2/125/451/2017

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2017 року

Барський районний суд Вінницької області у складі:

судді Єрмічової В.В.,

за участю секретаря Войтової І.О., позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Барського районного суду Вінницької області з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, обґрунтовуючи тим, що після смерті її чоловіка ОСОБА_5, син останнього, відповідач у справі ОСОБА_4, запропонував позивачеві свої послуги із забезпечення її доглядом, харчуванням, утриманням будинку і присадибної ділянки. Взамін відповідач попросив відписати йому належний позивачеві будинок, що розташований по вулиці Першотравневій, 8 у с. Комарівці Барського району Вінницької області. Позивач погодилася і 25 грудня 2003 року уклала з відповідачем у Барській державній нотаріальній конторі договір, текст якого вона не читала, вважаючи, що у ньому передбачені всі права і обов’язки, про які домовилися сторони. Після укладення договору відповідач не виконував свої зобов’язання щодо забезпечення позивача харчуванням і доглядом, та не виконує їх і на даний час. У позовній заяві позивач також зазначає, що коли вона була молодшою, стан здоров’я був кращим, то вона мирилася з таким станом речей, а коли стан здоров’я погіршився, стало важко обходитися без сторонньої допомоги, позивач вирішила знайти людину, якій би відписати будинок в обмін на догляд. Під час підготовки документів у грудні 2016 року, позивач звернулася до адвоката та під час консультації дізналась, що між нею та відповідачем був укладений договір дарування, чого позивач не бажала. Таким чином, позивач вважає, що договір дарування було укладено внаслідок помилки та просила визнати його недійсним.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали, просили задовольнити позов з підстав, що викладені у позовній заяві.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 пояснила, що вона добровільно подарувала відповідачу ОСОБА_4 будинок, що розташований по вулиці Першотравневій, 8 у с. Комарівці Барського району Вінницької області, при цьому їй було зрозуміло, що укладається саме договір дарування, а не договір довічного утримання. На момент укладення оспорюваного договору та протягом останніх 10 років після його укладення вона не потребувала сторонньої допомоги. Однак з віком її стан здоров'я погіршився, а відповідач відмовляється за нею доглядати, тому вона бажає переоформити договір на свою знайому, яка буде її доглядати. Не погоджується, щоб її доглядав відповідач, оскільки хоче, щоб її доглядала особа жіночої статті. На запитання свого представника адвоката ОСОБА_6 позивач надала суперечливі пояснення, а саме, що під час укладення договору дарування відповідач їй нічого не обіцяв і вона не ставила жодних умов, однак у подальшому позивач змінила пояснення, зазначивши, що відповідач обіцяв здійснювати за нею догляд.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 позовні вимоги не визнав, заперечив проти задоволення позову. Суду пояснив, що його покійний батько ОСОБА_5 одружився з позивачем і разом вони прожили більше 20 років. Після смерті батька позивач ОСОБА_1 запропонувала оформити договір дарування будинку, що розташований по вулиці Першотравневій, 8 у с. Комарівці Барського району Вінницької області. Він ніяким чином не спонукав її до укладення цього договору. Це була ініціатива позивача. ОСОБА_1 сама поїхала до нотаріуса та оформлювала усі документи, а відповідач лише приїхав поставити підпис. Між ним та позивачем ОСОБА_1 було укладено договір дарування, жодних умов позивач до та під час укладення договору не ставила. Увесь час між ним та позивачем були добрі стосунки, але зараз позивач хоче забрати будинок і переписати його на свою подругу, навіть не родича, хоча у неї є родичі. Крім того, відповідач зазначив, що неодноразово пропонував позивачеві переїхати та жити разом з його сім’єю, щоб вони піклувалися про позивача, однак остання відмовляється.

Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, заперечив проти задоволення позову. Суду пояснив, що у 2003 році, через два роки після смерті чоловіка позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5, батька довірителя, позивач ОСОБА_1 з власної ініціативи запропонувала відповідачеві ОСОБА_4 укласти договір дарування житлового будинку, що розташований по вулиці Першотравневій, 8 у с. Комарівці Барського району Вінницької області. При цьому між сторонами не було жодних домовленостей про те, що відповідач бере на себе будь-які зобов'язання щодо утримання позивача. Після укладення договору дарування позивач залишилася проживати в будинку, оскільки відповідач проти цього не заперечував, бо не мав наміру проживати у вказаному будинку, так як має власне житло.

Відповідно до даних копії свідоцтва про право власності на житловий будинок від 4 січня 1990 року, який знаходиться по вулиці Першотравневій, 8 у с. Комарівці Барського району Вінницької області, його власником є ОСОБА_1 (а.с. 8). Свідоцтво було видане на підставі рішення виконкому Барської районної ради народних депутатів від 19 травня 1988 року. Оригінал свідоцтва було оглянуто разом з матеріалами інвентаризаційної справи, що була витребувана судом.

Відповідно до даних копії свідоцтва про смерть, ОСОБА_5 помер 5 жовтня 2001 року (а.с. 12).

Відповідно до даних копії договору дарування від 25 грудня 2003 року ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами під № 8, розташований у с. Комарівці Барського району Вінницької області по вулиці Першотравневій (а.с. 13). Договір посвідчений нотаріусом Барської державної нотаріальної контори ОСОБА_7, підписано сторонами у її присутності, а саме: ОСОБА_1 іменована "Дарувателька" та ОСОБА_4 "Обдарований". У договорі зазначено, що зміст статей 52, 54, 56, 58, 243, 244 Цивільного кодексу нотаріусом роз'яснено. У п. 7 Договору вказано, що Даруватель та Обдарований стверджують, що цей договір відповідає дійсним намірам сторін. Пунктом 9 договору дарування передбачено, що право власності на даний житловий будинок у Обдарованого виникає з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Договір складено у двох примірниках, один з яких залишається на зберіганні у справах Барської державної нотаріальної контори, а другий - виданий Обдарованому. На договорі проставлено підпис обдарованого і дарувальника.

Відповідно до даних копії довідки про технічну характеристику житлового будинку № 8 по вулиці Першотравневій у с. Комарівці Барського району Вінницької області його вартість становить 77591 грн, станом на 31 грудня 2012 року власником домоволодіння зазначено ОСОБА_1 (а.с. 14).

Відповідно до даних довідки Комунальної установи "Барська ЦРЛ" ОСОБА_1 знаходилася на стаціонарному лікуванні в кардіологічному відділенні комунальної установи з 23 січня 2017 року (а.с. 15). Вказана довідка була надана позивачем на підтвердження того, що її стан здоров’я погіршився і вона потребує догляду.

На вимогу суду з Барської державної нотаріальної контори було витребувано копію оспорюваного договору дарування від 25 грудня 2003 року, що був укладений між сторонами у справі. Належним чином оформлена копія договору з додатками була оглянута у судовому засіданні (а.с. 46-53).

Суд, заслухавши сторони та їх представників, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що у позові слід відмовити, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, суд вважає, що правовідносини сторін регулюють положення Цивільного кодексу Української РСР, що діяв з 18 липня 1963 року до 1 січня 2004 року.

Відповідно до статтей 41, 42 Цивільного кодексу Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори). Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Відповідно до ст. 44 Цивільного кодексу Української РСР письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Відповідно до ст. 47 Цивільного кодексу Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

У позовній заяві позивач просить визнати договір дарування від 25 грудня 2003 року недійсним на підставі ст. 56 ЦК Української РСР.

Відповідно до ст. 56 Цивільного кодексу Української РСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Якщо така угода визнана недійсною, то кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодувати його вартість.

Крім того, сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угода визнана недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Відповідно до ст. 243 Цивільного кодексу Української РСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ст. 244 Цивільного кодексу Української РСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу.

Відповідно до ст. 227 Цивільного кодексу Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Таким чином з огляду на викладені положення, суд дійшов висновку, що оспорюваний договір дарування від 25 грудня 2003 року було укладено з дотриманням вимог закону, що діяв на час його укладення. Договір дарування нерухомого майна є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Суд не приймає посилання позивача на те, що договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, як зазначено у ст. 243 Цивільного кодексу Української РСР, оскільки ст. 227 та ст. 244 ЦК Української РСР чітко передбачено форму та момент укладення договору дарування нерухомого майна, дані положення є спеціальними нормами по відношенню до загальної ст. 243 ЦК Української РСР, тому суд бере їх до уваги.

Вирішуючи чи слід визнати оспорюваний договір дарування недійсним з підстави укладення його внаслідок помилки, як зазначає позивач, суд бере до уваги роз’яснення, що висловлені Пленумом Верховного Суду України з метою забезпечення правильного та однакового застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів недійсними, зокрема, у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Оскільки у судовому засіданні було встановлено, що оспорюваний договір було укладено у Барській державній нотаріальній конторі Вінницької області у присутності обох сторін, які у подальшому підписали договір, позивачем у судовому засіданні не було надано доказів, що помилка дійсно мала місце, а відповідно до роз’яснень ВСУ незнання закону чи його неправильне тлумачення не є підставою для визнання правочину недійсним, то суд дійшов висновку, що у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування від 25 грудня 2003 року недійсним слід відмовити.

Поряд з цим, представником відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 подано заяву про застування позовної давності до вимог ОСОБА_1 Заяву представник відповідача обґрунтував тим, що у змісті позовної заяви позивач зазначила, що в кінці 2003 року відповідач запропонував позивачеві послуги по забезпеченню її харчовим довічним утриманням навзаєм житлового будинку і присадибної ділянки, який знаходиться по вулиці Першотравневій, 8 у с. Комарівці. У 2003 році між ними був укладений договір дарування, як зазначалося в позовній заяві відповідач мав забезпечувати позивача харчуванням та доглядом, що він не робив від укладення договору і по сьогоднішній день. Представник відповідача зазначив, що відповідно до положень Цивільного кодексу України РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, права якої порушено, встановлюється в три роки. Позивач зазначила, що поки була молодша і стан здоров'я її був терпимий вона мирилася з тим, що відповідач не виконував свої зобов'язання, не забезпечував позивача доглядом та харчуванням. Тобто сама позивач у позовній заяві зазначила, що з 25 грудня 2003 року по 30 січня 2017 року відповідач не виконував свої обов'язки, порушував права позивача. Представник відповідача вважає, що позивач знала або могла дізнатися про порушення свого права, тому, на думку представника відповідача, строк позовної давності має розраховуватися з 26 грудня 2003 року, а датою закінчення вправа на звернення до суду є 26 грудня 2006 року. Відповідно строк позовної давності сплив більше ніж 10 років тому. На підставі викладеного, представник відповідача просив застосувати позовну давність у даній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування.

Позивач та представник позивача ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечили проти заяви про застосування наслідків спливу позовної давності. Зазначили, що оскільки оспорюваний договір зберігався у відповідача, а його копію позивач отримала лише у грудні 2016 року та ознайомилася з його змістом, то і строк звернення до суду позивачем не пропущено.

Вирішуючи норми якого цивільного законодавства слід застосовувати під час розгляду заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд виходить з такого.

Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР (що діяв з 18 липня 1963 року до 1 січня 2004 року) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Оскільки оспорюваний договір було укладено між сторонами 25 грудня 2003 року, то до даного позову слід застосовувати правила про позовну давність, що передбачені ЦК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Вирішуючи чи підлягає задоволенню заява представника відповідача ОСОБА_3 про застосування наслідків спливу позовної давності, суд бере до уваги правовий висновок, що викладений у постанові Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 року у справі №6-1365цс17, у якій вказано, що відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" вказує на форму захисту - шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Саме загальна позовна давність застосовується до вимог, що стосуються визнання недійсним правочину.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Як вбачається з матеріалів даної цивільної справи, ОСОБА_1 об’єктивно мала змогу дізнатися про порушення свого права та про особу, яка його порушила, 25 грудня 2003 року, тобто в день укладення оспорюваного договору. Відтак, суд дійшов висновку, що сплив позовної давності для позивача щодо оспорення договору дарування розпочався 26 грудня 2003 року та закінчився 26 грудня 2006 року.

Позивачем та представником позивача не було у судовому засіданні зазначено обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 266 ЦК України).

Разом з тим, у п. 11 постанови Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" зазначено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, з огляду на наведене вище, суд дійшов висновку, що у позові ОСОБА_1 слід відмовити, оскільки позов не доведено.

У зв’язку з відмовою позивачу у позові судові витрати не підлягають відшкодуванню відповідно до ст. 88 ЦПК України.

На підставі ст. 58 Конституції України, статтей 41, 42, 44, 47, 56, 71, 227, 243, 244 Цивільного кодексу Української РСР, п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, статтей 256, 257, ч. 1 ст. 261, ч. 4 ст. 267 ЦК України, п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", п. 11 постанови Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", правового висновку, який викладено у постанові Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 року у справі №6-1365цс17, керуючись ч. 3 ст. 10, 11, 15, ч. 1 ст. 60, 88, 213-215 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя