ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

03 березня 2018 року №826/20454/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Енергетичної митниці ДФС про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення коштів,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), з урахуванням уточнення позовних вимог, надійшов позов ОСОБА_1, (далі - позивач, ОСОБА_1), до Енергетичної митниці ДФС, (далі - відповідач, Митниця), про визнання незаконним та скасування наказу Митниці від 10.03.2016 р. №99-о «Про звільнення ОСОБА_1»; зобов'язання Митниці зробити запис у трудовій книзі ОСОБА_1 «Звільнити із займаної посади за власним бажанням відповідно до п. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України» з 25.05.2017 р.; стягнення з Митниці на користь ОСОБА_1 допомоги по тимчасовій непрацездатності у період із 11.03.2016 р. по 25.03.2016 р., що становить 6136,35 грн.; стягнення з Митниці на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, що становить 71590,75 грн.; стягнення з Митниці на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період із 11.03.2016 р. по 25.05.2017 р., що становить 123545,18 грн.; стягнення з Митниці на користь ОСОБА_1 понесених ним судових витрат та витрат на правову допомогу.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивача звільнено незаконно, оскільки заява про звільнення за угодою сторін ним відкликана. Визнання незаконним оскаржуваного наказу є підставою для стягнення на користь позивача відповідних грошових сум.

Представник відповідача проти позову заперечував та просив залишити його без задоволення. Зазначив, що оскаржуваний наказ видано правомірно. Звільнення за угодою сторін не передбачає відкликання заяви. До того ж, позивачем заява про відкликання до відповідача не подавалася, що підтверджується матеріалами особової справи позивача. Всі розрахунки із позивачем проведені, що підтверджується документально.

У відповідному судовому засіданні представниками сторін заявлено клопотання про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України від 06.07.2005 р. №2747-IV у редакції, що діяла до 15.12.2017 р.), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

При прийнятті судового рішення по суті судом враховано вимоги п. 10 ч. 1 Перехідних положень КАС України (тут і надалі у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 р. №2147-VIII, який набрав чинності 15.12.2017 р.), яким установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

10.03.2016 р. Митницею видано оскаржуваний наказ №99-о, яким ОСОБА_1, начальника відділу ІТ Митниці, звільнено із займаної посади 10.03.2016 р. за угодою сторін, відповідно до п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, (далі - КЗпП України). підстава звільнення: заява ОСОБА_1

Згідно з п. 2 оскаржуваного наказу, відділу фінансово-економічної роботи та бухгалтерського обліку Митниці наказано:

- провести розрахунок з ОСОБА_1 відповідно до ст. 116 КЗпП України;

- виплатити грошову компенсацію за невикористані 30 календарних днів щорічної відпустки за період роботи із 02.12.2014 р. по 01.12.2015 р., 8 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 02.12.2015 р. по 10.03.2016 р., 11 календарних днів додаткової відпустки державного службовця за період роботи з 28.11.2014 р. по 27.11.2015 р., 13 календарних днів додаткової відпустки державного службовця за період з 28.11.2015 р. по 27.11.2016 р., відповідно до ст. 24 Закону України «Про відпустки».

Вважаючи оскаржуваний наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду із позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Як встановлено у ході судового розгляду справи, позивача із займаної посади звільнено на підставі його заяви від 10.03.2016 р.

У матеріалах особової справи позивача міститься заява останнього, датована 10.03.2016 р., зі змісту якої вбачається, що позивач просив звільнити його із займаної посади за угодою сторін відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України з 10.03.2016 р. На заяві проставлена резолюція «До наказу» від 10.03.2016 р. Тобто, звільнення позивача за угодою сторін погоджено 10.03.2016 р. У той же день (10.03.2016 р.) видано оскаржуваний наказ про звільнення позивача за угодою сторін.

Твердження позивача про подання ним 10.03.2016 р. заяви про відкликання заяви про звільнення за угодою сторін не підтверджується належними доказами. Зокрема, у матеріалах особової справи, належним чином засвідчені копії якої відповідачем надано суду та які долучено до матеріалів справи, відсутня заява позивача про відкликання заяви про звільнення за угодою сторін. Надана позивачем до суду копія заяви про відкликання не містить відміток про її здачу та отримання відповідачем.

Крім того, суд зауважує наступне.

Серед підстав для припинення трудового договору КЗпП України у ст. 36 окремо виділяє угоду сторін та розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України).

Основоположною відмінністю між звільненням за угодою сторін та звільненням з ініціативи працівника є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише працівника у випадку припинення трудових відносин за його ініціативою. Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк. В свою чергу, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов'язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в даному випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець вимушений погодитись зі звільненням працівника незалежно від свого бажання. З цієї відмінності таких двох підстав припинення трудових відносин власне і випливають усі особливості, притаманні кожній з них при подальшому практичному застосуванні.

При звільненні за ініціативою працівника загальною умовою розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, є письмове попередження працівником про це роботодавця за два тижні до запланованої дати звільнення. У такому випадку протягом встановленого для попередження двотижневого строку трудові відносини між сторонами продовжують тривати у звичайному режимі, і кожна зі сторін таких правовідносин зобов'язана виконувати свої обов'язки за трудовим договором до моменту звільнення працівника. Дотримання вказаного двотижневого строку не є необхідним у певних випадках.

У разі звільнення за угодою сторін, законодавство не містить обмежень щодо строку повідомлення та наявності поважних причин для припинення трудових відносин у більш короткий строк. Отже, за п. 1 ст. 36 КЗпП України безстроковий трудовий договір може бути припинено у будь-який строк, стосовно якого досягли домовленості працівник та роботодавець. Такий строк може бути як меншим, так і перевищувати встановлений для звільнення за власним бажанням двотижневий період.

Певними відмінностями законодавець наділяє порядок звільнення за угодою сторін та за власним бажанням при припиненні строкових трудових договорів. Так, за загальним правилом відповідно до ст. 39 КЗпП України, дострокове розірвання з ініціативи працівника трудового договору, укладеного на визначений строк, не допускається. Строковий трудовий договір може бути розірвано до закінчення його строку за ініціативою працівника лише у наступних випадках: хвороби або інвалідності працівника, які перешкоджають виконанню роботи за договором; наявності інших поважних причин, передбачених ч. 1 ст. 38 КЗпП України (переїзд на нове місце проживання, переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість тощо); та порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного або трудового договору.

Тобто, за наявності лише спільної згоди працівника та роботодавця дострокове розірвання строкового трудового договору за ст. 38 КЗпП України не допускається. В той же час законодавець не обмежує можливості сторін достроково припинити такий трудовий договір за угодою сторін, іншими словами, оформити припинення трудових відносин за п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Щодо можливості відкликання заяви працівника про звільнення за власним бажанням та за угодою сторін, суд зазначає, то норми КЗпП України з даного приводу передбачають наступне. Відповідно до ст. 38 КЗпП України, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення за власним бажанням не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Тобто роботодавець, який все ж таки зацікавлений у звільненні працівника по закінченні двотижневого строку для попередження, повинен видати наказ про звільнення та ознайомити з ним такого працівника в останній день цього двотижневого строку. У протилежному випадку працівник може залишитись на займаній посаді, і роботодавець буде не вправі вимагати його звільнення за власним бажанням.

Що ж до звільнення на такій підставі як угода сторін, то подібного правила чинним КЗпП України не встановлено.

У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. №9 закріплено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України).

У випадку із позивачем, між відповідачем та позивачем досягнуто домовленості про його звільнення за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України. Згода відповідача на анулювання попередньої домовленості з позивачем про звільнення за угодою сторін відсутня, принаймні зворотнє доказами не підтверджується. Присутній у судовому засіданні представник відповідача стверджував, що згоди про анулювання попередньої домовленості з позивачем про звільнення за угодою сторін не досягнуто, до того ж, заяви про відкликання заяви про звільнення до відповідача не подавалося.

Верховний Суд України у постанові від 15.10.2013 р. №21-320а13 також висловив позицію про необхідність обов'язкової наявності згоди роботодавця на анулювання попередньої домовленості з працівником про звільнення за угодою сторін.

Таким чином, підсумовуючи викладене, суд робить висновок про правомірність оскаржуваного наказу, а тому він не підлягає скасуванню у судовому порядку.

Поряд з цим, суд зауважує таке.

Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що у період із 11.03.2016 р. по 26.03.2016 р. позивач перебував на лікарняному (листки непрацездатності позивачем додано до позову). Згідно з журналом виходу на роботу відділу ІТ Митниці табелем обліку використання робочого часу, за період із 11.03.2016 р. по 25.03.2016 р. навпроти прізвища позивача стоїть «ТН», тобто у цей період позивач був тимчасово непрацездатним. З 28.03.2016 р. по 04.04.2016 р. позивач рахувався як такий, що виконує покладені на нього обов'язки. Листом Митниці від 29.04.2016 р. №28-70-2/04/5-1480 повідомлено, що позивач у період з 10.03.2016 р. по 04.04.2016 р. виконував функції адміністратора баз даних Митниці.

У ході судового розгляду справи встановлено, що позивача із наказом про його звільнення ознайомлено 04.04.2016 р. Трудову книжку під підпис позивач отримав 04.04.2016 р., що підтверджується наявною у матеріалах справи копією журналу обліку руху трудових книжок та вкладишів до них. Також наявними у матеріалах справи доказами підтверджується проведення відповідачем розрахунку із позивачем за березень-квітень 2016 р.

З викладеного суд робить висновок, що згідно з оскаржуваним наказом, позивача правомірно звільнено з 10.03.2016 р. Водночас у період із 10.03.2016 р. по 04.04.2016 р. позивач фактично ще виконував обов'язки адміністратора баз даних Митниці. Як вже зазначено вище, відповідачем розрахунки з позивачем, у тому числі за відпрацьований час, проведені.

Отже, викладене вище, на переконання суду, є підставою для зобов'язання відповідача внести до оскаржуваного наказу зміни в частині дати звільнення позивача, а саме з 10.03.2016 р. на 04.04.2016 р.

Стосовно вимоги позивача про стягнення з відповідача допомоги по тимчасовій непрацездатності, суд зазначає, що така вимога не підлягає задоволенню, оскільки згідно з журналом обліку листків непрацездатності, копії якого представником відповідача надано суду, листки непрацездатності позивача за період із 11.03.2016 р. по 26.03.2016 р. до підрозділу кадрової роботи Митниці не здані. Суд зазначає, що підставою для призначення допомоги з тимчасової непрацездатності є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності. При цьому, щоб отримати матеріальне забезпечення особа має передати оригінал листка непрацездатності своєму роботодавцю.

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», підставою для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності.

Частиною 2 ст. 22 вказаного Закону визначено, що допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством.

Оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26.06.2015 р. №440 затверджено Порядок оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів роботодавця, згідно з п.п. 2, 3 якого, оплата днів тимчасової непрацездатності здійснюється за основним місцем роботи застрахованої особи та за місцем роботи за сумісництвом у формі матеріального забезпечення, що повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу).

Підставою для оплати днів тимчасової непрацездатності є виданий в установленому порядку листок непрацездатності, а в разі роботи за сумісництвом - копія листка непрацездатності, засвідчена підписом керівника, скріпленим печаткою за основним місцем роботи.

Заявлені позивачем вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку також є такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, як встановлено судом та вже зазначено вище, оскаржуваний наказ є правомірним, відсутній факт вимушеного прогулу позивача. До того ж, наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що з 26.05.2017 р. позивача призначено на посаду головного спеціаліста Відділу управління майном та контролю за його використанням, інформаційних технологій та державних закупівель Державної регуляторної служби України (наказ Державної регуляторної служби України від 24.05.2017 р. №147-К «Про призначення ОСОБА_1»). Згідно з довідкою Державної регуляторної служби України від 29.12.2017 р. №206, ОСОБА_1, який працює в Державній регуляторній службі України на посаді завідувача Сектору інформаційних технологій, за період з 26.05.2017р. по 31.12.2017 р. нараховано заробітної плати у розмірі 129473,56 грн.

В абзацах 2-4 п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

При цьому, суд зауважує, що у випадку із позивачем факт вимушеного прогулу відсутній.

Стосовно вимоги про стягнення витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 134 КАС України у редакції від 15.12.2017 р., витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України у вказаній редакції, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Однак, зважаючи, що у задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, відмовлено, - судові витрати, у тому числі витрати та правничу допомогу, не підлягають розподілу відповідно до ст. 139 КАС України.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов ОСОБА_1 до Енергетичної митниці ДФС про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення коштів не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Приймаючи до уваги викладене в сукупності. керуючись ст.ст. 9, 72-73, 76-77, 143, 243-246, 255 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_1 до Енергетичної митниці ДФС про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення коштів.

2. Вийти за межі позовних вимог, зобов'язати Енергетичну митницю ДФС (місцезнаходження: 04215, м. Київ, вул. Світлицького, 28-а, код ЄДРПОУ 39442252) внести до наказу від 10.03.2016 р. №99-о «Про звільнення ОСОБА_1.» зміни в частині зазначення дати, з якої ОСОБА_1 (місце проживання: 04210, АДРЕСА_1, індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_1) звільнено із займаної посади, зазначивши дату, якою є 04.04.2016 р.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту судового рішення.

Суддя Ю.Т. Шрамко