Справа № 362/3528/17

Провадження № 2/362/318/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 лютого 2018 року Васильківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого - судді Кравченко Л.М.,

з участю секретарів: Яренко Н.М., Савицької М.В., Шевченко М.В., Шаблій Т.С., Вакуленко О.О.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Поети Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Василькові Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу Київської обласної ради «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії, -

в с т а н о в и в:

12.07.2017 р. позивач звернувся до суду з даним позовом, в обґрунтування вимог якого зазначає, що у 2015 р. він закінчив Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького за спеціальністю «Лікувальна справа» та здобув кваліфікацію лікаря. Після чого Міністерством охорони здоров'я України його було направлено на роботу в Комунальний заклад Київської обласної ради «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання» (надалі - КЗ КОР «ОПНМО») на посаді лікаря-психотерпевта для проходження відповідної спеціалізації - інтернатури. Наказом КЗ КОР «ОПНМО» від 12.08.2015 р. позивача було прийнято на роботу на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «Психіатрія» та призначено керівником інтернатури лікаря-психіатра. Термін проходження інтернатури сплив 2017 р., позивача було атестовано атестаційною комісією, після чого Міністерством охорони здоров'я України було видано сертифікат спеціаліста та присвоєно позивачу звання лікаря зі спеціальністю «Психіатрія».

Після інтернатури позивач на роботу більше не виходив, а 01.02.2017 р. подав на ім'я керівника КЗ КОР «ОПНМО» заяву про звільнення в зв'язку закінченням інтернатури. 17.05.2017 р. позивач повторно подав заяву про звільнення та про видачу трудової книжки. Проте 17.05.2017 р. у відділі кадрів його повідомили про те, що трудова книжка має зберігатись у КЗ КОР «ОПНМО», оскільки з 01.02.2017 р. його переведено на посаду лікаря-психіатра у зв'язку з закінченням інтернатури.

Позивач, посилаючись на те, що відповідач порушує його право на працю, оскільки без трудової книжки він не може влаштуватись на іншу роботу, просив суд визнати незаконними дії відповідача щодо переведення без його згоди на посаду лікаря-психітра у зв'язку закінченням інтернатури з 01.02.2017 р.; та зобов'язати відповідача звільнити його з роботи з посади лікаря-інтерна відповідно до пункту 3 статті 23 КЗпП України днем видачі трудової книжки, з виплатою середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за період з 01.02.207 р. по день видачі трудової книжки відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 08.02.1995 р. № 100.

07.09.2017 р. позивач, керуючись вимогами ч. 2 ст. 31 ЦПК України, звернувся до суду з заявою про зміну предмета позову, зі змісту якої вбачається, що 09.08.2017 р. позивач дізнався про те, що наказом КЗ КОР «ОПНМО» від 25.05.2017 р. його звільнено з посади лікаря-психіатра за прогули без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України ( а.с.55-57).

А тому, посилаючись на те, що він не писав заяви про прийняття його на посаду лікаря-психіатра після закінчення інтернатури, тобто не уклав з відповідачем трудового договору; при звільненні за прогули, що є дисциплінарним стягненням, в нього не було відібрано письмових пояснень, позивач просив суд визнати незаконними дії відповідача щодо переведення без його згоди на посаду лікаря-психітра у зв'язку закінченням інтернатури з 01.02.2017 р. та наказ № 210-П від 25.05.2017 р. про його звільнення з посади лікаря-психіатра за прогули без поважних причин відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Крім того, позивач просив суд зобов'язати відповідача звільнити його з роботи з посади лікаря-інтерна відповідно до пункту 3 статті 23 КЗпП України днем видачі трудової книжки, з виплатою середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за період з 01.02.2017 р. по день видачі трудової книжки та вплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.02.2017 р. по день видачі трудової книжки, виходячи з суми його середньомісячної заробітної плати в розмірі 127,38 грн.

В подальшому позивач повторно звернувся з заявою від 17.10.2017 р. про зміну предмета позову, в якій просив суд визнати незаконними дії відповідача щодо переведення без його згоди на посаду лікаря-психітра у зв'язку закінченням інтернатури з 01.02.2017 р. та наказ № 210-П від 25.05.2017 р. про його звільнення з посади лікаря-психіатра за прогули без поважних причин відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України. Крім того, позивач просив суд змінити дату та формулювання причини звільнення його з роботи, зазначивши дату звільнення - 31.01.2017 р., а формулювання причини звільнення - звільнений в зв'язку із закінченням строку трудового договору відповідно до п. 2 ст. 36 КЗпП України та зобов'язати відповідача внести відповідні зміни у його трудову книжку з дотриманням вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, міністерства юстиції України і Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993 р. (а.с.69-70).

Позивач та його представник в судовому засіданні вимоги уточненого позову підтримали, просили їх задовольнити та пояснили, що відповідач порушує його право на працю, оскільки згоду про зарахування на роботу лікарем та сертифікат він не надавав, заяву про відпрацювання в Департаменті його змусили написати, а тому всі питання відпрацювання він буде вирішувати безпосередньо з університетом, а не з лікарнею, в якій він проходив інтернатуру.

Представник відповідача вимог позову не визнав, пояснивши, що позивач навчався у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького за державним замовленням, на момент вступу на навчання зобов'язувався після закінчення інтернатури відпрацювати три роки, як це зазначено в типовій угоді, однак після закінчення інтернатури, отримавши сертифікат лікаря, безпідставно подав заяву про звільнення і до відпрацювання за місцем роботи не приступив, а тому був звільнений за прогули, про що його було повідомлено за відомою адресою його проживання. В зв'язку з цим, вимоги позову вважає безпідставними та просить відмовити в їх задоволенні.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши письмові матеріали справи, вважає, що позов не підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.

В силу вимог ч.1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положеннями ч. 1 ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом ( ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 5,6 ст. 81 ЦПК України).

Судом достовірно встановлено, що 01.09.2018 р. між ОСОБА_1 як студентом першого курсу за спеціальністю: лікувальна справа та Львівським національним медичним університетом ім. Данила Галицького, що підпорядкований Міністерству охорони здоров'я України було укладено типову угоду № 2 про підготовку фахівців з вищою освітою.

Зі змісту типової угоди вбачається, що Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького зобов'язувався забезпечити студентові якісну теоретичну і практичну підготовку фахівця з вищою освітою згідно навчальними планами та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик фахівця; місце працевлаштування в державному секторі народного господарства після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації.

В свою чергу позивач, як студент 1 курсу медичного факультету за спеціальністю: лікувальна справа, зобов'язувався оволодіти теоретичними знаннями та практичними навичками, що передбачені вимогами відповідних кваліфікаційних характеристик фахівця і його майбутньої професійної діяльності за спеціальністю, прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і працювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів республіки вартість навчання в установленому порядку.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» (що діяла на момент укладення вищевказаної типової угоди) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На виконя вищевказаної норми Закону, був розроблений Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений Постановою Кабінету міністрів України від 22.08.1996 р. № 992 (надалі - Порядок).

Відповідно до п. 2 Порядку - випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником. Час навчання в інтернатурі до цього терміну не включається.

Випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років ( п. 8 Порядку).

В силу вимог п. 14 Порядку - у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Пунктом 17. Порядку визначено, що випускники вищих навчальних закладів працевлаштовуються на місця, доведені до вищого навчального закладу виконавцями

державного замовлення.

В подальшому згідно з Законом України «Про освіту», вищевказаним Порядком працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р. N 992 та статтею 197 Кодексу законів про працю України було розроблений Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25.12.1997 р. № 367 (надалі - Порядок 2).

В силу вимог п. 6 Положення 2 - випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, а також ті, що почали навчання до 1996 р. за державним замовленням без укладення угоди, зобов'язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки.

Випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням.

У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням з причин, не зазначених у п. 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати ( п. 21 Порядок -2).

Згідно положень ч. 1 ст. 197 КЗпП України молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, з системного аналізу норм, що регулюють спірні правовідносини, вбачається обов'язок позивача, який отримав освіту за державним замовленням, - відпрацювати за направленням не менше трьох років.

З матеріалів справи достовірно встановлено, що у 2015 р. ОСОБА_1 закінчив Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького та отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Лікувальна справа» та здобув кваліфікацію лікаря, що підтверджується копією диплома спеціаліста серії НОМЕР_1( а.с.6).

Наказом Департаменту охорони здоров'я Київської обласної державної адміністрації № 162-н від 29.07.2015 р. з метою забезпечення закладів охорони здоров'я області лікарями із числа випускників 2015 р. вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів освіти IV рівня акредитації зобов'язано начальника управління охорони здоров'я Білоцерківської міської ради, головних лікарів обласних закладів охорони здоров'я, центральних районних та міських лікарень, ЦПМСД зарахувати на посади лікарів-інтернів випускників 2015 р. вищих медичних навчальних закладів освіти з 03.08.2015 р. для проходження інтернатури на базі закладів охорони здоров'я області та призначити безпосередніх керівників.

Відповідно до направлення на роботу № 3 від 26.03.2015 р. ОСОБА_1 поступив в розпорядження Департаменту охорони здоров'я Київської обласної державної адміністрації для роботи на посаду лікаря-психотерапевта, де згідно розподілу направлений для проходження інтернатури та подальшої роботи до ДОЗ Київської ОДА КЗКОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання» ( а.с.7).

Зі змісту заяви ОСОБА_1 від 08.08.2015 р., адресованої директору Департаменту охорони здоров'я Київської облдержадміністрації, позивач просив зарахувати його для проходження інтернатури за спеціальністю, відповідно до направлення на роботу. Крім того, після закінчення інтернатури, останній зобов'язувався відпрацювати на посаді лікаря, відповідно до чинного законодавства (а.с.20).

Таким чином, позивач був належним чином проінформований про порядок, місце та умови працевлаштування і зобов'язувався після закінчення інтернатури відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років.

А тому в подальшому, за заявою позивача від12.08.2015 р. (а.с. 22) на підставі вищевканого наказу ДОЗ КОДА № 162-н від 29.07.2015 р. та направлення на роботу № 3 від 26.03.2015 р., наказом генерального директора КЗ КОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання» № 251-П від 12.08.2015 р. ОСОБА_1 було прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «Психіатрія» (а.с.8).

Відповідну відмітку про прийнятті на посаду лікаря-інтерна з психіатрії по направленню ДОЗ того ж дня було зроблено в трудовій книжці позивача ( а.с.9).

З пояснень позивача та матеріалів справи вбачається, що 24.01.2017 р. ОСОБА_1 з метою визначення рівня знань та практичних навиків був атестований атестаційною комісією при Національній медичній академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика МОЗ України, після чого 30.01.2017 р. йому було видано сертифікат спеціаліста № 372, яким йому присвоєно знання лікаря-спеціаліста за спеціальністю психіатрія (а.с.10).

У зв'язку з закінчення навчання в інтернатурі та отриманням звання «лікар-спецаліст» наказом Департаменту охорони здоров'я Київської обласної державної адміністрації № 9-н від 32.01.2017 р. з 01.02.2017 р. прийнято рішення про переведення лікарів-інтернів на посади лікарів-спеціалістів відповідно до направлення на роботу ( а.с.24).

На виконання вимог вищевказаного наказу ДОЗ КОДА № 9-н від 31.01.2017 р. наказом КЗ КОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання» № 49-п від 31.01.2017 р. лікарів-інтернів, в тому числі й ОСОБА_1, було переведено на посаду лікаря-психіатра спеціаліста з 01.02.2017 р. в зв'язку закінченням інтернатури (а.с.25).

Однак позивач не приступив до роботи за направленням на посаді лікаря-інтерна, а 01.02.2017 р. подав на ім'я керівника КЗ КОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання» заяву про звільнення у зв'язку із закінченням інтернатури (а.с.26).

У відповідь на заяву про звільнення позивач отримав відмову, мотивовану тим, що відрахування по причині закінчення строку проходження інтернатури чинним законодавством не передбачено (а.с.27).

В подальшому заявами від 24.05.2017 р. позивач повторно звернувся до Генерального директора КЗ КОР «ОПММО» про його звільнення з посади лікаря-інтерна у зв'язку з закінченням інтернатури та видати трудову книжку ( а.с.30-31).

При цьому суд звертає увагу на обставину того, що на момент подачі позивачем першої заяви про звільнення від 01.02.2017 р. позивач вже закінчив інтернатуру, а отже вже не був лікарем-інтерном, оскільки за результатами тестувань станом на 30.01.2017 р. йому було присвоєно звання лікаря-спеціаліста за спеціальністю «психіатрія», підтвердженням чому є сертифікат (а.с.10).

Відповідно до п. 1.1. Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 вересня 1996 р. N 291( надалі - Положення про інтернатуру) - спеціалізація (інтернатура) є обов'язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів незалежно від підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря(провізора)-спеціаліста певного фаху.

Основним завданням інтернатури є підвищення рівня практичної підготовки випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, їх професійної готовності до самостійної лікарської (провізорської) діяльності ( п.1.2.Положення).

Пунктом 6.3 Положення про інтернатуру визначені підстави відрахування з інтернатури за невиконання навчального плану і програми; за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку; за пропуск занять (в т.ч. і з поважних причин, якщо лікар (провізор) - інтерн пропустив більше третини занять на кафедрі); за непрацездатністю, якщо за висновком лікарсько-консультативної комісії (ЛКК) або медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) визначена непрацездатність лікаря (провізора)-інтерна до роботи лікарем (провізором).

З пояснень позивача в судовому засіданні встановлено, що період його навчання інтернатури тривав з 12.08.2015 р. по 31.01.2017 р., 30.01.2017 р. він отримав сертифікат, яким йому було присвоєно знання лікаря.

Таким чином, підстав для відрахування з інтернатури позивач не мав, оскільки на момент подачі заяви про звільнення він вже був лікарем.

В свою чергу, підстави для розірвання угоди з вищим навчальним закладом з ініціативи випускника передбачені п. 9 Порядку 2, а саме: випускник має право розірвати угоду з таких причин: встановлення інвалідності I або II групи, внаслідок чого випускник не може стати до роботи за місцем призначення; встановлення інвалідності I або II групи у дружини (чоловіка) випускника, у одного з батьків (або осіб, які замінюють батьків) випускника; якщо випускник - вагітна жінка, мати або батько, які мають дитину у віці до трьох років або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею шестирічного віку); одинока мати або батько, які мають дитину до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; у разі проходження чоловіком (дружиною) військової служби (крім строкової), в тому числі за контрактом, на посадах рядового, сержантського й старшинського складу, прапорщиків, мічманів та офіцерів у Збройних Силах, Національній гвардії, Прикордонних військах, Службі безпеки, а також інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, та служби в органах внутрішніх справ поза місцем розташування замовника; у разі вступу випускників вищих закладів освіти I - II рівнів акредитації до вищих закладів освіти III - IV рівнів акредитації.

Однак, з пояснень сторін та досліджених в ході судового розгляду справи матеріалів справи вбачається, що позивач причин для розірвання угоди з навчальним закладом на час виникнення спірних правововідносин не мав та в заяві про звільнення їх не вказав.

Таким чином, після закінчення інтернатури та здобуття звання лікаря - спеціаліста позивач, на виконання вимог свого зобов'язання за угодою та направлення на роботу мав з'явитися до КЗКОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання» для подальшого працевлаштування та відпрацювати три роки.

В свою чергу позивач, отримавши вищу освіту за державним замовленням та не вирішивши питання свого подальшого працевлаштування для відпрацювання, в порушення вимог типової угоди, подав заяву про звільнення в зв'язку з закінченням інтернатури та того ж дня уклав трудову угоду з громадською організацією «АЛЬЯНС.ГЛОБАЛ» ( а.с.79).

Тим самим позивач вводив суд в оману щодо існування перешкод в його подальшому працевлаштуванні та в примушуванні до роботи.

При цьому посилання позивача на те, що переведення було здійснено без його згоди та є примусовою працею, на думку суду, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Згідно з Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП) власник або уповноважений ним орган, вимагаючи від працівника виконання роботи, не має права вийти за межі трудового договору, що визначає коло обов'язків працівника, зокрема з урахуванням спеціальності, кваліфікації, посади.

Конституцією України (ст. 43) визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

В силу вимог ст. 9 Конституції України - чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Щодо заборони використання примусової праці в Україні діє Конвенція міжнародної організації праці № 29 «Про примусову чи обов'язкову працю, підписана 28.06.1930 р. ( надалі - Конвенція).

В розумінні цієї Конвенції термін примусова чи обов'язкова праця означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг (пункт 1 статті 2 Конвенції).

У даному випадку факт переведення особи на посаду лікаря не є примусовою працею, оскільки вступу позивача до навчального закладу за державним замовленням передував вільний вибір ним майбутньої професії та роду занять. Укладаючи угоду про підготовку фахівців з вищою освітою, позивач був обізнаний із родом та характером майбутньої роботи, яка може бути йому запропонована виключно в межах його спеціальності і кваліфікації та необхідністю відпрацювання певного строку після закінчення навчання. Отримавши направлення на роботу, яке у випадку позивача передбачало проходження спеціалізації (інтернатури) та подальшого працевлаштування для відпрацювання за одним місцем, позивач не мав жодних заперечень, з вимогами щодо зміни місця направлення не звертався, а тому підстави стверджувати про примусову працю в даному випадку відсутні.

Отже, це був добровільний вибір позивача щодо навчання за державним замовленням, яке в подальшому передбачає певні наслідки.

Також суд не бере до уваги твердження позивача про те, що Департамент охорони здоров'я змусив його написати заяву про відпрацювання, оскільки дані обставини не доведені позивачем належними доказами.

В зв'язку з цим, дії відповідача по переведенню позивача на посаду лікаря-психіатра для відпрацювання трьох років після закінчення інтернатури та отримання звання лікаря суд вважає правомірним та такими, що відповідають умовам типової угоди, яку суд вважає добровільною, підстав для розірвання угоди не вбачає, а тому відмова від виконання взятих на себе зобов'язань за угодою тягнуть за собою наслідки встановлені законом або угодою.

Щодо обставин звільнення позивача судом встановлено наступне.

Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом з працівником у разі прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» (п. 24) - при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4 ст.40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня безповажних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Судом встановлено та не заперечується позивачем, що після закінчення інтернатури він з 01.02.2017 р. не приступив на роботу за направленням.

Факт відсутності позивача на роботі з 01.02.2017 р. підтверджується наявними в справі актами перевірки відробітку робочого часу від 02.02.2017р., 03.02.2017р., 06.03.2017р., 12.04.2017р. та 23.05.2017р. (а.с.104,105,106107,108).

Крім того, на виконання вимог ст.149 КЗпП України, яка визначає порядок відібрання від порушника трудової дисципліни письмових пояснень, 23.05.2017 р. позивачу було запропоновано надати пояснення. Однак останній від пояснень відмовився, про що було складено відповідний акт ( а.с.63).

Саме через неявку позивача на роботі та відсутність письмових пояснень про причини його неявки, зі слів представника відповідача, процедура звільнення останнього тривала на протязі 4 (чотирьох) місяців.

В подальшому, наказом КЗКОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання» № 210-П від 25.05.2017 р. позивача звільнено з посади за прогули без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України (а.с.58).

Листом № 936 від 07.06.2017 р., надісланим за відомою адресою проживання позивача, останнього було повідомлено про факт звільнення за прогули та що він може отримати свою трудову книжку у відділі кадрів (а.с.32).

Вказаний лист повернувся на адресу відповідача як не отриманий позивачем (а.с. 33-34, 48) а тому, аналогічного змісту лист був направлений позивачу 04.08.2017 р. за іншою відомою адресою його проживання (а.с.35).

Отже, суд вважає, що у відповідача були підстави для звільнення позивача з посади лікаря-психіатра наркологічного відділення КЗКОР «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання», оскілки він без поважних причин був відсутній на робочому місці, починаючи з 01.02.2107 р. і по час звільнення.

В зв'язку з цим суд не вбачає підстав для задоволення похідної вимоги про зміну дати й формулювання причин звільнення.

Виходячи з встановлених обставин справи та наявних в матеріалах доказів, наданих сторонами по справі, суд дійшов висновку, що вимоги позову є недоведеними, необґрунтованими та безпідставними, а отже такими,що не підлягають задоволенню.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 4, 10, 12, 19, 76, 77, 81, 141, 258, 259, 265, 280-289, 351 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального закладу Київської обласної ради «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об'єднання про визнання дій незаконним та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Кравченко Л.М.