КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" січня 2018 р. Справа№ 910/15687/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Дідиченко М.А.

Пономаренка Є.Ю.

при секретарі: Ігнатюк Г.В.

за участю представників сторін:

від позивача: Панич О.В. (за довіреністю № 124872 ордер від 27.09.17 року);

від відповідача 1: не з'явився;

від відповідача 2: не з'явився;

від відповідача 3: не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу приватного акціонерного товариства «Київфундаментбуд»

на рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 року

у справі № 910/15687/ 17 (суддя - Лиськов М.О.)

за позовом приватного акціонерного товариства «Київфундаментбуд»

до публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", публічного акціонерного товариства «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Сордант», товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ З УПРАВЛІНННЯ АКТИВАМИ «ДОМІНІОН-КАПІТАЛ»

про визнання недійсним договору,-

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2017 року позивач звернувся з позовною заявою до господарського суду м. Києва, в якій просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги № 39\231 від 02.12.2013 року, укладений між публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та публічним акціонерним товариством "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант" від імені та в інтересах та за рахунок якого на підставі договору про управління активами діє товариство з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ "ДОМІНІОН-КАПІТАЛ" .

Рішенням господарського суду м. Києва від 11.10 2017 року у справі № 910\15687\17 в задоволенні позовних вимог приватного акціонерного товариства «Київфундаментбуд» до публічного акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант" та товариство з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ "ДОМІНІОН-КАПІТАЛ" про визнання недійсним договору відмовлено повністю

Мотивуючи судове рішення, суд першої інстанції зазначив на те, що спірний договір не є договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна з сторін не передає кошти у розпорядження іншій стороні за плату. Зазначив також, що договір від 02.12.2013 року № 39\231 є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203,215 ЦК України підстав для визнання його недійсним.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції позивач - приватне акціонерне товариство «Київфундаментбуд» звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення господарського суду м. Києва від 11.10.2017 року у справі № 910\15687\17 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, зо суд першої інстанції при розгляді справи порушив норми матеріального та процесуального права. Зазначив, також, що при укладанні оспорюваного договору банк уступив грошову вимогу до боржника в обмін на грошові кошти, які новій кредитор зобов'язався сплатити йому не пізніше 01 лютого 2014 року, тобто за умовами договору про відступлення права вимоги фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). Вважає, що з огляду на викладене , оспорюваний договір є саме договором факторингу, оскільки відступлення права вимоги у даному випадку відбувалось в обмін на грошові кошти за визначену плату. Також, звертає увагу на те, що факторинг є фінансовою послугою, а фактор повинен бути включений до державного реєстру фінансових установ.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду м. Києва від 14 листопада 2017 року клопотання приватного акціонерного товариства «Київфундаментбуд» про поновлення строку подання апеляційної скарги задоволено та відновлено строк на подання апеляційної скарги на рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 року у справі № 910\15687\17. Прийнято до розгляду апеляційну скаргу приватного акціонерного товариства «Київфундаментбуд» і порушено апеляційне провадження у справі, розгляд призначено на 19.12.2017 р.

19.12.2017 року слухання справи відкладено до 23.01.2018 року .

23.01.2018 року в судове засідання з'явився представник позивача вимоги апеляційної скарги підтримав у повному обсязі та просив задовольнити: рішення суду першої інстанції скасувати та визнати недійсним оскаржуваний договір.

Представники відповідачів в судове засідання не з'явились, про час та місце слухання справи повідомлені належним чином, однак поважних причин неявки суду не повідомили (а.с.151-155 ).

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Пунктом 2 ч.3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин нявки.

Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутності представників відповідачів за наявними у справі доказами.

Заслухавши пояснення представника позивача, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з вимогами ст. 269 Господарського процесуального кодексу суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги .

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи 21.04.2006 між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційним промислово-інвестиційний банк" (далі - Відповідач 1, банк) та Закритим акціонерним товариством "Київфундаментбуд" (далі - Позивач, позичальник) укладено кредитний договір №619 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 3 000 000,00 грн., а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, встановлені цим договором.(а.с.15-23)

Також, Договором №1 про внесення змін до кредитного договору сторони погодили, що сума кредиту становитиме 4 000 000,00 грн. (а.с. 24 )

Окрім того, 29.05.2006 Договором №2 про внесення змін до кредитного договору сторони погодили цільове призначення кредиту та комісійну винагороду за управління кредитними коштами.(а.с. 26-28)

Пунктом 6.4. кредитний договір сторони обумовили, що останній діє до повного повернення позичальником кредиту, сплати відсотків за користування ним та до повного виконання позичальником будь-яких зобов'язань прийнятих ним на себе за цим договором.

Кредитний договір не містить застережень щодо заборони відступлення права вимоги за ним іншій особі без погодження з боржником.

02.12.2013 між Відповідачем 1, Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (первісний кредитор) та Відповідачем 2, Публічним акціонерним товариством "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант" (новий кредитор), від імені, в інтересах та за рахунок якого на підставі договору про управління активами №2-КІФ від 19.08.2013 діє Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Домініон-Капітал" (далі - Відповідач 3) уклали договір відступлення права вимоги № 39/231 (далі - Договір відступлення).

Як передбачили сторони п. 1.1 договору про відступлення в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор відступає новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги за договором, укладеним між первісним кредитором та приватним акціонерним товариством "Київфундаментбуд", яке є правонаступником прав та зобов'язань закритого акціонерного товариства "Київфундаментбуд", ідентифікаційний код за даними ЄДРПОУ 33056977 (боржник): кредитний договір № 1254 від 21.06.2007, разом із договорами про внесення змін до кредитного договору надалі іменується кредитним договором.

Відповідно до п.1.2 Договір відступлення спрямований на врегулювання цивільних правовідносин, що виникають з приводу відступлення в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним законодавством України, первісним кредитором новому кредитору права вимоги, належного первісному кредитору, в межах, в яких новий кредитор стає кредитором за кредитним договором, укладеним між первісним кредитором та боржником. За п.1.3. цього договору до нового кредитора переходить право вимоги до боржника щодо виконання наступних обов'язків: повернення грошових коштів у розмірі 923 333,41 грн., отриманих боржником згідно з кредитним договором, укладеним між боржником та первісним кредитором; повернення нарахованих на дату укладення цього договору процентів за користування кредитом за кредитним договором у розмірі 2 410 393,93 грн.; сплати пені за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором в розмірі 1 641 584,69 грн.; сплати втрат від інфляції за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором у розмірі 323 858,06 грн.; інших обов'язків, встановлених кредитним договором.

Згідно п. 2.1.1., 2.2.1. договору відступлення права вимоги новий кредитор зобов'язаний перерахувати первісному кредитору відшкодування за відступлення права вимоги за кредитним договором в сумі 127 457,00 грн не пізніше 01.02.2014. Первісний кредитор зобов'язаний передати протягом 6 робочих днів з моменту укладення цього договору оригінали всіх документів, які свідчать про право вимоги за кредитним договором та інформацію, яка важлива для їх здійснення.

Протягом 5 робочих днів з моменту переходу права вимоги до нового кредитора повідомити боржника про здійснення відступлення права вимоги за кредитним договором. (п. 2.2.2 договору про відступлення).

Повідомлення № 39-3/1085-9 про відступлення права вимоги за кредитним договором було направлено позивачу (боржнику) 02.12.2013, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується позивачем (а.с. 122).

Відповідно до п.4.1, 4.2 Договору про відступлення даний договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторонами та діє до його повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором. Передбачене цим договором право вимоги по зобов'язаннях, що випливають з кредитного договору переходить до нового кредитора з моменту підписання цього договору.

Позивач не погодившись з укладанням оскаржуваного договору подав позовну заяву про визнання його недійсним, при цьому посилався на те, що вищевказаний договір є договором факторингу, зазначив, що відповідач 2 не мав права укладати даного договору, оскільки не є фінансовою установою , яка має права надавати послуги факторингу.

Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог, прийшов до висновку про те, що зазначений договір за своєю правовою природою не є договором факторингу, а є договором відступлення права вимоги. При цьому, зазначив, що право на укладення договорів відступлення права передбачено діючим законодавством. Зазначив, що відсутні підстави, відповідно до вимог ст..203, 215 ЦК України щодо визнання спірного договору недійсним.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції зважаючи на наступне.

Відповідно до вимог Статтею 6 Господарського кодексу України встановлені загальні принципи господарювання: свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.

При цьому, стаття 14 Господарського кодексу України визначає порядок ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності, який є засобом державного регулювання у сфері господарювання, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу. Відносини, пов'язані з ліцензуванням видів господарської діяльності, регулюються законом.

Статтею 43 Господарського кодексу України унормовано, що підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом.

Відповідно до частини першої статті 72 Господарського кодексу України підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог статей 62-71 цього Кодексу, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Так, згідно із частиною третьою статті 62 Господарського кодексу України підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Частиною четвертою статті 57 цього Кодексу встановлено, що статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Разом з тим, Цивільний кодекс України закріплює універсальну правоздатність юридичної особи - здатність мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа. Поряд з цим статтею 91 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Статтею 1 Закону України "Про господарські товариства" встановлено, що господарські товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що підприємство здійснює свою господарську діяльність відповідно до його мети і предмету діяльності, вказаними у статуті. Водночас можливе виникнення інших прав та обов'язків, прямо не передбачених статутом, але при умові, якщо вони не суперечать чинному законодавству і цілям діяльності цього підприємства.

Як видно з обставин справи, новим кредитором за договором відступлення є публічне акціонерне товариство "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант", створений для отримання прибутку шляхом здійснення діяльності зі спільного інвестування. Згідно статуту, Фонд діє на підставі Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)", тощо.

Вимогами ст.34 Закону України " Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" (чинного на момент укладення спірного договору) унормовано, що до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов'язання. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, заставними, договорами позики та в інший спосіб, не заборонений законодавством України. Позики за рахунок коштів венчурного фонду можуть надаватися тільки юридичним особам, учасником яких є такий венчурний фонд.

Водночас, згідно з ч. 4 ст. 48 Закону України "Про інститути спільного інвестування" (чинний) до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов'язання. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, заставними, договорами відступлення прав вимоги, позики та в інший спосіб, не заборонений законодавством.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що право відповідача-2 на укладення договорів відступлення права вимоги прямо передбачена законами.

Згідно положень ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Змістом ч.1 ст.202, ч.2 ст.203, ч.1 ст.205, ч.2 ст.207 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Також, відповідно до пункту 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів недійсними» зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин .

Зважаючи на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Також, колегія суддів зазначає, що крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у данній справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналізуючи зазначені норми законодавства, колегія суддів вважає, що обов'язковою умовою визнання договору недійсним є наявність у позивача певного суб'єктивного права (охоронюваного інтересу) - об'єкту судового захисту, порушення у зв'язку з укладенням відповідного договору таких прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі, та належність обраного способу судового захисту. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Разом з тим, згідно з п.1 ч.1 ст.512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Вимогами ч.1 ст.513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

При цьому, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом, як передбачено ст.514 ЦК України

Водночас, відповідно до вимог ст.516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Отже, в разі якщо інше не передбачено умовами закону або договору, відступлення права вимоги є двостороннім правочином, в якому сторонами є первісний кредитор і новий кредитор. У цьому випадку боржник - не є стороною у цьому правочині, а лише наділений правом не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ч.2 ст.517 Цивільного кодексу України) та правом висувати проти вимоги кредитора заперечення (ст. 518 Цивільного кодексу України).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів, та здійснюється без згоди боржника, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.

Як видно зі змісту кредитного договору №619 від 21 квітня 2016 року сторони не передбачили необхідність обов'язкової згоди боржника на відступлення права вимоги за кредитним договором, то укладення спірного договору не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів та не порушує його права, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Відносно доводів апелянта про те, що спірний договір є договором факторингу та укладений відповідачем 2 за відсутності права надавати фінансові послуги, колегія суддів зазначає на наступне.

Як передбачено, частиною третьою статті 6 Цивільного кодексу України - сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Окрім того, відповідно до стаття 627 цього ЦК України - сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України).

Частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Вищевказані положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Частиною першої статті 1077 ЦК України унормовано, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

При цьому, відповідно до вимог статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Розмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії (відступлення права вимоги), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зокрема, частиною першою статті 509 ЦК України обумовлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 Цивільного кодексу України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Згідно з вимогами пункту 1 частини 1 статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Проте, договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Отже, суть договору факторингу в першу чергу полягає в наданні фінансових послуг, а не в переході права грошової вимоги. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова послуга - це операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. У частині 1 статті 4 цього Закону міститься перелік фінансових послуг, серед яких у пункті 11 зазначається і факторинг. З урахуванням положень статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" факторинг визначається як кредитна операція.

Відповідно до статті 1 Конвенції Міжнародного інституту з уніфікації приватного права (УНіДРУА) "Про міжнародний факторинг" (Оттава, 28 травня 1988 року) для цілей цієї Конвенції "договір факторингу" означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого: (a) постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання; (b) фактор має виконувати принаймні дві з таких функцій: - фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів; - ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості; - пред'явлення до сплати грошових вимог; - захист від несплат боржників.

Отже згідно Конвенції взяття на себе фактором виконання двох із наведених функцій є обов'язковою умовою договору факторингу.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції спірний договір припиняється належним виконанням своїх зобов'язань сторонами (новим та первісним кредитором), строк його дії не ставиться в залежність від виконання грошового зобов'язання боржником новому кредитору.

Таким чином, метою укладення договору факторингу є фінансування клієнта фактором шляхом передачі в його розпорядження коштів. Ця послуга надається фактором за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не вважається платою за надану фактором фінансову послугу. Різниця в вартості відступлення права вимоги та розміру самої відступленої вимоги не є платою, як твердить позивач.

Однак, спірний договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за укладеним договорами жодна з сторін не передає кошти у розпорядження іншої сторони за плату.

Як видно зі змісту оспорюваного правочину, а саме в преамбулі договору сторони обумовили, що укладенні договору про відступлення права вимоги керувалися положеннями статей 512-519 Цивільного кодексу України. При цьому, посилання на норми, що регулюють укладення договору факторингу у спірному правочині відсутні.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що договір від 02.12.2013 № 39/231 є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним.

Відносно заяви відповідача 2 про застосування строків позовної давності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає на наступне.

Відповідно до вимог ст. ст.256, 257 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Окрім того, згідно до вимог ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, відповідно до п.28 Постанови Пленуму Верховного суд України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК) - перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заява відповідача 2 про застосування позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки за змістом частини першої ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Відповідно до п. 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів") - перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Оскільки суд відмовляє в позові по суті в зв'язку і в зв'язку з відсутністю порушеного права або охоронюваного інтересу позивача, тому питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення та не підлягає застосуванню.

Таким чином, зважаючи на вищевикладені обставини , колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання договору про відступлення права вимоги №39/231 від 02.12.2013 недійсним.

Відповідно до ч.1 статті 73 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з вимогами ст.. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зважаючи на обставини справи, колегія суддів вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, підстави для скасування рішення господарського суду м. Києва від 11.10.2017 року по справі № 910/15687/17 - відсутні.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу приватного акціонерного товариства "Київфундаментбуд" на рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 р. у справі № 910/15687/17 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 р. у справі № 910/15687/17 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/15687/17 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. 288 ГПК України.

Повний текс підписано 01.02.2018 року

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді М.А. Дідиченко

Є.Ю. Пономаренко