ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

ЛященкоН. П., Ситнік О. М.

14 березня 2018 року

м. Київ

Справа № П/800/120/14

Провадження № 11-1заі17

у справі за позовом ОСОБА_3 до Верховної Ради України про визнання Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі -Постанова № 775-VII)незаконною в частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за апеляційною скаргою Верховної Ради України на постанову Вищого адміністративного суду України (ухвалену колегією суддів у складі Шведа Е. Ю., Гончар Л. Я., Єрьоміна А. В., Калашнікової О. В., Приходько І. В.) від 11 грудня 2017 року

Ухвалою від 14 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду апеляційну скаргу Верховної Ради України задовольнила, постанову Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 рокускасувала та ухвалила нову постанову, якою відмовила ОСОБА_3 в задоволенні позовних вимог.

Вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду не відповідає вимогам закону з таких підстав.

Суди встановили, що постановою Верховної Ради України від 04 серпня 2006 року № 80-V ОСОБА_3 призначено суддею Конституційного Суду України. Цього ж дня він склав присягу судді.

Постановою № 775-VII достроково припинено повноваження та звільнено ОСОБА_3 з посади судді Конституційного Суду України у зв'язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Вказану Постанову № 775-VII обґрунтовано тим, що позивач брав участь у прийнятті Конституційним Судом України рішень від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013, що, на думку Верховної Ради України, є порушенням статей 3, 19, 147-153 Конституції України і полягає у незабезпеченні верховенства Конституції України, порушенні обов'язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов'язків судді Конституційного Суду України.

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким цей Закон визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

У Постанові № 775-VII зазначено, що вказаним Рішенням у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, Конституційний Суд України змінив Конституцію України. Цим Рішенням Конституційний Суд України порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад.

У статті 147 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) закріплено, що Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

05 лютого 2008 року Конституційний Суд України постановив ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України».

У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали Конституційний Суд України вказав, що «положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід'ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (далі - Закон № 2222-IV) його положення, оскаржені суб'єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV».

Разом з тим 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким цей Закон визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Закон № 2222-IV, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Покладено на органи державної влади обов'язок невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV.

У практиці Конституційного Суду України були рішення про визнання неконституційними законів про внесення змін до інших законів у зв'язку з порушенням установленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення, набрання чинності. Проте, ухвалюючи такі рішення, Конституційний Суд України аналізував правові ситуації, які стосувалися дій Верховної Ради України як законодавця щодо прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України), а не її повноважень щодо внесення змін до Конституції України.

Наявність у Верховної Ради України повноважень вносити зміни до Конституції України обумовлює виключне право Верховної Ради України на втручання в текст Конституції України, за винятком її положень розділів I, III, XIII, коли таке право належить безпосередньо Українському народу і заперечує можливість інших органів державної влади, зокрема й Конституційного Суду України, змінювати чи поновлювати діюконституційних норм. Такий підхід ґрунтується на вимогах частини другої статті 19 Конституції України.

У Рішенні від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 вказано, що «на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України» (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини). Тому «втручання в тіло конституції» є компетенцією Верховної Ради України, а не будь-якого іншого органу державної влади і повинне відбуватися у спосіб і за формою, визначеними Конституцією України.

Конституційний Суд України, зробивши висновок про «відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222» (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини вказаного вище Рішення), здійснив перегляд норм Конституції України у сфері існуючого устрою влади в державі, перебрав на себе повноваження Верховної Ради України, що суперечить частині другій статті 19 Конституції України.

У рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» Європейський суд з прав людини констатував, що в цілому факти справи вказують на те, що пленарне засідання парламенту, на якому було рекомендовано звільнити заявника, не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. Роль політиків, які засідають у парламенті та від яких не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права, не була належним чином пояснена Урядом України та не була обґрунтована як така, що відповідає вимогам незалежності та безсторонності суду згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 122).

Отже, основною підставою для встановлення порушення статті 6 Конвенції, окрім іншого, було неналежне пояснення Уряду України про роль політиків, які засідають у парламенті, у вирішенні питання про звільнення судді.

У цьому випадку належало надати відповідь, чи були порушення настільки явними, щоб політики, які є народними депутатами, з певним рівнем освіти та життєвого досвіду, могли надати оцінку очевидним порушенням у діях судді Конституційного Суду України, який брав участь у прийнятті Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, який за попередньою ухвалою цього ж суду визнаний частиною Конституції України, та провтрату ним чинності з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Не можна погодитися з висновками про те, що Конституційний Суд України є політичним органом, а суддя має піддаватися заходу політичної відповідальності, яким, за логікою викладення, є звільнення з посади.

Відповідно до статті 124 Конституції України (у редакції на час прийняття оскаржуваної постанови) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Отже, Конституційний Суд України входив до судової системи України як її складова частина. Конституція України жодною мірою не тлумачила Конституційний Суд як політичний орган.

Відповідно до частин першої та другої статті 148 Конституції України (у редакції на час прийняття оскаржуваної постанови) Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

У статті 1 Законі України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної постанови, вказано, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

А стаття 3 цього Закону визначала судову систему як сукупність судів загальної юрисдикції, а Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Отже, порядок формування Конституційного Суду України жодною мірою не може свідчити про суд як про політичний орган.

Статтею 149 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваної постанови) передбачено, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Тобто за своїм статусом суддя Конституційного Суду України прирівнювався до статусу судді загального суду, що також не вказувало на нього як на політичного діяча, до якого може застосовуватися політична відповідальність.

Про це свідчить і сама оспорювана Постанова № 775-VII, у якій Верховна Рада України постановила достроково припинити повноваження та звільнити з посад суддів Конституційного Суду України у зв'язку з порушенням ними присяги судді, одним з яких був ОСОБА_3, відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України, якою і передбачалися підстави звільнення судді з посади органом, що його обрав чи призначив, та підставу припинення повноважень судді.

Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що Конституційний Суд України був політичним органом, а суддя Конституційного Суду України міг нести політичну відповідальність, не ґрунтується на вимогах закону.

Суддя Н. П. Лященко

Суддя О. М. Ситнік