ВЕРХОВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31.01.2018 Київ К/9901/1729/18 820/1119/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Стрелець Т. Г.,

суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л.,

розглянувши у порядку письмового провадження справу №820/1119/16

за позовом: ОСОБА_1 до прокуратури Донецької області про стягнення невиплаченого заробітку, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду прийняту 16 травня 2016 року у складі: головуючого судді - Полях Н.А. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду, постановлену 19 липня 2016 року у складі колегії суддів : головуючого - Чалого І.С., суддів: Зеленського В.В., П'янової Я.В.,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до прокуратури Донецької області, в якому просив:

- визнати протиправними дії Прокуратури Донецької області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 заробітної плати за період з 15.07.2015 по 13.10.2015 включно відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру";

- стягнути з Прокуратури Донецької області на користь ОСОБА_1 заборгованість по виплаті заробітної плати у розмірі 45871 (сорок п'ять тисяч вісімсот сімдесят одна) гривня 94 копійок за період з 15.07.2015 по 13.10.2015 включно відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру";

- зобов'язати Прокуратуру Донецької області відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 15000,00 грн.;

- стягнути з Прокуратури Донецької області моральну шкоду в розмірі 15000 грн.;

- стягнути з Прокуратури Донецької області несплачену ОСОБА_1 суму вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку згідно вимог ст. 43 КзпП у розмірі 10003,50 грн.;

- стягнути з Прокуратури Донецької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належних позивачу сум при звільненні з 13.10.2015 по день фактичного розрахунку в сумі 65022,75 грн.;

- стягнути з Прокуратури Донецької області повну суму безпідставно утриманих з ОСОБА_1 заробітної плати профвнесків з 2007 року по 2015 рік у розмірі 5487,31 грн..

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що до жовтня 2015 року працював в Прокуратурі Донецької області. 13.10.2015 року був звільнений із посади на підставі п.9 ч. 1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру" (у зв'язку з ліквідацією органу прокуратури). 22.10.2015 року позивачу була виплачена заборгованість із заробітної плати за жовтень 2015 року, та компенсація за невикористані відпустки. Однак, на думку позивача, до теперішнього часу роботодавцем не була виплачена належна позивачу сума вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку згідно вимог ст. 43 КЗпП України. Також позивач зазначив, що за час роботи в прокуратурі Донецької області з його заробітку безпідставно проводились утримання у вигляді внесків до профспілки в сумах від 50 грн. до 150 грн. щомісячно, оскільки заяви про утримання таких внесків він не писав.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідачем проведено всі належні розрахунки із позивачем, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідачем проведено розрахунок із ОСОБА_1 не в день його фактичного звільнення (13.10.2015р.), а лише 22.10.2015 року, тобто із затримкою. Крім того, відповідачем не надано жодного належного доказу того, що позивач являвся членом профспілки, а тому щомісячні утримання із заробітної плати стягнуті безпідставно. Також позивач зазначив, що норми Закону України «Про державний бюджет 2015» не можуть бути застосовані до регулювання спірних правовідносин, оскільки вони в порушення ст.22 Конституції України звужують обсяг існуючих прав та свобод позивача.

Відповідач заперечень на касаційну скаргу не подав.

04 січня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження із врахуванням положень, встановлених статтею 345 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши і обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і наданої ними правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з січня 2015 року позивач працював у прокуратурі Донецької області на посаді прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні, запобігання і протидії корупції у сфері транспорту.

Наказом Генерального прокурора України №41ш від 15.07.2015 управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні, запобігання і протидії корупції у сфері транспорту прокуратури Донецької області ліквідовано.

Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України, у звязку із змінами в організації виробництва і праці (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України), а саме у звязку з ліквідацією органу, в якому обіймав посаду позивач, останнього 10.08.2015 попереджено про звільнення. Одночасно ОСОБА_1 запропоновано вакантні у прокуратурі посади, від яких позивач відмовився (рапорт про переведення на запропоновані посади не надав).

В матеріалах справи міститься рапорт позивача про звільнення на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру" з 13.10.2015 року.

Наказом прокурора Донецької області №1680к від 13.10.2015 ОСОБА_1 звільнено з займаної посади на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру".

