Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2018 року

м. Київ

справа № 911/2173/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Тищенко А.І., судді Отрюх Б.В., Майданевич А.Г.) та на рішення Господарського суду Київської області від 09.10.2017 (суддя Янюк О.С.)

за позовом Обслуговуючого кооперативу "ЖБК "Енергетик" Києво-Святошинського району Київської області

до Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_4

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії

за участю:

позивача: Колесников Я.С. (ордер про надання правової допомоги від 28.02.2018)

третьої особи: ОСОБА_4,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Обслуговуючий кооператив "ЖБК "Енергетик" (далі - позивач) просив визнати протиправним та скасувати рішення Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі-відповідач) від 25.05.2017 № 15 "Про відмову продовження договору оренди земельної ділянки позивачу", визнати за позивачем право на оренду земельної ділянки площею 0,700 га, що розташована по АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_1), визнати подовженим до 04.07.2022 договір оренди земельної ділянки від 13.03.2007, який укладено між позивачем та відповідачем, та зобов'язати відповідача укласти з позивачем додаткову угоду до зазначеного договору, в редакції запропонованій позивачем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне рішення прийнято відповідачем в порушення вимог земельного законодавства, у зв'язку з чим воно є незаконним, а оскільки позивач виконав вимоги статті 33 Закону України "Про оренду землі", він має право на оренду земельної ділянки шляхом визнання продовженим договору оренди земельної ділянки на відповідний строк з укладанням до нього додаткової угоди.

Рішенням Господарського суду Київської області від 09.10.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2017, позов задоволено частково, визнано недійсним рішення відповідача від 25.05.2017 № 15 "Про відмову продовження договору оренди земельної ділянки позивачу" та визнано за позивачем право на оренду земельної ділянки площею 0,700 га, (кадастровий номер НОМЕР_1), що розташована по АДРЕСА_1. В іншій частині позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 (далі - третя особа) просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги третя особа посилалася на те, що відповідач у листі-повідомленні № 330 висловив відмову у продовженні договору оренди землі, а оскільки даний лист був направлений позивачу 27.06.2017, то відповідачем дотримано місячний строк розгляду запропонованої позивачем проекту додаткової угоди. При цьому скаржник посилається на постанови Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі № 6-219цс14, від 13.04.2016 у справі № 6-2027цс15 та зазначає, що суди попередніх інстанцій не дослідили питання щодо можливого наміру передачі відповідачем спірної земельної ділянки іншим особам, що свідчить про помилковість висновків судів про наявність підстав для визнання за позивачем права на оренду земельної ділянки. Крім того, заявник касаційної скарги посилається на те, що ним були подані суду відповідні документи, які свідчать про те, що станом на момент передачі земельної ділянки в оренду позивачу у 2007 році, стадіон був розміщений впритул до земельної ділянки, що свідчить про порушення позивачем вимог ДБН під час будівництва багатоповерхових будинків на орендованій ним земельній ділянці.

Учасники судового процесу належним чином повідомлялися про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач не використав наданого законом процесуального права на участь свого представника у судовому засіданні, просив розглянути касаційну скаргу у відсутності свого представника, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги, тому заяву відповідача колегія вважає такою, що підлягає задоволенню.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 13.03.2007 між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно умов якого позивач прийняв у строкове, платне володіння і користування земельну ділянку, (кадастровий номер НОМЕР_1), площею 0,700 га (землі під громадськими будівлями), що розташована по АДРЕСА_1, строком на 10 років, для будівництва багатоквартирних житлових будинків, що підтверджується відповідним актом приймання-передачі.

Також встановлено, що позивач розпочав будівництво трьох багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями та 27.06.2017 зареєстрував право власності на об'єкт житлової нерухомості, незавершеного будівництва, який розміщений на орендованій земельній ділянці.

25.05.2017 відповідач прийняв рішення № 15, яким відмовив у продовженні наведеного договору оренди земельної ділянки та зобов'язав сільського голову письмово, у визначений законом строк, повідомити про це позивача, однак останній про це повідомлений не був і листом від 29.05.2017 № 7 звернувся до відповідача, у якому просив розглянути проект додаткової угоди до договору та продовжити строк оренди земельної ділянки, додавши до даного листа відповідні документи у тому числі проект додаткової угоди, але листом від 23.06.2017 № 329 відповідач повідомив, що дане питання при потребі буде винесене на найближче засідання сесії відповідача.

Листом від 26.06.2017 № 330 відповідач надіслав позивачу рішення від 25.05.2017 № 15 "Про відмову у продовженні договору оренди земельної ділянки позивачу".

Задовольняючи частково позовні вимоги суди обох інстанцій виходили із того, що спірне рішення відповідача було прийнято без дотримання порядку, визначеного частиною п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки відповідачем та третьою особою не подані докази, які б підтверджували економічну недоцільність подальшого використання позивачем земельної ділянки та порушення ним порядку будівництва, а посилання на накладення меж земельних ділянок із стадіоном, на яке посилався відповідач, не може бути підставою для відмови у користуванні землею, оскільки позивач не вичиняв ніяких незаконних дій, а при виділенні йому земельної ділянки у 2007 році відповідач керувався генпланом села Тарасівка від 1987 року відповідно до якого спірна земельна ділянка не межувала із земельною ділянкою, на якій розташовано стадіон, а на місці стадіону за генпланом мав розміщуватися базар. Визнаючи за позивачем право на оренду земельної ділянки, суди послалися на те, що оскільки відповідач у місячний термін не розглянув проект додаткової угоди, яка запропонована позивачем та заперечень щодо її умов не висловив, у позивача переважне право орендаря на укладення договору оренди землі не припинилось. Відмовляючи в іншій частині позову суди виходили з того, що позивач пропонував змінити строк договору на інший термін, ніж той який був раніше встановлений, тобто позивач пропонував відповідачу змінити істотну умову договору, що виключає підстави для поновлення договору оренди землі, у зв'язку з чим вимоги позивача про визнання договору оренди продовженим на строк до 04.07.2022 та зобов'язання відповідача укласти додаткову угоду до договору є такими, що задоволенню не підлягають.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції до суду із письмовою заявою звернувся ОСОБА_4 як депутат Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. У заяві депутат просив залучити його до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача.

Заяву обґрунтовано тим, що рішення у справі можу вплинути на права і обов'язки вказаної особи як депутата Тарасівської сільської ради та як члена Постійної депутатської комісії з питань регулювання земельних відносин, екології та охорони навколишнього середовища.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 31.07.2017 ОСОБА_4 залучено до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача.

Відповідно до приписів статті 27 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У справах щодо майна господарських організацій, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, господарський суд залучає орган державної влади, що здійснює управління корпоративними правами, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (ч.1). У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі (ч.2). Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу (ч.3). Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову (ч.4).

Права, обов'язки і основні гарантії депутатської діяльності визначені Законом України "Про статус депутатів місцевих рад".

Положеннями статті 30 цього Закону визначено, що депутат місцевої ради наділений усією повнотою повноважень, передбачених цим та іншими законами України. Ніхто не може обмежити повноваження депутата місцевої ради інакше як у випадках, передбачених Конституцією та законами України (ч.1). Місцеві ради та їх органи забезпечують необхідні умови для ефективного здійснення депутатами місцевих рад їх повноважень (ч.2). Рада та її органи сприяють депутатам місцевих рад в їх діяльності шляхом створення відповідних умов, забезпечення депутатів документами, довідково-інформаційними та іншими матеріалами, необхідними для ефективного здійснення депутатських повноважень, організовують вивчення депутатами місцевих рад законодавства, досвіду роботи рад (ч.3). Депутат місцевої ради не несе відповідальності за виступи на засіданнях ради та її органів, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч.4). На час виконання депутатських повноважень депутату місцевої ради надається відстрочка від призову на строкову військову чи альтернативну (невійськову) службу. У зв'язку з депутатською діяльністю депутат місцевої ради також звільняється від проходження навчальних зборів (ч.5). Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, зобов'язані сприяти депутатам місцевої ради у здійсненні їх депутатських повноважень (ч.6).

Згідно статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні": представницький орган місцевого самоврядування - виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення загальний склад ради - кількісний склад депутатів ради, визначений радою відповідно до закону; склад ради - кількість депутатів, обраних до відповідної ради, повноваження яких визнано і не припинено в установленому законом порядку.

Із положень Господарського процесуального кодексу України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" не вбачається, що депутат місцевої ради уповноважений представляти у судах інтереси такої ради, або інтереси утворених нею комісій, або інтереси виборців інакше, ніж поза відносинами представництва.

В іншому випадку суду належало б залучити до участі у справі інших депутатів місцевої ради, які наділені повноваженнями, аналогічними тим, які має третя особа у справі, а не залучення таких осіб до участі у справі тягло б за собою скасування судових рішень з посиланням на те, що судові рішення стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі в справі, як це визначено у пункті 3 частини 2 статті 11110 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017.

Отже правових підстав для залучення до участі у справі ОСОБА_4 у якості третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача, у суду першої інстанції не було.

Однак оскільки таку особу судом було залучено до участі у справі у зазначеному статусі, а Господарський процесуальний кодекс України не передбачає можливості для суду вищого рівня виключити таку особа із складу учасників справи, суд касаційної інстанції вважає за можливе розглянути касаційну скаргу ОСОБА_4 як третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача.

Разом з тим підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні з огляду на наступне.

Згідно із частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно п. 34 ч. 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону щодо регулювання земельних відносин.

Статтею 12 Земельного кодексу України встановлено повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить: а) розпорядження землями територіальних громад; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; д) організація землеустрою.

Частиною першою статті 155 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час прийняття спірного акта, визначено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.

Відповідно до приписів статті 33 Закону України "Про оренду землі" у редакції від 20.09.2016, що діяла на час прийняття спірного рішення відповідачем, по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. У разі смерті орендодавця до спливу строку дії договору оренди землі орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це спадкоємця земельної ділянки протягом місяця з дня, коли йому стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності). Керівник органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який уповноважений підписувати додаткову угоду до договору оренди землі щодо земельної ділянки державної або комунальної власності, визначається рішенням цього органу. Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. У разі смерті орендодавця перебіг строків, визначених частинами другою, п'ятою, шостою, восьмою цієї статті, зупиняється до моменту повідомлення орендаря про перехід права власності на земельну ділянку. З дня, коли орендарю стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку до спадкоємця або територіальної громади, перебіг зазначених строків продовжується з урахуванням строку, що минув до їх зупинення. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді. У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди.

У справі, що розглядається, суди встановили, що відповідач спірним рішенням відмовив позивачу у продовженні договору оренди земельної ділянки з підстав недоцільності подальшого її перебування в оренді у позивача, оскільки останній порушив низку норм чинного законодавства, повідомивши про це позивача у червні місяці, незважаючи на його звернення у травні щодо подальшого продовження дії договору оренди.

При цьому судами встановлено, що відповідачем та третьою особою не подано доказів суду, які б підтверджували економічну недоцільність, порушення порядку будівництва позивачем, що зумовили прийняття відповідачем спірного рішення.

За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про те, що спірне рішення відповідача прийнято в порушення процедури, яка визначена частиною п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", що позбавило права позивача на продовження договору, а тому підлягає визнанню недійсним з визнанням за позивачем права на оренду земельної ділянки, є законним та обґрунтованим.

Заявник касаційної скарги цих висновків не спростував.

Отже суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Доводи третьої особи з посиланням на постанови Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі № 6-219цс14, від 13.04.2016 у справі № 6-2027цс15 про те, що є вірогідність передачі відповідачем спірної земельної ділянки іншим наймачам, безпідставні та відхиляються судом касаційної інстанції з тих підстав, що матеріали справи не містять даних про намір відповідача передати спірну земельну ділянку іншій особі, а наведені постанови суду визначають механізм реалізації вимог статті 33 Закону України "Про оренду майна", які згідно встановлених судами обставин був виконаний позивачем.

Як вбачається із встановлених судами обставин справи на підставі орендних правовідносин, що виникли між сторонами у даній справі, на орендованій земельній ділянці позивач побудував об'єкти житлової нерухомості з відповідним рівнем готовності та оформив право власності на них, що підтверджено відповідними витягами з реєстрів.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Рішенням Європейського суду з права людини зі справи "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" від 24.06.2003 № 44277/98 встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

Отже при прийнятті рішення про передачу землі державної чи комунальної власності у користування або припинення такого користування важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Таким чином правовідносини, пов'язані з передачею земель державної чи комунальної власності у користування іншим особам, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У даній справі такої незаконності вибуття земельної ділянки із комунальної власності встановлено не було.

Згідно частини третьої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на третю особу.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 у справі Господарського суду Київської області №911/2173/17, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов