ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

06.03.2018 м. Київ К/9901/6847/18 826/18956/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Мороз Л.Л.,

суддів: Бучик А.Ю., Гімона М.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу №826/18956/16

за позовом ОСОБА_1 до Національного університету фізичного виховання і спорту України про скасування наказу, провадження у якій відкрито

за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України, постановлену 05 квітня 2017 року суддею Шведом Е.Ю., -

ВСТАНОВИВ :

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Національного університету фізичного виховання і спорту України, в якому просила визнати неправомірними дії Національного університету фізичного виховання та спорту України по її відрахуванню з другого курсу факультету заочного навчання за напрямком підготовки здоров'я людини на здобуття освітнього ступеню бакалавра та скасування всієї її історії навчання, визнати протиправним та скасувати п. 2 наказу ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України від 03 листопада 2016 року №558-ст "Про скасування записів у наказах "Про зарахування на навчання" та історії навчання студентів".

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017). Зазначено, що даний спір підлягає розгляду судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 квітня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2017 року на підставі пункту 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України.

У липні 2017 ОСОБА_1 (в порядку глави 3 розділу ІУ Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній до 15.12.2017) подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 05 квітня 2017 року, в якій скаржник ставить питання про скасування вказаної ухвали Вищого адміністративного суду України та направлення справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду України від 19 липня 2017 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного університету фізичного виховання і спорту України про скасування наказу для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 05 квітня 2017 року.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (в чинній редакції) матеріали заяви передано до Верховного Суду.

Як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм процесуального права позивач послалася на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 03 грудня 2015 року (справа №К/800/34162/15) у якій цей суд за аналогічних обставин вказав, що спори з приводу оскарження актів щодо відрахування студентів з вищих учбових закладів підлягають розгляду адміністративними судами.

В аспекті заявлених вимог суд дійшов висновку про існування неоднакового застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, і в контексті фактичних обставин, на підставі яких було ухвалено оскаржене рішення суду касаційної інстанції, дійшов висновку про таке.

При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.

Для визначення юридичної і фактичної (дійсної) природи правовідносин потрібно з'ясовувати, щодо яких речей, цінностей, активів тощо і між якими суб'єктами (особами) вони виникли, який соціальний і організаційно-правовий статус цих осіб, якими нормативними засобами регулюються ці відносини, в якій формі минають (здійснюються в часі), який механізм їх забезпечення і виконання, вид та міра відповідальності за невиконання зобов'язань, що випливають із цих взаємин.

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Національного університету фізичного виховання і спорту України про:

- визнання протиправними дій Національного університету фізичного виховання та спорту України по відрахуванню ОСОБА_1 з другого курсу факультету заочного навчання за напрямком підготовки здоров'я людини на здобуття освітнього ступеню бакалавра та скасування всієї її історії навчання неправомірними;

- скасування пункту 2 наказу ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України від 03 листопада 2016 року. №558-ст "Про скасування записів у наказах "Про зарахування на навчання" та історії навчання студентів".

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав: фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, яка діяла на розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з частиною другою статті 4 зазначеного Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Так, пунктом 1 частини першої статті 3 цього ж Кодексу передбачено, що справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

У пункті 7 частини 1 статті 3 Кодексу визначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з частиною 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

З огляду на наведене, адміністративним є спір про оскарження дій особи, які вона вчиняє в якості суб'єкта владних повноважень на виконання владних управлінських функцій.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про освіту» (який був чинним до 28.09.2017) в Україні для управління освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самоврядування. Органи управління освітою і громадського самоврядування діють у межах повноважень, визначених законодавством.

Вичерпний перелік органів управління освітою визначений статтею 11 Закону України «Про освіту». До таких віднесені центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти; центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані навчальні заклади; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері освіти; місцеві державні адміністрації і органи місцевого самоврядування, а також утворені місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування структурні підрозділи з питань освіти (місцеві органи управління освітою).

Керівники вищих навчальних закладів до такого переліку не віднесені.

За змістом частини 2 статті 20 Закону України «Про освіту» керівники навчальних закладів, що є у загальнодержавній власності і підпорядковані центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, обираються за конкурсом і призначаються на посаду центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, шляхом укладання з ними контракту відповідно до порядку, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про вищу освіту» встановлено, що заклад вищої освіти - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Частиною 7 статті 27 цього Закону встановлено, що заклад вищої освіти діє на підставі власного статуту.

Згідно з пунктом 1.6 Статуту Національного університету фізичного виховання і спорту України університет є вищим навчальним закладом державної форми власності. Основною метою діяльності є забезпечень необхідних умов для здобуття особами вищої освіти (п.1.16.1 Статуту). Засновником Університету є Кабінет Міністрів України (п.2.1 Статуту).

Таким чином, відповідач у справі - Національний університет фізичного виховання і спорту України, не є суб'єктом владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України, не є органом управління освітою та не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, водночас, спірні відносини не пов'язані також і з прийняттям, проходженням чи звільненням з публічної служби.

Вимоги ОСОБА_1 пов'язані із захистом її суб'єктивного права у приватно-правових договірних відносинах між навчальним закладом і студенткою.

Отже, даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір між сторонами не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом, оскільки Університет у спірних правовідносинах не належить до суб'єктів владних повноважень, які виконують відповідні владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта цих відносин.

Слід зауважити на тому, що в Кодексі адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - КАС України) визначення поняття публічної служби та відповідної юрисдикції адміністративних судів законодавець в аспекті розглядуваної справи не змінив.

Враховуючи викладене, за суб'єктним складом сторін та сутністю спору дана справа підлягає розгляду в порядку, визначеному нормами Цивільного процесуального кодексу України, а тому обґрунтованими є рішення судів щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі.

Отже, рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, тому відповідно до частини першої статті 244 КАС України у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15.12.2017), статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017), суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Л.Л. Мороз

Судді А.Ю. Бучик

М.М. Гімон