Зі змісту вказаного наказу прокурора Донецької області вбачається, що відділу фінансування та бухгалтерського обліку було доручено провести з ОСОБА_1 повний розрахунок відповідно до чинного законодавства України.

З наявних матеріалів справи вбачається, що 22.10.2015 року з позивачем було проведено повний розрахунок, включаючи премії, надбавки та компенсацію невикористаної відпустки.

На думку позивача, при повному розрахунку йому не було виплачено заробітну плату у відповідності до статті 81 Закону України "Про прокуратуру" та вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку згідно вимог ст. 43 КзпП.

23.10.2015 року позивач звернувся до прокуратури Донецької області з листом щодо проведення повного розрахунку.

03.11.2015 року за вих.№11/1035-3329вих-15 Прокуратура Донецької області надала вичерпну відповідь на звернення позивача, в якій зазначила, що підстави для виплати вихідної допомоги відсутні, розрахунки проведені у повному обсязі.

Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням доводів касаційної скарги, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у Верховному Суді виходить з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

На виконання вимог ст.123 Конституції України прийнято Закон України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон України №1697-VII), який містить спеціальні норми щодо організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливостей розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.)

Норми даного Закону являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України і, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.

Відповідно до ч. 3 ст. 16 Закон України №1697-VII, прокурор може бути звільнений лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.

Згідно з п.9 ч.1 ст.51 цього Закону прокурор звільняється з посади зокрема у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду , або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Виплата вихідної допомоги при звільненні з підстав, передбачених ст.ст.36, 38-41 КЗпП визначено статтею 44 КЗпП України.

Закон України "Про прокуратуру" в редакції від 05.11.1991 року, у тому числі ч.1 ст. 46-2, якою передбачалось звільнення прокурорів за КЗпП України, втратив чинність 15.07.2015 року на підставі п.1 пп.1 п.3 Прикінцевих положень Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 року, а тому на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 року були відсутні.

Враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України №1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.

Таким чином, суди дійшли вірного висновку, що позовні вимоги щодо стягнення з Прокуратури Донецької області несплаченої позивачу суми вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку згідно вимог ст. 43 КЗпП України у розмірі 10003,50 грн. є необґрунтованими та такими що не підлягають задоволенню.

Крім того, суди вірно зазначили, що оскільки позовна вимога про стягнення з Прокуратури Донецької області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати належних позивачу сум при звільненні з 13.10.2015 по день фактичного розрахунку в сумі 65022,75 грн. є похідною від першої позовної вимоги, вона також не підлягає задоволенню.

Відносно позовних вимог про визнання протиправними дій Прокуратури Донецької області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 заробітної плати за період з 15.07.2015 по 13.10.2015 включно відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру" та стягнення з Прокуратури Донецької області на користь позивача заборгованості по виплаті заробітної плати у розмірі 45871 (сорок п'ять тисяч вісімсот сімдесят одна) гривня 94 копійок за період з 15.07.2015 по 13.10.2015 включно відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру", колегія суддів звертає увагу на наступне.

Згідно з ч.ч.3, 4 ст.81 Закону України "Про прокуратуру" посадовий оклад прокурора регіональної прокуратури встановлюється пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури (з 01 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат) з коефіцієнтом 1,2.

Разом з цим, пунктом 4 ч.5 ст.7 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що єдність системи прокуратури України забезпечується фінансуванням прокуратури виключно з Державного бюджету України.

Пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет на 2015 рік" установлено, що норми і положення ст.81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообовязкового державного соціального страхування.

Закон України про Державний бюджет регулює відносини у сфері формування та використання державних ресурсів на конкретний фінансовий рік.

Виключно цим Законом визначаються будь-які видатки органів державної влади на власні потреби, їх розмір і цільове спрямування.

Тобто, як правильно зазначено судами, норми Закону України "Про державний бюджет України на 2015 рік" з виплати заробітної плати є спеціальними щодо Закону України "Про прокуратуру", оскільки ним врегульовано порядок державного фінансування на конкретний рік.

Конституційний Суд України у рішенні від 26.12.2011 №20-рп/2011 виклав правову позицію, відповідно до якої розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави, проте мають забезпечувати конституційне право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, гарантоване статтею 48 Конституції України.

Так, згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Конституційний Суд України виходить із того, що додержання конституційних принципів соціальної і правової держави, верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Основного Закону України) ( 254к/96-ВР ) обумовлює здійснення законодавчого регулювання суспільних відносин на засадах справедливості та розмірності з урахуванням обов'язку держави забезпечувати гідні умови життя кожному громадянину України.

У рішеннях від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004, від 24 березня 2005 року N 2-рп/2005, від 20 червня 2007 року N 5-рп/2007 Конституційний Суд України сформулював правові позиції стосовно такого елемента принципу верховенства права, як пропорційність (розмірність).

Крім того, згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 17 березня 2005 року N 1-рп/2005, держава зобов'язана відповідним чином регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян.

Таким чином, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом, на що вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005.

Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.

Отже, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У Рішенні від 2 березня 1999 року N 2-рп/99 у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, Верховна Рада України, доповнивши пунктом 9 розділ Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет на 2015 рік", визначила Кабінет Міністрів України державним органом, який має забезпечувати реалізацію встановлених законами України соціальних прав громадян, тобто надала право Кабінету Міністрів України визначати порядок та розміри виплат виходячи з наявного фінансового ресурсу державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Відповідно, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, виплата прокурорам заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку у 2015 році мала здійснюватися у порядку та розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" визначено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури.

Так, додатком №2 до Постанови посадовий оклад прокурора прокуратури області визначено у розмірі 1576 - 1688 грн.

Судами встановлено, що посадовий оклад ОСОБА_1 визначено у розмірі 1667 грн. (відповідає зазначеній Постанові).

На підставі цього окладу позивачу нараховано і виплачено заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку.

Зважаючи на викладене, позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та такими що не підлягають задоволенню.

Відносно позовної вимоги про стягнення з Прокуратури Донецької області повної суми безпідставно утриманих з заробітної плати ОСОБА_1 профвнесків з 2007 року по 2015 рік у розмірі 5487,31 грн., суд зазначає наступне.

З пояснень представника відповідача вбачається, що ОСОБА_1 з липня 2007 року перебуває у незалежній професійній спілці працівників прокуратури Донецької області.

На підставі його заяви з липня 2007 року з заробітної плати позивача щомісячно утримувалися профспілкові внески.

Судами встановлено, що ОСОБА_1, як учасник профспілки, щорічно отримував новорічні подарунки на дитину.

У липні 2015 року набрав чинності Закону України "Про прокуратуру", на підставі якого створено новий орган регіональну прокуратуру, проведено реструктуризацію та ліквідацію колишньої прокуратури.

У зв'язку з цим, працівникам прокуратури запропоновано заново надати заяви про утримання професійних внесків з заробітної плати.

Від ОСОБА_1 такої заяви не надійшло, у зв'язку з чим з липня 2015 року утримання профспілкових внесків з його заробітної плати припинено.

У касаційній скарзі позивач посилається на відсутність його заяви про участь у профспілці, що вказує на безпідставність здійснення утримань із його заробітної плати на користь профспілки.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, документи про участь ОСОБА_1 у профспілці зберігались в адміністративній будівлі прокуратури області у м. Донецьку, а у травні-липні 2014 року її захоплено незаконними збройними формуваннями (витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань №42016050000000059).

При цьому участь ОСОБА_1 у профспілці підтверджується документами щодо отримання ним профспілкових подарунків у 2015 році (після розміщення прокуратури на незахопленій території).

Судами також встановлено, що протягом вказаного часу ОСОБА_1 щомісячно отримував бухгалтерські виписки про суми нарахованих та утриманих коштів заробітної плати (копії виписок надано самим позивачем). Скарг або заяв про безпідставне утримання коштів від ОСОБА_1 не надходило.

Частиною 1 статті 243 КЗпП України передбачено, що відповідно до Конституції України та Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати професійні спілки з метою представництва, здійснення і захисту своїх трудових та соціально-економічних прав та інтересів, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі професійних спілок.

Згідно з ч.1 та ч.3 ст.249 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний сприяти створенню належних умов для діяльності первинних профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі, організації.

За наявності письмових заяв працівників, які є членами професійної спілки, власник або уповноважений ним орган щомісяця безоплатно утримує із заробітної плати та перераховує на рахунок професійної спілки членські профспілкові внески працівників відповідно до укладеного колективного договору чи окремої угоди в строки, визначені цим договором чи угодою. Власник або уповноважений ним орган не вправі затримувати перерахування зазначених коштів.

Таким чином, суди дійшли вірних висновків, що попри неможливість дослідження в судовому процесі безпосередньо заяви про утримання із заробітної плати членських профспілкових внесків, утримання з заробітної плати позивача проводились кожного місяця, позивачу було відомо про цей факт, заперечень щодо зазначених утримань від позивача під час роботи не надходило, отже дії відповідача щодо відрахування профспілкових внесків із заробітної плати позивача були узгодженими та правомірними.

Щодо відшкодування та стягнення моральної шкоди колегія суддів зазначає наступне.

Положеннями ст.56 Конституції України, гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

Відповідно до загальних підстав цивільно - правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

Згідно з ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995р. №4 (пункт 3) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4, 5 зазначеної Постанови встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Цю частину позовних вимог позивач мотивував тим, що не виплата належних йому сум розрахунку протягом кількох місяців поспіль (з жовтня 2015 року по теперішній час) поставила його в скрутне матеріальне становище, змусила шукати додаткових засобів до існування, що стало причиною переїзду в іншу місцевість (м. Харків), де він не має свого житла та родинних зв'язків. Вищезазначені обставини призвели до погіршення стосунків з його родиною, що в подальшому призвело до розлучення з дружиною.

Проте, позивачем не надано доказів на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди, моральних або фізичних страждань внаслідок протиправної поведінки відповідача, не зазначено, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується; не підтвердив наявність причинного зв'язку між моральною шкодою і протиправним діянням відповідача.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Враховуючи те, що судом встановлена правомірність дій відповідача в частині нарахування та виплати сум розрахунку із позивачем, суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У касаційній скарзі позивач посилається на ту обставину, що відповідачем не було проведено фактичного розрахунку із позивачем у день його звільнення, а тому, відповідно до ст.117 КЗпП України, він має право на відшкодування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звiльненнi працiвника виплата всiх сум, що належать йому вiд пiдприємства, установи, органiзацiї, провадиться в день звiльнення.

Якщо працiвник в день звiльнення не працював, то зазначенi суми мають бути виплаченi не пiзнiше наступного дня пiсля пред'явлення звiльненим працiвником вимоги про розрахунок. Про нарахованi суми, належнi працiвниковi при звiльненнi, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повiдомити працiвника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до ст.117 КЗпП України в разi невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звiльненому працiвниковi сум у строки, зазначенi в статтi 116 цього Кодексу, при вiдсутностi спору про їх розмiр пiдприємство, установа, органiзацiя повиннi виплатити працiвниковi його середнiй заробiток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Із зазначеного вбачається, що виплата всіх належних сум позивачеві мала бути проведена в день прийняття наказу про його звільнення.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій не надано оцінку тій обставині, що фактична виплата належних сум заробітної плати відповідно до платіжного доручення №3301, що міститься в матеріалах справи, позивачу була проведена 22.10.2015 року, в той час як наказ про його звільнення датований 13.10.2015р.

Крім того, судами попередніх інстанцій не встановлено, чи працював позивач у день звільнення та чи пред'являв вимоги про розрахунок, а також не з'ясовано причини затримки здійснення такого розрахунку.

За правилами ст.353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Зважаючи на те, що допущені судами порушення норм процесуального права в силу приписів ст.347 КАС України не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, оскільки останній процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати та встановлювати обставини, що не були досліджені судами попередніх інстанцій, колегія суддів приходить до висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Прокуратури Донецької області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати належних позивачу сум при звільненні з 13.10.2015 по день фактичного розрахунку, а справа в цій частині - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 341, 345, 349, 353, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 рок задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Прокуратури Донецької області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати належних позивачу сум при звільненні з 13.10.2015 по день фактичного розрахунку.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанцій.

В решті постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Т. Г. Стрелець

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх