КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" квітня 2018 р. Справа№ 911/1065/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Алданової С.О.

суддів: Мартюк А.І.

Ткаченка Б.О.

секретар судового засідання Шмиговська А.М.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіалайн-Україна»

на рішення господарського суду Київської області від 05.12.2017 р.

у справі №911/1065/15 (суддя Бацуца В.М.)

за первісним позовом Фізичної особи - підприємця Тавенок Юрія Степановича

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіалайн-Україна»

2) Відкритого акціонерного товариства імені Васильєва

за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів:

1) ОСОБА_3;

2) ОСОБА_4

про визнання права власності на майно

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіалайн-Україна»

до 1) Фізичної особи - підприємця Тавенок Юрія Степановича

2) Відкритого акціонерного товариства імені Васильєва

про визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ :

ФОП Тавенок Ю.С. звернувся до господарського суду Київської області з позовом до ТОВ «Гіалайн-Україна» про визнання за фізичною особою Тавенок Ю.С. права власності на об'єкт лізингу, переданого за фінансово лізинговим договором від 25 лютого 2000 року - будівлю інженерно-технічного корпусу площею 506,1 кв. м., що є виділеним ізольованим індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна та розташована за адресою: АДРЕСА_1 Київської області та є частиною єдиного будівельного об'єкту - будівлі електроцеху, загальною площею 939,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область.

Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на відповідні приписи ст. 392 ЦК України, а також тим, що ТОВ «Гіалайн-Україна» безпідставно та протиправно не визнається право власності позивача на спірний об'єкт нерухомого майна, що виникло на підставі фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р.

У процесі розгляду справи судом залучено до участі у справі у якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ВАТ імені Васильєва, ОСОБА_3, ОСОБА_4

У процесі розгляду справи ТОВ «Гіалайн-Україна» звернулось до господарського суду Київської області з зустрічним позовом до ФОП Тавенок Ю.С., ВАТ імені Васильєва про визнання недійсним фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р., укладеного між ПП Тавенок Ю.С. та ВАТ імені Васильєва.

Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р., укладеного між ПП Тавенок Ю.С. та ВАТ імені Васильєва, положенням ЦК Української РСР, ГК України, ЦК України, Закону України «Про фінансовий лізинг» та інших нормативно-правових актів.

Ухвалою господарського суду Київської області від 08.06.2015 р. прийнято зустрічний позов ТОВ «Гіалайн-Україна» для спільного розгляду з первісним позовом ПП Тавенок Ю.С. у справі № 911/1065/15.

Рішенням господарського суду Київської області від 04.08.2015 р. у справі № 911/1065/15 за первісним позовом ФОП Тавенок Ю.С. до ТОВ «Гіалайн-Україна» за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ВАТ імені Васильєва, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на майно та за зустрічним позовом ТОВ «Гіалайн-Україна» до ФОП Тавенок Ю.С., ВАТ імені Васильєва про визнання недійсним договору вирішено відмовити у задоволенні первісного позову повністю, а позовні вимоги за зустрічним позовом задовольнити в повному обсязі і визнати недійсним фінансово-лізинговий договір б/н від 25.02.2000 року, укладений між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.11.2015 р. рішення господарського суду Київської області від 04.08.2015 р. скасовано, вирішено первісні позовні вимоги задовольнити повністю та визнати за ФОП Тавенок Ю.С. право власності на об'єкт лізингу, переданого за фінансово-лізинговим договором від 25.02.2000 р., а саме будівлю інженерно-технічного корпусу, площею 506,10 кв.м., що є виділеним ізольованим індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна та розташована за адресою: АДРЕСА_1 та є частиною єдиного будівельного об'єкту - будівлі електроцеху, загальною площею 939,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 Вишгородського району Київської області. В задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.02.2016 р. скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.11.2015 р. та рішення господарського суду Київської області від 04.08.2015 р., а справу направлено на новий розгляд до господарського суду Київської області.

Скасовуючи рішення господарського суду Київської області від 04.08.2015 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.11.2015 р. Вищий господарський суд України у своїй постанові від 16.02.2016 р. зазначив, що судами не встановлено правову природу договору. Судами не залучено сторону, продавця лізингового майна, за вказаним договором лізингу в якості другого відповідача за первісним позовом, відповідно до ст. 24 ГПК України. Судами не встановлено: чи може бути об'єктом майно, зазначене у договорі лізингу згідно ст. 2 Закону України «Про лізинг», чи є ВАТ імені Васильєва продавцем лізингованого майна відповідно до ст. 3 Закону України «Про лізинг»? Судами не встановлено: чи оплачено позивачем за первісним позовом повну вартість об'єкта лізингу за договором? Судами не досліджено та не надано оцінку витягам з реєстру прав власності на нерухоме майно від 29.11.2007 р. № 16843478, від 24.12.2007 р. № 17181853 щодо загальної площі об'єкта нерухомого майна (т. 3 а.с. 180, 215). Суди посилаються в рішенні та постанові на договір від 27.08.2013 р. про відступлення (купівлю-продаж) ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 корпоративних прав (частки в статутному капіталі) ТОВ «Гіалайн-Україна»; протокол № 9 від 27.08.2013 загальних зборів учасників ТОВ «Гіалайн-Україна»; рішення загальних зборів учасників товариства від 27.08.2013 р., оформленого протоколом № 9 від 27.08.2013 р.; статут ТОВ «Гіалайн-Україна», затверджений рішенням загальних зборів учасників товариства від 27.08.2013 р., оформленого протоколом № 9 від 27.08.2013 р., зареєстрованого державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві від 12.09.2013 р., які не містяться в матеріалах справи № 911/11065/15. Також суд касаційної інстанції зазначив, що суду першої інстанції необхідно з'ясувати: чи відповідає вказаний договір лізингу вимогам ч. 3 ст. 2, ст. 7, ч. 2 ст. 16 Закону України «Про лізинг» із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 14.01.1999 р. № 394-ХІV, чи відповідає п. 8.3 договору вимогам ч. 1 ст. 4 цього Закону. Судами не встановлено дату виникнення у позивача за зустрічним позовом права на пред'явлення позову, чи подано відповідне клопотання про відновлення пропущеного строку для звернення до суду?

Рішенням господарського суду Київської області від 13.06.2016 р. у справі № 911/1065/15 за первісним позовом ФОП Тавенок Ю.С. до ТОВ «Гіалайн-Україна», ВАТ імені Васильєва за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на майно та за зустрічним позовом ТОВ «Гіалайн-Україна» до ФОП Тавенок Ю.С., ВАТ імені Васильєва про визнання недійсним договору вирішено первісний позов задовольнити повністю і визнати за фізичною особою Тавенок Ю.С. право власності на об'єкт лізингу за договором фінансового лізингу від 25.02.2000 р., будівлю інженерно-технічного корпусу площею 506,1 кв.м., що є виділеним ізольованим індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородського району, Київської області, та є частиною єдиного об'єкту - будівлі електроцеху, загальною площею 939,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородського району, Київської області, а провадження у справі в частині вимог про визнання права власності до ВАТ ім. Васильєва припинити, і зустрічний позов задовольнити частково та визнати недійсним фінансово лізинговий договір від 25.02.2000 р., укладений між ВАТ ім. Васильєва та ПП Тавенок Ю.С., в частині щодо передачі у лізинг земельної ділянки.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2017 р. рішення господарського суду Київської області від 13.06.2016 р. скасовано частково та відмовлено у задоволенні позовних вимог ФОП Тавенок Ю.С. про визнання права власності до ТОВ «Гіалайн-Україна», а в іншій частині рішення господарського суду Київської області від 13.06.2016 р. залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 12.06.2017 р. скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2017 р. та рішення господарського суду Київської області від 13.06.2016 р. у справі № 9, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду Київської області.

