Справа № 450/2175/16 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.

Провадження № 22-ц/783/619/17 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.

Категорія: 59

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючого судді Струс Л.Б.

суддів: Шандри М.М., Левика Я.А.

секретаря: Симець В.І.

за участю: ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова про зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИЛА:

Оскаржуваним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду прийняте з порушенням норм матеріального і процесуального права. Апелянт не погоджується з висновком суду про відмову у задоволенні позову та посилається на норми законодавства, а саме: ч.5 ст.17, ч.2 ст.47 Конституції України, ч.1 ст.12 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст.118, 125 ЖК УРСР, п.3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями. Також апелянт вказує, що судом першої інстанції не враховано, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55,124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вказує, що оскільки в даному випадку суд прийшов до переконання, що позивач має право на забезпечення житлом для постійного проживання, а тому вважає, що обраний ним спосіб є належним у відповідності до вимог ст.16 ЦК України. Апелянт зазначає, що оскільки він не може бути виселений з приміщення, за адресою АДРЕСА_1 , то є підстави для його виключення з числа службових, оскільки відпала потреба в такому його використанні.

Просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 жовтня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, Микитку І.В., представника ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 , перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що позивач з 09.09.1993 року перебуває на квартирному обліку при житловій комісії військової частини НОМЕР_1 .

02.04.2008 року йому та членам його сім`ї, дружині ОСОБА_4 , сину ОСОБА_5 , сину ОСОБА_6 видано ордер на службове жиле приміщення, квартиру, яка складається з трьох кімнат, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .. На теперішній час позивач та члени його сім`ї проживають в наданій, зазначеній вище службовій квартирі, що складається з трьох кімнат.

Згідно Довідки КЕВ м. Вінниця вих. №51 від 09.08.2011 року, полковник ОСОБА_3 за час проходження служби в Вінницькому гарнізоні у в/ч НОМЕР_2 в період з 03.03.2009 року по 09.08.2011 року житловою площею із фонду Міністерства оборони України не забезпечувався.

Із Витягу з протоколу №22 засідання житлової комісії військової частини НОМЕР_1 від 21.11.2014 року випливає, що розглянувши інформацію заступника голови житлової комісії щодо розгляду заяви полковника ОСОБА_1 про зміну статусу службової квартири, що складається з трьох кімнат, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , з подальшим зняттям з квартирного обліку як військовослужбовця звільненого в запас та забезпеченого житловим приміщенням для постійного проживання, що перебуває на квартирному обліку при житловій комісії військової частини НОМЕР_1 , вирішено клопотати перед начальником КЕВ м. Львова та головою житлової комісії Львівського гарнізону щодо внесення полковника запасу ОСОБА_1 в списки осіб, яким пропонується виключення житлового приміщення, яке вони займають, з числа службового, з подальшим зняттям з квартирного обліку.

20.11.2014 року позивач звернувся до КЕВ м. Львова і заявою в якій просив розглянути питання про зняття статусу службової з цієї квартири. У зв`язку з відсутністю відповіді 18.02.2016 року позивачем подана повторна заява з проханням повідомити прийняте рішення.

Судом встановлено, що відповідно до листа вих. №1116 від 29.02.2016 року відповідач повідомив, що рішенням Комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах Збройних Сил України (протокол №27 від 22.01.2016 року) виключення квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , з числа службових не погоджено через звільнення позивача з військової служби у зв`язку з закінченням строку контракту.

Як встановлено в ході апеляційного розгляду вищезазначене рішення про відмову в погодженні виключення з числа службових позивач у встановленому законом порядку не оскаржував.

Відтак враховуючи дані обставини судова колегія вважає, що районний суд прийшов до правильного висновку, що у відповідача відсутні правові підстави щодо задоволення заяви позивача про зміну статусу службової квартири.

Згідно ч.2 ст.47 Конституції України, громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Відповідно до ч.5 ст.17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

У відповідності до п.п. 3-4, 7 ч.1 ст.12 ЗУ ««Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства. Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п.3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року №1081, забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Відповідно до положень ст.9 ЖК УРСР, громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або у будинках житлово-будівельних кооперативів.

Згідно ст.125 ЖК УРСР, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років, не може бути виселено з займаної службової квартири.

Згідно п.6 Положення про порядок надання службових жилих приміщені і користування ними в Українській PCP, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 року №37, жилі приміщення виключаються з числа службових, якщо відпала потреба у такому його використанні.

Зважаючи на вищевикладені норми чинного законодавства, районний суд дійшов вірного висновку, що позивач має право на забезпечення житлом для постійного проживання.

Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає способи захисту цивільних прав та інтересів. Частина 2 цієї статті зазначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду щодо того, що зобов`язання КЕВ м. Львова виключити квартиру із числа службових є втручанням у дискрецінй повноваження суб`єкт владних повноважень виходячи з наступного.

Відповідно до Рекомендації №R (80) 2, прийнятої на 316-му засіданні заступників міністрів Комітетом Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

При цьому, акт, прийнятий в ході здійснення дискреційних повноважень, підлягає контролю відносно його законності з боку суду або іншого незалежного органу. Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Відтак, зважаючи на вищевикладене, позивачем обрано не вірний спосіб захисту, а зобов`язання КЕВ м. Львова виключити квартиру із числа службових є втручанням у дискреційні повноваження КЕВ м. Львова.

Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що районний суд повно та всебічно дослідив та оцінив обставини у справі, подані сторонами докази та правильно визначив характер спірних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення колегія суддів не вбачає.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак колегія суддів приходить до висновку про те, щопідстави для його скасування чи зміни відсутні, оскільки таке ухвалене у відповідності до вимог ст.ст. 213-214 ЦПК України.

Відповідно до ч.1ст.308 ЦПК Україниапеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.209, 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст.308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.

Головуючий

Судді