконавець, приватний виконавець здійснює перерахунок заборгованості.

Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.

Враховуючи, що ОСОБА_2 на даний час звернувся до суду зі скаргою щодо бездіяльності державного виконавця по неперерахуванню заборгованості, врахування здійснених оплат, остаточного судового рішення щодо наявності чи відсутності заборгованості немає, тому суд оцінює критично доводи позивача щодо наявності заборгованості по аліментам в сумі 46 893,37 грн. і подальшої можливої реалізації частини квартири для погашення цієї заборгованості по аліментам.

Не спростовано доводи відповідача, що ОСОБА_2 має інше рухоме майно. Так, з судового рішення по розподілу майна вбачається, що останньому виділено рухомого майна на суму 62 839,80 грн. Відсутні докази в матеріалах справи на підтвердження того, що державним виконавцем перевірялось наявність іншого рухомого майна, в тому числі транспортних засобів, які б по відношенню до суми боргу є більш співмірними. Крім того, при відчуженні квартири, була визначена її вартість, що на 19 квітня 2017 року складала 1 800 200 грн., а 1\2 частина – 900 100 грн.

Також при вирішенні спору, суд враховує, що в матеріалах справи взагалі відсутні будь-які докази того, що у виконавчому провадженні державним виконавцем почали вчинятись дії, спрямовані на звернення стягнення на майно боржника в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Не повідомила позивачка і щодо неможливості подати суду дані докази, оскільки як стягувач має право знайомитись з матеріалами виконавчого провадження. Не підтверджує ви ще вказаних обставин і лист Міністерства юстиції України від 02 січня 2018 року. З даного листа також встановлено, що державним виконавцем лише у грудні 2017 року направлені запити до міграційної служби, але чи перевірялась наявність іншого майна, в тому числі автомобілів, в листі не вказано.

За ст.ст. 4, 56, 57 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

У судовому засіданні позивачка стверджувала, що оспрюваний правочин слід визнати недійсним, оскільки він порушує інтереси неповнолітньої дитини. Разом з тим, даний позов поданий ОСОБА_1 лише у власних інтересах, про що чітко вказано у позові: позивач – ОСОБА_1 ОСОБА_4 заява не містить застереження, що ОСОБА_1 діє у власних інтересах та інтересах неповнолітньої дитини. Залучення у якості третіх осіб служби в справах дітей не може ототожнюватись з подачею позову в інтересах неповнолітньої дитини, оскільки таке представництво має бути вказано у позові.

Відповідно до ст. 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

За ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Захист права власності встановлений ст. 321 ЦК України, а саме право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

П.2 договору дарування сторони погодили, що під передачею 1\2 частини квартири за цим договором слід вважати передачу обдарованій документу, який посвідчує право власності на ? частку квартири, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та ключів від квартири. Прийняття обдаровуванню зазначених документів свідчить, що вона дарунок приймає.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що правова природа договору та визначені в договорі істотні умови договору не суперечать вимогам цивільного законодавства, які регламентують порядок укладення даного виду договору, відповідно до якого ОСОБА_3 набула права власності на спірну ? частину квартири. Із матеріалів справи вбачається, що на момент укладання договору дарування спірної частини квартири, тобто 20 квітня 2017 року, позивач ОСОБА_1 не перебувала у договірних відносинах з відповідачами, між сторонами не існувало відносин як договірного, так і зобов'язального характеру, пов'язаних зі спірним об'єктом нерухомого майна. На час укладення договору дарування право власності ОСОБА_2 на частину квартири не оспорювалося, не вчинялись жодних дій щодо звернення стягнення на майно, а відтак були відсутні підстави для заборони власнику ОСОБА_2 розпоряджатися належним йому майном та вчиняти будь-які угоди щодо частини квартири. Тому позивачка не надала суду належних та допустимих доказів наявності підстав, передбачених ст. 234 ЦК України, для визнання фіктивним оспорюваного договору дарування частини квартири. На підставі викладеного, суд вважає, що договір дарування не суперечить нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, не порушує права позивача, тому підстав для визнання його недійсним з підстав заявлених позивачем у позові не вбачається.

Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками визнаються витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Виходячи зі змісту вищезазначеного, при вирішенні вказаного спору, у судовому засіданні підлягала обов’язковому встановленню наявність самої такої шкоди; протиправна, винна поведінка у формі дій або бездіяльності відповідача; причинний зв’язок між діями або бездіяльністю відповідача та наслідками, у вигляді шкоди, що були заподіяні позивачеві.

Відповідно до ст.. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, що полягає у душевних стражданнях яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в іншій спосіб, незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Пунктом 9 постанови Пленум Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної( немайнової) шкоди" передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Як на підставу завдання шкоди ОСОБА_1 вказувала на наявні численні судові спори щодо нерухомого майна, невиконання судових рішень. Разом з тим, суд вважає, що позивачка не довела наявність взагалі такої шкоди, оспрюваний правочин не порушує її прав, наявність різних судових спорів, в тому числі ініційованих позивачкою, є наслідком неприязних відносин, які склались між сторонами. При вирішенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди судом не встановлено наявність самої такої шкоди, протиправна, винна поведінка у формі дій або бездіяльності відповідачів та причинний зв’язок між діями або бездіяльністю відповідачів та наслідками, у вигляді шкоди, що були б заподіяні позивачеві, тому у задоволенні позовних вимог в цій частині суд відмовляє.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позову.

Керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.ст. 202-215, 328, 391, 655, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд –

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа служба в справах дітей Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, служба в справах дітей Соломянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання правочину недійним, відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Київської області через Києво-Святошинський районний суд Київської області (пп.15.5 п.15 ч.1 Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року) протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст виготовлено 04 травня 2018 року.

Суддя