Скасовуючи рішення господарського суду Київської області від 13.06.2016 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2017 р, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 12.06.2017 р. зазначив, що судами не виконано в повному обсязі вказівки, зазначені у постанові Вищого господарського суду України від 16.02.2016 р. у справі № 911/1065/15. Враховуючи викладене, справа № 911/1065/15 підлягає передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду. Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене та, в залежності від встановлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.

Рішенням господарського суду Київської області від 05.12.2017 р. у справі №911/1065/15 (з урахуванням ухвали від 14.12.2017 р. про виправлення описки) первісний позов задоволено повністю. Визнано за фізичною особою Тавенок Ю.С. право власності на об'єкт лізингу, переданого за фінансово-лізинговим договором від 25 лютого 2000 року - будівлю інженерно-технічного корпусу площею 506,1 кв.м., що є виділеним ізольованим індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна та розташована за адресою: АДРЕСА_1 Київської області та є такою частиною єдиного будівельного об'єкту - будівлі електроцеху, загальною площею 939, 9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область. Стягнуто з ТОВ «Гіалайн-Україна» на користь ФОП Тавенок Ю.С. судові витрати 2048,34 грн. судового збору. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано недійсним фінансово-лізинговий договір від 25 лютого 2000 р. між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С. в частині положень договору щодо передачі у лізинг як об'єкту лізингу - землі. Відмовлено в задоволенні інших позовних вимог. Стягнуто з ФОП Тавенок Ю.С. на користь ТОВ «Гіалайн-Україна» 609,00 грн. судового збору. Стягнуто з ВАТ імені Васильєва на користь ТОВ «Гіалайн-Україна» 609,00 грн. судового збору (а.с. 119, Т. 9).

Вказане рішення мотивовано тим, що за результатами розгляду первісного позову суд першої інстанції дійшов висновку, що право власності позивача (за первісним позовом) на спірний об'єкт нерухомого майна підлягає захисту шляхом його визнання у судовому порядку на підставі та у відповідності до ст. 392 ЦК України.

Щодо зустрічних позовних вимог, то судом першої інстанції зазначено, що фінансово-лізинговий договір від 25.02.2000 р., укладений між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С., суперечить положенням ЦК Української РСР, Закону України «Про лізинг», а саме ст. 2, в редакції, що діяла на момент вчинення правочину, оскільки об'єктом лізингу за спірним фінансово-лізинговим договором від 25.02.2000 р., укладеним між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С., була, у тому числі, земля, а остання у відповідності до положень ст. 2 Законом України «Про лізинг» (в редакції чинній на момент укладення спірного договору) не може бути об'єктом лізингу, а тому позовна вимога позивача (за зустрічним позовом) до відповідачів (за зустрічним позовом) про визнання його недійсним, є частково законною і обґрунтованою, та такою, що підлягає частковому задоволенню лише в частині положень договору щодо передачі у лізинг як об'єкту лізингу - землі, а в іншій частині така позовна вимога (за зустрічним позовом) є такою, що не ґрунтується на нормах законодавства України, а тому суд не вбачає підстав для задоволення зустрічного позову в цій частині.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням ТОВ «Гіалайн-Україна» подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні первісного позову відмовити повністю, а позовні вимоги за зустрічним позовом задовольнити у повному обсязі - визнати недійсним фінансово лізинговий договір від 25.02.2000 р., укладений між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, судом було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, не були доведені обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, висновки, які викладені в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи.

ФОП Тавенок Ю.С. та його представники в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили відмовити в її задоволенні, рішення залишити без змін. Вважають, що оскаржуване рішення є об'єктивним, законним, обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, оскільки при його винесенні судом було повно з'ясовано всі фактичні обставини справи та досліджено всі докази, що мають значення для справи та які вже неодноразово були встановлені та досліджені іншими судами. Крім того наполягали на застосуванні строку позовної давності щодо зустрічних позовних вимог. ФОП Тавенок Ю.С. та його представниками були подані для долучення до матеріалів справи відзив на апеляційну скаргу, заперечення на клопотання про застосування строку позовної давності за первісним позовом, заперечення на клопотання про закриття провадження у справі за первісним позовом, заперечення на клопотання про призначення почеркознавчої експертизи по справі, заперечення на клопотання про призначення експертизи давності документів, заперечення на клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи та додаткові пояснення.

Представники ТОВ «Гіалайн-Україна» в судовому засіданні повністю підтримали доводи, викладені в їх апеляційній скарзі, просили скаргу задовольнити, скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні первісного позову відмовити повністю, а також наполягали на застосуванні строку позовної давності щодо заявлених вимог за первісним позовом. Позовні вимоги за зустрічним позовом задовольнити у повному обсязі - визнати недійсним фінансово лізинговий договір від 25.02.2000 р., укладений між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С. Вважають, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, судом було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, не були доведені обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, висновки, які викладені в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи. Представниками ТОВ «Гіалайн-Україна» долучені до матеріалів справи клопотання про закриття провадження у справі за первісним позовом, клопотання про застосування позовної давності до первісних позовних вимог, клопотання про призначення почеркознавчої експертизи по справі, клопотання про призначення експертизи давності документів, клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи, письмові пояснення та відповідь на відзив на апеляційну скаргу ВАТ імені Васильєва.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.02.2018 р. відмовлено у задоволенні заявлених ТОВ «Гіалайн-Україна» клопотань про закриття провадження, про проведення судової почеркознавчої експертизи, про проведення судової експертизи давності документів та про проведення судової будівельно-технічної експертизи у справі №911/1065/15.

Представник ВАТ імені Васильєва у судовому засіданні повністю підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі ТОВ «Гіалайн-Україна», просив скаргу задовольнити, скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні первісного позову відмовити повністю, а позовні вимоги за зустрічним позовом задовольнити у повному обсязі. Вважає, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, судом не було з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а в викладених ним висновках посилається на обставини, які не були доведені в ході розгляду справи. Представником ВАТ імені Васильєва долучено до матеріалів справи клопотання про призначення почеркознавчої експертизи по справі, заява про визнання зустрічного позову, відзив на апеляційну скаргу, письмові пояснення на відзив та Статут ВАТ імені Васильєва в редакції, чинній на момент укладення фінансово лізингового договору, який судом апеляційної інстанції поряд з іншими документами, поданими сторонами на виконання вказівок суду касаційної інстанції, було долучено до матеріалів справи з метою їх врахування при ухваленні рішення.

Представники третіх осіб - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Представники сторін та третіх осіб були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи. Судова кореспонденція була направлена сторонам у справі та третім особам на адреси, що містяться в матеріалах справи та в апеляційній скарзі.

Враховуючи те, що в матеріалах справи містяться докази належного повідомлення всіх учасників судового процесу про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, а строки розгляду апеляційної скарги обмежені ст. 273 ГПК України, колегія суддів, вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції у даній справі в апеляційному порядку без участі представників третіх осіб - ОСОБА_3 та ОСОБА_4, оскільки відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів зазначає, що ухвалами Київського апеляційного господарського суду по даній справі явка сторін у судове засідання обов'язковою не визнавалась.

Зважаючи на те, що неявка представників третіх осіб - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, апеляційний господарський суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», вводяться в дію зміни до відповідних процесуальних законів. Зокрема, відповідно до п. 9 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, який набрав чинності з 15.12.2017 р., справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

З урахуванням викладеного, розгляд апеляційної скарги ТОВ «Гіалайн-Україна» здійснено за приписами ГПК України в новій редакції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга ТОВ «Гіалайн-Україна» підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

З огляду на вищенаведений припис ГПК України, колегія вбачає, що під час нового розгляду судом першої інстанції цієї справи та ухвалення рішення, ним не повною мірою виконано вказівки судів касаційної інстанції які, двічі звертали увагу судів попередніх інстанцій на відповідні обставини справи та характер правовідносин відповідних сторін.

Так вказівки суду касаційної інстанції, зокрема, стосувались необхідності з'ясування правової природи договору та його відповідність окремим вимогам Закону України «Про лізинг», об'єктів (майна), що були предметом цього правочину, правосуб'єктності продавця лізингованого майна та факту сплати позивачем за первісним позовом повної вартості об'єкта лізингу, технічних характеристик (площі) об'єкта нерухомого майна, зазначеного у витягах з реєстру прав власності на нерухоме майно від 29.11.2007 № 16843478, від 24.12.2007 № 17181853 (а.с. 180, 215, Т. 3), строків давності, а також витребування певних документів, на які робиться посилання та які відсутні в матеріалах справи № 911/11065/15.

Виконуючи вказівки суду касаційної інстанції, колегія встановила наступне.

Що стосується правової природи укладеного між ВАТ ім. Васильєва та ПП Тавенок Ю.С. фінансово лізингового договору б/н від 25.02.2000 р., колегія зазначає таке.

Особливість правовідносин між сторонами вищезазначеного правочину характеризується певною динамікою змін їх нормативно-правового регулювання, що відбулась впродовж його дії.

Так на момент укладення цього правочину чинною була редакція Закону України «Про лізинг» від 14.01.1999 р.

Згідно ст. 1 цього Закону лізингом є підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. Залежно від форми здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону України «Про лізинг», об'єкти оренди державного майна, визначені в статті 4 Закону України «Про оренду державного майна», крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, земельні ділянки та інші природні об'єкти не можуть бути об'єктами лізингу.

Згідно ст. 3 Закону України «Про лізинг» суб'єктами лізингу можуть бути:

лізингодавець - суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

лізингоодержувач - суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

продавець лізингового майна (далі - продавець) - суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

З аналізу змісту вищенаведених приписів статей Закону України «Про лізинг» вбачається, що лізингодавцем може бути суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, яка наділена повноваженнями щодо передачі об'єкта лізингу лише в користування.

Тоді як правом на відчуження (продаж) об'єкта лізингу наділений лише продавець, який, виготовляє та/або продає власне майно.

Водночас згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про лізинг» різновидом лізингу є фінансовий лізинг за яким лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Статтею 10 Закону України «Про лізинг» після сплати повної вартості об'єкта лізингу відповідно до умов договору лізингу та законодавства України передбачено набуття права власності лізингоодержувачем на об'єкт лізингу. Проте згідно ч. 1 вказаної статті об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. У разі переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір лізингу зберігає чинність щодо нового власника.

У договорі фінансового лізингу може передбачатися право викупу об'єкта лізингу лізингоодержувачем після закінчення або до закінчення строку договору, але не раніше строку, протягом якого амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору лізингу.

Право власності на об'єкт фінансового лізингу набувається лізингоодержувачем після сплати повної вартості об'єкта лізингу відповідно до умов договору лізингу та законодавства України.

Право користування об'єктом лізингу належить лізингоодержувачу тільки на умовах, визначених договором лізингу.

Згідно ч. 2 ст. 16 Закону України «Про лізинг» лізингові платежі включають: суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж; суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем; інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Згідно ч. 2 ст. 9 Закону України «Про лізинг» майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з зазначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг.

З аналізу вищезазначених норм Закону України «Про лізинг», а також з огляду на вказівки суду касаційної інстанції, колегія вбачає, що на момент укладення договору лізингу, його положення (п.п. 8.1., 8.2., 8.3.) не повною мірою узгоджувались з вимогами ч. 3 ст. 2, ст. 3, ч. 1 ст. 4, ст. 7, ст. 10, ч. 2 ст. 16 Закону України «Про лізинг».

Разом із тим, колегія вбачає, що з огляду на правову конструкцію норм абз. 3 ч. 1 ст. 4 та ч. 1 ст. 10 Закону України «Про лізинг», - «перехід у власність» (ч. 1 ст. 4) або «набуття лізингоодержувачем права власності на об'єкт фінансового лізингу» (абз. 2 ч. 2 ст. 10), може відбутись лише за умови настання двох обставин: закінчення договору фінансового лізингу (3 ч. 1 ст. 4 та ч. 1 ст. 10) та сплати повної вартості об'єкта лізингу (абз. 2 ч. 2 ст. 10).

Натомість згідно п. 4.1. договору лізингу, термін лізингу складає 20 років з моменту прийняття майна та землі, що лізингується за актом приймання.

Відповідно до п.п. 4 та 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, останній застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. До договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

На час розгляду справи № 911/1065/15, спеціальний законодавчий акт, що регламентує спірні правовідносини, змінив назву та зазнав певних змін.

Так згідно ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» в редакції від 11.12.2003 р., лізингодавець за договором фінансового лізингу вже не має статусу власника певного майна та зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Водночас згідно ч. 2 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у разі набуття права господарського відання на предмет договору лізингу, регулюються за правилами, встановленими для регулювання відносин, що виникають у разі набуття права власності на предмет договору лізингу, крім права розпорядження предметом лізингу.

З аналізу фінансово лізингового договору б/н від 25.02.2000 р. вбачається, що останній укладено між лізингодавцем (ВАТ ім. Васильєва в особі голови правління Цуркан М.Н., що діє на підставі Статуту) та лізингоодержувачем (приватним підприємцем Тавенок Ю.С., що діє на підставі свідоцтва № 61048280 від 1 березня 1995 р.).

Предметом цього договору виступають будівля та земля, що надаються у тимчасове володіння та користування. Технічних та інших характеристик, що індивідуалізують предмет лізингу - договір не містить. Разом із тим до матеріалів справи долучено Акт передачі майна згідно фінансово лізингового договору без дати його укладення, в якому зазначено, що станом на 30.02.2000 р., оціночна вартість будови інженерно-технічного корпусу становить зазначену у ньому суму (а.с. 52, Т. 1) та Додаток до фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р. в якому наведено «Викопіровку до акту від 22.02.2000 р. с. Демидів про встановлення фактичної земельної ділянки під забудову інженерного технічного корпусу та земельної ділянки». У вказаному Додатку лізингованим приміщенням визначено інженерно технічний корпус, площею 438,24 м. Інше приміщення, що примикає до лізингованого приміщення носить найменування електроцех, площею 462,5 м. Розмір земельної ділянки під лізингованим приміщенням та санітарну зону згідно викопіювання складає 0,18 га. (а.с. 53, Т. 1).

Згідно п. 3.1. договору, приймання-передача об'єкта та землі, що лізингується, здійснюється двосторонньою комісією, що складається із представників сторін.

Відповідно до п. 3.5. договору, при передачі об'єкта та землі, що лізингується, складається акт здачі-приймання, який підписується членами двосторонньої комісії.

Пунктом 3.6. договору передбачено, що об'єкт, що лізингується, вважається переданим в лізинг з моменту підписання акта здачі-приймання.

Пунктом 4.1. договору встановлено, що термін лізингу складає 20 років з моменту прийняття майна та землі, що лізингується за актом приймання.

Пунктом 5.1. договору передбачено, що лізингоодержувач зобов'язується своєчасно здійснювати лізингові платежі за будівлю в розмірі 425 гривень, кожного місяця.

Згідно п. 5.2. договору, лізингоодержувач зобов'язується своєчасно здійснювати лізингові платежі за землю (на якій стоїть будівля) кожного місяця згідно чинного законодавства, проте в невизначеному сторонами розмірі.

Відповідно до п. 5.3. договору, лізингова плата сплачується в безготівковому порядку на розрахунковий рахунок лізингодавця не пізніше 20 числа кожного місяця.

Пунктом 5.6. договору визначено, що лізингова плата за узгодженням сторін може вноситися в натуральній або змішаній формі продуктами харчування, товарами, послугами.

Пунктом 8.1. договору передбачено, що майно та земля, що лізингується, переходить у власність лізингоодержувача, якщо він вніс лізингодавцю всю належну йому лізингову плату з вартості зданого на повний амортизаційний термін майна.

Пунктом 8.2. договору встановлено, що після виплати лізингоодержувачем через лізингову плату вартості приміщення, землі та обладнання переданих йому лізингодавцем згідно з цим договором (в міру виплати вартості окремих з них) переходять у власність лізингоодержувача.

Пунктом 8.3. договору передбачено, що лізингоодержувач має право у будь - який час викупити лізинговане майно та землю.

Пунктом 8.4. договору визначено, що порядок передачі та оформлення права власності на майно та землю, що лізингується, здійснюється сторонами за актом протягом одного місяця з моменту проплати останього платежа. Проте, акт, який передбачено умовами п. 8.4 договору, ФОП Тавенок Ю.С. не надано, а в матеріалах справи такий документ відсутній.

У випадках, не передбачених даним договором, сторони керуються чинним цивільним законодавством (п. 13.2. договору).

На виконання п. 3.5. вказаного договору, між ПП Тавенок Ю.С. та ВАТ імені Васильєва було підписано акт передачі майна згідно фінансово лізингового договору, за яким ВАТ імені Васильєва передало, а ПП Тавенок Ю.С. прийняв у володіння й користування об'єкт лізингу, а саме будову інженерно-технічного корпусу оцінною вартістю 102417,00 грн. згідно фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р., та додаток до фінансово лізингового договору - викопіровка до акту. Дата його підписання - на акті відсутня.

Водночас, як у фінансово лізинговому договорі так і у вказаному акті відсутній опис (технічні характеристики) об'єкта нерухомого майна, що за ним передається та достатньо чітко його індивідуалізують.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Виконавчого комітету Демидівської сільської ради Вишгородського району Київської області від 26.10.2007 р. № 41-12-5 «Про присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомого майна», об'єкту нерухомого майна - будівлі електроцеху, розташованого по АДРЕСА_1 Вишгородського району Київської області, було вперше присвоєно вказану адресу.

Водночас рішенням Виконавчого комітету Демидівської сільської ради Вишгородського району Київської області від 04.07.2008 р. № 2-8-5 «Про присвоєння поштової адреси», будівлі інженерно-технічного корпусу було вперше присвоєно поштову адресу, а саме - АДРЕСА_1

22.01.2008 р. між ВАТ імені Васильєва та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, згідно якого ВАТ ім. Васильєва продало ОСОБА_3 належну йому на праві власності будівлю електроцеху, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область, загальною площею 939,9 кв.м. Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області.

Відповідно до п. 1.2. вказаного договору, нерухоме майно належить ВАТ ім. Васильєва на підставі наказу органу Фонду державного майна № 7/14-ВП від 11.04.1997 р. та зареєстроване в КП Київської обласної ради «Вишгородське бюро технічної інвентаризації» в книзі №1; номер запису 27 та в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 21212691.

01.09.2008 р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 належну йому на праві власності будівлю електроцеху, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область, загальною площею 939,9 кв.м. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області.

Відповідно до п. 1.1. зазначеного договору, нерухоме майно належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області 22.01.2008 р., зареєстрованого в реєстрі за № 321, зареєстрованого в КП Київської обласної ради «Вишгородське бюро технічної інвентаризації» в книзі № 1; номер запису 194 та в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 21212691.

27.08.2013 р. між фізичними особами ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та третьою особою ОСОБА_4 було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) корпоративних прав (частки в статутному капіталі) ТОВ «Гіалайн-Україна», згідно умов якого ОСОБА_5 відступив (продав), а ОСОБА_4 прийняв (купив) у власність частину частки у статутному капіталі ТОВ «Гіалайн-Україна» у розмірі 12204,85 грн., що складає 34,871 % статутного капіталу товариства; ОСОБА_6 відступив (продав), а ОСОБА_4 прийняв (купив) у власність частину частки у статутному капіталі ТОВ «Гіалайн-Україна» у розмірі 12204,85 грн., що складає 34,871 % статутного капіталу товариства; ОСОБА_7 відступила (продала), а ОСОБА_4 прийняв (купив) у власність частину частки у статутному капіталі ТОВ «Гіалайн-Україна» у розмірі 6102,25 грн., що складає 17,435 % статутного капіталу товариства.

Згідно п. 3.1. вищезазначеного договору, право власності на частку переходить до покупця з моменту його укладення.

27.08.2013 р. було проведено загальні збори учасників ТОВ «Гіалайн-Україна», на яких було вирішено, крім інших питань, відступити на підставі договору купівлі-продажу від 27.08.2013 р. частину частки статутного капіталу товариства, що належить ОСОБА_5 у розмірі 12204,85 грн., що складає 34,871 % статутного капіталу товариства на користь ОСОБА_4; відступити на підставі договору купівлі-продажу від 27.08.2013 р. частину частки статутного капіталу товариства, що належить ОСОБА_6 у розмірі 12204, 85 грн., що складає 34,871 % статутного капіталу товариства на користь ОСОБА_4; відступити на підставі договору купівлі-продажу від 27.08.2013 р. частину частки статутного капіталу товариства, що належить ОСОБА_7 у розмірі 6102,25 грн., що складає 17,435 % статутного капіталу товариства на користь ОСОБА_4; затвердити розподіл часток статутного капіталу товариства наступним чином: - ОСОБА_4 - 30511,95 грн., що становить 87,177 % статутного капіталу товариства; ОСОБА_5 - 1795,15 грн., що становить 5,129 % статутного капіталу товариства; ОСОБА_6 - 1795,15 грн., що становить 5,129 % статутного капіталу товариства; ОСОБА_7 - 897,75 грн., що становить 2,565 % статутного капіталу товариства; збільшити статутний капітал товариства за рахунок внеску ОСОБА_4 на 237950,00 грн., внесення якого здійснюється нерухомим майном, у тому числі, - будинок електроцеху, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область, загальною площею 939,9 кв.м., загальною вартістю 220000,00 грн.; у зв'язку зі збільшенням статутного капіталу товариства затверджено наступний розподіл часток: - ОСОБА_4 - 237950,00 грн., що становить 87,177 % статутного капіталу товариства, внесення вкладу здійснюється нерухомим майном; ОСОБА_5 - 14000,00 грн., що становить 5,129 % статутного капіталу товариства, внесення вкладу здійснюється грошовими коштами; ОСОБА_6 - 14000,00 грн., що становить 5,129 % статутного капіталу товариства, внесення вкладу здійснюється грошовими коштами; ОСОБА_7 - 7000, 00 грн., що становить 2,565 % статутного капіталу товариства, внесення вкладу здійснюється грошовими коштами; затверджено статут ТОВ «Гіалайн-Україна» у новій редакції, про що за наслідками проведення вказаних загальних зборів учасників ТОВ «Гіалайн-Україна» було складено протокол № 9 від 27.08.2013 р. загальних зборів учасників ТОВ «Гіалайн-Україна».

