Єдиний унікальний номер судової справи 205/823/17

Номер провадження 2/205/1438/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2017 року

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі головуючого судді Остапенко Н.Г., при секретарі Шевцовій М.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про визнання угоди недійсною та стягнення збитків, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _1 13 лютого 2017 року звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про визнання угоди недійсною та стягнення збитків.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 22 червня 2010 року між сторонами укладено угоду № 0318819 та два додатки до нього, що є невід’ємними її частинами.

Предметом вказаної угоди є надання послуг з адміністрування системи, що називається «Авто Так», спрямованих на придбання автомобіля марки «ЗАЗ Славута», вартістю 38 240,00 грн.

За умовами договору, позивачем було сплачено періодичні платежі на загальну суму 91 664,01 грн., з яких послуги ТОВ «Авто Просто» склали 25 578,20 грн.

Позивач зазначає, що відповідач повинен був надати йому послуги, предметом якої є придбання автомобіля «ЗАЗ Славута», вартістю 38 240,00 грн., через систему придбання у групах «АвтоТак». Проте, в угоді та в додатках до неї не містять чіткого визначення ціни послуг ТОВ «Авто Просто» та розміру реального здорожчення вартості автомобілю. Отже, умови вказаного договору є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності цивільних відносин, створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду позивача.

Враховуючи вищевикладене та посилаючись на обґрунтування позовної заяви позивач просить суд визнати недійсною угоду № 0318819 від 22 червня 2010 року, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» та ОСОБА_1 недійсною та стягнути збитки в розмірі 52 864,01грн.

Від позивача ОСОБА_1 надійшла заява про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив задовольнити позов.

Від представника відповідача надійшла заява про розгляд справи у його відсутність, надав письмові заперечення, проти позовних вимог заперечував, просив у задоволенні позову відмовити.

У зв'язку з неявкою осіб, які приймають участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

В ході судового розгляду справи встановлено, що 22 червня 2010 року між ТОВ «Авто Просто» та ОСОБА_1 укладено угоду № 0318819 про надання фінансової послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товару (Автомобіля) у групі, предметом якої є надання позивачу послуг системи "АвтоТак", спрямованих на придбання автомобіля (а.с. 4-7).

Статтею 1 угоди визначено, що договір укладається шляхом підписання сторонами угоди додатку № 1, який є невід’ємною частиною угоди.

Згідно додатку № 1 позивач має намір придбати автомобіль вартістю 38 240,00 грн. та зобов'язується щомісячно сплачувати внески у розмірі 0,8333 % вартості автомобіля, внески в оплату послуг, страхового платежу (а.с. 4 на звороті).

Текст угоди та додатку № 1, додатку № 2 містять особисті підписи позивача (а.с. 4 на зороті, 5-8).

Позивачем суду надані квитанції, згідно яких він в порядку виконання умов вищевказаного договору сплатив відповідачу періодичні платежі на загальну суму 91 664,01 грн., з яких послуги ТОВ «Авто Просто» склали 25 578,20 грн. (а.с. 9-19).

Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У відповідності до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У відповідності з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

З матеріалів справи вбачається, що під час укладення спірної угоди ОСОБА_1 отримав примірник угоди та додатки до неї, які містять опис послуг ТОВ "Авто Просто" та підписав всі примірники Угоди та додатків до неї.

Відповідно до Додатку № 2 до Угоди № 0318819, підписання цієї угоди та додатків до неї є свідченням факту ознайомлення, розуміння сторонами та згоди сторін з усіма визначеннями, умовами та змістом угоди та додатків до неї.

Згідно п.п. 13.1. ст. 13 договору, учасник, який ще не отримав автомобіль, має право розірвати угоду за власним бажанням, про що має повідомити ТОВ "Авто Просто" у письмовій формі.

Однак, як встановлено судом, позивач із заявою про розірвання угоди до ТОВ "Авто Просто" не звертався, що свідчить про його розуміння та згоду з усіма умовами угоди.

Також, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», містить інші самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

За змістом ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

За ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», лише у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.

Згідно з ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняється здійснення нечесної підприємницької практики і в цій статті наведено перелік випадків, в яких підприємницька діяльність може бути визнана нечесною. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

За ч. 2, 3 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; 4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку щодо безпідставності вимог та посилань позивача про несправедливість умов укладення угоди та додатків до неї.

Як встановлено в судовому засіданні позивач належним чином виконуючи умови Угоди № 0318819 від 22.06.2010, 13 жовтня 2010 року отримав у власність автомобіль марки «ЗАЗ 110308-44», 2010 року випуску (кузов № НОМЕР_1) та зареєстрував на своє ім’я.

08 серпня 2016 року між сторонами було підписано акт виконаних робіт, у якому зазначено, що сторони претензій одна до одної не мають (а.с. 41).

Представник відповідача ОСОБА_2 звернувся до суду з заявою про застосування строків позовної давності.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року.

Отже, з 23 червня 2010 року, після підписання угоди № 0318819 від 22.06.2010 між сторонами, розпочався строк позовної давності для звернення позивача до суду за захистом порушених прав, однак ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом лише 13 лютого 2017 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З урахуванням того, що позивач пред'явив вимоги до відповідача, з порушенням строків позовної давності відповідно до ст. 257 ЦК України, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити.

Крім того, вирішуючи питання щодо судових витрат, згідно статті 141 ЦПК України, враховуючи те, що позивач в силу вимог Закону України «Про захист прав споживачів» звільнений від сплати судового збору, а у задоволенні позову відмовлено, судові витрати віднести на рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про захист прав споживачів», Законом України «Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг»,постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року, ст.ст. 22, 202, 203, 2015, 509, 526, 530, 548 ЦК України, ст.ст. 12, 76, 81, 253, 257, 259, 261, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд, ?

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про визнання угоди № 0318819 від 22 червня 2010 року, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» та ОСОБА_1 недійсною та стягнення збитків – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюються з дня складення повного судового рішення.

Суддя Н.Г. Остапенко