АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/1141/18 Головуючий у 1-й інстанції: Діденко Є.В.

Є.У.№ 325/1272/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Ващенко З.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус ОСОБА_5, Приазовська районна державна адміністрація, Ботіївська сільська рада Приазовського району Запорізької області, про визнання недійсним договору міни земельної ділянки та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 нарішення Приазовського районного суду Запорізької області від 04 грудня 2017 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, який в ході розгляду справи доповнював і уточнював.

Зазначав, що 13.05.2014 року помер його батько ОСОБА_6, після смерті якого відкрилась спадщина на земельну ділянку площею 7,32 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Примпосадської сільської ради Приазовського району Запорізької області, яка належала померлому на підставі Державного акту на право приватної власності на землю від 15.04.2002 року. Під час оформлення своїх спадкових прав він дізнався, що 22.03.2004 року його батько та ОСОБА_4 уклали договір міни, за умовами якого спадкодавець обміняв вказану земельну ділянку на телевізор.

Посилаючись на те, що договір міни не відповідає вимогам земельного законодавства, метою укладання договору міни було забезпечення боргових зобов’язань його батька перед ОСОБА_4, останній ввів його в оману щодо вигідності договору, його предмету і наслідків, виконання договору з боку відповідача не відбулось, оскільки телевізор не передавався, договір укладався батьком внаслідок збігу тяжких обставин на вкрай невигідних умовах, просив визнати договір недійсним з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215, 229, 230, 234 ЦК України , витребувати земельну ділянку на користь позивача як спадкоємця сторони договору.

Рішенням Приазовського районного суду Запорізької області від 04 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись напорушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування доводів ОСОБА_3 зазначає, що висновки суду першої інстанції про пропуск строку позовної давності є безпідставними, оскільки про існування договору міни позивачеві стало відомо тільки після смерті батька. На думку позивача, на вимоги про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння строки позовної давності не розповсюджуються, крім того відповідачами не було подано заяву про застосування позовної давності. Згода батька з договором міни не позбавляє його сина права оспорити нікчемний договір після його смерті. Позивач вважає, що фактично договір міни не відбувся, оскільки предмет міни батькові не передавався.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зазначає, що спірна земельна ділянка не входить до складу спадкового майна, так як спадкодавець розпорядився нею задовго до своєї смерті, у судовому порядку договір міни не оспорив, на час відкриття спадщини строк позовної давності сплинув. Доводи апеляційної скарги про те, що судом неправильно визначений момент вчинення правочину і момент початку перебігу строку позовної давності ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального права. Одразу після укладення договору міни ОСОБА_4 отримав Державний акт про право власності на землю, з 2004 року земельна ділянка знаходиться у його фактичному користуванні, він сплачує за неї податки. Про застосування строків позовної давності відповідачами заявлялося у письмових запереченнях на позов.

Приазовська районна державна адміністрація підтримала апеляційну скаргу і просила про її задоволення.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представників сторін, заперечення приватного нотаріуса ОСОБА_7, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний договір міни земельної ділянки не відповідає вимогам ст.ст.203,215 ЦК України, проте за життя власник земельної ділянки правочин у передбаченому законом порядку не оспорив, на момент його смерті строк позовної давності сплинув, а тому порушене право на вимогу спадкоємця сторони договору не підлягає захисту за пропуском строку позовної давності.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Встановлено, що у 2002 році батько позивача ОСОБА_6 в порядку паювання набув право власності на земельну ділянку площею 7,32 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Примпосадської сільської ради Приазовського району Запорізької області, та отримав Державний акт на право приватної власності на землю від 15.04.2002 року.

22.03.2004 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_4 укладено договір міни земельної ділянки на майно, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_5, відповідно до умов якого ОСОБА_6 здійснив відчуження (обмін) належної йому земельної ділянки, на телевізор марки «Філіпс», 2003 року випуску. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 77 499,60 грн., оцінка земельної ділянки за домовленістю сторін – 2 000 грн., оцінка телевізора за домовленістю сторін – 2 000 грн.

Після укладення договору міни ОСОБА_4 зареєстрував своє право власності на земельну ділянку у Приазовській райдержадміністрації та отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЗП №086523 від 11 листопада 2004 року.

Із зазначеного часу спірна земельна ділянка знаходиться у фактичному користуванні відповідача, останній сплачує за неї податки.

Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 пояснювали, що у 2004 році ОСОБА_6 розпорядився своєю земельною ділянкою, так як йому необхідні були гроші на погашення кредиту.

13.05.2014 року ОСОБА_6 помер, спадкоємцем першої черги після його смерті є син ОСОБА_3, який прийняв спадщину, подавши відповідну заяву у шестимісячний строк до нотаріальної контори.

Оцінюючи доводи позивача про укладення договору міни земельної ділянки під впливом помилки, обману, тяжкої обставини, а також щодо фіктивності договору, суд першої інстанції виходив з того, що статтею З ЦК України визначено свободу договору, як одну із загальних засад цивільного законодавства.

В силу ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначено, зокрема, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно зі статтею 233 ЦК України, правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Як правильно встановив суд першої інстанції, жодна із наведених підстав для визнання договору міни недійсним не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Так, позивачем не надано жодних доказів, що померлий ОСОБА_6 помилявся укладаючи спірний договір, або що відповідач ввів його в оману, оскільки допитані в судовому засіданні свідки підтвердили, що ОСОБА_6 знав і усвідомлював, що уклав саме договір міни земельної ділянки на телевізор, і після укладення договору земельна ділянка вибула з його фактичного володіння.

Доводи позивача про те, що договір міни було укладено позивачем під впливом тяжкої обставини також не підтверджуються наявними у справі доказами.

Як роз'яснено в пункті 23 постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Посилаючись на те, що договір міни був укладений ОСОБА_6 через необхідність розрахуватись за кредитом, позивач не надав жодних підтверджуючих документів наявності заборгованості ОСОБА_6 на час укладення договору міни, ЇЇ правову природу та розмір. Крім того, на переконання суду, лише наявність у відповідача невиконаного грошового зобов'язання не свідчить про тяжку обставину, в розумінні ст. 233 ЦК України.

Щодо доводів позивача про фіктивність договору міни, то вони також не заслуговують на увагу, оскільки жодних належних доказів отримання ОСОБА_6 грошової суми за земельну ділянку суду не надано. При цьому, невиконання стороною договору його умов, зокрема, в частині передання телевізора, не є підставою для недійсності такого договору, а має наслідком застосування цивільно-правової відповідальності, визначеної договором або законом.

У пункті 15 Договору міни сторони погодились, що він спрямований на реальне настання правових наслідків, не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін.

Надаючи оцінку доводам позивача про укладення договору міни земельної ділянки всупереч мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення, суд першої інстанції обгрунтовано визнав їх правомірними.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, яка перебуває під особливою охороною держави. Право власності набувається і реалізовується громадянами, юридичними особами та державою включно у відповідності до закону.

Відповідно до ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього закону.

За змістом статей 110, 111 ЗК України, в редакції, яка діяла на момент укладення договору міни, на використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку.

В силу ч. 1 ст. 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

Статтею 716 ЦК України передбачено, що до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Разом із тим, згідно з пунктом 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України в редакції станом на 01.01.2004 року, яка була чинною на час укладення договору, встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05.06.2003 року, зокрема статтею 14 передбачено, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. Пунктом 2 Прикінцевих положень цього Закону зобов'язано Кабінет Міністрів України розробити рекомендації щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості).

На реалізацію цієї норми Закону Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17.11.2003 р. № 288 було затверджено рекомендації щодо обміну земельними ділянками, згідно з підпунктами 3, 5 яких власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, звертається усно або письмово до власника іншої земельної ділянки на межі цього або іншого масиву, на яку він бажає обміняти свою земельну ділянку, із пропозицією укласти договір міни земельних ділянок. Оскільки обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників, то у разі відхилення пропозиції укласти договір міни земельних ділянок власник земельної ділянки, який виявив бажання її обміняти, має право звернутись із зазначеною вище пропозицією до власника іншої земельної ділянки на межі цього або іншого масиву.

Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай».

Вказана правова позиція зазначена в Постановах Верховного Суду України від 05.11.2014 року у справі № 6-172цс14 та від 11.02.2015 року у справі № 6-5цс15.

Системний аналіз змісту пункту 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України у розрізі інших положень законодавства, дозволяє стверджувати, що хоча редакція пункту 15 розділу X «Перехідні положення» неодноразово змінювалась, але за змістом ця правова норма не зазнала таких змін, які б свідчили про зменшення обсягу дії мораторію та надання державою дозволу на вільне відчуження земель сільськогосподарського призначення.

Таким чином, зазначений договір міни земельної ділянки на телевізор призвів до відчуження земельної ділянки, призначеної для ведення особистого селянського господарства, всупереч вимог вказаного законодавства.

З цих підстав, суд одночасно відхиляє доводи представника відповідача про відповідність укладеного договору мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення.

Проте, під час розгляду справи, представником відповідача було заявлено про застосування строку позовної давності.

Строк, у межах якого пред'являється позов особою, право якої порушене, ЦК визначено як позовну давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 ЦК починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, відлік позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Як встановлено судом після укладення спірного договору з вимогами про визнання його недійсним ОСОБА_6 до суду не звертався, смерть останнього наступила 13.05.2014 року, тобто через десять років після відчуження земельної ділянки.

З відповідним позовом до суду спадкоємець звернувся тільки у вересні 2017 року.

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, про застосування якого було заявлено відповідачем у суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги про те, що перебіг строку позовної давності пов'язаний з днем, коли спадкоємець особисто дізнався про спірний правочин, є безпідставними. Фактично право оспорити правочин, який не відповідає вимогам закону, безпосередньо пов'язане зі спадкодавцем, який особисто за свого життя його не реалізував. Строк позовної давності закінчився ще за життя спадкодавця.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент його смерті.

Перебіг позовної давності для спадкодавця почалась для нього з моменту укладення вказаного спірного договору міни, оскільки він сам його уклав, і для нього строк позовної давності закінчився ще 22 березня 2007 року. В цей строк і навіть після цього він до суду з позовом не звертався.

Таким чином позивач успадкував після смерті свого батька право на звернення до суду з цим позовом вже з пропуском строку позовної давності.

На поважність причин пропуску вказаного строку позовної давності в розрізі положень ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач не посилався і з заявою про поновлення строку не звертався, будь-яких інших поважних причин, які об'єктивно заважали спадкодавцю оспорити укладений ним договір протягом життя, судом не встановлено.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України визначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовуються тим, що позивач як спадкоємець довідався про порушення свого права із листа відділу Держгеокадастру від 10.08.2017р., що виконання договору міни не відбулося, що відсутня заява сторони про сплив позовної давності; перебіг строку позовної давності було зупинено через дію мораторію на відчуження земельних ділянок, є неспроможними.

Позивач є спадкоємцем (правонаступником) сторони правочину. У відповідності до ч.І ст.1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Таким чином, права та обов'язки позивача є тотожними правам та обов'язкам сторони правочину - його спадкодавця. Спадкоємець має права та обов'язки сторони правочину, тому не може вважатися «іншою заінтересованою особою» в розумінні ч.5 ст.216 ЦК України.

У відповідності до ст.262 ЦК України, заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Таким чином, для визначення початку перебігу строку позовної давності слід виявити день, з якого стороні правочину (тобто спадкодавцеві позивача) було або могло бути відомо про підстави звернення з позовом до суду.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 13 січня 2016 року у справі № 3-1157гс15, для сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Таким чином, день вчинення правочину, тобто 22.03.2004р., є для сторони правочину, а, отже, і для правонаступників, яким перейшли права та обов'язки сторони правочину, тобто для позивача днем початку перебігу строку позовної давності.

Із цього випливає, що строк позовної давності минув ще за життя спадкодавця позивача, а саме 22.03.2007, таким чином на момент відкриття спадщини строк позовної давності закінчився.

Посилання в апеляційній скарзі на ч.3 ст.261 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання, є безпідставними.

