Справа № 509/3318/16-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, 3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності, –

В С Т А Н О В И В :

9 вересня 2016 року, ОСОБА_1 звернулася до суду з названим позовом, в якому просила суд, визнати недійсним договір доручення, укладений між нею та відповідачем ОСОБА_2 17.09.2013 р. щодо права розпорядження земельною ділянкою за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (Лиманка) провулок Центральний, ж/м «Червоний Хутір», ділянка № 6, площею 0,0561 га, кадастровий № 5123755800:02:005:1628 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на підставі якого приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_5 посвідчено довіреність (реєстр. № 4233), визнати недійсною довіреність від 17.09.2013 р. посвідчену приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_5 (реєстр. № 4233), витребувати з володіння відповідача ОСОБА_3 на свою користь земельну ділянку за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (Лиманка) провулок Центральний, ж/м «Червоний Хутір», ділянка № 6, площею 0,0561 га, кадастровий № 5123755800:02:005:1628 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) і розташований на ній житловий будинок, загальною площею 180,2 кв.м, житловою 98,8 кв.м та визнати за нею право власності на вищевказану земельну ділянку та житловий будинок, мотивуючи це тим, що підписуючи оспорювану довіреність на ім’я ОСОБА_2, вона не мала на меті наділяти останнього повноваженнями щодо розпорядження спірної земельною ділянкою, а мала на увазі надати право відповідачу організувати роботи щодо її забудови, визначення ним порядку виконання узгоджених будівельних робіт, доступу на спірну ділянку його на робітників, складування будівельних матеріалів, вирішення питань з правового регулювання будівельних робіт у державних органах, у зв’язку з чим і підписала вказану нотаріально посвідчену довіреність. Однак, в подальшому, вона дізналася, що 16.12.2014 р., відповідач ОСОБА_2, як продавець діючий від її імені, уклав нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (реєстр. № 4818) з покупцем ОСОБА_4, спірної земельної ділянки площею 0,0561 га за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (Лиманка) провулок Центральний, ж/м «Червоний Хутір», ділянка № 6, кадастровий № 5123755800:02:005:1628 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка належала їй на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 221833 виданого Таїровською с/р Овідіопольського району Одеської області 19.08.2010 р. згідно рішення 41-ої сесії V скликання Таїровської с/р № 2104-V від 02.07.2010 р. та зареєстрованого 26.08.2010 р. в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011052903326, про що ОСОБА_2 її не повідомив, ціну продажу земельної ділянки з нею не узгоджував, гроші від продажу спірної ділянки вона не отримувала, а тому стверджує, що вона свідомо не наділяла відповідача ОСОБА_2 правом на відчуження вказаної земельної ділянки, і відповідно оспорювану довіреність на ім’я відповідача підписала у зв’язку з помилкою у розумінні значення вказаного одностороннього правочину, його природи та терміну «розпорядження», маючи на увазі зовсім інше розпорядження земельною ділянкою. Також, позивачка наполягає на тому, що під час вчинення оспорюваного правочину – договору купівлі-продажу земельної ділянки, на ній був розташований вже повністю побудований за її особисті кошти житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який не був прийнятий в експлуатацію, з посиланням на проектно-правову документацію і на продаж якого, вона не надавала будь-яких повноважень ОСОБА_2, і який на сьогодні, як і спірна земельна ділянка належить відповідачу ОСОБА_3, який незаконно придбав їх у ОСОБА_4 за нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу від 23.03.2016 р. (реєстр. № 663 та № 666 відповідно).

В судовому засіданні представниця позивачки повністю підтримала позов ОСОБА_1 та просила його задовольнити.

Представники відповідача ОСОБА_2 позов не визнали повністю з підстав його безпідставності, надуманості і необґрунтованості і з мотивів, викладених у письмових запереченнях на позов.

Представниці відповідача ОСОБА_3 позов не визнали повністю, вважаючи його необґрунтованим та хибним з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов.

3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4 в судове засідання не з’явилася, про дату, час та місце судового розгляду повідомлялась належним чином, за останньою, відомою судові адресою свого зареєстрованого у встановленому Законом порядку місцем реєстрації і проживання, що підтверджується довідкою ОСОБА_6 України в Одеській області від 20.07.2017 р. про її реєстрацію за адресою : АДРЕСА_1 та поштовими повідомленнями, які повернулися до суду з відмітками листоноші «адресат вибув» та «за закінченням встановленого строку зберігання», причини неявки суду не повідомила, надіславши до суду письмову заяву, в якій просила суд проводити розгляд справи без її участі (а.с. 146,239-242 т. 1, а.с. 173 т. 2).

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та додатково надані докази, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «ОСОБА_7 проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Відповідно до положення ст. 47 Конституції України держава створює умови, за яких громадянин матиме змогу придбати житло у власність.

Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу – сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір – є обов’язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Згідно із ст. 202 ЦК України – правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Дво – чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Умовами статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено – правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають – у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Виходячи з приписів ст. 215 ЦК України вбачається, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтями 216-217 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорюваних окремих його частин – може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Відповідно до ст. 229 ЦК України - якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину - не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Статтями 237-239 ЦК України передбачено – представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає - на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Правочин, вчинений представником - створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Одночасно з цим, відповідно до ст. 241 ЦК України - правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Статті 244,245 ЦК України прямо вказують, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може гуртуватися на акті органу юридичної особи.

Довіреністю є - письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Стаття 331 ЦК України передбачає, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

На об’єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України - виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (наприклад, передача ключів від будинку не свідчить про набуття права власності на будинок за відсутності договору та державної реєстрації).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ч. 3 ст. 334 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення правочинів, що вчиняються у письмовій формі, є обов’язковим лише у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

У відповідності до вимог ст.ст. 386-388 ЦК України - держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути власник майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів), який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом. Відповідачем у справах цієї категорії є особа, яка на момент подання позову фактично володіє майном без підстав, передбачених законом, адміністративним актом чи договором. Позов про витребування майна від особи, у незаконному володінні якої це майно перебувало, але в якої його на момент розгляду справи в суді немає, не підлягає задоволенню, що не виключає можливості стягнення з цієї особи відшкодування завданих збитків, якщо про це заявлено вимогу. Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного – лише в передбачених законом випадках (ст. 388 ЦК), а саме: у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі інших шляхом; у всіх випадках добросовісного заволодіння річчю на підставі безвідплатного договору з особою, яка не мала права на її відчуження.

У разі відчуження майна за відплатним договором відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункти 1-3 зазначеної норми). Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача мають бути враховані всі умови, передбачені ст. 388 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р., справа № 3-13гс10).

Не може бути витребувано від добросовісного набувача майно, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, а також гроші та цінні папери на пред’явника (ч. 2 ст. 388, ст. 389 ЦК).

Відповідно до ст. 392 ЦК особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності : 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов’язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов’язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов’язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 627 ЦК України передбачено – відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст.ст. 638,639 ЦК України – договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до умов статті 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії – договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.

Статті 626-629,632,641,651,655,657,658,662,664 ЦК України передбачають - договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом - належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства. Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар, який вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Пунктами 2,7,19 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням інших актів, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1,8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до ст.ст. 229-230 ЦК України, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК) - мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним – повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі, неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов’язань, які виникли з правочину, і не пов’язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання Закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін – не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до правової позиції по справі № 6-165цс13 від 12.02.2014 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України - власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом. У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення - суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником - суду слід з’ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

Суд встановив, що 17.09.2013 р., до приватного нотаріуса ОМНО ОСОБА_5 звернулася позивачка ОСОБА_1 за посвідченням довіреності на розпорядження належною їй земельною ділянкою, площею 0,0561 га за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (Лиманка) провулок Центральний, ж/м «Червоний Хутір», ділянка № 6, кадастровий № 5123755800:02:005:1628 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка належала їй на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 221833 виданого Таїровською с/р Овідіопольського району Одеської області 19.08.2010 р. згідно рішення 41-ої сесії V скликання Таїровської с/р № 2104-V від 02.07.2010 р. та зареєстрованого 26.08.2010 р. в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011052903326.

Як встановив суд і це підтверджується письмовими поясненнями приватного нотаріуса ОМНО ОСОБА_5, які були направлені нею на адресу суду разом засвідченими копіями документів, на підставі яких була видана довіреність, що для посвідчення вказаної довіреності нотаріусу були надані всі необхідні документи від позивачки, було встановлено особу довірителя ОСОБА_1 та її дієздатність. При чому, як вбачається зі змісту оспорюваної довіреності – довіритель ОСОБА_1 чітко сформулювала намір доручити розпорядження належною їй земельною ділянкою відповідачу ОСОБА_2 на умовах, в термін та за ціну за його розсудом, а також визначила строк дії його повноважень у 3 роки (а.с. 163 т. 1).

Відповідно до змісту оспорюваної довіреності – особисто ОСОБА_1, нотаріусом, до посвідчення довіреності були роз’яснені зміст та правові наслідки цієї довіреності, і на прохання ОСОБА_1, довіреність їй була прочитана нотаріусом уголос з одночасним усним перекладом тексту довіреності з української мови на російську мову, про що було здійснено відповідну відмітку у тексті довіреності. Всі перелічені дії були вчинені нотаріусом згідно Закону України «Про нотаріат» та «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» з метою виключення вірогідності хибного тлумачення довірителем змісту довіреності.

Змістом вказаної довіреності підтверджується, що довірительці ОСОБА_1 був роз’яснений зміст ст.ст. 238-250 ЦК України стосовно її можливості в будь-яких час скасувати видану довіреність, звернувшись для цього до будь-якого нотаріуса України.

Так, за умовами вищевказаної довіреності позивачка уповноважила відповідача ОСОБА_2 розпоряджатися (продати, обміняти, застрахувати, здати в найм (оренду) належну їй земельну ділянку, площею 0,0561 га за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (Лиманка) провулок Центральний, ж/м «Червоний Хутір», ділянка № 6, кадастровий № 5123755800:02:005:1628 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка належала їй на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 221833 виданого Таїровською с/р Овідіопольського району Одеської області 19.08.2010 р. згідно рішення 41-ої сесії V скликання Таїровської с/р № 2104-V від 02.07.2010 р. та зареєстрованого 26.08.2010 р. в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011052903326 – на умовах, в термін та за ціну за його розсудом, згідно з діючим законодавством України. Для цього, довіритель ОСОБА_1 наділила уповноваженого ОСОБА_2 певними правами, а саме : подавати та отримувати від її імені будь-які необхідні заяви, в тому числі у разі необхідності заяви про належність їй вищезазначеного майна на праві спільної сумісної або приватної власності, заяви про сімейний стан довірителя, заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, заяв про надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, представляти її інтереси і діяти від її імені в установах, підприємствах, організаціях, нотаріальних конторах, землевпорядних органах, одержувати необхідні довідки та інші документи, укладати та від її імені попередні договори, договори купівлі-продажу, міни, оренди, визначаючи умови договорів на свій розсуд, виходячи при цьому із розумної доцільності, сплачувати необхідні внески; уповноважила його (її, їх) бути її представником (ами) в відповідному органі Державного агентства земельних ресурсів України, в відповідному центрі державного земельного кадастру, у відповідній Державній Реєстраційній службі, з питань реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в разі необхідності отримати свідоцтво про право власності на вищевказану ділянку, отримати експертну оцінку земельної ділянки та рецензію, Витягу з Державного земельного кадастру, довідки про наявність (відсутність) обмежень та обтяжень на вищезазначену земельну ділянку, а також у відповідній нотаріальній конторі з питання одержання довідки про відсутність арешту та заборони; бути її представником (ами) у всіх інших установах, підприємствах та організаціях з питань, пов’язаних з виконанням цієї довіреності, у тому числі одержати належні їй гроші, проводити грошові розрахунки, а також виконувати всі інші дії, пов'язані з цією довіреністю. За цією довіреністю представник користується правом подання та підпису всіх документів, необхідних для виконання наданих цією довіреністю повноважень, в тому числі і заяв.

Довіреність видана без права передоручення строком дії на три роки і дійсна до 17 вересня 2016 року.

Зміст ст.ст. 238-250 ЦК України, ст. 65 СК України їй нотаріусом роз’яснено, їх зміст їй зрозумілий. Ця довіреність, на її прохання, їй прочитана нотаріусом уголос з одночасним усним перекладом тексту довіреності з української мови на російську мову, зміст її їй зрозумілий, довіреність підписана нею особисто у присутності нотаріуса, юридичні наслідки їй відомі. Зареєстровано в реєстрі під № 4233.

Суд встановив і це було підтверджено представницею позивачки, що вказана оспорювана довіреність - не була скасована ні станом на 16 грудня 2014 (дату посвідчення договору відчуження на підставі цієї довіреності), ані станом на 09 вересня 2016 року (дату звернення до суду із позовною заявою), ані на час закінчення строку дії довіреності.

Крім того, зі змісту довіреності вбачається, що позивачка ОСОБА_1 двічі розбірливо та чітко підписала довіреність на українській мові - на примірнику, що зберігається у справах нотаріуса, та на примірнику, викладеному на спеціальному бланку нотаріальних документів, що свідчить, про те, що ОСОБА_1 володіє державною мовою у обсязі, достатньому для розуміння змісту довіреності.

Враховуючи викладені обставини та беручи до уваги приписи ст. 239 ЦК України, суд зауважує, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Таким чином, підстав для визнання недійсними довіреності, виданої позивачкою ОСОБА_1 на ім’я відповідача ОСОБА_2

Крім вищевикладеного, суд дійшов висновку, що волевиявлення позивачки під час укладення оспорюваної довіреності було вільним та добровільним, вона, за своєю згодою і вільним волевиявленням наділила відповідача ОСОБА_2 всіма правами з приводу розпорядження її земельною ділянкою, які вважала потрібними за її власною згодою та на її власний розсуд.

Жодних належних та допустимих документальних доказів, передбачених ст.ст. 76-83 ЦПК України з приводу нібито помилки природи та термінів одностороннього правочину (довіреності), яка начебто була допущена позивачкою при наділенні певними повноваженнями ОСОБА_2 під час укладення за її власним бажанням оспорюваної довіреності – представницею позивачки суду не надано і відповідно у суду вони відсутні. Законним представництвом, на власний розсуд визначених повноважень та інтересів позивачки ОСОБА_1 був наділений відповідач ОСОБА_2 - згідно норм ст.ст. 237-239 ЦПК України.

Будь-яких сумнівів в добровільності укладення оспорюваної довіреності, представницею позивачки суду не надано, а тому суд дійшов висновку про необхідність безумовної відмови у задоволенні позову в цій частині, як безпідставному і необґрунтованому, враховуючи відсутність наданих суду представницею позивачки жодних допустимих доказів нібито усної домовленості позивачки з відповідачем ОСОБА_2 з приводу усного договору між ними про надання права останньому будівельних робіт будинку, а тому суд вважає, що позивачка намагається штучно і навмисно створити умови, при яких вона нібито помилялася щодо природи оспорюваного правочину доручення та довіреності.

Суд з’ясував, що в подальшому, через 1 рік і три місяці після посвідчення довіреності від імені ОСОБА_1 на ім’я ОСОБА_2 від 17.09.2013 р. - 16.12.2014 р., ОСОБА_2, діючий від імені продавця ОСОБА_1, на підставі вищевказаної нотаріально посвідченої довіреності та ОСОБА_4, як покупець, уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки (реєстр. № 4818), відповідно до умов якого, остання придбала у ОСОБА_2, діючого від імені ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, площею 0,0561 га за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (Лиманка) провулок Центральний, ж/м «Червоний Хутір», ділянка № 6, кадастровий № 5123755800:02:005:1628 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка належала продавцю ОСОБА_1 на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 221833 виданого Таїровською с/р Овідіопольського району Одеської області 19.08.2010 р. згідно рішення 41-ої сесії V скликання Таїровської с/р № 2104-V від 02.07.2010 р. та зареєстрованого 26.08.2010 р. в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011052903326. Продаж вчинено за 148000 грн., які продавець ОСОБА_1 отримала від покупця ОСОБА_4 повністю до підписання цього договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за відчужувану нерухомість (земельну ділянку) здійснені повністю та про відсутність претензій до покупця по оплаті з боку продавця ОСОБА_1 Відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки перевірено нотаріусом і відомості про це зберігаються у справах приватного нотаріуса ОМНО ОСОБА_5 (а.с. 169-170 т. 1).

Особливу увагу суд звертає на той факт, що відповідно до п. 17 вищевказаного договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_5 16.12.2014 за реєстровим № 4818 (який не оспорюється позивачкою в своєму позові) – сторони свідчать про те, що на земельній ділянці, яка відчужується за цим договором, відсутні будь - які будівлі та споруди, будівництво не починалося, що крім зазначеного, підтверджується ще й особистою письмовою заявою ОСОБА_2, діючого від імені продавця ОСОБА_1 на підставі вищевказаної довіреності про те, що на вищезазначеній земельній ділянці, що відчужується за цим договором, будівництво будь-яких будинків, споруд не здійснювалося, будь-які будівлі, споруди, будинки на ній відсутні, площа земельної ділянки, що відчужується самостійно не збільшена, не зменшена, цільове призначення земельної ділянки, характеристика та категорія земель, до якої належить вказана ділянка повністю відповідають наданій документації, будь-які обмеження у використанні земельної ділянки відсутні та Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 27.11.2014, номер витягу: НВ - 5101591202014, експлікацією земельних угідь, відомостями зі звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки, виготовленого ТОВ «Укрпрофі», з чим було ознайомлено покупця ОСОБА_4, яка своїм підписом підтвердила, що при огляді земельної ділянки жодних розбіжностей стосовно наданої представником продавця характеристики земельної ділянки не встановлено (а.с. 171-200,212-222 т. 1).

В цей же день - 16.12.2014 р. ОСОБА_4 у встановленому законом порядку зареєструвала своє право власності на вищевказану земельну ділянку, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об’єктів нерухомого майна (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 18044498 від 16.12.2014 р., номер запису про право власності 8097884) (а.с. 68 оборот аркуша т. 2).

У зв’язку з викладеним, суд дійшов висновку, що вищевказаний договір купівлі-продажу був вчинений у суворій відповідності до норм чинного законодавства України, викладених вище. При чому, грошові кошти за продаж спірної ділянки, позивачка ОСОБА_1 отримала в повному розмірі згідно умов вищевказаного договору купівлі-продажу, а тому її твердження у позові та пояснення її представниці в судових засіданнях про нібито неотримання позивачкою жодної копійки за продаж її земельної ділянки повністю спростовуються змістом вказаного договору та поясненнями представників відповідача ОСОБА_2, наданими в судових засіданнях.

Будь-які твердження представниці позивачки, які також були викладені у позові з приводу того, що на спірній земельній ділянці позивачкою за власні кошти був побудований житловий будинок з посиланням «значним обсягом проектно-правової документації» - є хибними і неспроможними з огляду на те, що згідно листа ПФ «Малахіт» від 23.06.2017 р. № 70, останні склали договір на виконання авторського нагляду на будівництво житлового будинку за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, ж/м «Червоний Хутір», с. Мізікевича, пров. Центральний, 6 з забудовником ОСОБА_1, який в двох екземплярах був переданий позивачці для підписання та погодження, але один екземпляр авторського нагляду не був повернутий виконавцю ПФ «Малахіт» та у зв’язку з відсутністю оплати і погодження договору авторського нагляду подальше супроводження і перевірки об’єкту не проводились (а.с. 7-20,230 т. 1).

Суд вважає, що наданий позивачкою до позову ескізний проект взагалі не можливо розцінювати як доказ по вказаній справі в силу вимог ст.ст. 76-83 ЦПК України, адже відповідно до вимог ст. 11 Закону України «Про архітектурну діяльність» - авторський нагляд здійснюється архітектором - автором проекту об'єкта архітектури, іншими розробниками затвердженого проекту або уповноваженими ними особами. Авторський нагляд здійснюється відповідно до законодавства та договору із замовником.

Жодного затвердженого у встановленому Законом порядку проекту, погодженого зі всіма необхідними уповноваженими і контролюючими органами щодо будинку, який був нібито побудований позивачкою на час укладення правочину з продажу земельної ділянки та договору з приводу авторського нагляду за будівництвом ОСОБА_1 не укладала і суду не надано як позивачкою, так і її представницею. При цьому, будинок не був зданий в експлуатацію, на нього не було оформлено право власності за позивачкою.

Будь-яких документальних підтверджень існування або початку будівництва на спірній земельній ділянці жодного житлового будинку чи будь-яких споруд і будівель, або доказів придбання будівельних матеріалів позивачкою чи її представницею суду не надано, а тому суд вважає вказані твердження безпідставними і необґрунтованими і до уваги не бере, як і не бере до уваги робочий проект на внутрішнє газопостачання жилого будинку за вказаною адресою, так як вказаний проект не є правовстановлюючим документом в розумінні вимог ЦК України і жодним чином не підтверджує факту існування (побудови) будинку (а.с. 188-192 т. 2).

В подальшому, ОСОБА_4 побудувала на вищевказаній земельній ділянці житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 180,2 кв.м, житловою 98,8 кв.м, зареєструвавши у встановленому Законом порядку своє право власності на вказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об’єктів нерухомого майна (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47989512 від 19.11.2015 р., номер запису про право власності на нерухоме майно № 12129135 від 12.11.2015 р.), свідоцтвом про право власності від 19.11.2015 р. на житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича, пров. Центральний, 6, ж/м «Червоний Хутір», загальною площею 180,2 кв.м, житловою 98,8 кв.м, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень № 47990252 від 19.11.2015 р. та технічним паспортом на вказаний будинок на ім’я ОСОБА_4 (а.с. 11-16,68 т. 2).

23.03.2016 р., за нотаріально посвідченими договорами (реєстр. № 663 та № 666) ОСОБА_4 продала ОСОБА_3 вищевказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 180,2 кв.м, житловою 98,8 кв.м та зазначену земельну ділянку, площею 0,561 га, на якій розташований будинок за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича, пров. Центральний, 6, ж/м «Червоний Хутір», на які в подальшому, покупець ОСОБА_3 зареєстрував своє право власності у встановленому Законом порядку, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об’єктів нерухомого майна (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, номер запису про право власності на нерухоме майно № 13922908 від 23.03.2016 р. та № 13922986 від 23.03.2016 р. (а.с. 2-166 т. 2, а.с. 21,22 т. 1). ?

Суд встановив, що вищевказані нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, укладені між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_3 – були укладені з дотриманням вимог діючого законодавства України і до відповідача ОСОБА_3 на законних підстав перейшло право власності на вищевказані об’єкти нерухомого майна.

Позивачка ОСОБА_1 просить суд витребувати вищевказане нерухоме майно у відповідача ОСОБА_3, посилаючись що воно начебто вибуло з її володіння не з її волі.

Проте, як вбачається з позову, позивачка чітко визначила, що вона в дійсності передала відповідачу ОСОБА_2 належне їй майно (земельну ділянку). В даному випадку, мета не має значення, адже вона з власної волі передала належне їй майно у володіння ОСОБА_2 на підставі укладеного між ними правочину, який відповідає її внутрішній волі.

З володіння ОСОБА_2 вказане нерухоме майно (земельна ділянка) вибувало на відповідній правовій підставі, а саме у результаті укладеного правочину з ОСОБА_4

Враховуючи зазначене, суд вважає, що в задоволенні позову в частині витребування нерухомого майна з володіння ОСОБА_3 на користь позивачки та визнання за нею права власності на спірне майно є також безпідставним і необґрунтованим.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про безпідставність і необґрунтованість всіх позовних вимог ОСОБА_1, які не були підтверджені належними та допустимими доказами ні позивачкою, явку якої в судові засідання суд визнав обов’язкової для надання особистих пояснень в обґрунтування її позову, і вона в жодне з судових засідань не з’явилась, ні її представницею, і не знайшли свого підтвердження під час судових засідань, а тому в задоволенні всіх позовних вимог слід відмовити.

У відповідності до приписів ч. 9 ст. 158 ЦПК України, якою передбачено, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення судом рішення щодо повної відмови у задоволенні позову – суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову, суд вважає необхідним скасувати заходи забезпечення позову застосовані за заявою позивачки, ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 12.09.2016 р. у виді накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,0561 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий № 5123755800:02:005:1628 та на житловий будинок, загальною площею 180,2 кв.м, розташованих за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, ж/м «Червоний Хутір», с. Мізікевича (Лиманка), пров. Центральний, 6 (а.с. 32-33 т. 1).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,158,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 13,16,202-205,208,209,215-218,229,237-239,241,244,245,331,386-388,627-629,638,639,640 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Конституцією України, Конвенцією «Про захист прав людини і основоположних свобод», суд, –

В И Р І Ш И В :

1.В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, 3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності – відмовити ;

2.Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 12.09.2016 р. у виді накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,0561 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий № 5123755800:02:005:1628 та на житловий будинок, загальною площею 180,2 кв.м, розташованих за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, ж/м «Червоний Хутір», с. Мізікевича (Лиманка), пров. Центральний, 6 – скасувати.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Гандзій Д.М.