ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ 61022 м. Харків, пр. Науки, буд.5, тел./факс 702-10-79 inbox@lg.arbitr.gov.ua _____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

18 квітня 2018 року Справа № 913/982/17

Провадження №19/913/982/17

Розглянувши за правилами загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Міністерства юстиції України (вул.Городецького, б.13, м.Київ, 01001)

до Приватного акціонерного товариства “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” (вул.Свердлова, б.371, офіс 1 – А, м.Лисичанськ Луганської області, 93113)

про стягнення 705 633 875 грн 87 коп.

Суддя Господарського суду Луганської області Косенко Т.В.

Секретар судового засідання Сокрута Н.М.

У засіданні брали участь:

від позивача: ОСОБА_1 – представник за довіреністю №1771/9.1.2/ін-18 від 09.02.2018; ОСОБА_2 – представник за довіреністю №1763/9.1.2/ін-18 від 09.02.2018;

від відповідача: ОСОБА_3 – представник за довіреністю №82 від 14.03.2018; ОСОБА_4 – представник за довіреністю №87 від 30.03.2018; ОСОБА_5 – представник за довіреністю №83 від 14.03.2018; ОСОБА_6 – представник за довіреністю №1 від 01.01.2018.

С У Т Ь С П О Р У:

Міністерство юстиції України звернулося до Господарського суду Луганської області з позовом до Приватного акціонерного товариства “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” про стягнення збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування за рішенням Європейського суду з прав людини у справі “Агрокомплекс проти України” (заява №23465/03) в сумі 705633875 грн 87 коп.

В обґрунтування своїх вимог позивач з посиланням на приписи ст.ст.22, 543, 1190, 1191 Цивільного кодексу України, ст.ст.9, 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, зазначив, що рішенням Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 06.10.2011 за заявою №23465/03, поданою Приватним акціонерним товариством НВО “Агрокомплекс” проти України, ЄСПЛ встановив кілька порушень ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 25.07.2013 ЄСПЛ виніс рішення, яким зобов’язав державу Україна сплатити підприємству - заявнику двома частинами 27000000 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди плюс будь – який податок, який може нараховуватись на цю суму; сплатити підприємству – заявнику - Приватному акціонерному товариству НВО “Агрокомплекс” (далі – ПрАТ НВО “Агрокомплекс”), 30000 євро компенсації судових та інших витрат плюс будь – який податок, який може нараховуватись на цю суму. На виконання рішення ЄСПЛ від 25.07.2013 на користь ПрАТ НВО “Агрокомплекс” за рахунок коштів Державного бюджету України фактично сплачено 705633875 грн 87 коп. Внаслідок виплати відшкодування за рішенням ЄСПЛ від 25.07.2013 розмір збитків, завданих Державному бюджету України становить 705633875 грн 87 коп. Зазначений розмір збитків, як підтверджено рішеннями ЄСПЛ від 06.10.2011 та від 25.07.2013, визначений на підставі того, що порушення Конвенції і Першого протоколу вчинені спільно рядом осіб і організацій, серед яких Приватне акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” (далі – ПрАТ “ЛиНІК”). Враховуючи приписи ч.1 ст.543 Цивільного кодексу України позивач вважає за можливе пред’явити вимогу про відшкодування збитків до відповідача – ПрАТ“ЛиНІК”, як одного із солідарних боржників. На підтвердження заявлених позовних вимог позивач представив суду: копії рішень ЄСПЛ від 06.10.2011 та від 25.07.2013 у справі “Агрокомплекс проти України”, копії платіжних доручень про виплату ПрАТ “НВО “Агрокомплекс” присудженого ЄСПЛ відшкодування, копії постанов державного виконавця про відкриття та закінчення виконавчого провадження, витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ПрАТ “ЛиНІК”, висновки експертів у галузі права, окремі документи зі справи про банкрутство ВАТ “ЛиНОС”, зокрема, копії плану санації ВАТ “ЛиНОС”, заяви про затвердження мирової угоди, мирової угоди між боржником і кредиторами, ухвали Господарського суду Луганської області від 06.12.2003 про затвердження мирової угоди, постанови Донецького апеляційного господарського суду від 22.04.2004 та постанови Вищого господарського суду України від 28.09.2004, переліку нерухомого майна, що передається ВАТ “ЛиНОС”, договору на придбання акцій додаткового випуску, свідоцтва про державну реєстрацію ЗАТ “ЛиНІК”, установчого договору ЗАТ “ЛиНІК”, статуту ЗАТ “ЛиНІК”, протоколу зборів акціонерів ЗАТ “ЛиНІК”.

Відповідач відзивом на позовну заяву №010000/10000-012 від 18.01.2018 вимоги позову відхилив, посилаючись на те, що відсутні підстави для притягнення ПрАТ “ЛиНІК” до відповідальності за спричинення шкоди, зокрема, позивачем не вказано, які саме дії були вчинені ПрАТ “ЛиНІК”, які призвели до виникнення шкоди. Також відсутнє згадування і обґрунтування протиправності будь-яких дій ПрАТ “ЛиНІК”, які призвели до заподіяння шкоди, та відсутнє обґрунтування наявності причинного зв’язку між будь-якими діями відповідача і шкодою. Позивачем не надано в обґрунтування позовних вимог жодного документа, крім рішень ЄСПЛ і відомостей про їх виконання. Рішенням ЄСПЛ по суті встановлено порушення принципу незалежності та неупередженості суду через втручання органів виконавчої влади та посадових осіб в процес розгляду судових справ відносно банкрутства ВАТ “ЛиНОС”, яке мало місце при здійсненні посадовими особами дій в 1998-2000 роках, в той час як ПрАТ “ЛиНІК” було створене 16.12.2002 і не могло мати будь-якого відношення до вказаних обставин. Крім того, ЗАТ “ЛиНІК” не укладало ніяких угод з ЗАТ НВО “Агрокомплекс”, не приймало участі в судовому провадженні у справі №12/23б(45/8-5/44) про банкрутство ВАТ “ЛиНОС” та інших судових спорах з ЗАТ НВО “Агрокомплекс”, не є правонаступником ліквідованого без правонаступництва 01.07.2008 ВАТ “ЛиНОС” і не відповідає за його зобов’язаннями. ЗАТ “ЛиНІК” також не приймало участі ні в ухваленні рішення про укладення мирової угоди, ні в підписанні мирової угоди, ні в затвердженні мирової угоди в суді та в її виконанні. ЗАТ “ЛиНІК” стверджує, що як самостійний учасник цивільного обороту, не має ніякого відношення до операції з погашення заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед ЗАТ НВО “Агрокомплекс” у сумі 90 983 077 грн 69 коп. шляхом передачі від ВАТ “ЛиНОС” до ЗАТ НВО “Агрокомплекс” 90 983 077 штук простих іменних акцій і грошових коштів у сумі 00 грн 69 коп. На думку відповідача, позивач помилково трактує зміст і дає необґрунтовані коментарі рішень ЄСПЛ. Відповідач також зазначає, що позов спрямований на безпідставне застосування солідарної відповідальності господарського товариства та посадових осіб держави як спосіб повністю звільнити державу Україна і посадових осіб від відповідальності.

На підтвердження викладених заперечень проти позову відповідач подав: копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ПрАТ “ЛиНІК”, копію статутів в редакції 2002 та 2012 років, висновок експерта у галузі права.

22.01.2018 відповідач подав заяву про застосування позовної давності, в якій просив застосувати до позовних вимог позовну давність та відмовити в позові повністю.

Позивач у відповіді на відзив б/н від 26.02.2018 зазначив, що основним питанням, яке потребує з’ясування для правильного вирішення цього спору є преюдиційність та правові підстави застосування рішення Європейського суду, а саме обставини, встановлені цим рішенням для вирішення справи №913/982/17. Також позивач вказує, що встановлені Європейським судом у рішенні обставини не потребують доказування, оскільки вони є складовою частиною рішення, яке після набуття статусу остаточного підлягає виконанню відповідно до Закону. Відносно достовірності офіційного перекладу рішення Європейського суду, позивач зазначив, що наявність чи відсутність офіційного перекладу рішення Європейського суду жодним чином не обмежує його застосування українськими судами і відповідно до ст.18 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” у разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом. Крім того, Міністерством юстиції України надані письмові пояснення щодо реквізитів платіжних доручень, копії яких додані до позову. Позивач також зазначив, що позов поданий в межах трирічного строку позовної давності, встановленого ст.257 Цивільного кодексу України. До вказаної відповіді на відзив додані документи, які судом долучені до матеріалів справи.

Відповідач у запереченні на відповідь на відзив на позовну заяву №130000/100000-5 від 15.03.2018 зазначив, що твердження позивача про повну і беззаперечну преюдицію рішень Європейського суду з прав людини “Агрокомплекс проти України” для справи №913/982/17 суперечить як вимогам господарського процесуального законодавства України, так і загальним принципам здійснення правосуддя. Підстави звільнення сторін господарського спору від доказування передбачені ст.75 Господарського процесуального кодексу України і відсутність в цій нормі вказівки на преюдицію актів Європейського суду з прав людини не може розглядатися як прогалина права. Рішення Європейського суду є частиною зовсім іншої (особливої) системи права і в значній мірі відрізняються від порядку (процесу) розгляду справ, встановленого в ГПК України. Застосування аналогії закону та аналогії права в господарському процесі регламентовано ч.10 ст.11 Господарського процесуального кодексу України. Для притягнення відповідача до відповідальності в порядку ч.5 ст.9 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” позивач повинен довести в повному обсязі наявність відносно відповідача складу цивільно-правового делікту, який привів до виплати Україною відшкодування за рішенням про компенсацію. Також відповідач зазначив, що не заперечує проти змісту наданого позивачем неофіційного перекладу рішень, окрім помилок перекладу, які він вказав в своїх письмових поясненнях. Відповідач категорично заперечив, що рішення містять будь-яку інформацію про ”спільні дії” будь-яких осіб, тим більше про участь в подібних діях ПрАТ “ЛиНІК”. Рішення Європейського суду не містить посилань на конкретне порушення ПрАТ “ЛиНІК” прав та законних інтересів ПрАТ НВО “Агрокомплекс”.

Заявою б/н та без дати щодо відшкодування судових витрат позивач просив долучити до матеріалів справи підтвердження про понесення судових витрат у розмірі 95000 грн 00 коп. за надання послуг експертів у галузі права у справі №913/982/17 та вирішити питання щодо відшкодування на користь Міністерства юстиції України з відповідача судові витрати, загальна сума яких складає 335000 грн 00 коп.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд

В С Т А Н О В И В:

ЄСПЛ за скаргою Приватного акціонерного товариства “Науково-виробниче об’єднання “Агрокомплекс” проти України прийнято два рішення від 06.10.2011 та від 25.07.2013.

Рішенням ЄСПЛ від 06.10.2011 (по суті) у справі “Агрокомплекс проти України”, Європейським судом постановлено: що було порушення п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з відсутністю незалежності і безсторонності судів; що було порушення п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю провадження (порушення принципу юридичної визначеності); що було порушення п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження; що було порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції; що питання застосування ст.41 Конвенції відкладено (п.п.3-7 резолютивної частини рішення ЄСПЛ).

Рішенням ЄСПЛ від 25.07.2013 (справедлива сатисфакція) у справі “Агрокомплекс проти України” постановлено, що держава-відповідач має сплатити підприємству-заявнику двома частинами 27 000 000 євро відшкодування матеріальної частини та моральної шкоди плюс будь-який податок, який може нараховуватись на цю суму; вона має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зазначена сума має бути сплачена наступним чином: 13 500 000 євро – протягом дванадцяти місяців, решта 13 500 000 євро – протягом 24 місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п.2 ст.44 Конвенції (а); із закінченням зазначених строків і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти (б). Також постановлено, що упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п.2 ст.44 Конвенції держава-відповідач має сплатити підприємству-заявнику 30000 євро компенсації судових та інших витрат плюс будь-який податок, який може нараховуватись на цю суму; вона має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу (п.п.1-2 резолютивної частини рішення ЄСПЛ).

Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 14.03.2014 було відкрите виконавче провадження ВП №42526858 на виконання рішення Європейського суду №23465/03 від 25.07.2013 (а.с.131 т.1).

На виконання вказаного рішення ЄСПЛ з Державного бюджету України на рахунок Приватного акціонерного товариства “Науково-виробниче об’єднання “Агрокомплекс” сплачено присуджене відшкодування, що підтверджується платіжними дорученнями №9494 від 19.12.2014 на суму 588858 грн 75 коп. (еквівалент 30000 євро станом на 19.12.2014), №170 від 04.02.2015 на суму 15492 грн 84 коп. (пені), №1804 від 15.09.2015 на суму 335036547 грн 00 коп. (еквівалент 13 500 000 євро станом на 15.09.2015), №3251 від 23.12.2015 на суму 200 000 000 грн 03 коп. (еквівалент 7 889 415,64 євро станом на 23.12.2015), №3393 від 25.12.2015 на суму 8 578 035 грн 14 коп. (еквівалент 341221,24 євро станом на 25.12.2015), №2297 від 21.06.2016 на суму 154 050 079 грн 38 коп. (еквівалент 5 495 417 євро станом на 21.06.2016), №4736 від 12.12.2016 на суму 3 076 764 грн 37 коп. (пені), №3957 від 16.11.2017 на суму 4 288 098 грн 36 коп. (пеня). Всього сплачено 705 633 875 грн 87 коп. (а.с.132-136 т.1).

21.11.2017 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у зв’язку з фактичним виконанням рішення ЄСПЛ винесена постанова про закінчення виконавчого провадження ВП №4256858 (а.с.137 т.1).

Частиною 5 ст.9 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” встановлено обов’язок органу представництва звернутися до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування стягувачу.

Органом представництва згідно зі ст.1 цього ж Закону та постановою Кабінету Міністрів України №784 від 31.05.2006 “Про заходи щодо реалізації Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” є Міністерство юстиції України.

Враховуючи зазначене, Міністерство юстиції України, посилаючись на ст.9 зазначеного Закону та ст.ст.15-17 Цивільного кодексу України, звернулося з цим позовом до господарського суду за захистом цивільних прав та інтересів держави шляхом відшкодування заподіяних збитків відповідачем, як одним із солідарних боржників відповідно до ст.ст.543, 1190 Цивільного кодексу України.

Оцінивши обставини справи та надані докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.11 Господарського процесуального кодексу України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зі ст.14 Закону України “Про міжнародні договори України” міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Статтею 15 названого Закону встановлено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) Україною ратифіковано 17.07.1997.

Відповідно до положень Конвенції Україна взяла на себе обов’язок гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією.

Водночас особа може звернутися до Європейського суду, якщо вона вважає себе особисто і безпосередньо жертвою порушення Державою одного або кількох прав, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї. Відтак, сторонами у справах, які розглядаються Європейським судом, є заявник та відповідач - Держава, а рішення виносяться Європейським судом проти держави-відповідача, а не проти конкретних державних органів, підприємств, установ та організацій, їх посадових осіб.

Таким чином, держава Україна в особі Уряду України, який у Європейському суді представляє Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, у кожній конкретній справі відповідає перед заявниками у Європейському суді за дії (бездіяльність) того чи іншого державного органу, підприємства, установи, організації, їх посадових осіб.

Відповідно до статті 41 Конвенції, якщо Європейський суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної держави передбачає лише часткове відшкодування, Європейський суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Рішення, в якому констатується порушення Конвенції, має своїм наслідком для держави-відповідача юридичне зобов’язання покласти край цьому порушенню і усунути його наслідки таким чином, щоб, наскільки це можливо, відновити становище, яке існувало до порушення (“Іатрідіс проти Греції” (справедлива сатисфакція)).

У даному випадку розмір справедливої сатисфакції становив 27 000 000 євро, яку було перераховано на рахунок ПрАТ НВО “Агрокомплекс”, що підтверджується копіями вказаних вище платіжних доручень.

Статтею 16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється, зокрема, шляхом стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.

Статтею 1166 Цивільного кодексу України передбачені загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду. Частинами 1-2 вказаної статті передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Частиною 1 ст.1191 Цивільного кодексу України визначено, що відшкодування шкоди, завданої іншою особою, зумовлює виникнення права зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього порушника у розмірі виплаченого відшкодування.

За своєю суттю регресне зобов’язання - це зворотна вимога про повернення грошей або майна, виконане однією особою за іншу або з вини останньої третій особі.

Згідно із ч.ч.1, 2 ст.22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Оскільки предметом спору у цій справі є відшкодування збитків, то предметом доказування є встановлення всіх обставин, які вказують на наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення.

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність наступного юридичного складу: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв’язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки. Тобто, протиправна дія є причиною, а шкода - наслідком протиправної дії. Відсутність будь-якої з зазначених ознак виключає настання цивільно-правової відповідальності відповідача у вигляді покладення на нього обов’язку з відшкодування збитків.

Згідно із ст.2 Цивільного кодексу України, держава є учасником цивільних відносин.

Відповідно до ст. 170 Цивільного кодексу України держава набуває та здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до ч.5 ст.11 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.

Згідно з ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд відзначає, що віднесення зазначеними приписами законодавства практики ЄСПЛ до джерел права в Україні зумовлює те, що факти і обставини, які встановленні рішеннями ЄСПЛ не можуть бути поставлені під сумнів і не потребують додаткового або повторного доказування.

Відносно посилань позивача на приписи ст.543 та ст.1190 Цивільного кодексу України господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі.

Частиною 1 ст.1190 Цивільного кодексу України передбачено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Згідно з ч.5 ст.9 Закону України ”Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, виступає Орган представництва, який зобов’язаний протягом шести місяців з моменту, визначеного в частині четвертій статті 8 цього Закону, звернутися до суду з відповідним позовом.

Збитки, завдані Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування на підставі рішення ЄСПЛ, за своєю правовою природою є регресною вимогою, тому що її виникнення залежить від факту виконання основного зобов’язання.

Регресна вимога завжди спрямована на відшкодування втрат, понесених за рахунок або з вини іншої особи, а тому вона, по суті, є зобов’язанням по відшкодуванню шкоди а, отже, в більшості випадків є формою цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що Міністерство юстиції України, відшкодувавши шкоду, має право заявити вимоги як до усіх осіб, щодо яких рішеннями Європейського суду з прав людини у справі “Агрокомплекс проти України” було встановлено спільність їх протиправних дій, так і до однієї або лише кількох із цих осіб.

Відносно доводів відповідача про відсутність підстав відповідальності юридичних осіб приватного права за регресним позовом держави суд зазначає наступне.

Як вже зазначалось приписи ч.1 ст.1191 Цивільного кодексу України та ч.5 ст.9 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” не обмежують коло осіб, до яких може бути пред’явлено позов про відшкодування шкоди в порядку регресу. Право на зворотну вимогу не передбачає будь-якого поділу на види юридичних осіб. З огляду на що орган представництва не позбавлений права звернутись з позовом до юридичної особи приватного права, якщо збитки завдані Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини, яким констатовано протиправність дій або бездіяльність юридичної особи приватного права, які сприяли порушенню прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Як вже зазначалось судом, ЄСПЛ було прийнято два рішення від 06.10.2011 та від 25.07.2013.

Рішенням ЄСПЛ від 06.10.2011 (п.п.5-90 факти), зокрема, встановлено наступне.

Підприємство-заявник (Приватне акціонерне товариство “Науково-виробниче об’єднання “Агрокомплекс”) є підприємством приватної форми власності, зареєстрованим в Україні. На час подій, про які йдеться у справі, воно здійснювало бартерні операції з підприємствами Російської Федерації, зокрема, обмін сировини для продуктів харчування з України на сиру нафту з Російської Федерації та подальший продаж готових продуктів нафтопереробки.

18.12.1991 підприємство-заявник уклало договір з Лисичанським нафтопереробним заводом (далі – Лисичанський НПЗ; на той час це було найбільше підприємство нафтопереробної промисловості в країні, 67,41% акцій якого належали державі) на переробку 225000 тон сирої нафти.

05.03.1993 Вищий арбітражний суд України (далі – ВАС України) задовольнив поданий підприємством-заявником позов і зобов’язав Лисичанський НПЗ передати підприємству-заявнику нафтопродукти, вироблені з його сировини.

Протягом червня та липня 1993 року Лисичанський НПЗ поставив підприємству заявнику лише незначну частину нафтопродуктів.

19.08.1993 підприємство-заявник поставило Лисичанському НПЗ ще 150000 тон сирої нафти на переробку.

Восени 1993 року державні підприємства Луганської області, що займаються збиранням врожаю, вугледобуванням та інші підприємства, діяльність яких мала надзвичайно важливе значення для місцевої економіки, відчували гострий дефіцит палива. У рамках надзвичайних заходів, вжитих з метою подолання кризи, місцеві органи влади зобов’язали Лисичанський НПЗ поставити на безоплатній основі для місцевих потреб певні нафтопродукти, незалежно від того, чи було їх вироблено з нафти, що належала клієнтам.

За результатами розгляду наступного позову, поданого підприємством-заявником, 18.11.1994 ВАС України зобов’язав Лисичанський НПЗ виконати умови договору від 19.08.1993.

Ухвалою від 05.04.1995 ВАС України змінив своє рішення від 05.03.1993 і зобов’язав ВАТ “ЛиНОС” виплатити підприємству-заявнику відшкодування за непоставлені нафтопродукти.

19.07.1996 ВАС України присудив підприємству-заявнику відшкодування у зв’язку з тривалим невиконанням судових рішень від 05.03.1993 і 18.11.1994 та зобов’язав ВАТ “ЛиНОС” сплатити судові витрати.

22.07.1996 підприємство-заявник звернулось до ВАС України із заявою про порушення стосовно ВАТ “ЛиНОС” справи про банкрутство, посилаючись на тривале невиконання судових рішень від 05.03.1993 і 18.11.1994.

09.08.1996 Арбітражний суд Полтавської області, до якого ВАС України направив вищезазначену заяву підприємства-заявника, порушив провадження у справі про банкрутство.

03.03.1997 Арбітражний суд Полтавської області виніс попередню ухвалу, згідно з якою документальна підтверджена заборгованість ВАТ “ЛиНОС” перед підприємством-заявником становила 169 323 720 грн та 77802 тон нафтопродуктів.

20.08.1997 підприємство-заявник уклало з ВАТ “ЛиНОС” угоду про порядок та умови погашення заборгованості останнього за рішеннями ВАС України від 05.03.1993 та 18.11.1994, а також за ухвалою Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997. Підписавши цю угоду, боржник визнав свою заборгованість перед підприємством-заявником у розмірі 225 355 355 грн, що мала бути виплачена у натуральній формі відповідно до узгодженого графіку протягом п’яти років. Сторони також наголосили, що цю угоду не можна вважати мировою і що вона не передбачає подання заяви про припинення провадження у справі про банкрутство ВАТ “ЛиНОС”.

29.01.1998 суд вирішив залишити без розгляду позовні вимоги кредиторів ВАТ “ЛиНОС”. Водночас, посилаючись на необхідність подальших зусиль із задоволення вимог кредиторів та запобігання банкрутству підприємства-боржника, суд вирішив провести подальший розгляд позовів сторін у зв’язку з цим. Зокрема, суд дав вказівку ВАТ “ЛиНОС” та кредиторам, чиї вимоги залишилися незадоволеними, щомісяця інформувати його про прогрес у погашені заборгованості. Крім того, всім зацікавленим особам було доручено розробити механізм із забезпечення безперервного погашення заборгованості. Суд також вирішив запропонувати Кабінету Міністрів України вжити заходів із запобігання банкрутства ВАТ “ЛиНОС”. Суд зазначив, що сторони погоджуються з можливістю погашення існуючого боргу в натуральній формі.

Підприємство-заявник, у свою чергу, звернулося до ВАС України із заявою про перевірку ухвали від 29.01.1998 в порядку нагляду. Підприємство-заявник стверджувало, що, хоча заборгованість ВАТ “ЛиНОС” була документально підтверджена і підлягала погашенню, суд не визначив остаточного розміру заборгованості і не вимагав від боржника жодних ефективних гарантій її погашення.

06.04.1998 судова колегія ВАС України по перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала ухвалу ВАС України від 29.01.1998 в частині щодо залишення вимог кредиторів без розгляду та повернула справу на новий розгляд в іншому складі. Судова колегія зазначила, що порядок погашення заборгованості, а також розмір та методи її погашення залишилися нез’ясованими.

02.07.1998 ВАС України розглянув клопотання підприємства-заявника щодо визначення остаточного розміру непогашеної заборгованості боржника перед ним. Суд зазначив, що підприємство-заявник спочатку оцінювало заборгованість у 660 000 000 грн., але за результатами переговорів з боржником цю суму було зменшено до 225 355 355 грн відповідно до угоди від 20.08.1997. Після часткового виконання цієї угоди з боку ВАТ “ЛиНОС” у вересні-грудні 1997 року, що суд вважав підтвердженням того, що ВАТ “ЛиНОС” прийняв її умови, розмір непогашеної заборгованості становив 216 150 544 грн.

13.03.2000 Фонд державного майна України видав наказ про створення тендерного комітету для цілей комерційного продажу державного пакету акцій у ВАТ“ЛиНОС” (розмір якої становив 67,41% від його статутного капіталу).

17.03.2000 ВАС України залишив без задоволення позовні вимоги ВАТ “ЛиНОС” щодо визнання недійсними його договорів із підприємством-заявником, укладених у 1991 і 1993 роках, а також угоди від 20.08.1997 щодо погашення заборгованості.

15.04.2000 Контрольно-ревізійне управління у Луганській області видало звіт про “перевірку дійсності боргових зобов’язань ВАТ “ЛиНОС” перед (підприємством-заявником) і законності інфляційної індексації та застосування штрафних санкцій”, який було підготовлено відповідно до розпоряджень Головного контрольно-ревізійного управління. Було визначено, що остаточний розмір заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед підприємством-заявником становить 36 401 894 грн. У звіті зазначалося, що висновки ВАС України щодо непогашеної заборгованості перед підприємством-заявником були помилковими та суперечили чинному законодавству.

У липні 2000 року державний пакет акцій у ВАТ “ЛиНОС”, розмір якого становив 67,41% від його статутного фонду було продано російській компанії.

У невстановлену дату 2000 року ВАТ “ЛиНОС” звернулося до судової колегії із заявою про перегляд ухвали Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997 та ухвали ВАС України від 02.07.1998 (обидві ухвали стосувалися розміру непогашеної заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед підприємством-заявником) за нововиявленими обставинами. ВАТ “ЛиНОС” посилалось на звіт Контрольно-ревізійного управління у Луганській області від 15.04.2000, як на нововиявлену обставину, що слугувала підставою для такого перегляду.

19.09.2000 ВАС України розглянув зазначену заяву. Встановивши, що звіт, на який посилалося ВАТ “ЛиНОС”, не містив жодних нових відомостей, невідомих на момент винесення оскаржуваних ухвал, ВАС України постановив “залишити без змін (відповідну) ухвалу в частині, що стосується остаточного визначення розміру заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед (підприємством-заявником). Суд зазначив, що в ухвалі Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997 було лише попередньо визначено розмір заборгованості, тоді як сума, яку пізніше ухвалою ВАС України від 02.07.1998 було визначено як остаточний розмір заборгованості, ґрунтувалася на укладеній між сторонами угоді від 20.08.1997. Крім того, з метою забезпечення позовів кредиторів суд встановив заборону на вчинення будь-яких дій майна із активами боржника.

Згодом, у вересні 2000 року, Голова ВАС України на підставі ст.92 Арбітражного процесуального кодексу України, доручив двом своїм заступникам переглянути ухвалу ВАС України від 19.09.2000, оскільки, на його думку, “вона фактично (паралізувала) роботу стратегічно важливого для держави підприємства, що може зашкодити майновим інтересам як кредиторів, так і боржника, а також унеможливити виконання інвестором своїх зобов’язань перед Фондом державного майна України”.

04.10.2000 судова колегія задовольнила клопотання ВАТ “ЛиНОС” про зупинення виконання ухвали ВАС України від 19.09.2000, поки судовою колегією не буде вирішено питання про здійснення перегляду в порядку нагляду, про що клопотало підприємство.

26.12.2000 судова колегія скасувала ухвалу ВАС України від 19.09.2000 (за винятком двох пунктів, непов’язаних з предметом перегляду) і направила справу на новий розгляд.

За заявою ВАТ “ЛиНОС” 20.06.2001 судова колегія перевірила ухвалу ВАС України від 17.03.2000 у порядку нагляду і залишила її без змін, встановивши, що жодних підстав для визнання недійсними договорів між ВАТ “ЛиНОС” і підприємством-заявником, укладених у 1991 і 1993 роках, а також угоди від 20.08.1997 про погашення заборгованості не було.

27.06.2001 за заявою ВАТ “ЛиНОС” ВАС України переглянув за нововиявленими обставинами ухвалу Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997 та ухвалу ВАС України від 02.07.1998 щодо розміру заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед підприємством-заявником. Суд вирішив, що укладена між сторонами угода від 20.08.1997 (на підставі якої було попередньо визначено розмір заборгованості) має розглядатися за законом як договір поставки. Однак вона не містила всіх елементів, необхідних для такого типу договору, і тому вона мала бути визнана недійсною. Крім того, суд зазначив, що 04.05.2000 комітет кредиторів втратив свої повноваження із набранням чинності змін, внесених до законодавства про банкрутство, якими передбачався новий порядок створення та діяльності комітетів кредиторів.

Цією ж ухвалою ВАС України встановив, що остаточний розмір заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед підприємством-заявником становить 97 406 920 грн, зазначивши при цьому, що визначені раніше суми були тільки попереднім розрахунком.

13.07.2001 Вищий господарський суд України (колишній Вищий арбітражний суд України, який було перейменовано у червні 2001 року) передав справу про банкрутство до Господарського суду Луганської області (далі – Луганський господарський суд) для подальшого розгляду відповідно до змін, внесених у червні 2001 року до арбітражного процесуального законодавства.

29.10.2001 Донецький апеляційний господарський суд розглянув апеляційну скаргу заявника на ухвалу ВАС України від 27.06.2001. За результатами розгляду суд змінив загальний розмір непогашеної заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед підприємством-заявником на 90 762 268 грн основного боргу та 220809 грн компенсації за погашення несвоєчасної виплати (всього 90 983 077 грн).

25.06.2002 Господарський суд Луганської області розпочав реорганізацію ВАТ “ЛиНОС”, що здійснювалась під контролем суду.

21.11.2003 комітет кредиторів і боржник уклали мирову угоду, відповідно до якої вимоги кредиторів мали бути задоволені за рахунок майна боржника. Зокрема, у задоволення своїх вимог підприємство-заявник мало отримати 90 983 077 акцій (вартістю 90 983 077 грн) боржника у статутному капіталі Лисичанської нафтової інвестиційної компанії. Вимоги підприємства-заявника вважалися б задоволеними, навіть якщо б воно відмовилося від отримання цих акцій.

08.12.2003 Господарський суд Луганської області затвердив згадану мирову угоду, зазначивши, зокрема, що комітет кредиторів одностайно за неї проголосував. Суд оголосив завершеною реструктуризацію підприємства-боржника, що здійснювалась під наглядом суду, і скасував мораторій на задоволення вимог кредиторів. Підприємство-заявник не було присутнім на судовому засіданні, проте в ухвалі Донецького апеляційного господарського суду від 22.04.2004 було зазначено, що його належним чином було повідомлено.

Підприємство-заявник оскаржило зазначену ухвалу, стверджуючи, серед іншого, що в нього не було можливості висунути свої заперечення щодо мирової угоди, що не було проведено оцінки вартості акцій Лисичанської нафтової інвестиційної компанії, і що не було встановлено, чи мало ВАТ “ЛиНОС” право на погашення своєї заборгованості за рахунок майна зазначеної вище компанії.

22 квітня та 28 вересня 2004 року Донецький апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України, відповідно, відхилили апеляційну та касаційну скарги підприємства-заявника у зв’язку з необґрунтованістю.

25.11.2004 Верховний Суд України знов відмовив підприємству-заявнику у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою.

При розгляді цієї справи суд дослідив підстави виникнення заборгованості Лисичанського НПЗ, в подальшому перейменованого в ВАТ “ЛиНОС”, перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс”, яка була предметом судового розгляду у національних судах України, розглядалась в межах справи про банкрутство.

Як неодноразово зазначав ЄСПЛ в своєму рішенні від 06.10.2011 (п.п.6, 9, 10) причиною виникнення заборгованості Лисичанського НПЗ перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс” стало невиконання договірних зобов’язань за договорами на переробку сирої нафти, яку поставлено на Лисичанський НПЗ в 1991 та 1993 роках. Обставиною, яка негативно вплинула на це було те, що у рамках надзвичайних заходів, вжитих з метою подолання кризи з дефіциту палива на державних підприємствах Луганської області, місцеві органи влади восени 1993 року зобов’язали Лисичанський НПЗ поставити на безоплатній основі для місцевих потреб певні нафтопродукти незалежно від того, з чиєї нафти їх було вироблено.

Суд зауважує, що на дату, коли відбувалися вказані події Лисичанський НПЗ було найбільшим підприємством нафтопереробної промисловості України, в якому 67,41% акцій належали державі.

В подальшому різні державні органи (Державний департамент нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Генеральна прокуратура України) також прийшли до висновку про те, що головною причиною невиконання Лисичанським НПЗ своїх договірних зобов’язань перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс” було неоплачене переадресування (п.п.14, 21, 43 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011).

Крім того, в рішенні ЄСПЛ не раз наголошувалось про втручання органів державної влади в діяльність Лисичанського НПЗ, у справу про банкрутство. Зокрема, в п.129 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011 зазначено, що, як це документально підтверджено, різні державні органи дійсно неодноразово втручались у відповідне судове провадження. Більш того, це втручання мало відкритий і наполегливий характер. Так, у матеріалах справи містяться копії листів ВАТ “ЛиНОС” як до першого заступника і Голови Верховної Ради України, так і до Прем’єр-міністра і Президента України з проханням про втручання у провадження, а також листи цих посадових осіб до Голови ВАС України із вказівками щодо скасування або перегляду ухвалених раніше судом рішень, щодо припинення провадження у справі або просто з відповідним листом ВАТ “ЛиНОС”. Суд також зазначив, що Голова ВАС України відповідав на деякі з цих листів, зазначаючи про стан провадження та пояснюючи про заходи, вжиті в межах цього провадження (п.130 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011). Європейський суд вказував, що втручання органів виконавчої і законодавчої влади свідчать про відсутність поваги до судової влади як такої та виправдовують сумніви ПрАТ НВО “Агрокомплекс” щодо незалежності і безсторонності судів (п.п.133, 135). В п.137 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011 суд зауважив, що гарантії судової незалежності та безсторонності суду у контексті об’єктивного критерію вимагають, щоб окремі судді були незалежними від надмірного впливу не лише ззовні, а й з середини самої судової влади. Така внутрішня незалежність суддів вимагає, щоб вони були вільними від вказівок і тиску їхніх колег-суддів або тих, хто здійснює в суді адміністративні повноваження, наприклад, голови суду. Відсутність достатніх гарантій, що забезпечують незалежність суддів усередині судової системи і, зокрема, від вищестоящих судових органів, може бути достатньою підставою для суду, щоб дійти висновку, що сумніви заявника щодо незалежності і безсторонності суду можна вважати об’єктивно обґрунтованими.

У одному з найперших рішень, винесених Судом стосовно України, Sovtransavto Holding v. Ukraine було встановлено порушення статті 6 § 1 Конвенції з огляду на втручання вищої посадової особи держави у судовий розгляд справи. Зокрема, у цій справі Президент України дав вказівку Голові Вищого арбітражного Суду України “захистити інтереси громадян України та інтереси держави” у справі заявника. Голова Вищого арбітражного Суду України, у свою чергу, направив її голові іншого суду, щоб той взяв його до уваги під час розгляду справи. Європейський суд вказав, що таке втручання само по собі є несумісним з поняттям “незалежний і неупереджений суд”.

У підсумку ЄСПЛ на підставі встановлених обставин дійшов висновку про те, що національні суди не можна було вважати незалежними чи об’єктивно безсторонніми (п.140 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011).

Також, при констатації порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції суд в п.170 рішення від 06.10.2011 зазначив, що провадження у справі про банкрутство, порушене за позовом ПрАТ НВО “Агрокомплекс” до ВАТ “ЛиНОС”, мало безпосередній вплив на майнові інтереси ПрАТ НВО “Агрокомплекс”. Суд вважає, що не було забезпечено “справедливого балансу” між вимогами суспільного інтересу та необхідністю захисту права підприємства-заявника на мирне володіння своїм майно.

Фактів порушення будь-яких угод, зобов’язань або фактів впливу ПрАТ “ЛиНІК” на запроваджену процедуру банкрутства, будь-яких зобов’язань цього товариства відносно ПрАТ НВО “Агрокомплекс” ЄСПЛ не встановлено.

Відносно доводів позивача про те, що мала місце схема “компенсації” ПрАТ НВО “Агрокомплекс” акціями ПрАТ “ЛиНІК” за участю вказаного господарюючого суб’єкта суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суду в порушення викладених приписів законодавства позивачем не надано документального підтвердження зазначених доводів.

Суд відзначає, що у 2000 році державний пакет акцій ВАТ “ЛиНОС” було продано Підприємству з іноземними інвестиціями “ТНК-Україна”. Про продаж акцій ВАТ “ЛиНОС” російській компанії зазначено і в п.67 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с.173-177 т.3), 10.10.2002 між Підприємством з іноземними інвестиціями “ТНК-Україна” (Інвестор, далі – ПІІ “ТНК-Україна”), Відкритим акціонерним товариством “Тюменська нафтова компанія” (далі – ВАТ “ТНК”), ВАТ “ЛиНОС”, Компанією ROSEN ASSET MANAGTMENT, S.A. (далі – ROSEN), Підприємством з іноземними інвестиціями “Іннотех” (далі – Іннотех), Дочірнім підприємством “Гарант К.” (далі – ОСОБА_7), Товариством з обмеженою відповідальністю “Інфратерм” (далі – Інфратерм) було укладено угоду про залучення ресурсів з метою реалізації плану санації ВАТ “ЛиНОС”, відповідно до п.2.2 якої для досягнення мети угоди Інвестор, ВАТ “ЛиНОС”, ROSEN, Іннотех, ОСОБА_7 та Інфратерм придбають акції додаткової емісії акцій Закритого акціонерного товариства “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія”, що створюється Інвестором і ВАТ “ТНК”, з початковим уставним фондом 109 287 500 грн 00 коп.

16.12.2002 було створене Закрите акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” (ЗАТ “ЛиНІК”). Статутний фонд становив 109 287 500 простих іменних акцій номінальною вартістю 1 грн 00 коп. (а.с.38 на звороті т.4).

Відповідно до умов установчого договору ЗАТ “ЛиНІК” (а.с.36-41 т.4) внесок його основного засновника - ВАТ “ТНК” в статутний фонд товариства полягав у передачі акцій Закритого акціонерного товариства “ТНК-Україна-Інвест” у кількості 109 260 штук номінальною вартістю 1000 грн кожна, на загальну суму 109 260 000 грн 00 коп. (п.8.2 установчого договору).

Згідно з п.8.3 установчого договору другий засновник – ПІІ “ТНК-Україна” зобов’язувався повністю сплатити належні йому акції в термін не пізніше одного року з моменту державної реєстрації ЗАТ “ЛиНІК” грошової суми в розмірі 27500 грн 00 коп.

30.03.2003 на загальних зборах акціонерів ЗАТ “ЛиНІК” (а.с.57-59 т.4) було вирішено збільшити статутний фонд товариства до 1 889 053 887 шляхом випуску 1 779 766 387 простих іменних акцій номінальною вартістю 1 грн 00 коп. кожна акція, загальною номінальною вартістю 1 779 766 387 грн 00 коп. ВАТ “ТНК” та ПІІ “ТНК-Україна” (частково) добровільно відмовляються від свого переважного права придбання акцій додаткового випуску на користь інших інвесторів – ВАТ “ЛиНОС”, компанії ROSEN, Іннотех, ОСОБА_7 та Інфратерм. Акції додаткового випуску розподілити наступним чином: ВАТ “ЛиНОС” - 576 805 000 акцій загальною номінальною вартістю 576 805 000 грн 00 коп., ВАТ “ТНК” – 109 260 000 акцій загальною номінальною вартістю 109 260 000 грн 00 коп., ПІІ “ТНК-Україна” – 845 245 450 акцій загальною номінальною вартістю 845 245 450 грн 00 коп., ROSEN – 18 210 000 акцій загальною номінальною вартістю 18 210 000, Іннотех – 18 210 000 акцій загальною номінальною вартістю 18 210 000, ОСОБА_7 – 160 647 968 акцій загальною номінальною вартістю 160 647 968, Інфратерм - 160 647 969 акцій загальною номінальною вартістю 160 647 969. Також було затверджено оцінку майна, що передається до статутного фонду товариства (ЗАТ “ЛиНІК”), а також наступний порядок оплати акцій додаткового випуску, зокрема, ВАТ “ЛиНОС” сплачує належні йому акції додаткового випуску шляхом передачі товариству майна на загальну суму 576 805 000 грн 00 коп. з переліком згідно Додатку №1 до Протоколу.

30.03.2003 між ВАТ “ТНК”, ПІІ “ТНК-Україна”, ВАТ “ЛиНОС”, ROSEN, Іннотех, ОСОБА_7 та Інфратерм був укладений договір про продовження діяльності ЗАТ “ЛиНІК” (а.с.60-66 т.4), за умовами якого акціонери погодили продовжити діяльність ЗАТ “ЛиНІК” на умовах, викладених в договорі.

01.04.2003 між Закритим акціонерним товариством “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” (продавець) та Відкритим акціонерним товариством “Лисичанськнафтооргсинтез” (покупець) був укладений договір на придбання акцій додаткового випуску (а.с.22-23 т.4), за умовами якого продавець зобов’язується передати у власність покупця, а покупець зобов’язується прийняти і оплатити на умовах, викладених в договорі, наступні акції (далі – ЦП) ЗАТ “ЛиНІК”, що додатково випускаються: вид ЦП – акції прості іменні, найменування емітента ЦП і код ЄДРПОУ – Закрите акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія”, 32292929, номінальна вартість ЦП, грн – 1 грн 00 коп., кількість ЦП, шт – 576 805 000 (п.1.1 договору).

Відповідно до п.3.1 договору оплата ЦП здійснюється шляхом передачі покупцем продавцю майна на загальну суму 576 805 000 грн 00 коп. згідно переліку, зазначеному в Додатку №1 до договору.

Згідно до звіту керуючого санацією ВАТ “ЛиНОС” (а.с.200-206 т.3) в період з 06.02.2003 по 01.11.2003 були реалізовані наступні заходи, зокрема, отримані дозволи Антимонопольного комітету України на придбання ВАТ “ЛиНОС” акцій додаткового випуску ЗАТ “ЛиНІК” в розмірі, що забезпечує перевищення 25% голосів у вищому органі управління емітента, а також на передачу частини майна ВАТ “ЛиНОС” на користь ЗАТ “ЛиНІК” в якості оплати за придбані акції; отриманий сертифікат акцій, що підтверджує право власності ВАТ “ЛиНОС” на акції ЗАТ “ЛиНІК”.

21.11.2003 між кредиторами у справі про банкрутство ВАТ “ЛиНОС” та ВАТ “ЛиНОС” була укладена мирова угода (а.с.217-221 т.3), за умовами якої погашення боргів боржником перед кредиторами проводиться шляхом обміну вимог кредиторів на активи боржника, а саме прості іменні акції ЗАТ “ЛиНІК” номінальною вартістю 1 грн 00 коп. кожна. Розмір заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед ЗАТ НВО “Агрокомплекс” на момент затвердження мирової угоди був визначений у розмірі 90 983 077 грн 67 коп.

Вказана мирова угода була затверджена ухвалою Господарського суду Луганської області (а.с.231-235 т.3) від 08.12.2003 у справі №12/23б(45/8-5/44).

За результатами апеляційного та касаційного перегляду (постанова Донецького апеляційного господарського суду від 22.04.2004 (а.с.236240 т.3) та постанова Вищого господарського суду України від 28.09.2004 (а.с.241-243 т.3) відповідно) ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди залишена без змін.

Вказані правочини не визнані у встановленому законом порядку недійсними, ухвала Господарського суду Луганської області від 08.12.2003 у справі №12/23б(45/8-5/44) не скасована і набрала законної сили.

А тому суд не приймає доводи позивача стосовно неправомірності дій (наявності “схеми”) при затвердженні мирової угоди у справі про банкрутство в частині розрахунку з кредиторами акціями відповідача.

ЄСПЛ в рішенні від 06.10.2011 щодо погашення заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс” акціями ПрАТ “ЛиНІК” зазначив в п.86, але стверджувальних порушень при цьому ЄСПЛ не вказано. Не зазначено про порушення і в п.25 рішення ЄСПЛ від 25.07.2013, в якому описуються обставини укладення мирової угоди між кредиторами у справі про банкрутство ВАТ “ЛиНОС”. Так, в п.25 рішення ЄСПЛ від 25.07.2013 зазначено “21.11.2003 між комітетом кредиторів, з одного боку, та заводом “ЛиНОС” як боржником, з іншого боку, було підписано мирову угоду, за якою вимоги кредиторів мали бути врегульовані шляхом обміну їх на майно боржника. Підприємство-заявник мало отримати 90 983 077 акцій (при вартості однієї акції 1 грн), якими володів завод “ЛиНОС” в акціонерному капіталі ЗАТ “ЛиНІК”, заснованому незадовго до цього, та головним акціонером якого була “ТНК-Україна”.

В рішенні від 06.10.2011 ЄСПЛ зазначив, що незважаючи на те, що хоча ухвала від 02.07.1998, якою було встановлено розмір непогашеної заборгованості ВАТ“ЛиНОС” перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс”, не була оскаржена і набрала законної сили, пізніше у липні 1998 року Уряд створив робочу групу, до складу якої увійшли представники різних державних органів на високому рівні, з метою з’ясування причин виникнення заборгованості. Згодом, 14.09.1998, Перший віце-прем’єр-міністр України доручив деяким міністерствам і державним агентствам провести аудит з метою перевірки розміру заборгованості. У результаті у своєму звіті від 15.04.2000 Контрольно-ревізійне управління у Луганській області встановило, що висновки ВАС України в ухвалі від 02.07.1998 щодо непогашеної заборгованості перед підприємством-заявником були помилковими та суперечили чинному законодавству, і що розмір заборгованості ВАТ “ЛиНОС” насправді дорівнював 36 401 894 грн 00 коп., а не 216 150 544 грн 00 коп., як це було встановлено 02.07.1998. ВАТ “ЛиНОС” посилалось на цей висновок як на нововиявлену обставину, яка давала підстави для перегляду судами раніше встановленого розміру заборгованості, і його відповідну заяву було задоволено. Зрештою, суди переглянули та зменшили остаточно встановлений розмір заборгованості з 216 150 544 грн 00 коп. до 97 406 920 грн 00 коп., а згодом – до 90 983 077 грн 00 коп. Ці факти свідчать, що органи несудової гілки влади поставили під сумнів ухвалу від 02.07.1998, незважаючи на те, що вона набрала законної сили, переглянули її як вважали за доцільне та оцінили викладені у ній висновки як помилкові та незаконні. До того ж, потім на позасудовий перегляд розміру заборгованості було зроблено посилання як на нововиявлену обставину, на підставі якої суди переглянули розмір заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс” (п.п.149-150 рішення). В підсумку ЄСПЛ прийшов до висновку, що перегляд остаточно вирішеного юридичного спору про розмір заборгованості у цій справі було здійснено лише на підставі того, що з ним не були згодні державні органи, яку було замасковано під нововиявлену обставину (п.151 рішення).

З огляду на зазначене, позивачем не доведено належними доказами протиправність поведінки ПрАТ “ЛиНІК”, що виключає настання цивільно-правової відповідальності відповідача у вигляді покладення на нього обов’язку з відшкодування збитків.

Крім того, позивачем під час судового розгляду справи не зазначено і документально не підтверджено, що при створенні ЗАТ “ЛиНІК”, додатковій емісії його акцій, при укладенні мирової угоди зі сторони ЗАТ “ЛиНІК” тощо були допущені будь-які порушення діючого законодавства.

Господарський суд бере до уваги, що в п.77 рішення ЄСПЛ від 25.07.2013 останній зазначив, що для присудження відшкодування матеріальної шкоди, заявник повинен довести, що існує причинний зв’язок між порушенням та будь-якими стверджуваними фінансовими втратами. В той же час в п.82 вказаного рішення ЄСПЛ встановив порушення п.1 ст.6 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до неї, головним чином у зв’язку з: по-перше, зменшенням, в порушення принципу юридичної визначеності, остаточної заборгованості ВАТ “ЛиНОС” перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс”; та, по-друге, прямим втручанням вищих державних органів в процедуру банкрутства за участю ПрАТ НВО “Агрокомплекс” в якості кредитора та прямим впливом на її майнові інтереси. Суд також встановив порушення п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з тривалістю вищезгаданих проваджень.

З огляду на викладене, суд відхиляє доводи позивача в цій частині.

Відносно доводів позивача про те, що акції ПрАТ “ЛиНІК” не мали економічної цінності, співрозмірної із шкодою, завданою внаслідок вказаних порушень Конвенції і Першого протоколу, господарський суд зазначає наступне.

В рішенні від 25.07.2013 ЄСПЛ зазначив, що в справі Агрокомплекс проти України ПрАТ НВО “Агрокомплекс” повинно мати право повернути гроші, які були присуджені постановою Вищого арбітражного суду України від 02.07.1998, з вирахуванням вартості акцій заводу “ЛиНІК”, переданих йому в рахунок погашення боргу в 2003 році (п.84 рішення). На думку ЄСПЛ ухвала від 02.07.1998 була однозначною у визначенні остаточної заборгованості перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс” у сумі 216 150 544 грн 00 коп. (п.87 рішення). В п.88 рішення ЄСПЛ від 25.07.2013 вказано, що суд не може прийняти тлумачення ПрАТ НВО “Агрокомплекс” висновку ТОВ “Спецоцінка-Україна” щодо встановлення “нульової” вартості відповідних акцій для заводу “ЛиНІК”. Експерти чітко вказали на те, що це завдання є неможливим і що їхні висновки стосуються тільки інвестиційної привабливості акцій на момент складання висновку. Крім того, ЄСПЛ дійшов висновку, про те, що єдиним орієнтиром для встановлення вартості акцій є їхня заявлена номінальна вартість станом на листопад 2003 року – 1 грн за акцію (п.89 рішення).

Враховуючи зазначені в рішенні ЄСПЛ від 25.07.2013 факти господарський суд відхиляє доводи позивача в цій частині.

Сторонами на підтвердження їх правових позицій до матеріалів справи надано висновки експертів у галузі права, зокрема позивачем – висновки ОСОБА_8 (а.с.88-111 т.3) та ОСОБА_9 (а.с.114-135 т.3), відповідачем – висновок ОСОБА_10 (а.с.216-237 т.4). Вказані висновки за своїм змістом є суперечливими та мають для суду інформативний характер.

Відносно посилань позивача на висновки експертів у галузі права ОСОБА_8 та ОСОБА_9 суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною 1 ст.70 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що як експерт з питань права може залучатися особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права. Рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом.

Відповідно до ст.108 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі. Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.

Висновки експертів у галузі права ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з огляду на приписи ст.70 Господарського процесуального кодексу України долучені судом до матеріалів справи (а.с.88-113 т.3 та а.с.114-135 т.3 відповідно).

На сторінці 19 висновку експерта у галузі права ОСОБА_8 (а.с.106 т.3) міститься висновок про те, що “в даній ситуації існують підстави для відповідальності юридичних осіб приватного права, зокрема “ЛиНІК” за позовом держави внаслідок виконання рішення ЄСПЛ у справі “Арокомплекс проти України”. Суд зауважує, що експерт у галузі права в порушення приписів ч.2 ст.108 Господарського процесуального кодексу України, дослідивши частину наданих йому позивачем документів, здійснює оцінку доказів та робить висновок про наявність підстав для відповідальності юридичних осіб приватного права, зокрема “ЛиНІК”, за заявленим позовом. Також експертом здійснюється оцінка доказів та робиться висновок про те, що звернення Міністерства юстиції України з позовом до суду у справі №913/982/17 відбулось в межах строку позовної давності (а.с.111 т.3).

У висновку експерта у галузі права ОСОБА_11 (а.с.123 т.3) в порушення ч.2 ст.108 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, міститься вказівка про те, які саме обставини слід встановити при розгляді справи, зокрема “на яких правових підставах акції створеного 12.12.2002 підприємства “ЛиНІК” потрапили до підприємства “ЛиНОС”, якщо згідно рішення ЕСПЛ “1. 9 серпня 1996 року було розпочато провадження у справі про банкрутство заводу “ЛиНОС”, хто входив до комітету кредиторів і на яких підставах було вирішено, що підприємство-заявник мало отримати 90 983 077 акцій ЗАТ “ЛиНІК”, оскільки вимоги кредиторів мали бути врегульовані шляхом обміну їх на майно боржника (ч.2 ст.96 ЦК)”. Тобто, по-перше експерт, висловлюючи свою думку про обставини, які має з’ясувати суд при розгляді цієї справи, фактично ставить під сумнів законність ухвал суду у справі про банкрутство, зокрема Господарського суду Луганської області про затвердження мирової угоди від 08.12.2003, якою надано правову оцінку вказаним обставинам, а по-друге робиться висновок, що вимоги кредиторів мали бути врегульовані відповідно до приписів ч.2 ст.96 Цивільного кодексу України.

Також у висновку вказаного експерта на сторінці 11 (а.с.124 т.3) зазначено “В той же час, спочатку нафтопродуктами, а потім і коштами “Агрокомплекс” користувалися “ЛиНОС”, потім ЗАТ “ЛиНІК” та в наступному ПрАТ “ЛиНІК”, розрахувавшись при цьому акціями, що доводить безпідставність збереження майна підприємства-заявника протягом тривалого часу. Це положення випливає з рішення ЄСПЛ і такі відносини регламентуються главою 83 ЦК”. Як слідує з викладеного експерт, дослідивши доказ – рішення ЄСПЛ, яким встановлено певні факти та обставини, в порушення ч.2 ст.108 Господарського процесуального кодексу України здійснює оцінку доказів та зазначає про безпідставність збереження майна підприємства-заявника протягом тривалого часу.

Відповідно до ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд зауважує, що оцінка доказів при розгляді справи відповідно до приписів процесуального законодавства є прерогативою суду, а не експертів з питань права.

Як вже зазначалось судом, висновок експерта у галузі права може стосуватися застосування аналогії закону, аналогії права, змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.

В свою чергу висновки експертів у галузі права ОСОБА_8 та ОСОБА_9 вказаним вимогам не відповідають, оскільки в них, крім питань застосування аналогії права та аналогії закону робляться висновки та дається безпосередня оцінка доказам у справі за позовом Міністерства юстиції України до Приватного акціонерного товариства “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія”.

Крім того суд зазначає, що згідно з ст.109 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов’язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, отриманої на сайті usrinfo.minjust.gov.ua Відкрите акціонерне товариство “Лисичанськнафтооргсинтез” було припинено 01.07.2008 (запис номер 138111700160001030). В розділі “ОСОБА_1 про юридичних осіб-правонаступників: повне найменування та місцезнаходження юридичних осіб-правонаступників, їх ідентифікаційні коди” інформація відсутня.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.138-142 т.1) Приватне акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” (ПрАТ “ЛиНІК”) пройшло державну реєстрацію 16.12.2002 (запис номер 1 381 120 0000 000009 від 22.07.2004). Місцезнаходження юридичної особи: вул.Свердлова, б.371, офіс 1-А, м.Лисичанськ Луганської області. В розділі “дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа” інформація відсутня. Згідно до статуту Закритого акціонерного товариства “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” в редакції 2002 року (а.с.174-183 т.1) засновниками товариства є Відкрите акціонерне товариство “Тюменська нафтова компанія”, 625000, Російська Федерація, м.Тюмень, вул.Леніна, б.67, код ОКПО 00067642, та Підприємство з іноземними інвестиціями “ТНК-Україна”, 93117, Україна, м.Лисичанськ-17 Луганської області, ідентифікаційний код 30929879 (п.1.2 статуту).

Таким чином, Закрите акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” (Приватне акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія”) не є правонаступником Відкритого акціонерного товариства “Лисичанськнафтооргсинтез” відповідно до норм Цивільного і Господарського законодавства.

Суд зауважує, що Приватне акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” є українським підприємством, яке працює в правовому полі держави – Україна, місцезнаходженням якого є підконтрольна українській владі територія (м.Лисичанськ Луганської області).

Господарський суд також приймає до уваги наступне.

У рішеннях ЄСПЛ від 06.10.2011 та від 25.07.2013 не зроблений висновок про винні дії відповідача - ПрАТ “ЛиНІК”, у виникненні заборгованості перед ПрАТ НВО “Агрокомплекс”, тривалому невиконанні рішень судів щодо стягнення існуючої заборгованості та порушеннях, про які зазначено в п.п.149-151 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011.

В рішенні (по суті) ЄСПЛ від 06.10.2011 ПрАТ “ЛиНІК” згадується в п.86, в якому говориться про те, що ПрАТ НВО “Агрокомплекс” мало отримати 90 983 077 акцій ВАТ “ЛиНОС” у статутному капіталі Лисичанської нафтової інвестиційної компанії, та п.88 в контексті доводів ПрАТ НВО “Агрокомплекс” про те, що в нього не було можливості висунути свої заперечення щодо мирової угоди, що не було проведено оцінки вартості акцій Лисичанської нафтової інвестиційної компанії.

В рішенні ЄСПЛ від 25.07.2013 Європейський суд в п.25 зазначив, що 21.11.2003 між комітетом кредиторів, з одного боку, та заводом “ЛиНОС” як боржником, з іншого боку, було підписано мирову угоду, за якою вимоги кредиторів мали бути врегульовані шляхом обміну їх на майно боржника. Підприємство-заявник (в даному випадку ПрАТ НВО “Агрокомплекс”) мало отримати 90 983 077 акцій (при вартості однієї акції 1 грн), якими володів завод “ЛиНОС” в акціонерному капіталі ЗАТ “ЛиНІК”, заснованому незадовго до цього, та головним акціонером якого була “ТНК-Україна”.

Господарський суд зауважує, що Приватне акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” не було учасником справи про банкрутство, яка була порушена за заявою кредитора ЗАТ НВО “Агрокомплекс” (ПрАТ НВО “Агрокомплекс”) ухвалою Арбітражного суду Полтавської області №848/4б від 09.08.1996 та не було стороною мирової угоди, укладеної 21.11.2003 між кредиторами у справі про банкрутство ВАТ “ЛиНОС”, затвердженої ухвалою Господарського суду Луганської області від 08.12.2003 у справі №12/23б(45/8-5/44). В даному випадку самостійний господарюючий суб’єкт ВАТ “ЛиНОС” розпорядилось своїм майном – акціями ЗАТ “ЛиНІК”, та здійснило передачу вказаних акцій ЗАТ НВО “Агрокомплекс” в рахунок погашення існуючої заборгованості.

Відносно доводів позивача про те, що відповідачем було допущено порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції суд зазначає наступне.

В п.п.166, 167 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011 вказано “Суд нагадує, що існування заборгованості, підтверджене обов’язковим та таким, що підлягає виконанню, судовим рішенням, надає особі, на чию користь воно було винесене, “законне сподівання” на те, що заборгованість буде їй сплачено, та така заборгованість становить “майно” цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, скасування такого судового рішення становить втручання у право на мирне володіння майном. Суд зауважує, що розмір заборгованості ВАТ “ЛиНОС”, яке на момент подій було державним підприємством, перед підприємством-заявником була встановлена остаточною судовою ухвалою від 02.07.1998 у розмірі 216 150 544 грн. Відповідно ця грошова сума становила майно заявника, а її подальше зменшення внаслідок перегляду справи за нововиявленими обставинами становило втручання в його право на мирне володіння цим майном”.

Суд наголошує, що до подій, пов’язаних з переглядом ухвали від 02.07.1998 за нововиявленими обставинами ПрАТ “ЛиНІК” відношення не має, а тому твердження позивача в цій частині судом відхиляються.

Як вже зазначалось, за результатами апеляційного та касаційного перегляду (постанова Донецького апеляційного господарського суду від 22.04.2004 та постанова Вищого господарського суду України від 28.09.2004 відповідно) ухвала господарського суду від 08.12.2003 про затвердження мирової угоди залишена без змін.

Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву (п.61 рішення ЄСПЛ у справі “Брумареску проти Румунії”).

Суд зазначає, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Суд зауважує, що в межах розгляду цієї справи, враховуюче діюче процесуальне законодавство, господарський суд не може спростовувати обставин та фактів, яким надано оцінку при розгляді справи №12/23б(45/8-5/44) про банкрутство ВАТ “ЛиНОС” та висновків судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Відповідно до п.5.1 Порядку організації роботи щодо відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішень Європейського суду з прав людини (далі – Порядок), затвердженого наказом Міністерства юстиції України №3280/5 від 08.11.2011, якщо особами, з вини яких Європейським судом було прийнято рішення проти України, є органи державної влади, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, Департамент судової роботи протягом 15 днів з дня отримання документів, визначених пунктом 3 цього Порядку, готує та подає на підпис керівництва Міністерства юстиції України заяву до Генеральної прокуратури України про проведення перевірки та встановлення осіб, винних у заподіянні збитків Державному бюджету України внаслідок виконання рішень Європейського суду, та притягнення їх до відповідальності.

Позивачем не надано суду доказів того, що ним вживались заходи на виконання п.5.1 вказаного Порядку.

При розгляді справи суд бере до уваги, що посадові особи Закритого акціонерного товариства “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” (Приватне акціонерне товариство “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія”) не притягувалися до кримінальної відповідальності і відсутні рішення національних судів щодо визнання їх винними за злочини, пов’язані з діяльністю ВАТ “ЛиНОС” або ПрАТ “ЛиНІК”, зокрема, щодо вчинених правочинів, про які зазначалось вище.

З огляду на викладене суд приходить до висновку про те, що позивачем не доведено вину ПрАТ “ЛиНІК” у заподіянні збитків державному бюджету.

Суд відхиляє посилання позивача на п.п.161, 163, 164 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011, оскільки у вказаних пунктах рішення вказані доводи ЗАТ НВО “Агрокомплекс” в обґрунтування вимог скарги, які не є фактами і обставинами, встановленими ЄСПЛ у справі.

Відносно доводів позивача про те, що в п.п.86, 164, 170, 171 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011 вказано на грубі, явні, беззаперечні порушення майнових прав ЗАТ НВО “Агрокомплекс” в процедурі банкрутства ВАТ “ЛиНОС” і що планом санації було вирішено створити ЗАТ “ЛиНІК” за рахунок майна ВАТ “ЛиНОС” суд зазначає наступне.

В п.170 рішення ЄСПЛ від 06.10.2011 зазначено, що “У більш широкому контексті суд зазначає, що провадження у справі про банкрутство, порушене за позовом підприємства-заявника до ВАТ “ЛиНОС”, мало безпосередній вплив на майнові інтереси підприємства-заявника. З огляду на висновки суду, що суди, які розглядали цю справу не були достатньо незалежними і об’єктивно безсторонніми внаслідок цілком безпідставних втручань з боку законодавчих і виконавчих органів влади (див.пп.136-137 вище), суд вважає, що не було забезпечено “справедливого балансу” між вимогами суспільного інтересу та необхідністю захисту права підприємства-заявника на мирне володіння своїм майном”.

В п.171 рішення вказано “Наведених вище міркувань достатньо для того, щоб суд дійшов висновку, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, без необхідності розглядати інші аргументи заявника, наведені ним в обґрунтування своєї скарги за цим пунктом”.

Таким чином, ЄСПЛ в п.170 прямо зазначено про необ’єктивність судів, які розглядали справу про банкрутство, через безпідставне втручання з боку законодавчих і виконавчих органів влади”, а не ЗАТ “ЛиНІК”.

Як вже зазначалось судом, відповідно до умов установчого договору ЗАТ “ЛиНІК” останнє було створено шляхом внеску його основного засновника – ВАТ “ТНК” в статутний фонд товариства акцій ЗАТ “ТНК-Україна-Інвест” та сплати другим засновником ПІІ “ТНК-України” акцій ЗАТ “ЛиНІК” грошовими коштами в сумі 27500 грн 00 коп.

Майно ВАТ “ЛиНОС” було передано ЗАТ “ЛиНІК” на виконання умов договору на придбання акцій додаткового випуску 01.04.2003, який укладений між ЗАТ “ЛиНІК” (продавець) та ВАТ “ЛиНОС” (покупець).

Таким чином, доводи позивача про те, що ЗАТ “ЛиНІК” було створено за рахунок майна ВАТ “ЛиНОС” судом відхиляються.

Судом відхиляються доводи позивача про те, що після вступу інвестора розпочались активні дії щодо перегляду заборгованості, оскільки інвестор ВАТ “ЛИНОС” – Підприємство з іноземними інвестиціями “ТНК-Україна”, та відповідач у справі – ПрАТ “ЛиНІК”, є окремими самостійними господарюючими суб’єктами, які відповідно до ч.1 ст.96 Цивільного кодексу України самостійно відповідають за своїми зобов’язаннями.

З огляду на встановлені вище обставини, суд приходить до висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача відповідальності у вигляді відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України.

Враховуючи вищевикладене, у задоволенні позову слід відмовити.

Заява б/н від 22.01.2018 ПрАТ “ЛиНІК” про застосування позовної давності судом залишається без розгляду, оскільки за результатами розгляду справи не встановлено порушень прав або охоронюваних законом інтересів позивача відповідачем.

Розглядаючи питання розподілу судових витрат суд виходить з наступного.

Частиною 1 ст.123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.

Відповідно до п.2 ч.4 ст.129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

Судовий збір покладається на позивача.

Також позивачем заявлено до стягнення витрати в розмірі 95000 грн 00 коп. за надання послуг експертів в галузі права.

В підтвердження надання послуг експертом в галузі права позивачем додано до матеріалів справи копії договору №9.1-08/02/18-4 від 08.02.2018 про надання послуг експерта у галузі права(а.с.35-39 т.5) та додаткової угоди №1 від 12.02.2018 до нього (а.с.40-41 т.5), акту приймання наданих послуг №04 від 12.03.2018 (а.с.42 т.5), оригінал платіжного доручення №402 від 12.03.2018 (а.с.43 т.5), договору №9.1-08/02/18-3 від 08.02.2018 про надання послуг експерта у галузі права (а.с.44-48 т.5), акту приймання наданих послуг №01 від 12.03.2018 (а.с.49 т.5), оригінал платіжного доручення №399 від 12.03.2018.

Господарський суд дійшов висновку про відмову у позові, з огляду на що відповідно до п.2 ч.4 ст.129 Господарського процесуального кодексу України понесені позивачем витрати за надання послуг експертів у галузі права покладаються на Міністерство юстиції України.

У судовому засіданні 18.04.2018 оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення.

Керуючись ст.ст.123, 129, 232, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В:

1. В позові Міністерства юстиції України до Приватного акціонерного товариства “Лисичанська нафтова інвестиційна компанія” про стягнення 705 633 875 грн 87 коп. відмовити повністю.

2. Судові витрати зі сплати судового збору та витрат, понесених позивачем, за надання послуг експертів у галузі права віднести на позивача.

Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції у строки, передбачені ст.256 Господарського процесуального кодексу України та порядку, визначеному п.17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 02.05.2018.

Суддя Т.В. Косенко