264/258/17

2/264/129/2018

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" березня 2018 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Іванченко А. М. , при секретарі Собакінських С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1, що діє в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: орган опіки та піклування Кальміуського району м.Маріуполь Донецької області, приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання правочину недійсними,

В С Т А Н О В И В:

19.01.2017 Позивачка звернувся до суду із позовом в інтересах неповнолітнього сина, ОСОБА_2, про визнання договору дарування частини житлового будинку по вул.Тесленко у м.Маріуполь недійсним. В обґрунтування позову вказує, що у період з 23.08.2001 по 25.10.2005 вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 У шлюбі 18.12.2001 року у Позивачки та Відповідача 1 народився син ОСОБА_2. На підставі договору дарування від 23.12.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 ОСОБА_2 належить 13/100 частини житлового будинку по вул.Тесленко, 12 у м.Маріуполь Донецької області. 19.06.2016 між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 було укладено договір дарування 87/100 частини житлового будинку по вул. Тесленко, 12 у м.Маріуполь Донецької області. Позивачка посилається на те, що між Відповідачами укладено договір дарування із порушенням прав неповнолітньої дитини, без згоди органу опіки та піклування, який є удаваним та нікчемним правочином, що підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Просила визнати договір дарування на 78/100 домоволодіння №12 по вул.Тесленко у м.Маріуполь, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 від 19.09.2016 №4286 недійсним.

Відповідно до пункту 9 розділу ХІІІ Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, в редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України, в редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, провадження в цивільних справах здійснюються відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року, в редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року.

Ухвалою Іллічівського районного суду м.Маріуполь від 13.02.2017 відкрито провадження по справі.

07.06.2017 Позивачкою була подана уточнена позовна заява.

Представник позивача уточнені позовні вимоги підтримала повністю, просила суд задовольнити позовні вимоги, вказувала на те, що права дитини порушені. ОСОБА_3 аліменти не сплачує, має заборгованість по аліментам. Дитина бажає навчатися у м. Маріуполі та мешкати разом з батьком в спірному будинку, також дитина є співвласником будинку.

Відповідач 1, Відповідач 2, нотаріус до суду не з’явились, по дату та час розгляду були повідомлені належним чином.

Від Відповідача1 та Відповідача 2 надійшли заяви про розгляд справи за її відсутності та за участю їх представника, позовні вимоги не визнають у повному обсязі.

Від нотаріуса ОСОБА_5 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Представник Відповідача 1 та Відповідача 2 ОСОБА_7 позовні вимоги не визнав у повному обсязі, надав письмовий відзив на позов, в якому вказав на відсутність порушених прав Позивача та права на звернення із цим позовом. В судовому засіданні надав пояснення аналогічні відзиву на позов.

Представник Органу опіки та піклування Кальміуського району м. Маріуполя в судовому засідання просила суд прийняти обґрунтоване та законне рішення з урахуванням прав дитини.

Суд вислухавши представників сторін, представника 3-ї особи, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За змістом ст. ст. 5, 13 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК), звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає один з визначених ст. 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК) чи встановлений іншим законом або договором спосіб захисту цивільного права. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 5 ЦПК зобов’язаний довести 1) фактичну та 2) правову підстави недійсності правочину.

Судом встановлено, що згідно Свідоцтва про одруження серія І-НО №153097, виданого Маріупольським міським відділом реєстрації актів громадянського стану Донецького обласного управління юстиції, 23.08.2001 між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 було укладено шлюб, про що в Книзі реєстрації актів про одруження зроблено запис №607.

Згідно Свідоцтво про розірвання шлюбу серія І-НО №025715, виданого Іллічівським відділом реєстрації актів цивільного стану Маріупольського міського управління юстиції Донецької області 25.10.2005 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було розірвано, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено актовий запис №383.

Відповідно до свідоцтва про народження серії І-НО №271331, виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневого районного управління юстиції м.Маріуполь Донецької області, 18.12.2001 року народився ОСОБА_2, батьками якої є ОСОБА_3 та ОСОБА_1.

В обґрунтуванні позову Позивачка зазначає, що вона разом із сином ОСОБА_2 з 2005 року проживає ІНФОРМАЦІЯ_1. До припиненя шлюбних відносин разом із родиною мешкала у будинку №12 по вул.Тесленка у м.Маріуполь.

Судом також досліджено та встановлено, що відповідно договору дарування, укладеного між ОСОБА_9 та ОСОБА_2, в інтересах якого діяли Позивачка та Відповідач 1, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від 23.12.2004 №2899, Обдарований прийняв у дар 13/100 частини житлового будинку 12 по вул. Тесленка, м.Маріуполь Донецької області, а саме: житлову кімнату 1-4, житловою площею 14,2 м.кв. Обдарований ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на момент укладення цього договору дарування були зареєстровані за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, що спростовує доводи позивачки про те, що вона разом із родиною була зареєстрована та проживала у ІНФОРМАЦІЯ_3. Згідно копії паспорту ОСОБА_1 останнє місце реєстьрації Позивачки зареєстровано за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4.

87/100 частини житлового будинку №12 по вул.Тесленка у м.Маріуполь Донецької області належали ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу від 18.10.2003 №1685; витяг про реєстрацію прав власності на нерухоме майно Маріупольського бюро технічної інвентаризації від 24.11.2003 №2077683.

19.09.2016 року між ОСОБА_3, від імені якого діяв ОСОБА_10 на підставі довіреності, та ОСОБА_4 укладено договір дарування 87/100 частки житлового будинку №12 по вул. Тесленко у м.Маріуполь Донецької області, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєєстрі за №4286, (надалі Договір №4286). Відповідно до пункту 1.2. Договору №4286 вказана частина будинку належить Дарувальникові на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Третьою Маріупольською державною нотаріальною конторою Донецької області 14.09.2016 за реєстром №2-628, спадкова справа №260/2015; право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14.09.2016 року за №16419274.

Згідно листа Кальміуської районної адміністрації Маріупольської міської ради від 19.09.2016 року №1023 на час укладення Договору №4286 за адресою: м.Маріуполь, вулиця Тесленка, будинок 12 був зареєстрований ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5 малолітніх та неповнолітніх дітей за вищевказаною адресою зареєстровано не було.

З матеріалів нотаріальної справи вбачається, що на час укладення правочину приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу було отримано витяг з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави. Відповідно до витягу №50345242 від 19.09.2016 в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відсутня інформація про наявність будь-яких обтяжень у ОСОБА_3.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державному реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон на відчуження об’єктів нерухомого майна від 19.09.2016, індексний номер №68447300 в Єдиному реєстрі заборон на відчуження об’єктів нерухомого майна відомості відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування укладається на загальних умовах, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Відповідно до ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК, якими передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Пленум Верховного Суду України в п. 20 постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» наголосив, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Правочин , зокрема, може бути визнано недійсним з підстав, передбачених ст. ст. 225-235 ЦК, кожна з яких є самостійною, доводиться певними обставинами. Особа, яка звертається до суду з вимогою про визнання правочину недійсним не може одночасно посилатися на різні підстави його недійсності, оскільки правочин може бути визнано недійсним лише з однієї правової підстави. Відтак і судове рішення про визнання правочину недійсним не може ґрунтуватися на висновках про наявність відразу декількох правових підстав його недійсності.

Звертаючись до суду, позивачка у цій справі посилається як на загальні підстави визнання правочину недійсним та наслідки його недійсності, передбачені ст. ст. 203, 215, 216 ЦК, так і на ст. 235 цього Кодексу, яка регулює підстави визнання правочину недійсним за ознаками удаваності, а також вказувала на те, що дарувальник не отримав згоди органу опіки та піклування на відчуження частини житлового будинку, що обумовлює недійсність правочину відповідно до ч.6 ст. 203 ЦК, згідно з якою, правочин визнається судом недійсним, він може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1-5 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч.1,3 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 230 ЦК, правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу). Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом ч. 3 ст. 215 ЦК оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння, але заявляє, що вчинений порушує її права чи законного інтересу. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Виходячи з цього, заінтересована особа повинна довести, що її права чи законні інтереси порушені договором, в результаті визнання якого недійсним її права будуть поновлені.

Відповідно до положень пунктів 1, 2, та 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Судом критично оцінюються посилання Позивача на порушення Відповідачем 1 вимог ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», відповідно до якої держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Враховуючи , що з моменту набуття права власності на 87/100 частини житлового будинку ОСОБА_3, а саме з 14.09.2016 року до моменту укладення Договору №4826 від 19.09.2016 року ОСОБА_2 мав право володіння та право користування лише на 13/100 частини житлового будинку по вул. Тесленка, 12 у м. Маріуполь, у Відповідача 1 не існувало обов’язку отримання згоди органу опіки та піклування.

При цьому, судом встановлено та не заперечується представником Позивача, що право власності ОСОБА_2 на 13/100 частки житлового будинку по вул. Тесленка №12 у м. Маріуполь, не скасовано та ніким не оскаржується.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 41 Конституції України, частини першої статті 319, частини першої статті 321 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Право приватної власності є непорушним.

Крім того, відповідно до ст.53 Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Відповідно до ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод, Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «ОСОБА_11 проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»). Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції»). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові ст.1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення у справі «Прессос компанія ОСОБА_11О.» та інші проти Бельгії»). Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, Суд виходить із того, що держава має широку свободу розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети певного закону. Суд обов'язково визначає, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом особи на «мирне володіння майном» у розумінні першого речення ст.1 Першого протоколу (див. рішення у справі «Звольський та Звольська проти Республіки Чехія»).

Таких доказів позивачкою не надано, як і не надано будь-яких інших доказів порушення прав та законних інтересів позивача вчиненням оспорюваного договору, та не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання оспорюваного правочину недійсним.

Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього кодексу.

Позивачка , вважаючи порушеним право її неповнолітнього сина, не визначилась з характером порушення, способом захисту права, із правовими нормами, що регулюють спірні правовідносини, не надала доказів на підтвердження фактичних та правових підстав недійсності правочину та не довела факту порушення, невизнання або оспорювання його цивільних прав чи інтересів, у зв’язку з чим заявила необґрунтовані, бездоказові вимоги. Відтак, правові підстави для задоволення позову відсутні.

Керуючись ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 4, 10, 12, 13, 78, 80, 89, 212-215, 258, 263-265 ЦПК України, та ст.ст. 203, 215, 328, 655, 657 ЦК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1, діючої в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування 87/100 частини житлового будинку №12 по вул. Тесленка у м. Маріуполь, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 від 19.09.2016 №4286, відмовити в повному обсязі.

На рішення може бути подана апеляція до апеляційного суду Донецької області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: А. М. Іванченко