12.09.2013 р. державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві було зареєстровано нову редакцію статуту ТОВ «Гіалайн-Україна», затвердженого рішенням загальних зборів учасників товариства від 27.08.2013 p., оформленим протоколом № 9 від 27.08.2013 p.

Згідно п. 4.1. статуту ТОВ «Гіалайн-Україна», затвердженого рішенням загальних зборів учасників товариства від 27.08.2013 p., оформленого протоколом № 9 від 27.08.2013 p., та зареєстрованого державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві від 12.09.2013 р., для забезпечення діяльності товариства за рахунок внесків учасників утворюється статутний капітал товариства у розмірі 272950,00 грн. Частки учасників в статутному капіталі товариства розподіляються таким чином: - ОСОБА_4 - сума 237950,00 грн., що становить 87,177 % статутного капіталу товариства, внесення вкладу здійснюється нерухомим майном, у тому числі, - будівля електроцеху, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область, загальною площею 939,9 кв.м., загальною вартістю 220000,00 грн.

07.10.2013 р. Реєстраційною службою Вишгородського районного управління юстиції Київської області було зареєстровано за ТОВ «Гіалайн-Україна» право власності на будівлю електроцеху, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область, загальною площею 939,9 кв.м., про що видано свідоцтво на право власності № 10392627 від 07.10.2013 р.

Згідно Висновку № 25/12 від 14.01.2013 р. судової будівельно-технічної експертизи Центру судових досліджень «Експерттранссервіс» будівля інженерно-технічного корпусу та електроцех є єдиним будівельним об'єктом, який складається з двох частин, загальна площа яких становить: будівля інженерно-технічного корпусу - 506,10 кв.м., електроцех - 433,80 кв.м., разом - 939,90 кв.м.; згідно рішення Демидівської сільської ради від 26.10.2007 р. № 41-12-5 та від 04.07.2008 р. № 2-8-5, які додані до матеріалів інвентаризаційної справи № 1501169 від 21.09.2007 р. Вишгородського БТІ, будівлі електроцеху та будівлі інженерно-технічного корпусу було присвоєно поштові адреси, відповідно АДРЕСА_1; будівля інженерно-технічного корпусу по АДРЕСА_1 Вишгородського району Київської області на даний час вже є виділеним ізольованим індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна.

Натомість в матеріалах справи відсутні, а сторонами не надано належних правовстановлюючих документів на будівлю інженерно-технічного корпусу площею 506,1 кв.м.

З пояснень відповідачів вбачається, що відповідно до наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області від 11.04.1997 р. № 7/41-ВП «Про перетворення орендного колективного сільськогосподарського підприємства імені Васильєва у відкрите акціонерне товариство» та переліку майна, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області не передавало Відкритому акціонерному товариству імені Васильєва такий об'єкт нерухомого майна, як будівля інженерно-технічного корпусу площею 506,1 кв.м. Будівля інженерно-технічного корпусу серед переліку майна, що було передано до статутного фонду ВАТ ім. Васильєва, відсутня. Тобто, така будівля, як інженерно-технічний корпус, до статутного фонду ВАТ ім. Васильєва не передавалась. Відтак у власності ТОВ «Гіалайн-Україна» і як наслідок, на його балансі, в тому числі у фінансовому лізингу, немає такого об'єкту нерухомості як будівля інженерно-технічного корпусу площею 506,1 кв.м. На балансі підприємства є інші будівлі, в т.ч. будівля електроцеху площею 939,9 кв.м. Цей об'єкт нерухомості має індивідуально визначений реєстраційний (ідентифікаційний) №138911932218 і містить дві невідокремлені від будівлі електроцеху складові частини: будівлю електроцеху А та сарай Б, які не є окремими та індивідуально визначеними об'єктами нерухомості і не мають індивідуально визначених реєстраційних номерів, що підтверджується в т.ч. свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07.10.2013 р. №10392627 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 07.10.2013 р. №10392862.

Згідно Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07.10.2013 р. та Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 07.10.2013 р., ТОВ «Гіалайн-Україна» є власником будівлі електроцеху площею 939,9 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, Вишгородський район, АДРЕСА_1.

Що стосується вказівки суду касаційної інстанції про встановлення факту оплати позивачем за первісним позовом повної вартості об'єкта лізингу за договором, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Як стверджує позивач за первісним позовом, на виконання умов договору та у період його дії ним було у повному обсязі виконано свій обов'язок по внесенню лізингової плати з вартості майна та перераховано ВАТ імені Васильєва грошові кошти у загальному розмірі 102476,28 грн. (98788,93 грн. - грошові кошти, 3687,35 грн. - товар, у відповідності до п. 5.6. договору), що підтверджується висновками № 25Т від 12.03.2012 р. Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Київській області та № 26Т від 16.03.2012 р. Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Київській області, а також відповідними видатковими накладними, платіжними дорученнями, квитанціями перелік яких зазначений у вказаних висновках, що наявні у матеріалах справи.

Водночас під час розгляду справи № 911/1065/15 у Київському апеляційному господарському суді була проведена судово-економічна експертиза. Відповідно до висновку експерта Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення судово-економічної експертизи №15440/22551/16-45 від 28.12.2016 р. (т. 8 а.с. 130-150), за період з 14.03.2000 р. по 04.03.2002 р. ФОП Тавенок Ю.С. перерахував на поточний рахунок ВАТ ім. Васильєва грошові кошти на загальну суму 7200,00 грн. Проте, вищезазначені виписки не відповідають вимогам Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», наказу Міністерства фінансів України «Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» від 24.05.1995 р. № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 р. за №168/704, постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України» від 30.12.1998 р. № 566, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 01.02.1999 р. за № 56/3349, постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України» від 18.06.2003 р. № 254, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 08.07.2003 р. за №559/7880, а саме у виписках відсутні дані щодо змісту та обсягу господарської операції (короткий зміст операції та підстава для її здійснення), одиницю виміру господарської операції (у натуральному і вартісному виразі). Крім того, у вищезазначених виписках з особового рахунку ФОП Тавенок Ю.С. не зазначено, що вказані суми грошових коштів, сплачених на рахунок ВАТ їм. Васильєва, сплачено як лізингові платежі. Відтак, перерахування ФОП Тавенок Ю.С. коштів на поточний рахунок ВАТ ім. Васильєва в сумі 7200,00 грн. на виконання умов фінансово-лізингового договору від 25.02.2000 р., документально не підтверджується.

Також в матеріалах, наданих на дослідження експерту, наявні звернення ФОП Тавенок Ю.С. до ВАТ ім. Васильєва про можливість здійснення лізингової плати за фінансово-лізинговим договором від 25.02.2000 р. в натуральній формі (товарно-матеріальними цінностями). Проте згідно ст. 5 договору лізингу, лізингова плата, за узгодженням сторін, може вноситися в натуральній або змішаній формі продуктами харчування, товарами, послугами, що регулюється окремими договорами. Однак в матеріалах, наданих на дослідження, відсутні окремі договори, які б надавали можливість здійснення лізингових платежів, шляхом внесення в натуральній або змішаній формі продуктів харчування, товарів, послуг. Таким чином, зарахування вартості переданих товарно-матеріальних цінностей на загальну суму 3687,36 грн. в рахунок здійснення лізингових платежів за фінансово-лізинговим договором від 25.02.2000 р., документально не підтверджується.

Також, ФОП Тавенок Ю.С. була долучена, в якості доказу сплати лізингових платежів за фінансово-лізинговим договором від 25.02.2000 р., квитанція до прибуткового касового ордера від 13.07.2001 р. серія 01 АС №569473, в якій зазначено призначення платежу: «плата за оренду».

У вказаному висновку експерта встановлено, що оплата ФОП Тавенок Ю.С. повної вартості об'єкта лізингу за фінансово-лізинговим договором від 25.02.2000 р. на користь ВАТ ім. Васильєва, документально не підтверджується.

З урахуванням обставин, зазначених у вищенаведених висновках експертів, а також зі змісту долучених до матеріалів справи фінансових та інших документів на думку колегії неможливо достеменно встановити за які саме об'єкти ПП Тавенок Ю.С. здійснював відповідні платежі: будівлю, землю чи обладнання, як це в частині набуття прав на останнє, передбачено п. 8.2. фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р.

Водночас згідно пояснень представника ТОВ «Гіалайн-Україна», під час ознайомлення з матеріалами справи № 2-2074/10 йому стало відомо, що 03.04.2007 р. на поточний рахунок ФОП Тавенок Ю.С. (№ 26009300002299 в Київській міській філії «Ощадбанк» МФО 322012) з поточного рахунку ВАТ ім. Васильєва були повернені невірно зараховані грошові кошти згідно платіжного доручення №311 від 30.03.2007 р. у сумі 38352,00 грн., відповідно до платіжного доручення від 03.04.2007 р. (т. 8 а.с. 152), що також впливає на можливість категоричного твердження щодо остаточного виконання позивачем за первісним позовом взятих за договором зобов'язань.

Крім того, в матеріалах справи міститься лист КП «Вишгородське БТІ» №339 від 11.04.2016 р. адресований ТОВ «Гіалайн-Україна», в якому зазначено, що у витягу №16843478 з реєстру прав власності на нерухоме майно, який було видано КП «Вишгородське БТІ» 29.11.2007 р., загальна площа будівлі електроцеху у розмірі 433,8 кв.м. була вказана помилково. Водночас назву «будівля інженерно-технічного корпусу», загальною площею 506,1 кв.м., було вказано в технічному паспорті КП «Вишгородське БТІ», зі слів заявника (тобто Тавенок Ю.С.) та на час надання відповіді в справах КП «Вишгородське БТІ», будівлі інженерно-технічного корпусу, загальною площею 506,1 кв.м., як самостійного об'єкта нерухомого майна, не існує.

Технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, на підставі якого, проводиться реєстрація права власності на нерухоме майно (т. 8 а.с. 113).

Також з матеріалів справи не вбачається, а сторонами не доведено відповідність (ідентичність або автентичність) нерухомого майна, що було предметом фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р. відповідному майну, що було передано на підставі наказу органу Фонду державного майна № 7/14-ВП від 11.04.1997 р. до статутного фонду ВАТ імені Васильєва, а також майну, яким на відповідній правовій підставі на час розгляду судом цієї справи володіє відповідач 1.

Надаючи оцінку вимогам, висунутим у прохальній частині позову ФОП Тавенок Ю.С., колегія зазначає таке.

За змістом ст. 24 ЦК України під поняттям фізичної особи розуміють людину як учасника цивільних відносин. Це означає, що будь-яка людина незалежно від її статі, віку, стану здоров'я, може бути наділена правовим статусом фізичної особи та бути учасником відповідних суспільних відносин, як самостійний суб'єкт.

Згідно зі ст. 50 ЦК України фізична особа з повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом.

Статтею 42 ЦК України передбачено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК України громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці є суб'єктами господарювання.

За змістом ст. 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовується нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб.

Тобто, законодавство розділяє фізичну особу, як людину - учасника цивільних відносин та фізичну особу-підприємця, як суб'єкта господарювання, метою діяльності якого є, зокрема, отримання прибутку.

Таким чином, виходячи з наведених вище норм законодавства, поняття фізичної особи та фізичної особи підприємця не є тотожними.

Виходячи з вищезазначеного, колегія звертає увагу на ту обставину, що зі змісту висунутих ФОП Тавенок Ю.С. вимог вбачається, що за захистом порушених прав та інтересів звернулась особа з спеціальною правосуб'єктністю та процесуально-правовим статусом (суб'єкт господарювання), який в прохальній частині позову висуває вимоги щодо захисту прав та інтересів фізичної особи Тавенок Ю.С., тоді як в позові йдеться про порушення прав та інтересів саме суб'єкта господарювання - приватного підприємця.

Тим більше, що згідно Закону України «Про лізинг» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, предмет лізингу міг передаватись у користування або власність за відповідним договором лише особам, що мали статус суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 3 Закону).

Згодом, в період здійснення позивачем за первісним позовом певних платежів за фінансово лізинговим договором б/н від 25.02.2000 р. та на час розгляду справи в суді спеціальний закон, що регламентує суспільні правовідносини у сфері лізингу зазнав змін, згідно яких лізингоодержувачами могли вже бути лише юридичні особи та фізичні особи без статусу суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 4 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Проте, не дивлячись на вищезазначені законодавчі зміни, сторони не внесли змін до фінансово лізингового договору б/н від 25.02.2000 р., згідно якого у лізингодавця або інших осіб на час розгляду справи в суді відсутні будь-які зобов'язання щодо певного майна саме перед фізичною особою, яка б не маючи спеціального статусу (суб'єкта господарювання) вже не була б та не могла бути учасником правовідносин, що виникли за спірним договором.

З викладеного вбачається що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції безпідставно ототожнив права суб'єкта підприємницької діяльності ФОП Тавенок Ю.С., який згідно п. 2.1. спірного договору, мав на меті використання об'єкту лізингу для здійснення підприємницької діяльності (виготовлення олії з насіння та переробка зерна на муку), з правами фізичної особи Тавенок Ю.С.

Відтак за встановлених колегією обставин справи та згідно умов фінансово лізингового договору б/н від 25.02.2000 р. вбачається, що право на викуп (набуття у власність) відповідного об'єкта нерухомого майна може мати лише суб'єкт господарювання - приватний підприємець, а не фізична особа-громадянин Тавенок Ю.С., зазначена в прохальній частині позову позивача за первісним позовом.

Також, виконуючи вказівки суду касаційної інстанції та надаючи оцінку правосуб'єктності продавця лізингованого майна колегія зазначає таке.

Відповідно до п.п. а) п. 4.1. «Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб» (затверджена наказом Держжитлокомунгоспу України від 09.06.1998 р. № 121 та зареєстрована в Мінюсті України 26.06.1998 р. за № 399/2839), фізичні та юридичні особи, прийняті у співзасновники підприємства, які внесли до його статутного фонду об'єкт нерухомого майна, оформлення права власності на такі об'єкти провадиться з видачею свідоцтва про право власності за зразком, наведеним в додатку № 11 місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Згідно Додатку № 1 до вищезазначеної Інструкції, в якому наводиться Перелік правовстановлювальних документів, на підставі яких провадиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, таким документом для ВАТ є - Накази органів Фонду державного майна з додатком - переліком об'єктів нерухомого майна про передачу у власність цих об'єктів акціонерним товариствам.

Згідно долучених до матеріалів справи витягів та свідоцтв про право власності на певні об'єкти нерухомого майна, щодо яких відповідними учасниками провадження укладались відповідні правочини, перша реєстрація права власності на відповідний об'єкт нерухомості, переданий наказом регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області від 11.04.1997 № 7/41-ВП «Про перетворення орендного колективного сільськогосподарського підприємства імені Васильєва у відкрите акціонерне товариство», - відбулась наприкінці 2007 року.

Враховуючи ту обставину, що на момент укладення договору лізингу від 25.02.2000 р. у лізингодавця було відсутнє зареєстроване відповідно до чинного на той час законодавства право власності на об'єкт лізингу (будівлю), що був одним з предметів цього правочину, вбачається, що лізингодавець, з огляду на вищенаведені Інструкцію та наказ регіонального відділення ФДМУ був наділений повноваженнями лише щодо володіння й користування відповідним об'єктом лізингу та не міг при укладенні спірного правочину виходити за межі наявних у нього на той час прав щодо розпорядження цим об'єктом. Тим більше, що згідно долученого до матеріалів справи «Переліку майна, переданого до статутного фонду ВАТ ім. Васильєва» вбачається, що РВ ФДМУ не видавав довідок для оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна під назвою «будівля електроцеху» (а.с. 175, Т. 3). А така будівля як «інженерно-технічний корпус» в зазначеному Переліку відсутня.

Окрім цього вбачається, що укладаючи спірний договір його сторони не повною мірою врахували приписи Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», Декрету Кабінету міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду» від 20.05.1993 р. № 57-93, «Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства», що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.1996 р. № 1099 на підставі яких й створювалось ВАТ ім. Васильєва, а також п.п. 3.7., 3.13., 5.7. - 5.9. Статуту останнього в частині прийняття та погодження рішень щодо відчуження нерухомого майна, переданого до його статутного фонду державою в особі відповідного підрозділу ФДМУ.

Також колегія зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Звертаючись до суду за захист порушеного права, ФОП Тавенок Ю.С. обґрунтував висунуті ним вимоги, посиланням на ст. 392 ЦК України, згідно якої, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно сталої судової практики у питаннях щодо визнання права власності передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Наприклад, позов про визнання права власності у разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат правовстановлюючого документа.

Позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником.

Часто позови про визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК України подаються, коли особа не є власником, але бажає ним стати, наприклад, на безхазяйну річ, на об'єкт самочинного будівництва, за набувальною давністю, в порядку спадкування.

Також має місце пред'явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.

Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть.

Відмова органу державної реєстрації прав в оформленні права власності на об'єкт нерухомого майна та видачі свідоцтва у зв'язку з ненаданням необхідних документів для оформлення такого права не є оспорюванням права власності на об'єкт нерухомого майна.

При цьому суди вищих інстанцій при вирішенні питання щодо захисту порушених прав та інтересів позивачів на підставі ст. 392 ЦК України, звертали увагу на ту обставину, що дії особи, спрямовані на створення штучних перешкод для виконання судових рішень, якими вже визнано право власності на спірне майно, а також зобов'язано цю особу передати майно законному власнику, не є підставою для звернення до суду з позовом згідно зі ст. 392 ЦК України. Адже захист порушених прав у цьому разі здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» («Узагальнення Верховним судом України судової практики щодо права власності при розгляді цивільних справ Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» від 01.07.2014 р.; постанова Верховного Суду України від 4.04. 2011 р. у справі № 3-18гс11).

З урахуванням вищенаведеного, згідно приписів ч. 4 ст. 75 ГПК України та з огляду на ухвалене 29.08.2014 р. господарським судом Київської області рішення у справі № 911/2129/14, що набуло законної сили, а також ухвалу цього суду від 29.07.2015 р. якою роз'яснено прийняте ним рішення, колегія вбачає, що захист порушених прав та/або інтересів позивача за первісним позовом має відбуватись в межах відповідного виконавчого провадження.

Тим більше, що рішенням господарського суду Київської області від 29.08.2014 р. по справі № 911/2129/14, на яке, зокрема, посилається й ФОП Тавенок Ю.С., встановлено, що останній перебуває з ТОВ «Гіалайн-Україна» у зобов'язальних відносинах. Натомість права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права, а відтак посилання позивача за первісним позовом на ст. 392 ЦК України є безпідставним.

За таких обставин колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що вимога позивача (за первісним позовом) до відповідачів (за первісним позовом) про визнання права власності на нерухоме майно, а саме на об'єкт лізингу, переданого за фінансово лізинговим договором від 25 лютого 2000 року - будівлю інженерно-технічного корпусу площею 506,1 кв. м., що є виділеним ізольованим індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна та розташована за адресою: АДРЕСА_1 Київської області та є частиною єдиного будівельного об'єкту - будівлі електроцеху, загальною площею 939,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область, є необґрунтованою, недоведеною та такою, що не підлягає задоволенню.

Позивач (за зустрічним позовом) у своїй зустрічній позовній заяві просить суд визнати недійсним фінансово-лізинговий договір від 25 лютого 2000 р., укладений між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С. Власну правову позицію та вимоги обумовлює посиланням на приписи ст.ст. 1, 2 Закону України «Про лізинг», ст.ст. 4, 6, 7, 16, Закону України «Про оренду державного майна», а також тією обставиною, що спірний договір не містить всіх істотних вимог, передбачених законодавством про лізинг. Окрім цього вважає, що в задоволенні первісного позову слід відмовити, зокрема, через неможливість задоволення висунутих позивачем вимог щодо захисту порушеного права на підставі ст. 392 ЦК України.

Як вбачається із матеріалів справи, а також зі змісту п.п. 1.1., 1.2., 1.4., 2.1., 8.2. фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р. об'єктами лізингу, були будівля, обладнання та земля, а остання згідно приписів ст. 2 Закону України «Про лізинг» (в редакції чинній на момент укладення спірного договору), не могла бути об'єктом лізингу.

Також колегія звертає увагу й на іншу обставину правовідносин сторін за спірним договором, за яким в користування разом з будівлею передавалась й земельна ділянка, розмір якої згідно додатку до цього договору становить 0,18 га.

Згідно ст.ст. 22 - 24 та 30 Земельного кодексу України, в редакції чинній на момент укладення спірного договору, зокрема, право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.

Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором.

Форма договору і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України.

При переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.

При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.

Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

Водночас згідно приписів ст.ст. 12 та 13 Закону України «Про оренду землі» в редакції чинній на момент укладення спірного правочину, договором оренди землі є угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк. При цьому договір оренди земельної ділянки мав укладатись у письмовій формі та посвідчуватись нотаріально за її місцезнаходженням, а його невід'ємною частиною мав бути план (схема) земельної ділянки. Відповідно до ч. 1 ст. 47 ЦК Української РСР недодержання нотаріальної форми спричиняло недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу. Форма договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) на час виникнення спірних правовідносин була затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. № 197.

Що стосується заперечень позивача (за зустрічним позовом) щодо того, що фінансово лізинговий договір від 25.02.2000 р., укладений між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С., є неукладеним, оскільки не містить відповідних істотних умов, передбачених законом, то ці вимоги є необґрунтованими, оскільки визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов ще до безпосереднього виконання договору, а не за наслідками (після) виконання договору сторонами. Крім того колегія зазначає, що на час розгляду цієї справи існує таке, що вступило в законну силу рішення господарського суду Київської області рішення від 29.08.2014 р. у справі № 911/2129/14, яким зобов'язано відповідача 1 виконати обов'язок лізингодавця за фінансово-лізинговим договором від 25.02.2000 року, укладеним між відповідачем 2 та позивачем, та передати позивачу предмет лізингу згідно фінансово-лізингового договору від 25.02.2000 року, а саме: будівлю інженерно-технічного корпусу площею 506, 1 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Враховуючи вищевикладене та те, що фінансово лізинговий договір від 25.02.2000 р., укладений між ВАТ імені Васильєва та ПП Тавенок Ю.С., суперечить положенням ЦК Української РСР, Земельному кодексу України, Законам України «Про лізинг» та «Про оренду землі», - вимоги позивача (за зустрічним позовом) про визнання цього договору недійсним з заявлених ним підстав, є такими, що підлягають частковому задоволенню в частині положень договору щодо передачі у лізинг як об'єкта лізингу - землі. В іншій частині такі вимоги (за зустрічним позовом) є такими, що не підлягають задоволенню, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення висунутих вимог лише в цій частині.

Крім з огляду на висунуті позивачем за первісним позовом вимоги, колегія додатково зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.

Згідно ст. 31-1 вищезазначеного Закону реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником.

Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру прав примірника такого судового рішення.

Зі змісту позовних вимог ФОП Тавенок Ю.С. вбачається, що ним заявлено вимоги про визнання права власності на нерухоме майно за фізичної особою Тавенок Ю.С. на підставі рішення суду без висунення вимог щодо скасування (часткового скасування) права власності на відповідне нерухоме майно, яке зареєстроване за відповідачем 1.

Тому колегія вбачає, що залишення в силі рішення суду першої інстанції за вимогами, висунутими позивачем за первісним позовом, на думку суду апеляційної інстанції може спричинити певну правову колізію при спробі реєстрації заявлених прав без скасування (часткового скасування) реєстрації прав на відповідне майно за відповідачем 1.

Щодо вказівок суду касаційної інстанції та заяв сторін в частині застосування строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Статтями 71, 75, 76, 80 ЦК Української РСР (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Частинами 6, 7 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України передбачено, що правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Згідно ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 2-5 ст. 267 ЦК України, заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Щодо застосування строку позовної давності відносно позивача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

З матеріалів справи та пояснень позивача за первісним позовом вбачається, що про порушення свого права він дізнався з інформаційної довідки № 20127098 від 07.04.2014 р. з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо об'єкта нерухомого майна, що було предметом фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р.. Крім того, починаючи з 2006 р. позивач за первісним позовом неодноразово звертався з різними позовами до різних відповідачів за захистом порушених прав та інтересів, що свідчить про переривання перебігу позовної давності, а тому ним не було порушено строків позовної давності.

В частині застосування строку позовної давності щодо відповідача 1, колегія зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач (за зустрічним позовом) у 2014 р. - за наслідками звернення ФОП Тавенок Ю.С. до господарського суду Київської області з позовом до ТОВ «Гіалайн-Україна» про зобов'язання передати предмет лізингу згідно договору фінансового лізингу від 25.02.2000 р., укладеного між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С., а саме будівлю інженерно-технічного корпусу, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, довідався про існування фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р., укладеного між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С., і відповідно про можливе порушення свого права.

У процесі розгляду даної справи, відповідачами (за зустрічним позовом) та третіми особами не було надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували інший момент та факт обізнаності позивачем (за зустрічним позовом) про існування фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р., укладеного між ВАТ імені Васильєва та ФОП Тавенок Ю.С., і відповідно про можливе порушення свого права.

Тому колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач (за зустрічним позовом) довідався про існування фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р., укладеного між ВАТ імені Васильєва та ПП Тавенок Ю.С., й, відповідно, про можливе порушення свого права за наслідками звернення ПП Тавенок Ю.С. до господарського суду Київської області з позовом до ТОВ «Гіалайн-Україна» про зобов'язання передати предмет лізингу, - у 2014 році, а тому позовна давність по захисту прав позивача (за зустрічним позовом) щодо оскарження вказаного фінансово лізингового договору від 25.02.2000 р., укладеного між ВАТ імені Васильєва та ПП Тавенок Ю.С., розпочала свій перебіг з моменту, коли він довідався про порушення своїх прав та інтересів, а тому позивач (за зустрічним позовом) звернувся до господарського суду з зустрічним позовом до відповідачів (за зустрічним позовом) за захистом своїх прав та інтересів в межах строків позовної давності.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (п. 58 рішення Європейського суду з прав людини у Справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04).

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Київської області від 05.12.2017 р. у даній справі підлягає частковому скасуванню в частині задоволення первісного позову. В іншій частині рішення необхідно залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 273, п. 2 ч. 1 ст. 275, п. 4 ч. 1 ст. 277, ст. 282 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіалайн-Україна» задовольнити частково.

Рішення господарського суду Київської області від 05.12.2017 р. у справі №911/1065/15 скасувати частково в частині задоволення первісного позову.

Прийняти в цій частині нове рішення.

В задоволенні первісного позову Фізичної особи-підприємця Тавенок Ю.С. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіалайн-Україна» про визнання за фізичною особою Тавенок Юрієм Степановичем права власності на об'єкт лізингу, переданого за фінансово-лізинговим договором від 25 лютого 2000 року - будівлю інженерно-технічного корпусу площею 506, 1 кв. м., що є виділеним ізольованим індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна та розташована за адресою: АДРЕСА_1 Київської області та є частиною єдиного будівельного об'єкту - будівлі електроцеху, загальною площею 939,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Вишгородський район, Київська область - відмовити повністю.

В іншій частині рішення господарського суду Київської області від 05.12.2017 р. у справі №911/1065/15 залишити без змін.

Стягнути з Фізичної особи - підприємця Тавенок Юрія Степановича (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіалайн-Україна» (ідентифікаційний код 34048030) судові витрати за подання апеляційної скарги у розмірі 2449 (дві тисячі чотириста сорок дев'ять) грн. 76 коп.

Справу №911/1065/15 повернути до господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строк, що передбачені ст.ст. 288, 289 ГПК України.

Головуючий суддя С.О. Алданова

Судді А.І. Мартюк

Б.О. Ткаченко