По-перше, позовні вимоги заявлені, виходячи з оспорюваності, а не нікчемності, договору від 22.03.2004, а саме з посиланням на положення ст.203 ЦК України; позивач просив суд не застосувати наслідки нікчемного правочину, а визнати правочин недійсним (спосіб захисту, який для нікчемних правочинів не вимагається). Такий самий висновок зроблено і судом першої інстанції, тобто правочин не був кваліфікований як нікчемний.

По-друге, в ч.3 ст.261 ЦК України йдеться саме про момент початку виконання правочину, а не про момент закінчення його виконання. Тобто, достатньо виконання правочину хоча б однією стороною і хоча б частково. Судом встановлено, що право власності спадкодавця на спірну земельну ділянку припинилося ще у 2004 році, оскільки після нотаріального посвідчення договору міни земельна ділянка перейшла у фактичне користування відповідача, останній зареєстрував своє право власності на землю у передбаченому законом порядку, отримав Державний акт про право власності на землю, сплачував за неї податки, господарював на ній тощо.

Виходячи із факту передання земельної ділянки відповідачеві, то його виконання почалося в момент передання земельної ділянки.

Що ж до тверджень скаржника про відсутність заяви сторони про сплив позовної

давності , то вони також є безпідставними. Так, відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України,

позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до

винесення ним рішення.

В матеріалах справи містяться заперечення проти позову (штамп вхідної кореспонденції суду 29.11.2017, тобто до дня ухвалення рішення), в якому відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, з посиланням, зокрема, на пропуск трирічного строку позовної давності (п.4 заперечень).

Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного (аналогічні роз'яснення містить п.2.1 Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 № 10). Оскільки у справі містяться письмові заперечення сторони у справі проти позову, в яких мається заява про сплив позовної давності, у суду першої інстанції були визначені ч.3 ст.267 ЦК України підстави застосувати позовну давність.

Доводи скаржника про зупинення перебігу строку позовної давності через дію

мораторію на відчуження земельних ділянок – є необґрунтованими. Так, відповідно до п.2

ч.І ст.263 ЦК України перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення

виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. |

Під зобов'язанням у п.2 ч.1 ст.263 ЦК України маються на увазі правовідношення, в якому відповідач зобов'язаний вчинити на користь позивача певну дію, про вчинення якої і заявлено позовні вимоги.

В даному випадку, позовні вимоги фактично містять вимогу про реституцію (застосування наслідків недійсності правочину) і позивач посилається на ст.216 ЦК України (у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину...), тобто, позов заявлено виходячи із не договірного зобов'язання – реституції .

В той час як мораторій, закріплений в п.15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України в редакції станом на 01.01.2004, містив заборону відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також земельних часток (паїв), крім міни, передачі у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Заборони на проведення реституції (застосування наслідків недійсності правочину) мораторій не містив. Із чого випливає, що відсутні підстави для зупинення перебігу позовної давності.

Таким чином, строк позовної давності сплив 22.03.2007року, і протягом строку спадкодавець з аналогічним позовом не звертався. Обставин, які перешкоджали б зверненню до суду, не встановлено. У справі наявна заява сторони про сплив позовної давності (викладена в запереченнях проти позову), а поважність причин пропуску строку позовної давності не доводилася позивачем, і в тому числі не містить доводів про поважність причин пропуску такого строку і текст апеляційної скарги.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, зводяться до неправильного тлумачення позивачем норм матеріального права і до його незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраним у справі доказам.

За таких обставин судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.

Вимоги ОСОБА_3 про постановлення апеляційним судом окремої ухвали стосовно приватного нотаріуса ОСОБА_5, який у період знаходження спору у суді у жовтні 2017 року посвідчив договір міни спірної земельної ділянки, задоволенню не підлягають. За положенням ст.385 ЦПК України постановлення окремої ухвали є правом, а не обов’язком суду апеляційної інстанції. Посвідчений приватним нотаріусом у жовтні 2017 року договір міни земельної ділянки не був предметом судового дослідження на відповідність його вимогам закону, а тому і не може бути підставою для постановлення окремої ухвали.

Керуючись ст. ст.374,375,382 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 04 грудня 2017 року по цій справі залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий :

Судді: