Справа № 522/4510/16-ц

Провадження № 2/522/4145/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2018 року Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді Загороднюка В.І.

при секретарі Міневич Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору (на стороні відповідача): Тимчасово виконуючого обовязки директора Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» ОСОБА_2, - про визнання протиправними наказів, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

15 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м.Одеси із позовною заявою до Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» (далі ДП МОУ «Південьвійськбуд») з позовом про визнання протиправними наказів, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, зазначивши в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору (на стороні відповідача): Тимчасово виконуючого обовязки (далі ТВО) директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що він працював на посаді начальника відділу по використанню основних фондів ДП МОУ «Південьвійськбуд». Наказом ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 29.01.2016 р. №12 «Про покарання ОСОБА_1П.» вказаному працівнику оголошено догану. Наказом ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 03.02.2016р. №9 (по особовому складу) ОСОБА_1 було відкликано з щорічної відпустки на 1 добу (04.02.2016 року), однак, у цей день ОСОБА_1 на роботу не зявився. Згідно п.2 наказу ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 08.02.2016р. №16 «Про покарання ОСОБА_1П.» ОСОБА_1 звільнено з роботи за неодноразове самоусунення та недобросовісне відношення до виконання посадових обовязків, за невиконання вимог посадової інструкції та за прогул (далі оскаржуваний наказ від 08.02.2016р.). Згідно з наказом ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 15.02.2016р. №15 (по особовому складу) «Про звільнення з роботи» ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за ст.40 п.3 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП) (за систематичне невиконання працівником без поважних причин обовязків, покладених на нього трудовим договором) з 17 лютого 2016 року (далі оскаржуваний наказ від 15.02.2016р.).

Вважаючи вищезазначені накази ДП МОУ «Південьвійськбуд» про його звільнення з роботи незаконними та посилаючись на правила ст.ст.79, 150, 233, 235, 237-1 КЗпП, ст.12 Закону України «Про відпустки», з урахуванням поданої його представником третьої заяви про збільшення розміру позовних вимог, позивач просить суд:

а) визнати протиправними та скасувати накази ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2:

- від 08.02.2016 року №16 «Про покарання ОСОБА_1П.»;

- від 15.02.2016 року №15 о/с «Про звільнення з роботи»,

згідно з якими ОСОБА_1 з 17.02.2016р. звільнено з посади начальника відділу по використанню основних фондів ДП МОУ «Південьвійськбуд» за п.3 ст.40 КЗпП;

б) поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника відділу по використанню основних фондів ДП МОУ «Південьвійськбуд»;

в) стягнути з ДП МОУ «Південьвійськбуд» на користь ОСОБА_1:

- середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.02.2016 року до 04.12.2017 року у розмірі 60404 грн. 10 коп.;

- компенсацію моральної шкоди у розмірі 30000 грн.;

- понесені позивачем витрати на правничу допомогу, що надавалась йому адвокатом ОСОБА_3

У судове засідання з'явилися позивач та його представник адвокат ОСОБА_3, підтримавши заявлені позивачем вимоги в обсязі, визначеному з урахуванням третьої заяви про збільшення розміру позовних вимог від 01 грудня 2017 року, поданої представником ОСОБА_1 адвокатом ОСОБА_3

Представник відповідача та третя особа - ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 - у судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду справи були сповіщені належним чином у встановленому законом порядку. Про причини неявки суду не повідомили.

Від представника відповідача до суду надходили письмові заперечення на позов.

Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши зібрані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Між сторонами виникли трудові правовідносини, що регулюються положеннями законодавства України про працю.

Так, у судовому засіданні встановлено, що на підставі наказу ДП МОУ «Південьвійськбуд» №3 о/с від 16.01.2014р. ОСОБА_1 було призначено на посаду начальника відділу по використанню основних фондів.

Наказом ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 29.01.2016 р. №12 «Про покарання ОСОБА_1П.» ОСОБА_1 оголошено догану.

Однак, рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 21.12.2016 р. у справі №522/7949/16-ц задоволено позов ОСОБА_1 до ДП МОУ «Південьвійськбуд» про визнання незаконним та скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності, визнано незаконним та скасовано наказ ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 29.01.2016р. №12 «Про покарання ОСОБА_1П.», яким оголошено догану «за самоусунення та недобросовісне відношення до виконання посадових обовязків, за невиконання вимог посадової інструкції та за порушення вимог керівних документів по зберіганню грошових коштів на підприємстві начальнику відділу по використанню основних фондів ОСОБА_1П.».

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 30.05.2017р. відхилено апеляційну скаргу ДП МОУ «Південьвійськбуд», а рішення Приморського районного суду м.Одеси від 21.12.2016р. у справі №522/7949/16-ц - залишено без змін.

У судовому засіданні також встановлено, що згідно з пунктом 1.1 наказу ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 03.02.2016р. №9 (по особовому складу) «Про відкликання з відпустки» у звязку із службовою необхідністю та на виконання вимог листа військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України від 03.02.2016р. №1295вих-16 ОСОБА_1 відкликано з щорічної відпустки на 1 добу (04.02.2016 року).

Однак, при вирішенні даного трудового спору судом встановлено, що п.1.1 наказу ДП МОУ «Південьвійськбуд» від 03.02.2016р. №9 о/с «Про відкликання з відпустки» в частині відкликання з щорічної відпустки ОСОБА_1 на 1 добу (04.02.2016 року) є незаконним, з урахуванням наступного.

Так, частиною восьмою ст.79 КЗпП та частиною третьою ст.12 Закону України «Про відпустки» передбачено, що відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства, установи, організації з додержанням вимог частини шостої ст.79 КЗпП та в інших випадках, передбачених законодавством.

Проте, по-перше, зі змісту п.1 наказу ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» від 03.02.2016р. №9 о/с «Про відкликання з відпустки» вбачається, що необхідність відкликання ОСОБА_1 із щорічної відпустки та його залучення до роботи на 1 добу (04.02.2016 року) виникла у звязку із службовою необхідністю на виконання вимог листа військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України від 03.02.2016р. №1295вих-16, адресованого ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2, у якому міститься прохання військової прокуратури забезпечити явку ОСОБА_1 до військової прокуратури 04.02.2016 року о 9:00 год. для його допиту в якості свідка у кримінальному провадженні №42015161010002714 від 23.04.2015р. за фактом зловживання службовим становищем службовими особами ДП МОУ «Південьвійськбуд» в інтересах ПФ «Товарна» за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 КК України, досудове розслідування у якому проводиться Слідчим управлінням ГУНП в Одеській області.

З урахуванням вищенаведеного, суд погоджується з доводами сторони позивача про те, що визначених законом підстав для відкликання ОСОБА_1 з відпустки на 1 добу (04 лютого 2016 року) насправді не існувало.

По-друге, своєї згоди на відкликання його з щорічної відпустки ОСОБА_1 не надавав.

По-третє, перебуваючи у щорічній відпустці, з наказом ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» від 03.02.2016р. №9 о/с «Про відкликання з відпустки» ОСОБА_1 не був своєчасно ознайомлений під підпис, а дізнався про його існування та був ознайомлений з цим наказом під підпис лише 08.02.2016р. після виходу на роботу у звязку із закінченням щорічної відпустки.

Відповідно до ч.1 ст.81 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Проте, відповідачем не доведено у суді наявність передбачених нормами трудового законодавства України підстав для відкликання ОСОБА_1 із щорічної відпустки та його залучення до роботи на 1 добу (04.02.2016 року).

Так само, відповідачем не доведено ту обставину, що ОСОБА_1 надавав свою згоду на відкликання його з щорічної відпустки, а також те, що з наказом ДП МОУ «Південьвійськбуд» від 03.02.2016р. №9 о/с «Про відкликання з відпустки» ОСОБА_1 був своєчасно ознайомлений під підпис.

З урахуванням вищенаведеного, суд також вважає, що наявні в оскаржуваному наказі від 08.02.2016р. посилання на те, що 04.02.2016 року ОСОБА_1 вчинено дисциплінарні проступки та допущено винне невиконання ним трудових обов'язків, суперечать змісту ч.ч.1-2 ст.45 Конституції України та законодавству про працю. Адже за змістом ч.ч.1-2 ст.45 Конституції України та норм трудового законодавства, щорічні відпустки надаються працівникам саме для їх відпочинку, а тому в період перебування працівника у відпустці на нього не можуть покладатись трудові обовязки, як помилково вважав відповідач при видачі оскаржуваного наказу від 08.02.2016р. Тому оскільки 04 лютого 2016 року ОСОБА_1 перебував у щорічній відпустці, яку надано йому саме для відпочинку, то в цей день на нього не могли покладатись трудові обовязки, а отже, не може йти мова про їх невиконання чи неналежне виконання вказаним працівником.

Крім того, судом береться до уваги, що відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року в Україні чинні Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ, організацій, затверджені постановою Державного комітету СРСР по праці та соціальним питанням від 20 липня 1984 року №213, за погодженням з ВЦРПС (далі Типові правила внутрішнього трудового розпорядку), які продовжують діяти в частині, що не суперечить Конституції та законам України.

Відповідно до пункту 24 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку порушенням трудової дисципліни є невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов'язків.

Крім того, за змістом ст.139 КЗпП, працівники зобовязані своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу лише у разі якщо ці розпорядження носять законний характер.

Проте, оскільки п.1.1 наказу ДП МОУ «Південьвійськбуд» від 03.02.2016р. №9 о/с «Про відкликання з відпустки» в частині відкликання з щорічної відпустки ОСОБА_1 на 1 добу (04.02.2016 року) є незаконним, а також враховуючи ту обставину, що ОСОБА_1 не був ознайомлений з цим наказом під підпис, незявлення ОСОБА_1 на роботу 04.02.2016 року не може вважатися прогулом.

Оскільки за вказаних обставин невиконання зазначеного наказу працівником не є порушенням трудової дисципліни, то ОСОБА_1 не може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності за невиконання цього наказу.

Як зазначено в п.1 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р., незявлення ОСОБА_1 на роботу 04.02.2016 року вважається прогулом. Між тим, відповідно до змісту законодавства України про працю, прогулом може вважатись лише невихід на роботу без поважних причин.

Однак, у судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 не вийшов на роботу 04.02.2016 року з поважних причин, про які йдеться вище. Звідси випливає, що незявлення вказаного працівника на роботу 04.02.2016р. не може вважатись прогулом, у звязку з чим п.1 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р. є незаконним та підлягає скасуванню.

Крім того, пунктом 2 оскаржуваного наказу від 08.02.2016 р. ОСОБА_1 звільнено з роботи за неодноразове самоусунення та недобросовісне відношення до виконання посадових обовязків, за невиконання вимог посадової інструкції та за прогул.

Щодо наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 за прогул, з приводу чого в п.2 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р. міститься відповідний висновок роботодавця, суд вважає, що незявлення ОСОБА_1 на роботу 04.02.2016р. не може вважатись прогулом, про що уже вказувалось вище.

При цьому суд виходить з того, що умовою звільнення за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП є наявність вини працівника (у формі умислу чи необережності).

Проте, враховуючи вищенаведене, оскільки невихід ОСОБА_1 на роботу не може вважатись прогулом без поважних причин, тобто вина його відсутня, то звільнення за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП в законному порядку не є можливим. Отже, незаконним є висновок роботодавця, що міститься в п.2 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р., про звільнення ОСОБА_1 за прогул.

Стосовно висновку роботодавця про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 з роботи за неодноразове самоусунення та недобросовісне відношення до виконання посадових обовязків, за невиконання вимог посадової інструкції, який міститься в п.2 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р., суд дійшов наступних висновків.

Так, підставою для звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за п.3 ч.1 ст.40 КЗпП може бути систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до нього раніше застосувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

З цього приводу в п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі ВСУ) від 06.11.1992р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено:

«…23. За передбаченими п.3 ст.40 КЗпП підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обовязків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку».

Виходячи з цього, при звільненні працівника за п.3 ч.1 ст.40 КЗпП адміністрація повинна навести конкретні факти допущеного ним невиконання трудових обов'язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які і коли проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнень.

Розірвання трудового договору згідно з п.3 ч.1 ст.40 КЗпП не допускається за відсутністю конкретного дисциплінарного проступку і вини працівника.

Проте, в п.2 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р. ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 обмежився лише загальним посиланням на систематичне невиконання позивачем трудових обов'язків, не навівши жодних посилань на конкретні проступки, які вчинив працівник. Так само, в оскаржуваному наказі від 08.02.2016р. відсутні конкретні відомості про те, які саме заходи дисциплінарного чи громадського стягнення раніше застосувались до ОСОБА_1

Слід також зазначити, що Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3933-XII ратифіковано Конвенцію Міжнародної Організації Праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця, прийняту 68 сесією Генеральної Конференції Міжнародної Організації Праці 22 червня 1982 року (далі Конвенція МОП №158).

Пунктом «a» частини другої ст.9 Конвенції МОП №158 передбачено, що тягар доведення наявності законних підстав для звільнення лежить на роботодавцеві.

Крім того, в п.18 вищезазначеної постанови Пленуму ВСУ від 06.11.1992р. №9 розяснено:

«18. При розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові».

Як уже вказувалось вище, відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Крім того, частиною третьою ст.81 ЦПК передбачено, що у справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) обовязок доказування правомірності прийнятих при цьому рішень, вчинених дій покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не доведено у суді ту обставину, що до ОСОБА_1 раніше застосувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

За цих обставин висновок роботодавця про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 з роботи за неодноразове самоусунення та недобросовісне відношення до виконання посадових обовязків, за невиконання вимог посадової інструкції, що міститься в п.2 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р., не може вважатись обґрунтованим, оскільки не ґрунтується на дійсних обставинах справи.

Отже, з урахуванням вищенаведеного, пункт 2 оскаржуваного наказу від 08.02.2016р. №16 є незаконним у повному обсязі, а тому підлягає скасуванню.

Згідно з частиною другою ст.43 Конституції України державою гарантується зокрема, створення умов для повного здійснення громадянами права на працю. Частиною шостою ст.43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Так само, статтею 5-1 КЗпП передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Тому поновлення працівника на роботі слід розглядати як гарантію захисту його порушених прав.

Частиною першою ст.235 КЗпП передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Виходячи з вищенаведеного, суд ухвалює рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника відділу по використанню основних фондів ДП МОУ «Південьвійськбуд».

Частиною другою ст.235 КЗпП передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Між тим, позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі у даній справі розглядаються судом більше одного року не з вини працівника, а працівник до теперішнього часу не працевлаштований.

За цих обставин суд має підстави для ухвалення рішення про виплату на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу - з 18 лютого 2016р. до дня поновлення працівника на роботі.

Так, виходячи з даних, що містяться в довідці про середню заробітну плату ОСОБА_1, наданій суду відповідачем, представником позивача виконано розрахунок розміру середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу з 18 лютого 2016 року до 04 грудня 2017 року.

З дотриманням застосованої відповідачем методики розрахунків позивачем нараховано загальну суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних днів у розрахунковому періоді.

Позивачем запропоновано такий розрахунок розміру середнього заробітку ОСОБА_1 за час його вимушеного прогулу:

а) розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 92,22 грн.;

б) кількість календарних днів вимушеного прогулу працівника у період з 18 лютого 2016 року до 04 грудня 2017 року 655 днів.;

Шляхом множення двох зазначених показників обчислюється розмір середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу (з 18.02.2016р. до 04.12.2017р.), тобто маємо: 92,22 (грн.) х 655 (днів) = 60404,10 (грн.).

Отже, середній заробіток ОСОБА_1 за час його вимушеного прогулу з 18 лютого 2016 року до 04 грудня 2017 року (у межах заявлених вимог) обчислюється у розмірі 60404,10 грн.

Суд погоджується із запропонованим варіантом розрахунку, у звязку з чим зазначена сума коштів підлягає стягненню з ДП МОУ «Південьвійськбуд» на користь ОСОБА_1

Згідно зі ст.237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих звязків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

В п.13 постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розяснено:

«…13. Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст.237-1 КЗпП… за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення… тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності».

Крім того, в п.5 листа ВССУ від 27.09.2012р. №10-1389/0/4-12 «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права» сформульовано обов'язкові для всіх судів України правові позиції, згідно з якими:

«…5. Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли у результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення спору (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Ураховуючи, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин справи, висновок суду про стягнення грошового еквівалента моральної шкоди є правильним.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових прав, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення (постанова від 25 квітня 2012р. №6-23цс12)».

Так, вирішуючи вимогу про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1, суд бере до уваги ту обставину, що позивач протягом тривалого часу працював у місті Одесі в системі матеріально-технічного забезпечення Міністерства оборони України, що підтверджується відповідними записами про роботу у трудовій книжці. Протягом усього часу роботи позивач заслужив повагу і авторитет у відносинах з керівництвом та підлеглими та ніколи раніше не притягувався до дисциплінарної відповідальності, а з боку керівництва не було жодних нарікань на роботу вказаного працівника.

Однак, внаслідок незаконного звільнення з роботи було підірвано авторитет позивача в трудовому колективі, у тому числі, перед підлеглими працівниками, що призвело також до зниження його авторитету в очах родичів та знайомих.

Крім того, судом враховується, що незаконне звільнення з роботи безпосередньо зачіпає життєво важливі інтереси працівника, оскільки означає зниження рівня його життя на тривалий час унаслідок втрати заробітку, що спонукало позивача вживати додаткових зусиль для організації свого життя, зокрема, шукати для себе іншу роботу та джерело доходів.

Судом береться до уваги та обставина, що про наміри ТВО директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 щодо застосування до ОСОБА_1 за буцімто вчинені ним дисциплінарні проступки та порушення працівником трудової дисципліни крайнього заходу стягнення, яким є звільнення з роботи, ОСОБА_1 дізнався 08.02.2016р. після його виходу на роботу у звязку із закінченням щорічної відпустки.

Оскільки незаконне звільнення позивача з роботи відбулось несподівано, ОСОБА_1 протягом усього часу розгляду даного трудового спору був постійно заклопотаний думкою про те, куди та яким чином влаштуватись на роботу, змушений був витрачати значний час та зусилля на пошук підходящої роботи.

Судом також враховується те, що ОСОБА_1 намагався підшукати для себе роботу з рівнем винагороди, достатнім для утримання своєї сімї, оскільки як голова сімї він зобовязаний дбати про матеріальне забезпечення її членів. Однак, наведені в трудовій книжці позивача формулювання причин його звільнення з останнього місця роботи (п.3 ст.40 КЗпП) значним чином обмежували можливості позивача у підборі ним підходящої роботи при його працевлаштуванні відповідно до його здібностей, професійної підготовки, освіти.

При цьому заслуговують на увагу доводи сторони позивача про те, що зважаючи на наявність у трудовій книжці позивача запису про звільнення з роботи за п.3 ст.40 КЗпП, кадровими службами підприємств при прийомі на роботу віддавалась перевага іншим претендентам на вакантні посади, а ОСОБА_1 з цих причин щоразу отримував обгрунтовану відмову у прийнятті на роботу.

Суд погоджується з доводами позивача про те, що постійні пошуки шляхів вирішення проблеми наповнення сімейного бюджету та матеріального забезпечення своєї сімї тримали позивача в постійній нервовій та психологічній напрузі, викликали у нього додаткові емоційні переживання. Отже, внаслідок незаконних дій відповідача позивачеві дійсно заподіяно душевні страждання, що виявились у виникненні у останнього почуття страху за свою подальшу долю у звязку з незаконним позбавленням його роботи, у його хвилюваннях, емоційному неспокої тощо.

Так само, незаконне позбавлення роботи призвело до значного погіршення настрою позивача, що дістало свій вияв у нервозності й депресії, стані збентеження, тривоги, відчаю. Через моральні страждання та душевні переживання позивач перестав нормально спати, став дратівливий та морально знесилений.

Оскільки був змінений звичний уклад життя позивача, він змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Так, для відновлення порушених трудових прав та вирішення повязаних з цим проблем, що виникли внаслідок незаконних дій відповідача, ОСОБА_1 додатково витрачався значний час, сили, нервова (психічна) енергія, що свідчить про наявність моральної шкоди.

Враховуючи характер та глибину, суттєвість та значну тривалість у часі заподіяних позивачеві душевних та інших страждань, тяжкість вимушених змін у його житті, з урахуванням вимог зваженості, розумності та справедливості, розмір завданої позивачеві моральної шкоди оцінюється ним сумою у розмірі 30000 грн.

Однак, суд вважає, що зазначений позивачем розмір завданої йому моральної шкоди (у грошовому вираженні) є завищеним. Для того щоб певною мірою загладити завдані позивачеві моральні страждання (компенсувати моральну шкоду), суд вважає достатньою грошову суму у розмірі 1000 грн., а тому покладає на роботодавця обов'язок по відшкодуванню моральної шкоди ОСОБА_1 саме в такому розмірі.

Відповідно до п.п.2, 4 ч.1 ст.430ЦПК суд допускає негайне виконання рішень у справах про:

- присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;

- поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Із системного аналізу вказаних процесуальних норм слідує, що допуск рішення до негайного виконання, тобто до виконання з моменту проголошення рішення, а не з моменту набрання цим рішенням законної сили, у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати в частині стягнення за один місяць є обов'язком суду, а не дискреційним правом.

У аспекті ч.1 ст.430 ЦПК суд не може вчинити інакше.

Так само, в п.26 постанови Пленуму ВСУ від 24.12.1999р. №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз'яснено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суди повинні в усіх випадках зазначати в рішенні про негайне його виконання в частині стягнення заробітної плати не більше ніж за один місяць.

Проте, з іншого боку, частиною другою статті 430ЦПК передбачено, що суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, зокрема, визначених пунктом 2 частини першої цієї статті.

Частиною першою статтею 267 ЦПК передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

Під час ухвалення рішення судом береться до уваги, що наказом Міністерства оборони України від 12.01.2018 року №13 «Про ліквідацію Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд»» припинено ДП МОУ «Південьвійськбуд» та визначено ряд повязаних з цим організаційних заходів.

У звязку з цим 18.01.2018р. до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань України внесено запис про перебування ДП МОУ «Південьвійськбуд» в процесі припинення, що підтверджується інформаційною довідкою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за результатами пошуку відомостей щодо ДП МОУ «Південьвійськбуд».

З урахуванням цих обставин, поведінка відповідача, який протягом усього часу перебування даної справи у суді намагається уникнути відповідальності за допущені ним порушення трудових прав ОСОБА_1, що тягнуть за собою обовязок роботодавця сплатити позивачеві середній заробіток за час вимушеного прогулу, дає підстави суду для застосування правила, передбаченого частиною другою статті 430ЦПК.

Тому у звязку із задоволенням позову в цій частині суд на підставі ч.1 ст.267, ч.2 ст.430 ЦПК під час ухвалення рішення визначає, що воно підлягає негайному виконанню в межах всієї суми присудженої до виплати працівнику заробітної плати.

При цьому суд виходить з того, що у разі якщо не буде допущено негайне виконання рішення про стягнення всієї присудженої працівникові суми виплати заробітної плати, це може мати своїм наслідком неможливість виконання рішення суду у звязку із припиненням боржника - ДП МОУ «Південьвійськбуд».

Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, повязаних з розглядом справи. Частиною третьою ст.133 ЦПК передбачено, зокрема, що до витрат, повязаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1).

Частиною другою ст.137 ЦПК передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат представником позивача подано суду детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом ОСОБА_3, необхідних для надання правничої допомоги, як це передбачено частиною третьою ст.137 ЦПК. Зокрема, відповідно до вимог ч.8 ст.141 ЦПК суду надано остаточний розрахунок суми судових витрат, які позивачем понесено у звязку із розглядом цивільної справи, а також квитанцію №053419 від 22.02.2018 року про сплату ОСОБА_1 та про одержання адвокатом ОСОБА_3 коштів на сплату вартості наданих послуг у розмірі усього 23680,00 грн. (без ПДВ).

Виходячи зі змісту ч.2 ст.137, п.п.1, 3 ч.2 ст.141 ЦПК, витрати на правничу допомогу адвоката покладаються:

- у разі задоволення позову - на відповідача;

- у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим суд вправі застосувати правило, що передбачене частиною девятою ст.141 ЦПК, згідно з яким у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Так, у даному випадку суд виходить з того, що трудовий спір виник внаслідок неправильних дій ДП МОУ «Південьвійськбуд», а тому з урахуванням правил, передбачених ч.9 ст.141 ЦПК, суд покладає на відповідача судові витрати в частині витрат на правничу допомогу адвоката у розмірі 23680,00 грн. (без ПДВ).

При цьому суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката, що відображений в наданих документах, є співмірним із:

- складністю справи та складністю виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

- часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

- обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

- ціною позову та значенням справи для позивача, в інтересах якого діяв адвокат, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію позивача як успішного й сумлінного працівника.

На підставі викладеного, керуючись пунктом «a» частини другої ст.9 Конвенції Міжнародної Організації Праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця, прийнятої 68 сесією Генеральної Конференції Міжнародної Організації Праці 22.06.1982р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3933-XII, ч.6 ст.43 Конституції України, ст.ст.2, 5-1, п.3 ч.1 ст.40, ст.ст.79, 147, 149, 150, 233, 235, 237-1 Кодексу законів про працю України, ч.3 ст.12 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996р. №504/96-ВР, п.п.18, 22, 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», п.п.9, 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», п.26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999р. №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», п.п.35, 47, 48 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014р. №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», п.п.4, 5 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.09.2012р. №10-1389/0/4-12 «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права», ст.ст.12,13,81, 89, 137, 141, 259, 263-265, ч.1 ст.267, ч.2 ст.430 Цивільного процесуального кодексу України, - суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору (на стороні відповідача): Тимчасово виконуючий обовязки директора Державного підприємства «Південьвійськбуд» Міністерства оборони України ОСОБА_2, - про визнання протиправними наказів, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Тимчасово виконуючого обовязки директора Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 08 лютого 2016 року №16 «Про покарання ОСОБА_1П.».

Визнати протиправним та скасувати наказ Тимчасово виконуючого обовязки директора Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» ОСОБА_2 від 15 лютого 2016 року №15 (по особовому складу) «Про звільнення з роботи», згідно з яким звільнено за п.3 ст.40 КЗпП України ОСОБА_1, начальника відділу по використанню основних фондів з 17 лютого 2016 року.

Поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1; РНОКПП: НОМЕР_1; паспорт громадянина України сер.КЕ №273588, виданий 12.06.1996р. Приморським РВ УМВС України в Одеській області; зареєстрований за адресою: 65036, м.Одеса, вул.Старицького,10) на роботі на посаді начальника відділу по використанню основних фондів Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» (код ЄДРПОУ: 24968798; адреса місцезнаходження: 65009, місто Одеса, вулиця Армійська, будинок 18).

Стягнути з Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» (код ЄДРПОУ: 24968798; адреса місцезнаходження: 65009, місто Одеса, вулиця Армійська, будинок 18) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1; РНОКПП: НОМЕР_1; паспорт громадянина України сер.КЕ №273588, виданий 12.06.1996р. Приморським РВ УМВС України в Одеській області; зареєстрований за адресою: 65036, м.Одеса, вул.Старицького,10) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 лютого 2016 року до 04 грудня 2017 року у розмірі 60404 грн. 10 коп. (шістдесят тисяч чотириста чотири гривні 10 копійок).

Стягнути з Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» (код ЄДРПОУ: 24968798; адреса місцезнаходження: 65009, місто Одеса, вулиця Армійська, будинок 18) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1; РНОКПП: НОМЕР_1; паспорт громадянина України сер.КЕ №273588, виданий 12.06.1996р. Приморським РВ УМВС України в Одеській області; зареєстрований за адресою: 65036, м.Одеса, вул.Старицького,10) компенсацію моральної шкоди у розмірі 1000 грн. (одна тисяча гривень 00 копійок), судові витрати, а саме, витрати на правничу допомогу у сумі 23680 грн. 00 коп. (двадцять три тисячі шістсот вісімдесят гривень 00 копійок).

Стягнути з Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» (код ЄДРПОУ: 24968798; адреса місцезнаходження: 65009, місто Одеса, вулиця Армійська, будинок 18) на користь держави судовий збір в розмірі 3524 (три тисячі пятсот двадцять чотири) гривень.

Визначити порядок виконання рішення суду, допустивши негайне його виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника відділу по використанню основних фондів Державного Підприємства Міністерства Оборони України «Південьвійськбуд», а також в частині стягнення з Державного Підприємства Міністерства Оборони України «Південьвійськбуд» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 60404 грн. 10 коп.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подачі апеляційної скарги до апеляційного суду Одеської області через Приморський районний суд м. Одеси.

Повне судове рішення виготовлено 28.02.2018 року.

Суддя В.І. Загороднюк

22 лютого 2018 року